Марія Матіос - Нація

 

Матіос Марія

Нація

Апо­каліпсис 

Не рай­ські во­рота, не рай­ські —

Відкрив­ся тобі Со­дом.

І попіл садів гет­си­мансь­ких,

І душ усе­ленсь­кий пог­ром.

І не мо­лит­ви — прок­ляття.

Жит­тя не в житті — в бою.

І неп­ри­миренні брат­тя

У бра­тов­бивчім краю.

Юр'яна і Дов­го­пол 

ЗА ТИЖ­ДЕНЬ до Дмитрія Юр'яна вже зна­ла, що бу­де ма­ти в хаті гри­зоту. І то не та­ку, якої ста­вало на її бідну го­лову щод­ни­ни. Гри­зоти ма­ло бу­ти ціла мо­гила — рівно стіль­ки, скіль­ки вип­ра­ного шмат­тя ру­кава­ми вдо­лину й пле­чима до сон­ця висіло на тонкій жердці з бо­ку пе­реко­паних на зи­му гря­док.

1

ЗРО­ДУ-ВІКУ Юр'яна зна­ла, що вип­ра­не вбран­ня тре­ба віша­ти, як і но­сити, по-людсь­ки: грудь­ми до схід сон­ця, а шта­нина­ми до землі. А тут на тобі: повіси­ла Юр­чи­кові шта­неня­та й со­рочеч­ки стрімго­лов, так — що­би все в го­лові пе­ревер­та­лося й ішло до­гори но­гами. Та що вже те­пер го­вори­ти: й­де біда — відкри­вай во­рота.

Від ро­боти во­на вер­ну­лася пізно й якась та­ка, ніби в тер­ниці витіпа­на й ви­бита. У по­пере­ку сиділа ку­сюча га­дина й жа­лила раз по раз смер­тель­но й навіки. Але смерть не нас­та­вала, лиш цю­кала вни­зу че­рева чи­мось пе­кель­ним і гос­трим так, що хотіло­ся вир­ва­ти жа­ло з влас­ни­ми кістка­ми й м'ясом, аби не чу­ти то­го — май­же па­ралізу­ючо­го — бо­лю.

Юр'яні ба­гато не тре­ба, щоб здо­гада­тися, чо­му зла га­дина за­вору­шила­ся у по­переці. Як­раз від Пет­ра во­на не ма­ла на собі праз­ни­кових днів і то­му вже тро­хи вва­жала ко­ло ро­боти. Але ті ро­боти — як­би мог­ли — вилізли би на го­лову й спус­ти­ли би но­ги на плечі, та так би їха­ли, по­гой­ду­ючись на тобі аж до са­мої смерті.

Сь­огодні на фермі ур­вався бу­гай і шуг­нув ме­жи те­лиці, мов яс­труб. І як­би Юр'яна не пе­рей­ня­ла й­ого й не вер­ну­ла на­зад на лан­цюг, бу­гай міг би роз­чахну­ти дрібонькі те­лич­ки. Але з тої хви­лини в ній самій щось на­че та­кож обірва­лося й різко вку­сило — аж зірниці в очах засвіти­ли. Уже в по­тем­ках Юр'яна віша­ла вип­ра­ну ди­тиня­чу одіж, що свіжо пах­ла зо­лою, ото й не зог­леділа, як пус­ти­ла стрімго­лов Юр­чи­кові речі.

Тоді во­на ро­била три ро­боти од­но­час­но: вик­ру­чува­ла шмат­тя, топ­та­ла га­дину в че­реві й ра­хува­ла своїх умер­лих до чи після на­род­ження дітей. Збігле­нят і вмер­лих у Юр'яни бу­ло ба­гато: Іль­ко, Марічка, Ва­сют­ка, Й­ван­ко, Пет­русь­ко, Дмит­рик, Та­насій, Ва­силь­ко, Штеф­ко, Філип, Ан­ничка й Одокій­ка.

Ба­нує Юр'яна за всіма. Але най­дуж­че — за Іль­ком, бо не­доно­сила й­ого ли­ше місяць. Ті по­логи відле­жува­ла дов­го. Се­ред ночі ки­дала­ся від дав­но стих­ло­го Іль­ко­вого пла­чу і вже до ран­ку не зми­кала очей: зга­дува­ла й­ого ма­лень­кий хвос­тик ме­жи пух­кень­ки­ми ніжка­ми й ве­ликий ро­димий знак на правій щоці. У нь­ому вга­дува­лася дов­гаста груш­ка, яка, па­да­ючи зго­ри прос­то на го­лову, пе­реля­кала Юр'яну на пер­шу Бо­горо­дицю, та так, що во­на лиш схо­пила­ся ру­кою за ли­це й тут-та­ки сіпну­ла її на­зад, уже зна­ючи, що ди­тина на­родить­ся міче­на.

Дмит­рик, Філип, Одокій­ка, Пет­русь­ко, Та­насій і Штеф­ко умер­ли до ро­ку. Реш­та дітей збігло. Прав­да, во­ни на дітей і не ду­же бу­ли схожі. Але ста­ра Фу­ляч­ка, що після кож­но­го збігле­няти відпо­юва­ла Юр'яну ль­оном, чор­ни­ми гірки­ми че­реш­ня­ми й яки­мись — лиш їй відо­мими — зілля­ми, зна­ла точ­но: це був хло­пець, то й доб­ре, що Бог заб­рав до се­бе, бо, мо­же, мав бу­ти каліка або зги­нути на войні; а це — дівка. То, мо­же, во­на ма­ла вро­дити­ся кур­вою, то та­кож дя­кува­ти Бо­гові, Уласіхо, за й­ого лас­ку не­бес­ну, що заб­рав до се­бе ди­тину ще безгрішну.

Тро­хи відь­ма­кува­та від своїх при­мов­лянь, во­рожок і зілля Фу­ляч­ка по-іншо­му Юр'яну й не на­зива­ла, як по чо­ловікові Уласієві.

Фу­ляч­чині примівки не до­пома­гали: Юр'яна що­року хо­дила тяж­ка. Мож­на бу­ло би піти в Виж­ни­цю до дох­торів. Якось во­ни там уміли чи­мось зак­ри­вати ту бра­му, звідки про­сили­ся на світ Бо­жий діти. Але за Ру­мунії зад­ля цеї ма­лень­кої дур­нички тре­ба бу­ло спро­дати маєток, а те­пер — за совітів — уже й ос­теріга­тися тре­ба, аби не зат­руїли кров.

Дя­кува­ти Бо­гові, що в світ не ви­вез­ли, як лиш всу­нули­ся в наші го­ри. Так що Юр'яна зля­гала би на Різдво й на Ми­колая, аби лиш ніхто чу­жий не на­вер­тався до їхньої з Уласієм і ти­ми діть­ми, що ли­шили­ся, гос­по­дар­ки.

Прав­да, тро­хи встид­но най­стар­шої донь­ки Павлінки, що са­ма пле­кає річну Па­ют­ку. Але що Юр'яна мо­же зро­бити, ко­ли во­на ще діто­род­на, а Уласій пло­дючий… Юр'яні два ро­ки до со­роківки, а Павлінка, сер­де­га, вже роз­ве­дени­ця. Від та­кого не те що стрімго­лов шта­неня­та завісиш, — сам стрімго­лов підеш.


 

…УДОСВІТА Юр­чик му­сив бігти за Фу­ляч­кою.

Упер­ше Юр'яна так і не дізна­лася, хто був за­чатий у жмені кри­вавої ма­си, яку за­копа­ли не в довгій мо­гилі на цвин­тарі, де по­коїла­ся ро­дина й діти Джу­ряків, а під роз­чахну­тим від ста­рості горіхом у кінці го­роду.

Зів'яла Юр'яна пішла на фер­му пе­ред по­луд­нем, бо­ячись гніву Дов­го­пола, упов­но­важе­ного від МҐБ. Він за­зирав ма­ло не під ко­ров'ячі хвос­ти, шу­ка­ючи схо­ванок для лісо­вих, а вже як кот­ра мо­лоди­ця припізню­вала­ся, то ча­сом огрівав її та­кими сло­вами, що ліпше би огрів ба­тогом. Прав­да, з їхньої фер­ми при Дов­го­полові ніко­го ще не су­дили й не за­бира­ли на ек­зе­куцію «пальці в двері».Але хіба за тим дов­го?

Ска­зати, що Юр'яна ду­же бо­яла­ся Дов­го­пола, не ска­жеш: він ніби­то й не ба­чив її ніко­ли, а мо­же, й не знав, що во­на з ць­ого се­ла. Є лю­дина, не­ма лю­дини — для та­кого нічо­го не зна­чить. Й­ого ве­ликі, тро­хи роз­косі очі ков­за­ли по лю­дях якось гей­би ліни­во, гей­би зне­хотя. Та ко­ли Дов­го­пол рап­то­во ски­дав їх до­гори, див­ля­чись май­же нез­рушно, тобі в мо­мент ло­мила­ся во­ля й га­ряча млість діста­вала кінців пальців. Під та­кими очи­ма зо стра­ху мож­на й обісця­тися, не раз ду­мала Юр'яна, див­ля­чись услід Дов­го­полові.

Дов­го­пол по­явив­ся в Нижній То­вар­ниці в ць­огорічні Різдвяні свя­та, точніше, на са­мого Ва­силія, ко­ли сіль­ські ко­ляд­ни­ки са­ме ви­коля­дува­ли їм з Уласієм пер­ший тур «гой, дай Бо­же», та так і заніміли, лиш тіль­ки різко скрип­ну­ли двері з хо­ромів і за­вору­шив­ся поріг під рос­лим воєнним чо­ловіком. Не за­ува­жив чи не хотів за­ува­жити Дов­го­пола лиш Гриць­ко Граб, не пе­рес­та­ючи во­дити тон­ким смич­ком скрип­ки. Гриць­ка вже бра­ли на МҐБ до Виж­ниці. Вже ра­хува­ли там й­ому реб­ра, й мо­же, ли­ше че­рез це він мав те­пер стра­ху мен­ше, ніж ті, в чиєму горлі зас­тря­ла Різдвя­на Ко­ляда.

Ко­ляд­ни­ки по­зира­ли на двері, че­ка­ючи, ко­ли з-по­за пле­чей гос­тя по­кажеть­ся вер­вечка тих, ко­го в цім краю на­зива­ли за­готівель­ни­ками людсь­ких душ.

Про­те воєнний чо­ловік на цей раз був сам один.

Юр'яна са­ме кла­ла на стіл мис­ку з яб­лу­ками й горіха­ми, ко­ли неп­ро­шений гість, ски­нув­ши шап­ку, за­гово­рив:

— Щас­тя-здо­ров'я, із свя­тим Ва­силієм! Хрис­тос на­родив­ся!

В Юр'яни ви­пало з рук яб­лу­ко й по­коти­лося прос­то до ніг прий­шло­го.

Ко­ляд­ни­ки кво­ло відповіли «Славімо й­ого» й уже млявіше пішли наз­до­ганя­ти Гриць­ко­ву скрип­ку.

Юр'яна за­била­ся в запічок і не спус­ка­ла очей з яб­лу­ка, що чер­во­но світи­лося ко­ло блис­ку­чого чо­бота емґебіста. А що це був емґебіст, і не тре­ба бу­ло дов­го ду­мати: інші чужі лю­ди не мог­ли пе­реби­ти Свя­тої Ко­ляди.

— Сідай­те, — ска­зав Уласій до чо­ловіка, як би ска­зав до ска­ли, й очи­ма по­казав Юр'яні на запічок.

— Я Дов­го­пол, — відповів на те гість, підніма­ючи яб­лу­ко з підло­ги, й сів скраю Гриць­ка Гра­ба.

— Ой Дов­го­пол… — не то схва­лив, не то за­судив скри­паль, а потім шви­день­ко пе­репи­тав: — А де ваші довгі по­ли?

Дов­го­пол тим ча­сом ски­нув ши­нель, ніби й не чу­ючи ущип­ли­вого го­лосу скри­паля, й сидів те­пер ли­цем до Гра­ба, стис­ка­ючи по­даний Уласієм не­висо­кий — на чверть паль­ця — ву­зень­кий ке­лишок із ви­ном.

— Гриць­ку! — го­лос ґаз­ди ски­нув­ся за­над­то зас­те­реж­ли­во, щоб мож­на бу­ло й­ого не пос­лу­хати.

— Та чо­го ти, Уласію… — тор­кнув стру­ну Граб. — Я лиш хотів ска­зати, що в од­но­го чо­ловіка, ну, бігме, не мо­же бу­ти все зра­зу: й довгі по­ли, й довгі ру­ки. Але ко­ли ґаз­да ка­же, що про це не воль­но го­вори­ти, то вже най бу­де так… Я п'ю до вас, па­не Дов­го­пол! Дай, Бо­же, вам доб­ре здо­ров'я і фай­ну люб­ку!

Дов­го­пол, не ду­ма­ючи дов­го, відповів Гриць­кові в тон:

— Ско­ро бу­де.

— Ов­ва! — кот­рий­сь із ко­ляд­ників хотів пир­сну­ти, але Граб лю­то по­дивив­ся в й­ого бік.

— То ви так дов­го зби­раєте­ся тут бу­ти, що ще й люб­ку хо­чете собі знай­ти?!

— А хіба для ць­ого діла ба­гато ча­су тре­ба? Та, зреш­тою, ви самі мені ць­ого по­бажа­ли, па­не-то­вари­шу!

Рідкий сміх обій­шов стіл і зав­мер на Уласієві.

В Юр'яни дри­жали коліна. Во­на бо­яла­ся, що Уласій відкриє за­раз двері й Гра­бові, й Дов­го­полові.

А найгірше — аби не прий­шли ко­ляд­ни­ки з лісу. Свя­того Ва­силія є свя­того Ва­силія. Хто в Бо­же свя­то візь­меть­ся за ґве­ри? Але час та­кий, що зброя не зва­жає на свя­та. І ось отут, у хаті, повній дітей, мо­же роз­горіти­ся ве­лика біда без їхньої з Уласієм на те волі.

Юр'яна зна­ла, що Уласій боїть­ся ць­ого са­мого, лиш не на­важуєть­ся спро­вади­ти її до ху­доби.

Сторінка 1 з 35 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 > У кінець >>

Пошук на сайті: