Матіос Марія

Нація

Апо­каліпсис 

Не рай­ські во­рота, не рай­ські —

Відкрив­ся тобі Со­дом.

І попіл садів гет­си­мансь­ких,

І душ усе­ленсь­кий пог­ром.

І не мо­лит­ви — прок­ляття.

Жит­тя не в житті — в бою.

І неп­ри­миренні брат­тя

У бра­тов­бивчім краю.

Юр'яна і Дов­го­пол 

ЗА ТИЖ­ДЕНЬ до Дмитрія Юр'яна вже зна­ла, що бу­де ма­ти в хаті гри­зоту. І то не та­ку, якої ста­вало на її бідну го­лову щод­ни­ни. Гри­зоти ма­ло бу­ти ціла мо­гила — рівно стіль­ки, скіль­ки вип­ра­ного шмат­тя ру­кава­ми вдо­лину й пле­чима до сон­ця висіло на тонкій жердці з бо­ку пе­реко­паних на зи­му гря­док.

1

ЗРО­ДУ-ВІКУ Юр'яна зна­ла, що вип­ра­не вбран­ня тре­ба віша­ти, як і но­сити, по-людсь­ки: грудь­ми до схід сон­ця, а шта­нина­ми до землі. А тут на тобі: повіси­ла Юр­чи­кові шта­неня­та й со­рочеч­ки стрімго­лов, так — що­би все в го­лові пе­ревер­та­лося й ішло до­гори но­гами. Та що вже те­пер го­вори­ти: й­де біда — відкри­вай во­рота.

Від ро­боти во­на вер­ну­лася пізно й якась та­ка, ніби в тер­ниці витіпа­на й ви­бита. У по­пере­ку сиділа ку­сюча га­дина й жа­лила раз по раз смер­тель­но й навіки. Але смерть не нас­та­вала, лиш цю­кала вни­зу че­рева чи­мось пе­кель­ним і гос­трим так, що хотіло­ся вир­ва­ти жа­ло з влас­ни­ми кістка­ми й м'ясом, аби не чу­ти то­го — май­же па­ралізу­ючо­го — бо­лю.

Юр'яні ба­гато не тре­ба, щоб здо­гада­тися, чо­му зла га­дина за­вору­шила­ся у по­переці. Як­раз від Пет­ра во­на не ма­ла на собі праз­ни­кових днів і то­му вже тро­хи вва­жала ко­ло ро­боти. Але ті ро­боти — як­би мог­ли — вилізли би на го­лову й спус­ти­ли би но­ги на плечі, та так би їха­ли, по­гой­ду­ючись на тобі аж до са­мої смерті.

Сь­огодні на фермі ур­вався бу­гай і шуг­нув ме­жи те­лиці, мов яс­труб. І як­би Юр'яна не пе­рей­ня­ла й­ого й не вер­ну­ла на­зад на лан­цюг, бу­гай міг би роз­чахну­ти дрібонькі те­лич­ки. Але з тої хви­лини в ній самій щось на­че та­кож обірва­лося й різко вку­сило — аж зірниці в очах засвіти­ли. Уже в по­тем­ках Юр'яна віша­ла вип­ра­ну ди­тиня­чу одіж, що свіжо пах­ла зо­лою, ото й не зог­леділа, як пус­ти­ла стрімго­лов Юр­чи­кові речі.

Тоді во­на ро­била три ро­боти од­но­час­но: вик­ру­чува­ла шмат­тя, топ­та­ла га­дину в че­реві й ра­хува­ла своїх умер­лих до чи після на­род­ження дітей. Збігле­нят і вмер­лих у Юр'яни бу­ло ба­гато: Іль­ко, Марічка, Ва­сют­ка, Й­ван­ко, Пет­русь­ко, Дмит­рик, Та­насій, Ва­силь­ко, Штеф­ко, Філип, Ан­ничка й Одокій­ка.

Ба­нує Юр'яна за всіма. Але най­дуж­че — за Іль­ком, бо не­доно­сила й­ого ли­ше місяць. Ті по­логи відле­жува­ла дов­го. Се­ред ночі ки­дала­ся від дав­но стих­ло­го Іль­ко­вого пла­чу і вже до ран­ку не зми­кала очей: зга­дува­ла й­ого ма­лень­кий хвос­тик ме­жи пух­кень­ки­ми ніжка­ми й ве­ликий ро­димий знак на правій щоці. У нь­ому вга­дува­лася дов­гаста груш­ка, яка, па­да­ючи зго­ри прос­то на го­лову, пе­реля­кала Юр'яну на пер­шу Бо­горо­дицю, та так, що во­на лиш схо­пила­ся ру­кою за ли­це й тут-та­ки сіпну­ла її на­зад, уже зна­ючи, що ди­тина на­родить­ся міче­на.

Дмит­рик, Філип, Одокій­ка, Пет­русь­ко, Та­насій і Штеф­ко умер­ли до ро­ку. Реш­та дітей збігло. Прав­да, во­ни на дітей і не ду­же бу­ли схожі. Але ста­ра Фу­ляч­ка, що після кож­но­го збігле­няти відпо­юва­ла Юр'яну ль­оном, чор­ни­ми гірки­ми че­реш­ня­ми й яки­мись — лиш їй відо­мими — зілля­ми, зна­ла точ­но: це був хло­пець, то й доб­ре, що Бог заб­рав до се­бе, бо, мо­же, мав бу­ти каліка або зги­нути на войні; а це — дівка. То, мо­же, во­на ма­ла вро­дити­ся кур­вою, то та­кож дя­кува­ти Бо­гові, Уласіхо, за й­ого лас­ку не­бес­ну, що заб­рав до се­бе ди­тину ще безгрішну.

Тро­хи відь­ма­кува­та від своїх при­мов­лянь, во­рожок і зілля Фу­ляч­ка по-іншо­му Юр'яну й не на­зива­ла, як по чо­ловікові Уласієві.

Фу­ляч­чині примівки не до­пома­гали: Юр'яна що­року хо­дила тяж­ка. Мож­на бу­ло би піти в Виж­ни­цю до дох­торів. Якось во­ни там уміли чи­мось зак­ри­вати ту бра­му, звідки про­сили­ся на світ Бо­жий діти. Але за Ру­мунії зад­ля цеї ма­лень­кої дур­нички тре­ба бу­ло спро­дати маєток, а те­пер — за совітів — уже й ос­теріга­тися тре­ба, аби не зат­руїли кров.

Дя­кува­ти Бо­гові, що в світ не ви­вез­ли, як лиш всу­нули­ся в наші го­ри. Так що Юр'яна зля­гала би на Різдво й на Ми­колая, аби лиш ніхто чу­жий не на­вер­тався до їхньої з Уласієм і ти­ми діть­ми, що ли­шили­ся, гос­по­дар­ки.

Прав­да, тро­хи встид­но най­стар­шої донь­ки Павлінки, що са­ма пле­кає річну Па­ют­ку. Але що Юр'яна мо­же зро­бити, ко­ли во­на ще діто­род­на, а Уласій пло­дючий… Юр'яні два ро­ки до со­роківки, а Павлінка, сер­де­га, вже роз­ве­дени­ця. Від та­кого не те що стрімго­лов шта­неня­та завісиш, — сам стрімго­лов підеш.


 

Сторінка 1 з 71 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 > У кінець >>