Марія Матіос - Кулінарні фіґлі

«Кулінарні фіґлі» – це оновлене видання «Фуршету від Марії Матіос». Це здоровий гумор і міні-енциклопедія сімейного життя самодостатньої жінки, яка знає, що сміх і смачна кухня уміють підтримати здоровий дух у тілі людини так само, як нехитрі знання неписаних законів і народних звичаїв, свого і чужого минулого.

 

Марія Матіос

Кулінарні фіґлі
 

Моїм сонячним Матбарам та родині Лібзонів, які не втомлюються вдихати в мене життя, – із вдячністю.Беручи до рук «Кулінарні фіґлі» Марії Матіос, не забудьте прихопити «слинявчик», бо від цього смачного й життєрадісного читання вам не раз тектиме слинка із підборіддя – і аж до пазухи. Ну, й на здоров'я! Адже такою різною в українській літературі вміє бути, мабуть, тільки вона: трагіком у «Солодкій Дарусі» чи «Мамі Маріці…» і фіґляркою та жартівницею у книзі кулінарних рецептів. Насолоджуйтеся смаком українського слова і українських страв від Марії Матіос! P. S. Усі подані в книзі рецепти – правдиві, недорогі і розраховані на щоденну сімейну кухню.

 

ГІРША ЛЮБОВ ВІД НЕДУГИ 

– Спам'ятайся нарешті, Маріє! – майже наказовим тоном каже наш приятель, чекаючись із моїм чоловіком келишком домашнього вина, наминаючи опісля свіжі огірки.

Запашні, щойно зірвані з грядки, огірки смакують двом чоловікам без сметани, без солі і без традиційних українських «ста грамів» вогненної.

Просунуті європейці скривилися б, мабуть, від такого поєднання екологічно чистого продукту, а я, й не повівши бровою на двозначне приятелеве «спам'ятайся», доношу до столу такі ж ароматні червонобокі помідори. Клапоть городу ніби встидається такого не гурманського поєднання питва і їжі – і дужче червоніє тими ж таки помідорами і болгарським перцем.

Але ж я не можу довго перебувати в невідомості. Тому, ставлячи на стіл ще один «аргумент» – карафку із вишневою наливкою до літеплих (така технологія!) вареників із халвою, вдавано байдуже запитую:

– Що ти маєш на увазі, мій друже, коли радиш мені спам'ятатися?

Наш приятель – чоловік і не кавказької крові, але норов у нього ще той!

– Маріє, кажу тобі, спам'ятайся! А як сама не можеш, то спам'ятай хоч ти її, Сергію! – киває на мого чоловіка. – За вікнами – третє тисячоліття! Скільки можна?! Та виведи вже її нарешті з тих бункерів і криївок! Бо то ж шкідливо і для її здоров'я! А то вже навіть я захворів тим вашим западенством! Навіть я! – розходиться все більше й більше приятель. – Бачиш, вона із задоволенням длубається собі в отій історії, витягує на світ Божий людські жахіття, від яких волосся стає дибки. І що ти думаєш?! Змушує народ думати,замість дивитися серіали і дудлити пиво та підпирати своїми голосами оцих шулерів від політики! Та чи я, чистий подніпровець (а наш приятель родом із Херсона – М. М.)думав коли про оті ваші далекі, як мені здавалося, западенські повоєнні справи? Ну, бандерівці, то й бандерівці. Коли то було? То політики тепер роздмухують неприязнь людей одне до одного, а самі, як варвари-феодали, влаштовують сафарі на невинні живі душі. А я товаришую онде з вами, бо ви такі класні! Та й які ви бандери?! Нічого ж доброго про вас не знав, ні про ваші звичаї, ні про життя у ваших краях. Та я від незнання спершу оцю вашу дачну криницю сприйняв за капличку, – показує очима на криницю в буковинському стилі з алюмінієвими кучерями.

– Ти не один! – сміюся у відповідь. – Тут дехто теж вважав, що ми збудували капличку, бо в Києві таких криниць не будують. – Але чи тобі шкодять люди з моїх книжкових бункерів? Хтось же колись мусить ворушити завмерлу історію, щоб не завмер людський дух, – не дуже напористо перечу йому.

Приятель замислюється.

А тоді зовсім тверезим голосом каже:

– Твої книжки не шкодять – вони не дають спокійно жити, бо після них починаєш передумувати і ревізувати не тільки своє життя, але й чуже, далеке. Ти небезпечна, Маріє! Дивися, як захлинається слиною на твої дослідження минулого «великий» поціновувач старовини, поцупленої з архівів і музеїв, Дмитрик Табачник. Одразу видно, що чоловік прокурив в університеті історію України, але то його проблеми. Ось за кулінарію, було, взявся, і знов невдало – не українська то страва «Утиный суп по-украински»! Різдвяна американська. А він ще нібито проти НАТО виступає. Прикидається, супостат! – приятель різко міняє тему. – А ти ось візьми і зроби зараз для нас із Сергієм якийсь кулінарний ексклюзив до цих смачнючих огірочків. У стилі своїх книжкових ексклюзивів.

Ще б пак! – думаю я. Огірки не можуть бути не смачними, коли в них – ні грама хімії.

– Ти так нагодувала мене несолодкими своїми дарусями і москалицями, що в мене скоро похитнеться здоров'я. Я би посмакував чимось таким… ну, іншим… – підкліпує приятель у бік нашої літньої кухні.

– Ага! Ти її тільки зачепи! – попереджає мій чоловік. – Вона зараз сюди батарею страв виставить!

Ну й песиголовці, ці хлопи за чаркою!

Та я їх уже не чую. У мене в чавунному казані закипає олія. Десь так на палець-півтори. А я тимчасом ретельно чищу спеціальною щіточкою найдрібнішу картоплю (у наших Розтоках на картоплю таких розмірів кажуть «свинська» (пардон!), бо її на насіння до весни не відкладають і на борщ не чистять – занадто дрібна. А ось для моєї страви ця дрібнота – якраз). Вичистивши й помивши, протираю насухо й кидаю картоплю в киплячу олію. Зверху присолюю, трохи перчу і наглухо закриваю. Хвилин через 5-7, не знімаючи кришки, від усієї душі «перетрушую» її і знову ставлю на вогонь. А через 5-7 хвилин знову «трушу» її душу.

Одне слово, за півгодини маєте таку картоплю із підрум'яненою шкіркою, що, коли би поблизу були завидющі очі, точно зурочили б її! Та поки картопля «доходить», я ці півгодини байдики не б'ю: готую саламаху. Не знаєте, що це? Дрібничка, від якої залежить смак страви. Але це справді дрібничка: потовчена і підсолена головка-дві часнику, збита зі сметаною і подрібненим кропом. Маєте! Глиняна глибока тарілка, в ній рум'яна картопля, а зверху – біла гора часникової саламахи.

Ну, самі розумієте, що жіноче серце – не камінь. Тому до цієї «  Розтіцької картоплі» я таки витягую бутлик 60-градусної «  Абрикосівки – матіосівки» (тобто самогоночки, виготовленої моїм Сергієм із абрикос власного саду).

Щоправда, рецепту цієї запашної горілочки не розкрию, бо сама не знаю. У мене чоловік не тільки професор історії – він справжній професор багатьох не-історичних, але цілком прикладних ремесел. Але це вже (при нагоді) самі розпитайте в нього про тонкощі рецепту «матіосівки», яку я щойно поклала на стіл між двома чоловіками, трохи сп'янілими від вин-наливочок, свіжого дачного повітря і «перемивання» моїх письменницьких кісток.

На радощах, що вони ще остаточно не відбирають у мене шансу й надалі ходити «бункерами» української історії, я даю їм тверде слово бодай на мить повернутися до своєї «кулінарної» творчості (пригадуєте, є за мною такий «смачний» гріх – книжка «Фуршет від Марії Матіоc).Не задля розваги – задля відновлення сил. Таке собі своєрідне іntermezzo.

Отже, я клятвено обіцяю поновити свої кулінарні екзерсиси! І то не хтозна-коли, а вже, цьогоріч.

А що, товариство? Кожна, і навіть дуже серйозна людина, має повне людське право вибрикувати, коли їй заманеться.

Але поки я повернуся до своїх кулінарних рецептів (а я, до речі, не скупа, тому й не шкода ділитися навіть таким специфічним багатством), хочу поставити смачну крапку у цьому гостюванні нашого подніпрянського товариша.

Хоч це, з точки зору великих знавців кухні, і чисте збоченство, але я на нього таки відважуюся і подаю до столу  «Швидкий десерт». Благо, що якраз фруктовий сезон і для цього багато не треба: всього лише зірвати в саду зо два десятки персиків, зняти з них шкірку, збити міксером, розкласти в широкі бокали – і залити персикове пюре добре охолодженим шампанським. Отак. Як сказали би італійці – беліссімо!

І, панове товариство, яке мені діло до того, що скаже шеф-кухар із суші-бару чи французького ресторану про мої сьогоднішні кулінарні фіґлі: поєднання огірків із персиковим пюре і льодяним шампанським?! Мені важливіше, чи замість традиційного пообіднього «дякую» цмокне мене у щічку мій Сергійко.

Бо, як каже знаменитий український професор Юрій Шаповал, живемо в свобідній країні – і свобідні робити, що заманеться.Що у свобідній – то у свобідній! А я зараз додаю – і за свобідним столом. Бо кулінарне мистецтво – це також вид свободи творчості. І мені ніскільки не совісно і не лячно, що в своєму письменницькому арсеналі я маю й таку книжку – книжку кулінарних рецептів. Мене також подеколи болить голова від моїх сюжетів – і тоді я рятуюся трьома на світі речами: квітами, кухнею і спілкуванням із родиною.

Якщо, мій дорогий Читачу, ти готовий із нетрів Історії поблукати зі мною садами смакоти, – гайда!

Але поміж тим я розкажу тобі трохи житейських історій – і ти, мій незрадний Читачу, можливо, краще зрозумієш, чому я так уважно живу,приглядаючись і вслухаючись у чужі Долі, які, між тим, як правило, не мають жодного безпосереднього стосунку до мене особисто. Але коли уважно жити– починаєш чути, як болить, аж розриває, чужа біда, чуже страждання і пристрасті. Подеколи це все переростає у справжній Космос – непізнаний, таємничий, небезпечний. І ти направду відчуваєш себе космонавтом, який без скафандра зазирає в усі прірви людської душі і мозку.

Я знаю, що мій земляк, який першим у незалежній Україні побував у космосі – Леонід Каденюк посварив би мене пальчиком за таку «вольність», бо у правдивому Космосі без скафандра неможливо. Але у творчості… У творчості ти голими руками хапаєш розжарену магму людської душі – і ліпиш із неї не просто образ. Ти хочеш Словом таки відтворити отой огром людського Космосу.

Можливо, це не завжди тобі вдається. Але ти не маєш наміру страхувати себе нічим – бо ти, як безстрашний воїн, голіруч, хіба що озброєний лише Словом, досліджуєш ці неозорі простори. І тішишся – не натішишся, навіть коли тобі смертельно боляче від відкритих таємниць.

Знаєш, мій Читачу, не тільки розказувати про космос,але й повертатися з космосужитейських історій – іноді важко. А вприскувати в душу словесний адреналін розповідями про чуже життя – ще важче. У кожного свого адреналіну вистачає.

Проте, любий Читачу, не поспішайте відкладати набік цю книжку.Пам'ятаючи про необхідність душевного перепочинку для кожного з Вас навіть під час читання та врахувавши власну помилку – надмірну концентрацію пристрастей на одному квадратному сантиметрі тексту у попередніх книжках, на цей раз хочу заощадити Ваші нервові клітини. Обіцяю: не пошкодуєте.Прошу Вас про єдине:  поставтесяз гумором до моєї ідеї і не судіть її за шкалою Ріхтера.Ця книжка – як саме наше життя: трагічне, смішне, смачне, кольорове.

Але, як на мене, найбільш цікавим у ньому залишається Людина і її Почуття.Решта – вінегрет…

Якщо Ви погоджуєтеся із цією сентенцією, запрошую Вас на храм, кажуть у моїх Розтоках. Тобто на гостювання, на банкет. Бо де найкраще пізнаються люди? Під час спілкування-чаювання-чаркування. І де почуєш найбільше житейських історій? Звісно, за столом. І про що найчастіше? Про людські взаємини, звичайно, про кохання. Не мені Вам казати, що історія будь-чийого кохання – не завжди неповторна, але завжди неодмінно повчальна історія взаємозалежності однієї людини від іншої; Це – карколомний тайнопис пристрасті, закони якої мало коли сусідять із логікою, розумом чи спокоєм. Одне слово, як любила казати моя бабця, Любов – це дурЕнство. «То п'яне серце», – не судила, лише кивала головою, зачувши чергову сільську історію чиєїсь пристрасті. Людське дуренство, продиктоване п'яним серцем, за бабусиним визначенням, буває розумним (!) і дурним.

Розумне – те, що, врешті-решт, змушує людину ставати степЕнною(по-гуцульськи – розважливою, мудрою), а отже, – щасливою. Дурне дуренство – це фіаско людини, яку в житті так нічому і не навчила любов, лише наробила шкоди собі та іншим.А калинка біло цвіте, лист широкий має,  Гірша любов від недуги, хто ї добре знає…

Сторінка 1 з 16 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 > У кінець >>

Пошук на сайті: