Панас Мирний - Голодна воля

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_golodna_volya.docx)Panas_mirniy_golodna_volya.docx128 Кб1801
Скачать этот файл (Panas_mirniy_golodna_volya.fb2)Panas_mirniy_golodna_volya.fb2178 Кб1832

 

Панас Мирний

Голодна воля

 

    У Сте­па­на Фе­до­ро­ви­ча Гам­зи пир на увесь мир. Усе місто з'їха­ло­ся - на Зе­ле­ну гор­ку, або в Зо­ло­тий горішок, як зва­ли кру­гом в око­лиці один з най­лю­биміших Гам­зою ху­торів йо­го безмірно­го маєтку.

    У йо­го їх чи­ма­ло бу­ло і в Со­ки­рин­цях, і в Пе­ре­рубі, і ко­ло Вов­чої до­ли­ни, та ні од­но­го так не уко­хав Гам­за, як сю Зе­ле­ну гор­ку. Ще за­мо­ло­ду він натк­нув­ся на сю місци­ну, - ви­со­ку го­ру, пок­ри­ту лісом і тро­хи не з трьох сторін опо­ви­ту чис­тою, як срібло, во­дою ве­ред­ли­во­го Псла. Місце бу­ло глу­хе та ди­ке! Столітні ду­би, ви­со­ченні осо­ко­ри та ши­ро­ковіті ли­пи ук­ри­ва­ли йо­го своєю гус­тою тінню, по кра­ях гус­та ліщи­на, ко­лючі тер­ни та шип­ши­на не да­ва­ли ні прой­ти, ні проїха­ти. Що бу­ло там звіру та птиці уся­кої: зайці, ли­сиці, вов­ки, со­ро­ки, кібці, ор­ли, як чер­ва, кишіли, пло­ди­лись і ви­рос­та­ли на волі. Ніхто їх не чіпав, ніхто не ру­шав їх таємно­го по­кою. Аж по­ти мо­ло­дий Гам­за не ски­нув сво­го ока.

    - Чиє се помістя? - спи­тав він при­каж­чи­ка Йо­си­пен­ка, проїжджа­ючи од­но­го ран­ку вер­ха­ми арабських же­ребців, за кот­рих не ду­же дав­но Гам­за зап­ла­тив дві ти­сячі кар­бо­ванців.

    - Наше, па­не, - ру­бав йо­му Йо­си­пен­ко по-своєму твер­до, де­бе­ло, Гам­за лю­бив, як хто пе­рек­рив­ляє "хах­лацьку" мо­ву.- Тут ліс, па­не, - зо­ло­то! І на ціло­му світі та­ко­го дуб­ка кат має. І в Гетьмансько­му лісі не та­ке.

    Пан при­дер­жав ко­ня і, при­щу­рив­ши очі, лю­бу­вав­ся го­рою. Прав­ду ка­жу­чи, бу­ло чим і по­лю­бу­ва­ти­ся. Сон­це підби­ло­ся вже ви­со­ченько… го­ра, ук­ри­та зо­ло­тим світлом, на­че за­ча­ро­ва­на, сто­яла у ти­хо­му про­зо­ро­му повітрі. З то­го бо­ку від Псла ле­генький ту­ман здіймав­ся си­зим дим­ком, ку­рив­ся поміж де­ре­вом, з сього бо­ку, - сон­це прорізу­ва­ло чор­ну тінь гус­то­го лісу, на са­мо­му шпилі - на рівній по­лянці - ми­готіло, як на воді, со­няч­не сяй­во. Сотні со­лов'їв ще­бе­та­ли по ку­щах мо­ло­до­го по­рос­ту, гор­лиці тур­ко­та­ли в ліщині, зо­зулі не­угав­но пе­рек­ли­ка­лись, пе­реліта­ючи з де­ре­ви­ни на де­ре­ви­ну, відкілясь зда­ле­ка до­но­сив­ся глу­хий клекіт. Ліс про­си­пав­ся, про­ди­рав очі.

    "Гарна місци­на! - ду­мав, лю­бу­ючись, Гам­за.- На отій по­ляні та ви­бу­ду­ва­ти дво­рець з баш­ня­ми, з шпи­ля­ми, а кру­гом по ни­зу роз­се­ли­ти кріпацт­во", - і Гам­за від ра­дості ку­сав краї своїх чор­них вусів.

    Трохи зго­дом він торк­нув ко­ня і нап­ря­мив­ся в гу­ща­ви­ну.

    - Пане, там не­без­печ­ної - поспіша­ючи за ним, ска­зав йо­си­пен­ко.

    - А що?

    - Вовків дос­то­ги­белі.

    Пан не ска­зав нічо­го, тілько дав ко­неві ост­ро­га­ми в бо­ки. Йо­си­пен­ко прос­ту­вав зза­ду, і не­за­ба­ром обид­ва ок­ри­ли­ся в лісі. А че­рез півго­ди­ни яс­не сон­це освічу­ва­ло їх аж на по­ляні.'Звідти ще кра­ща, ще по­казніша зда­ва­ла­ся око­ли­ця: го­ра вся аж горіла со­няч­ним світом, тоді як підгір'я ку­ри­ло­ся лег­ким ту­ма­ном. У са­мо­му ни­зу у кру­тих бе­ре­гах га­дю­кою лелів Псло, ген далі, ши­ро­ко роз­ли­ва­ючись по жов­тих пісках, за­раз за Пслом, у сад­ках то­ну­ло се­ло, далі, че­рез лісок, дру­ге, третє… здається, во­ни зчіпля­ли­ся си­зи­ми лу­га­ми. По пра­ву руч - роз­ля­га­ло­ся нив'я го­лу­бе, чер­во­не, чор­не, зе­ле­не та жов­то­зо­ло­теє, - зда­ва­ло­ся, на­ро­чи­то хтв ук­рив зем­лю цвітни­ми по­яса­ми. По ліву руч, як на до­лоні, ви­ри­со­ву­ва­ло­ся місто з своїми церк­ва­ми, ви­со­ки­ми бу­дин­ка­ми, тем­ни­ми сад­ка­ми. Сон­це ви­ко­чу­ва­ло­ся з-за го­ри, на котрій сто­яло во­но. Ніяке пе­ро, аиі щітка ма­ля­ра не пе­ре­да­ла б тієї чарівної ігри, яку, витіва­ло сон­це з містом: во­но горіло-па­ла­ло, страш­на по­же­жа не світить ніко­ли та­ким ве­лич­ним світом. По­жа­ри­ще завж­ди бу­дить важ­ку дум­ку про ро­зор, про людське не­щас­тя, йо­го во­гонь не­ми­ло­серд­но жре-поїдає, що стріне в до­розі… Ось яс­но-ясно за­па­ла­ла но­ва будівля, - ог­ненні язи­ки ли­жуть її ви­со­ку осе­лю, стра­шен­но кру­тяться кру­гом, іскрять, кри­ва­ве за­ре­во ра­зом з ди­мом стов­пом піднімається вго­ру. Страш­но! Чується крик людський, чу­ються їх сльози… Не те тут: огонь ог­нем, тілько не ру­шить він ні ви­со­кої церк­ви, ні низь. кої ха­ти­ни. Хоч' ти­сячі ти­сяч ог­нен­них іско­рок го­рять, стри­ба­ють на їх, ди­му зовсім не­має. Чис­те про­зо­ре повітря хви­люється ро­же­вим світом, чор­на тінь не­освіче­них місць не уг­лем по­жежі чорніє, а ще кра­ще одріз-няє яс­ну сто­ро­ну. Не­на­ро­ком про­ме­няс­та стя­га ус­ко­чить в чор­ну се­ре­ди­ну… усміхну­ла­ся тінь - не знать де і діла­ся… Ве­лич­на ігра, ди­во­виж­на кар­ти­на! Ди­вив­ся б - не на­ди­вив­ся; лю­бу­вав­ся б - і вмер би, лю­бу­ючись.

    Недаром і Гам­за за­ди­вив­ся так, і йо­го сер­це би­ло­ся радістю, йо­го очі горіли, лю­бу­ючись. "І як ніхто досі не ба­чив сього чу­дов­но­го місця? - ду­ма­ло­ся йо­му.- Важ­не місце. Тут безп­ремінно тре­ба осе­ли­ти­ся. Отам дво­рець пос­та­ви­ти, ту­ди геть служ­би, по горі і Пслу за­вес­ти са­док ро­дю­чий. По той і дру­гий бік го­ри у до­ли­нах осе­ли­ти кріпацт­во. Імен­ня тре­ба при­га­да­ти. Зе­ле­на гор­ка або­що". І, по­вер­нув­ши ко­ня, він по­вер­нув на­зад, у місто.

    Молода Гам­зи­ха ус­та­ла як­раз і в розкішно­му ран­ко­во­му одя­гу до­жи­да­ла чо­ловіка чай пи­ти.

    - Та й дов­го ви як за­гу­ля­ли­ся сьогодні, - привіта­ла во­на йо­го, ви­ми­то­го, пе­ре­ряд­же­но­го у що­ден­ний одяг.

    - Ах, душ­ко! Яке ми одк­ритіє зро­би­ли! - ра­до скрик­нув Гам­за і по­чав роз­ка­зу­ва­ти жінці свої по­хо­деньки. - На­що нам і за гра­ни­цю їзди­ти - своя Швей­царія під бо­ком.

    - То поїдьмо уд­вох. Поїдьмо?!- і пи­та­ла­ся і ра­зом нас­то­юва­ла пиш­на Гам­зи­ха.

    - Підожди, душ­ко, дай до­ро­гу про­ло­жи­ти. Там такі нетрі! такі пущі!

    Незабаром після то­го ціла сот­ня кріпаків з со­ки­ра­ми, зас­ту­па­ми, ло­па­та­ми бу­ли нап­рав­лені на Зе­ле­ну гор­ку. Столітні ду­би, за­чув­ши упер­ше стук со­ки­ри, по­хи­ли­ли­ся: не од­но­му з їх дов­ге жит­тя вко­ро­ти­ла ру­ка чо­ловіка. На­че по­биті ве­летні, ле­жа­ли во­ни по горі, по ни­зу. Се­ред за­бу­то­го місця про­ля­га­ла ши­ро­ка до­ро­га аж на го­ру. Гра­барі зрівня­ли її, розг­ла­ди­ли, хоч ко­тись.

    Гамза і Гам­зи­ха не за­ба­ри­ли­ся по­ка­та­ти­ся: в один з хо­ро­ших літніх ве­чорів, пе­ред за­хо­дом сон­ця, ле­генька ко­ляс­ка, зап­ря­же­на па­рою си­тих же­ребців, ви­во­зи­ла їх на го­ру.

    - Ах, го­луб­чик, ка­кая пре­лестьі - од­но вик­ри­ку­ва­ла Гам­зи­ха, не зна­ючи, де й на чо­му зос­та­но­ви­ти свій пог­ляд.

    На горі ще більше кри­ча­ла і ди­ву­ва­лась Гам­зи­ха. Гам­за не по­ту­рав жінці: то до­ля жіно­ча ди­ву­ва­ти­ся, а чо­ловіча - ди­ва ро­би­ти. Він за­ду­ма­ний хо­див, розміряв ступ­ня­ми го­ру і вик­ла­дав, що і де ви­бу­ду­ва­ти.

    Знову го­ра обізва­лась, за­гу­ла; з гу­бернії приїхав' будівни­чий, ціла артіль ка­цапів. Ук­ри­ли її стук це-гел­ля, брязкіт со­кир, шу­ган­ня гемблів, - ро­бо­та клю­чем б'є! День за днем ми­нає, а на горі, на­че з-під землі, ви­хо­дить од­на будівля за дру­гою. Кам'яний па­лац, на­че ігра­шеч­ка, з своїми ба­шенька­ми, виш­ка­ми, різни­ми візе­рун­ка­ми по­над вікна­ми та по­над две­ри­ма, з своїм ви­со­ким шпи­лем по­се­ре­дині, - стоїть і, мов па­нян­ка та, ози­рається навк­ру­ги, лю­бу­ючись своїм убо­ром. іПо бо­ках йо­го, на­че че­пурні дітки ко­ло пиш­ної ма­тері, при­ту­ли­ли­ся фліге­ля - один під уп­рав­ля-ющо­го й кон­то­ру, дру­гий під приїжджих. Далі за узор­ча­тою ре­шот­кою, що пе­реріза­ла го­ру на дві по­ло­ви­ни, ішов чор­ний двір, - кухні, са­раї, ко­мо­ри, ха­ти при­каж­чи­кові, двірні. Кру­гом заст­роїла­ся го­ра. На чор­но­му дворі уже і лю­ди осе­ли­ли­ся, а бу­ди­нок, хоч і об­роб­ле­ний зо­ко­ла, та не приб­ра­ний зсе­ре­ди­ни, ос­тав­ся так зи­му­ва­ти. На вес­ну аж з-за гра­ниці приїхав ма­ляр йо­го роз­пи­су­ва­ти, уби­ра­ти. З усієї еко­номії во­ли во­зи­ли заг­ра­нич­ну до­ро­гу ме­бель.

    Аж у маю увійшов Гам­за у свою царську осе­лю. І за­бен­ке­ту­вав же він на рад ос­тях: цілий тиж­день гості не пе­ре­во­ди­лись, - один з дво­ру - а де­ся­ток у двір. Усі див­ляться чу­дов­ну будівлю, ди­ву­ються. Один ве­се­лий па­нок, підпив­ши, скрик­нув: - Це у вас, Сте­пан Фе­до­ро­вич, не Зе­ле­на гор­ка, а Зо­ло­тий горішок.- Наз­ва як­раз прис­та­ла до діла, з то­го ча­су Зе­ле­на гор­ка зва­ла­ся більше Зо­ло­тим горішком.

Сторінка 1 з 18 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 > У кінець >>

Пошук на сайті: