Панас Мирний - День на пастівнику

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_den_na_pastivniku.docx)Panas_mirniy_den_na_pastivniku.docx54 Кб699
Скачать этот файл (Panas_mirniy_den_na_pastivniku.fb2)Panas_mirniy_den_na_pastivniku.fb288 Кб781

 

Панас Мирний

День на пастівнику

    - Грицьку про-о-окля­тий! Грицьку ка-а-аторж-ний! Гри-и-ицьку! - гу­кав од­но­го літнього по­го­жо­го ран­ку не­ве­лич­кий хлоп­чик літ дев'яти, сто­ячи на ви­сокій бурті, кру­гом ук­ритій мо­ло­дою і зе­ле­ною, як ру­та, тра­вою.

    Сонце підня­лось вже ви­со­ченько і, га­ря­че, іскрис­те, об­ли­ва­ло і бур­ту, і хлоп­чи­ка, і кру­гом ши­ро­ке по­ле своїм ог­нис­тим світом; горіла мо­ло­да тра­ва на бурті зе­ле­ним ог­нем; не­опав­ша ро­са світи­ла і відби­ва­ла до­ро­гим са­моцвітним камінням. Оде­жа хлоп­чи­ка - лихі вибійчані штанці, за­су­кані аж до колін, ла­та­на со­роч­ка і на го­лові з пе­ред­ра­ним ко­зир­ком кар­туз - під тим світом те­ря­ли свою зли­денність, не­охай­ність,- і лат­ки 1 дірки відби­ва­ли так кра­си­во, ди­ви­лись так ми­ло, мов ма­ляр на­ма­лю­вав ту кар­ти­ну, а не жи­ва во­на сто­яла пе­ред очи­ма.

    Картина бу­ла справді чу­дов­на: з бур­ти, мов з ви­со­кої го­ри, вид­но бу­ло на пра­ву руч місто. Церк­ви підня­ли ви­со­ко уго­ру свої круглі го­ло­ви, ся­ли у про­зо­ро­му повітрі зо­ло­ти­ми ба­ня­ми, зе­леніли їх залізні покрівлі, мов тра­вою вкриті, біліли білі бо­ки, мов з крей­ди вист­ру­гані; поміж церк­ва­ми ха­ти, людські ого­ро­ди то­ну­ли в гу­ща­вині тем­но-зе­ле­них садків. Он і річка бли­ща­ла, зви­ва­ючись змією по жов­то­му пісоч­ку і пус­ка­ючи ле­генький ди­мок ту­ма­ну з се­бе, а че­рез річку пе­ре­ки­нув­ся міст - тон­кий, узор­ча­тий, мов з во­ло­сені вип­ле­те­ний. Ту­та ж, не­да­ле­ко від бур­ти, мов кріпость пе­ред містом, ви­со­ка кам'яна стіна об­ви­ва­ла кру­гом ве­ли­кий розкішний са­док, здо­ро­вен­ную пуст­ку-бу­ди­нок - Ратієвщи­ну. А на ліву руч від бур­ти розіслав­ся степ, рівний, як до­ло­ня, ши­ро­кий і дов­гий-безк­раїй, то­нув у своїй прос­торій прос­то­рості, у своїй зе­леній траві, спер­шу аж тем­но-зе­ле­ний, а чим далі - блідіший, го­лубіший, по­ки не схо­див­ся з краєм бла­кит­но­го не­ба, де, зда­ва­лось, він заг­нув­ся уго­ру і пішов уже попід не­бом. Се­ред йо­го хвилі хви­ля­ми зо­ло­то­го со­няч­но­го світу так і хо­дять, так і пе­ре­ли­ва­ються, то здійма­ючись уго­ру, то опа­да­ючи униз; над ни­ми сотні срібно­го­ло­сих жай­во­ронків неп­римітне в'ються, і їх', ве­се­ла і радісна пісня дзве­нить, роз­хо­диться, роз­си­па-1 ється, здається, си­зо-про­зо­ре повітря са­мо бри­нить-спі-', вае… А на тем­но-синьому полі не­ба ог­нен­не ко­ло сон­ця грає, при­ще світом, стріляє дов­гим промінням, сип­ле неп­римітни­ми іскор­ка­ми жа­ру,- невідо­мий ко­валь невідо­мим міхом роз­дув те ве­лич­не та чу­дов­не ог­ни­ще світу! Гар­но усю­ди, кра­си­во так,- не на­ди­вив­ся б, не на­лю­бу­вав­ся!

    Та не ди­ву­ва­ти­ся, не лю­бу­ва­ти­ся виліз хлоп­чик на са­мий вер­шок ви­со­кої бур­ти, по бо­ках кот­рої, щип­лю-чи тра­ви­цю, хо­ди­ло де­ся­те­ро ове­чат і двоє те­лят,- бай­ду­же йо­му бу­ло і про їх. Він виліз, щоб з ви­со­кості підглядіти, де за­хо­ва­ли­ся Грицько та Ва­силь,- йо­го рідний і дво­юрідний бра­ти, з кот­ри­ми він ще до схо­ду сон­ця виг­нав ту худібчи­ну пас­тись. Хлоп'ята, поснідав­ши і щоб чим-то зга­яти, то зга­яти час, за­ду­ма­ли гра­тись у піжмур­ки. Пер­шо­му ви­па­ло жму­ри­тись Грицькові,- стар­шо­му від йо­го бра­тові. Бист­ро­окий, він зра­зу підглядів Іва­ся, що притк­нув­ся за бур­тою у ба­лочці під ши­ро­кою ло­пу­ши­ною.

    - Вилазь, ви­лазь, Іва­сю! Знай­шов, бач, глу­хий ку­ток, ло­пу­ши­ну! - кри­чав на йо­го з бур­ти Грицько, ре­го­чу­чись.

    Прийшлось Іва­севі жму­ри­тись. Не вспів він очі зак­ри­ти, як Грицько крик­нув: "Уже!" Івась ки­нувсь шу­ка­ти. Оббіг кру­гом бур­ти, спус­тивсь у ба­лоч­ку, об­ди­вивсь, об­ша­рив усі бур'яни - не­ма Грицька! Не ду­ма­ючи швид­ко знай­ти бра­та, Івась ки­нувсь за Ва­си­лем. Він ба­чив, ще як Грицько жму­рив­ся, Ва­силь по­хи­лив пря­мо до Ратієвщи­ни.

    - Я знаю, він у рові між шип­ши­ною засів,- про­мо­вив сам до се­бе Івась і уда­рив­ся ту­ди.

    Шукав по бур'янах, заг­ля­дав у рів, свис­тав, гу­кав,- і тільки йо­го дзвінкий го­лос лу­нав між гу­ща­ви­ною ви­со­ких бе­рестів та па­ху­чих лип, що спус­ка­ли свої ши­рокі гілки по білій стіні у рів, мов по­да­ва­ли ко­му ру­ку або наміря­лись до­сяг­ти до шип­ши­ни, що, так крас­но цвіту­чи, по­рос­ла по око­пу,- Ва­силь не ок­ли­кав­ся, не од­гу­ку­вав­ся. До­са­да роз­би­ра­ла Іва­ся, як йо­го так зра­зу наг­ляділи, а він аж уз­сор­кав­ся, шу­ка­ючи, а й досі ніко­го не знай­шов.

    Повернув він зно­ву до бур­ти. До­ро­гою, мов з-під землі, до­нес­ло­ся до йо­го Грицько­ве "ку-ку!". Він разів з п'ять оббіг кру­гом неї - не­ма нігде. А йо­го го­лос він чув. І так ви­раз­но гук­нув "ку-ку!.." Ось зно­ву гу­кає.

    - Ага! ти у ба­лочці,- радісно скрик­нув Івась і побіг тро­хи не вде­ся­те у ба­лоч­ку. Шу­кав, ла­зив, ко­жен ку­щик об­див­ляв­ся - не­має. Ще більша до­са­да йо­го прой­має, аж сльози роз­би­ра­ли.

    - Нехай вам біс! - про­мо­вив він і виліз на шпе-лень бур­ти.- Звідти так вид­но кру­гом,- уже хтось десь та витк­неться.- І от він ди­виться, розг­ля­дає, чи не по­во­рух­неться де бур'яни­на, чи не за­ше­лес­тить тра­ви­ця, мо­же, де за­ма­ячить пос­тать або Грицько­ва, або Ва­си­ле­ва… Те­ля бек­ну­ло, і слідом за йо­го бе­кан­ням по­чу­ло­ся втретє Грицько­ве "ку-ку!".

    - Грицьку прок­ля­тий! Грицьку ка­торж­ний! Грицьку! - за­ре­пе­ту­вав ото Івась, те­ря­ючи надію знай­ти бра­та.

    Йому не так до­сад­но бу­ло на Ва­си­ля,- той да­ле­ко пішов хо­ва­тись,- а Грицько - Грицько тут десь,- він тільки зак­рив очі, а той і гу­кає: "Уже!", а от не знай­де ніяк. Нігде б так і за­ту­ли­тись, не­має та­ких по­тай­них за­хистів, а ото не знай­де!

    - Хай же вам ірод,- рішив Івась і, за­ба­чив­ши на траві про­ти сон­ця чер­во­неньку ко­ма­ши­ну, присів до неї. Ко­ма­ши­на, по­чув­ши на собі чу­жий пог­ляд, за­во­ру­ши­ла­ся, по­мор­га­ла не­ве­лич­ки­ми уси­ка­ми і за­тих­ла. Зра­зу Івась за­був і свою до­са­ду, і свої жмур­ки.

    - Іч, хит­ра яка! - про­мо­вив він, ухо­пив­ши ко­ма­ши­ну у ру­ки, і, по­ло­жив­ши на до­ло­ню, по­чав дра­ту­ва­ти її тра­ви­ною.

    Комашина не за­во­ру­ши­ла­ся, зад­рав­ши уго­ру чорні ніжки, во­на ле­жа­ла, мов не­жи­ва. Що не ро­бив їй Івась - і пе­ре­ки­дав, і во­ро­чав,- не­жи­ва та й годі.

    - Підожди ж! - про­мо­вив він, ліг на бурті, од-ста­вив геть від се­бе ру­ку і терп­ля­че до­жи­дав, ко­ли ко­ма­ши­на за­во­ру­шиться.

    Час не сто­яв; сон­це підпли­ва­ло все ви­ще та ви­ще, не гріло вже, а по­ча­ло допіка­ти. Жай­во­рон­ки за­тих­ли у сте­пу; з Ратієвщи­ни тільки до­но­си­ли­ся птичі го­ло­си,- кро­пив'янки роз­ки­да­ли своє цьомкан­ня у ку­щах, івол­ги з лип щось белько­та­ли на увееь са­док, гор­лиці жалібно тур­ко­та­ли у буз­ку, со­ро­ки скре­го­та­ли, стри­ба- 5 ючи по стіні і ма­ха­ючи своїми чор­ни­ми хвос­та­ми, а • там, се­ред са­мо­го са­ду, у зе­леній гу­ща­вині неп­ро­лаз-., них кущів роз­ля­га­ли­ся со­ло­вей­ки. Скільки їх! і як во- ‹ни го­лос­но ще­бе­та­ли! '

    Івасеві про все те бу­ло бай­ду­же; він не тільки не дос­лу­хав­ся до то­го, він не примічав і то­го, як не­ми­ло­серд­но сон­це пек­ло-па­ли­ло. У йо­го своя іграш­ка, своя за­ба­ва,- ця хит­ра чер­во­на ко­ма­ши­на хоч би уе­ика­ми морг­ну­ла, ніжкою по­ве­ла,- хоч убий!

    - Бач, ти граєшся, а не шу­каєш! - роз­дав­ся зза­ду йо­го го­лос. То був Грицько.

    Хто б не гля­нув на йо­го - зра­зу од­га­дав, що то рідний брат стоїть пе­ред Іва­сем: од­на­ко­ве чор­не во­лос­ся, од­на­ко­вий з гор­боч­ком ніс, чорні, як те­рен, очі, за­горіле дов­гоб­ра­зе ли­це. Тільки ви­щий Грицько, бо дво­ма ро­ка­ми стар­ший від бра­та.

    - Що ти тут ро­биш? - спи­тав він, присіда­ючи на траві.

    - Бач, ко­ма­ши­на! - відка­зав той, прос­тя­га­ючи ру­ку.

    - То со­неч­ко! - уга­дав Грицько.

    - Сонечко? - скрик­нув Івась і по­чав ви­гу­ку­ва­ти:

    Сонечко, со­неч­ко! Виг­лянь у віко­неч­ко, Бо та­та­ри ідуть, Те­бе заріжуть, Твоїх діток за­бе­рутьі

    Грицько піддер­жав бра­та, і обид­ва зак­ри­ча­ли, Грицько тов­ще, Івась тон­ше:

    - Сонечко, со­неч­ко!..

    Овечата, за­чув­ши го­ло­си своїх пас­тушків, за­де­рен­ча­ли; ру­деньке те­лят­ко бек­ну­ло; чор­ненький біло­го­ло­вий би­чок зад­ро­чив­ся: зад­рав­ши хвіст уго­ру і опус­тив­ши го­ло­ву униз, він пішов впо­довж по­ля вист­ри­бом-вист­ри­бом!

    - Дивись, ди­вись, що би­чок ро­бить! - скрик­нув Грицько. Івась озир­нув­ся, і обид­ва за­ре­го­та­лись.

    Бичок, мов об­ра­зив­шись від їх ре­го­ту, як вітер, по­пер впо­довж по­ля.

    - Бицю, би­цю! - гук­нув Грицько, схо­пив­шись, і май­нув навз­догін. Івась, сту­лив­ши ру­ку, щоб ко­ма­ши­на не ви­па­ла, собі, як опе­че­ний, под­рав нав­пе­рей­ми.

    Той би­чок, з-під Чор­нуш­ки, ко­ро­ви, був лю­би­мець Івасів. Він йо­го сам дог­ля­дав, на­пу­вав, чис­тив, а ча­сом, одірвав­ши від сво­го ро­та шма­ток хліба, да­вав йо­му. Як тільки знай­шов­ся він, ма­ти при­по­ру­чи­ла йо­го Іва­севі. "Це ж уже твій би­чок бу­де",- ска­за­ла во­на. Івась тоді з ра­дощів аж підстриб­нув і так ко­ло йо­го хо­див, що ніко­го і близько не підпус­кав. Не­да­ром він і те­пер, як опе­че­ний, схо­пив­ся. Не дай, гос­по­ди, забіжить він до Пи­ли­пен­ка в тра­ву! Не дай, гос­по­ди, йо­го спійма­ють там!

    - Переймай, пе­рей­май,- чим­дуж кри­чав Івась на бра­та, а сам - землі під но­га­ми ве чув, як той вітер, мчавсь.

    Грицько та­ки забіг впе­ред. Би­чок став і, мо­та­ючи го­ло­вою, грізно ди­вивсь на йо­го.

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Пошук на сайті: