Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_den_na_pastivniku.docx)Panas_mirniy_den_na_pastivniku.docx54 Кб549
Скачать этот файл (Panas_mirniy_den_na_pastivniku.fb2)Panas_mirniy_den_na_pastivniku.fb288 Кб554

 

Панас Мирний

День на пастівнику

    - Грицьку про-о-окля­тий! Грицьку ка-а-аторж-ний! Гри-и-ицьку! - гу­кав од­но­го літнього по­го­жо­го ран­ку не­ве­лич­кий хлоп­чик літ дев'яти, сто­ячи на ви­сокій бурті, кру­гом ук­ритій мо­ло­дою і зе­ле­ною, як ру­та, тра­вою.

    Сонце підня­лось вже ви­со­ченько і, га­ря­че, іскрис­те, об­ли­ва­ло і бур­ту, і хлоп­чи­ка, і кру­гом ши­ро­ке по­ле своїм ог­нис­тим світом; горіла мо­ло­да тра­ва на бурті зе­ле­ним ог­нем; не­опав­ша ро­са світи­ла і відби­ва­ла до­ро­гим са­моцвітним камінням. Оде­жа хлоп­чи­ка - лихі вибійчані штанці, за­су­кані аж до колін, ла­та­на со­роч­ка і на го­лові з пе­ред­ра­ним ко­зир­ком кар­туз - під тим світом те­ря­ли свою зли­денність, не­охай­ність,- і лат­ки 1 дірки відби­ва­ли так кра­си­во, ди­ви­лись так ми­ло, мов ма­ляр на­ма­лю­вав ту кар­ти­ну, а не жи­ва во­на сто­яла пе­ред очи­ма.

    Картина бу­ла справді чу­дов­на: з бур­ти, мов з ви­со­кої го­ри, вид­но бу­ло на пра­ву руч місто. Церк­ви підня­ли ви­со­ко уго­ру свої круглі го­ло­ви, ся­ли у про­зо­ро­му повітрі зо­ло­ти­ми ба­ня­ми, зе­леніли їх залізні покрівлі, мов тра­вою вкриті, біліли білі бо­ки, мов з крей­ди вист­ру­гані; поміж церк­ва­ми ха­ти, людські ого­ро­ди то­ну­ли в гу­ща­вині тем­но-зе­ле­них садків. Он і річка бли­ща­ла, зви­ва­ючись змією по жов­то­му пісоч­ку і пус­ка­ючи ле­генький ди­мок ту­ма­ну з се­бе, а че­рез річку пе­ре­ки­нув­ся міст - тон­кий, узор­ча­тий, мов з во­ло­сені вип­ле­те­ний. Ту­та ж, не­да­ле­ко від бур­ти, мов кріпость пе­ред містом, ви­со­ка кам'яна стіна об­ви­ва­ла кру­гом ве­ли­кий розкішний са­док, здо­ро­вен­ную пуст­ку-бу­ди­нок - Ратієвщи­ну. А на ліву руч від бур­ти розіслав­ся степ, рівний, як до­ло­ня, ши­ро­кий і дов­гий-безк­раїй, то­нув у своїй прос­торій прос­то­рості, у своїй зе­леній траві, спер­шу аж тем­но-зе­ле­ний, а чим далі - блідіший, го­лубіший, по­ки не схо­див­ся з краєм бла­кит­но­го не­ба, де, зда­ва­лось, він заг­нув­ся уго­ру і пішов уже попід не­бом. Се­ред йо­го хвилі хви­ля­ми зо­ло­то­го со­няч­но­го світу так і хо­дять, так і пе­ре­ли­ва­ються, то здійма­ючись уго­ру, то опа­да­ючи униз; над ни­ми сотні срібно­го­ло­сих жай­во­ронків неп­римітне в'ються, і їх', ве­се­ла і радісна пісня дзве­нить, роз­хо­диться, роз­си­па-1 ється, здається, си­зо-про­зо­ре повітря са­мо бри­нить-спі-', вае… А на тем­но-синьому полі не­ба ог­нен­не ко­ло сон­ця грає, при­ще світом, стріляє дов­гим промінням, сип­ле неп­римітни­ми іскор­ка­ми жа­ру,- невідо­мий ко­валь невідо­мим міхом роз­дув те ве­лич­не та чу­дов­не ог­ни­ще світу! Гар­но усю­ди, кра­си­во так,- не на­ди­вив­ся б, не на­лю­бу­вав­ся!

    Та не ди­ву­ва­ти­ся, не лю­бу­ва­ти­ся виліз хлоп­чик на са­мий вер­шок ви­со­кої бур­ти, по бо­ках кот­рої, щип­лю-чи тра­ви­цю, хо­ди­ло де­ся­те­ро ове­чат і двоє те­лят,- бай­ду­же йо­му бу­ло і про їх. Він виліз, щоб з ви­со­кості підглядіти, де за­хо­ва­ли­ся Грицько та Ва­силь,- йо­го рідний і дво­юрідний бра­ти, з кот­ри­ми він ще до схо­ду сон­ця виг­нав ту худібчи­ну пас­тись. Хлоп'ята, поснідав­ши і щоб чим-то зга­яти, то зга­яти час, за­ду­ма­ли гра­тись у піжмур­ки. Пер­шо­му ви­па­ло жму­ри­тись Грицькові,- стар­шо­му від йо­го бра­тові. Бист­ро­окий, він зра­зу підглядів Іва­ся, що притк­нув­ся за бур­тою у ба­лочці під ши­ро­кою ло­пу­ши­ною.

    - Вилазь, ви­лазь, Іва­сю! Знай­шов, бач, глу­хий ку­ток, ло­пу­ши­ну! - кри­чав на йо­го з бур­ти Грицько, ре­го­чу­чись.

    Прийшлось Іва­севі жму­ри­тись. Не вспів він очі зак­ри­ти, як Грицько крик­нув: "Уже!" Івась ки­нувсь шу­ка­ти. Оббіг кру­гом бур­ти, спус­тивсь у ба­лоч­ку, об­ди­вивсь, об­ша­рив усі бур'яни - не­ма Грицька! Не ду­ма­ючи швид­ко знай­ти бра­та, Івась ки­нувсь за Ва­си­лем. Він ба­чив, ще як Грицько жму­рив­ся, Ва­силь по­хи­лив пря­мо до Ратієвщи­ни.

    - Я знаю, він у рові між шип­ши­ною засів,- про­мо­вив сам до се­бе Івась і уда­рив­ся ту­ди.

    Шукав по бур'янах, заг­ля­дав у рів, свис­тав, гу­кав,- і тільки йо­го дзвінкий го­лос лу­нав між гу­ща­ви­ною ви­со­ких бе­рестів та па­ху­чих лип, що спус­ка­ли свої ши­рокі гілки по білій стіні у рів, мов по­да­ва­ли ко­му ру­ку або наміря­лись до­сяг­ти до шип­ши­ни, що, так крас­но цвіту­чи, по­рос­ла по око­пу,- Ва­силь не ок­ли­кав­ся, не од­гу­ку­вав­ся. До­са­да роз­би­ра­ла Іва­ся, як йо­го так зра­зу наг­ляділи, а він аж уз­сор­кав­ся, шу­ка­ючи, а й досі ніко­го не знай­шов.

    Повернув він зно­ву до бур­ти. До­ро­гою, мов з-під землі, до­нес­ло­ся до йо­го Грицько­ве "ку-ку!". Він разів з п'ять оббіг кру­гом неї - не­ма нігде. А йо­го го­лос він чув. І так ви­раз­но гук­нув "ку-ку!.." Ось зно­ву гу­кає.

    - Ага! ти у ба­лочці,- радісно скрик­нув Івась і побіг тро­хи не вде­ся­те у ба­лоч­ку. Шу­кав, ла­зив, ко­жен ку­щик об­див­ляв­ся - не­має. Ще більша до­са­да йо­го прой­має, аж сльози роз­би­ра­ли.

Сторінка 1 з 12 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 > У кінець >>