Панас Мирний - Казка про Правду та Кривду

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx49 Кб765
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb2)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb284 Кб731

 

Панас Мирний

Казка про Правду та Кривду

 

    Присвячую моїм до­ро­гим не­бо­жа­там Пет­ру­севі, Пасі і Олютці

    

    Ми, малі діти,, страх як лю­би­ли каз­ки! Зимньої по­ри, як на­су­не та дов­га та пре­дов­га ніч, за­бе­ре­мо­ся на піч у теп­ле про­со або жи­то, з од­но­го бо­ку гріє й з дру­го­го па­рить, гар­но так,- і раді слу­ха­ти ба­бу­сю хоч до са­мо­го біло­го світу… А во­на, ста­ра та древ­ня, го­ло­ви на в'язах не здер­жить,- так во­на в неї на всі бо­ки і роз­хи­тується,- як роз­пус­тить бу­ва­ло свої ка­зи та пе­ре­ка­зи, й не пе­рес­лу­хаєш ніяк!

    От од­но­го ра­зу зібра­ли­ся ми ко­ло неї: я, Івась біло­го­ло­вий, Пріся миг­лас­та та Грицько мет­кий, на­па­ли­ся рап­том: кажіть та й кажіть, ба­бу­сю, каз­ки!.. Ба­бу­ся бу­ла не­ду­жа, їй і ди­ха­ти, мо­же, не хотіло­ся, не то ка­зок ка­за­ти, а ми од­но - на­мог­ли­ся.

    Довго во­на стог­на­ла та крек­та­ла, по­ки підве­ла­ся. Підпер­ла пле­чи­ма ко­мин, уго­ро­ди­ла у теп­лу паш­ню свої ко­ряві ру­ки й за­ду­ма­ла­ся… Ми так і на­па­ли! Од­но кри­чить: "Про Іва­на-ца­ре­ви­ча та сіро­го вов­ка!" Дру­ге не хо­че Іва­на-ца­ре­ви­ча, а ка­жи йо­му "Оха";

    Пріся про­сить "Ко­зи-де­ре­зи".

    - Бабусю,- обізвав­ся Грицько мет­кий,- ви хва­ли­ли­ся ко­лись но­ву роз­ка­за­ти. Кажіть но­ву. Якось ви її на­зи­ва­ли…

    Бабуся важ­ко зітхну­ла, аж у гру­дях у неї за­пи­ща­ло, й, про­каш­ляв­шись, про­мо­ви­ла:

    - Якої ж вам? Про Прав­ду та Крив­ду хіба?

    - Про Прав­ду та Крив­ду! Про Прав­ду та Крив­ду! Ба­бу­сю! Го­лу­бонько! Кажіть про неї! - за­гу­ка­ли всі.

    - Цссс…- ути­ши­ла во­на нас.- Заст­ря­ла вам у зу­би та Прав­да та Крив­да 1 - про­мо­ви­ла й, по­ду­мав­ши, по­ча­ла.., Не в нашій сто­роні, не за на­шої пам'яті й не за пам'яті на­ших дідів та бабів, а дав­но-дав­но… за ца­ря Го­ро­ха, та за со­лом'яно­го бо­га, та за кня­зя Хме­ля, ко­ли лю­дей бу­ло жме­ня… або ще й лю­дей тоді не бу­ло,- як по­яви­ли­ся на світ двоє дівча­ток-близ­ня­ток.

    Земля тоді бу­ла пус­тельна. Ні би­ли­ноч­ки на ній не рос­ло, ані тра­ви­ноч­ка не кра­си­ла її чор­ної ко­ри: ніяка звіри­на не ос­тав­ля­ла сво­го сліду на ній, ніяка пти­ця не ого­ло­шу­ва­ла своїм співом та кри­ком німо­го повітря. Ніщо тоді на ній не жи­ло, не ро­ди­ло, й са­ма во­на - хо­лод­на та слизька - ка­ме­ню­кою бу­ла… Сірі ту­ма­ни сну­ва­ли по ній, темні та неп­рог­лядні хма­ри огор­та­ли й кри­ли від яс­но­го сон­ця; дрібні дощі по­ло-су­ва­ли її і вдовж, і вшир, і впо­пе­рек.

    Тоді са­ме во­ни ро­ди­ли­ся. За­ча­ло їх Яс­не Со­неч­ко, по­ли­ва­ли й рос­ти­ли до­щові во­ди, на­пу­ва­ли свіжії ро­си, буйні вітри гой­да­ли їх на своїх ле­ге­сеньких кри­лах, а блідо­ли­ций Місяць і зорі яс­но­окі дог­ля­да­ли їх ти­хо­го спо­кою… І ви­рос­ли во­ни всьому світові на ди­во. Стрункі та тонкі, як тії то­полі, гнучкі, мов ло­зи над во­дою, біло­лиці, як в сад­ку лілеї, яс­но­окі, мов зорі по не­бу; за­го­во­рять,- увесь світ усміхнеться, на­че тая скри­понька заг­рає.

    Увесь світ лю­бив тих дівча­ток-близ­ня­ток. Во­ни не зна­ли, що то та­ке во­рож­не­ча й зго­да, що доб­ро, що ли­хо, що моє, що твоє; бо все бу­ло їх - не діле­не, не шма­то­ва­не. Не ма­ючи чо­ловічої об­лу­ди, як ті ян­го­ля­та, но­си­ли­ся во­ни по­над зем­лею, по­ри­на­ли в тем­них хма­рах, ха­па­ли блис­ка­виці ру­ка­ми й, гра­ючись, ки­да­ли од­на на од­ну. Або спус­ка­ли­ся на тем­ну зем­лю, хо­ва­ли­ся у гус­тих ту­ма­нах, пе­реліта­ли з скелі на ске­лю й пе­ре­гу­ку­ва­лись че­рез яри од­на до од­ної. Ко­ли їм об­ри­да­ло плес­ка­ти­ся на дощі, ла­зи­ти по слизьких ске­лях, во­ни дно­ву виліта­ли за хма­ри і, об­гор­нув­шись ве­сел­кою, су­ши­ли­ся на яс­но­му сонці, виспіву­ючи го­лосні пісні… Увесь світ зас­лу­ху­вав­ся їх пісень: вітри за­ти­ха­ли, ясні зіроч­ки підтя­гу­ва­ли їм, а бла­кит­не не­бо раз у раз од­ки­да­ло від се­бе го­лос­ну лу­ну, кот­ра, не­на­че в бу­бон, бух­котіла в йо­го синій на­мет… Крас­не Со­неч­ко сто­яло се­ред не­ба і, усміха­ючись, прис­ка­ло на них зо­ло­ти­ми іскор­ка­ми. Во­ни ха­па­ли ті іскор­ки в яс­мені й розсіва­ли по всьому світу… Так іноді не­ве­личкі діти пе­ре­си­па­ються жов­тим пісоч­ком. То бу­ла ве­се­ла за­бав­ка, ве­се­ла й всьогосвітня, бо весь світ, ди­ву­ючись на них, ба­вив­ся їх іграш­ка­ми…

    Минуло чи­ма­ло ча­су; ба­га­то літ уп­ли­ло, віків чи­ма­ло ми­ну­ло, а їм бу­ло і не в примітку. Ве­селі та без­журні, но­си­лись во­ни по всьому світу, не зна­ючи ли­ха та во­ро­гу­ван­ня ні між со­бою, ні між ким дру­гим.

    Аж ось од­но­го ра­зу Яс­не Со­неч­ко, на­то­мив­шись світи­ти за цілий день, плив­ло до спо­кою.

    - На доб­раніч, мої го­луб'ята,- ска­за­ло во­но,- стеліться мерщій; по­ра спа­ти.

    - На доб­раніч, ма­мо,- од­ка­за­ли во­ни.- Спо­чи­вай­те собі, нам і па­но­тець Міся­чен­ко посвітить.

    - О, я знаю, чо­го йо­му лю­бо так ра­но висвічу­ва­ти! -бурк­ну­ло Сон­це.- Стеліться мерщій; я сьогодні йо­го не пу­щу від се­бе, ніко­му вам бу­де світи­ти. Хай ли­шень хоч од­ну нічку та всьогосвітня повія по­по­ни-кає, до­жи­да­ючи ста­ро­го пе­ре­лес­ни­ка!

    Дівчатка гля­ну­ли на матір, гнівну, чер­во­ну; пе­рег­ля­ну­ли­ся між со­бою й усміхну­ли­ся.

    - Що се ма­ти пле­ще та­ке, і не роз­бе­ре­мо нічо­го,- про­мо­ви­ли од­на до од­ної.

    - Мамо! Ма­мо! Що то ви та­ке ка­за­ли? - спи­та­ли в Сон­ця.

    - Зостарієтесь швид­ко, як усе бу­де­те зна­ти,- сер­ди­то відка­за­ло во­но й прик­рик­ну­ло на них: - Стеліться, ка­жу, мерщій!

    Дівчаточка роз­летіли­ся в різні сто­ро­ни, ухо­пи­ли за краї чор­ну хма­ру й, скрик­нув­ши:

    - Ану, по­ра сла­ти­ся! - струс­ну­ли Гї, мов ту пе­ри­ну.

    Надулася, зак­лу­бо­та­ла чор­на хма­ра, по­си­па­ли­ся з неї ог­ненні блис­ка­виці, за­гув, за­то­рохтів грім, а град так і по­рос­нув на зем­лю.

    - Ого! Скільки йо­го наб­ра­ло­ся! - скрик­ну­ли дівчат­ка.- Доб­ре, що до­га­да­ли­ся струс­ну­ти, а то во­но му­ля­ло б у бо­ки…- І, ще раз струс­нув­ши, підлетіли вго­ру й спус­ти­ли­ся як­раз по­се­ред хма­ри.

    - Бач, як пух­ко та м'яко те­пер,- обізва­лись, пур­нув­ши аж на са­ме дно.

    - Уже, ма­мо, пос­ла­ли­ся. На доб­раніч вам! - скрик­ну­ли далі, по­тя­га­ючись.

    Сонце ско­са гля­ну­ло на них, позіхну­ло й зак­ри­ло на­том­лені очі. Зра­зу неп­рог­ляд­на тем­но­та об­ня­ла весь світ; не­бо по­темніло…

    - Ану, сест­риці! Де ви за­ба­ри­лись? - гук­ну­ла Вечірня Зірка, вис­ка­ку­ючи пер­ша на краї не­ба.- Нам час нас­тав, по­ра по­гу­ля­ти! - І, ве­се­ла та яс­на, во­на ок­рут­ну­лась кру­гом се­бе, не­мов об­див­ля­ла­ся, чи до ли­ця то їй її убо­ри.

    А убо­ри бу­ли до­рогі та пишні: з зо­ло­тої парчі плах­та, ок­са­ми­то­ва чер­во­на сви­та, а на го­лові віно­чок з са­моцвітно­го каміння.

    За нею, не­мов хто тор­би­ну розв'язав з го­ро­хом і сип­нув ним по не­бу, по­су­ну­ли зорі. Ось Віз заск­рипів і по­ко­тив­ся геть-геть; вибігла Квоч­ка з своїми дітьми… "Кво-кво!" - й роз­пус­ти­ла їх кру­гом се­бе. По­важ­но вип­лив Па­вич, роз­гор­та­ючи хвос­та на всі бо­ки;

    Хрест засвітив, засіяв; а там ще та ще… од­на по одній - і не по­товп­ляться.

    - А що, чи всі зібра­ли­ся, сест­риці? - спи­та­ла Вечірня Зо­ря…

    - Усі! усії - од­ка­за­ли зіроч­ки.

    - Ану, за іграш­ки! - ска­за­ла - й по­ча­ла:

    - Лягло Сон­це спа­ти, Час нам по­гу­ля­ти. Годі, не баріться Та мерщій зберіться, Под­ру­ги, на ра­дуі - Не­хай Сон­це спить-дрімає. А ми по­гу­ляєм! - скрик­ну­ли в один го­лос зорі, аж не­бо за­гу­ло.

    

    - Ось Місяць по­ма­лу

    До на­шо­го ста­ну

    Пливе-випливав…

    Кожній по віноч­ку

    Та за голівоч­ку

    Несе наш ко­ха­вий! - по­ча­ла зно­ву Вечірня Зо­ря.

    - Місяцю яс­ний, Міся­цю крас­ний, Міся­цю Маю! Те­бе виг­ля­даю. Де ти во­ло­чив­ся, Що так за­ба­рив­ся? Вип­ли­вай скоріше, Поспівай хутчіше До на­шої ра­ди, А ми те­бе, бра­те, Лю­бо привітаєм, Пісні заспіваєм, заспіва­ли зорі. Вечірня Зо­ря вда­ри­ла в до­лош­ки й ок­рут­ну­ла­ся. її сест­риці, поб­рав­шись у бо­ки, пішли кру­гом неї. Не­мов вітер зи­мою се­ред сте­пу зак­ру­тив ве­ремія, так за­хо­ди­ли зіроч­ки кру­гом Вечірньої, ви­ма­ху­ючи ру­ка­ми та при­ту­пу­ючи но­га­ми… Бу­ли такі, що пус­ти­ли­ся й навп­ри­сяд­ки, не­бо аж гу­ло та бух­котіло: та­ко­го во­ни відди­ра­ли го­па­ка.

    

III

    

    Дівчаточка-близняточка не спа­ли. Во­ни за­га­да­ли­ся над ти­ми чуд­ни­ми сло­ва­ми, які сьогодні їм Сон­це-ма­ти ска­за­ло. Що во­но то за сло­ва такі? Упер­ше зро­ду їм до­во­диться їх чу­ти. Упер­ше зро­ду до­во­диться ба­чи­ти матір якусь чуд­ну та див­ну. Що з нею ста­ло­ся? Дар­ма про ті ігри, що за­ве­ли зорі, бай­ду­же про їх співи, танці, їм бу­ло важ­ко… А се зра­зу во­ни по­чу­ли - об сер­це щось стук­ну­ло.

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Пошук на сайті: