Панас Мирний - Лихо давнє й сьогочасне

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_liho_davne_y_sogochasne.docx)Panas_mirniy_liho_davne_y_sogochasne.docx93 Кб991
Скачать этот файл (Panas_mirniy_liho_davne_y_sogochasne.fb2)Panas_mirniy_liho_davne_y_sogochasne.fb2141 Кб1105

 

 Панас Мирний

Лихо давнє й сьогочасне

    Присвячується В. I. Ва­си­лен­кові.

    

    Добре то­му Баш­ки­реві на весь повіт доб­ре! Зе­мель у нього - не міря­но, слуг у нього - не зліче­но. Че­рез увесь повіт розісла­ли­ся йо­го ла­ни ши­ро­ко­полі, виг­ра­ючи на сонці за­паш­ни­ми сте­па­ми, хви­лю­ючи ко­ло­сис­тим жи­том, пше­ни­цею. Буйні ліси по­пе­ре­ти­на­ли йо­го маєтки і вздовж, і вшир, і впо­пе­рек; ши­ро­коп­лесі ста­ви та озе­ра по­роз­ля­га­ли­ся в за­тиш­них бал­ках, по ни­зах, мов зад­ля то­го, щоб яс­не сон­це й синє не­бо пов­сяк­час лю­бу­ва­ли­ся та ви­див­ля­ли­ся у їх чис­тих, про­зо­рих во­дах, щоб во­дя­на про­хо­ло­да од­во­ло­жу­ва­ла су­хе за­паш­не повітря й на­пу­ва­ла цілю­щою ро­сою й без то­го ро­дю­чу си­лу землі. А як гар­но та ве­се­ло по маєтках па­на Баш­ки­ря! Співучі пташ­ки ціле літо нев­га­ва­ють у йо­го сад­ках-лісах; та­бу­ни ко­ней, че­ре­ди ско­ту, ота­ри овець ого­ло­шу­ють своїм гу­ком вільне повітря степів. Ку­ди не глянь, ку­ди не по­ди­ви­ся, всю­ди бла­го­дать бо­жа, ста­ток і дос­та­ток!

    Тілько по йо­го се­лах чо­гось сум­но та нуд­но. Не­ве­личкі людські оселі по­роз­ки­да­ли­ся то сям, то там, мов хо­ва­ли­ся од­на від од­ної, як від ли­хо­го дозірця… І лю­ди, що жи­ли по тих осе­лях, по­нурі та пох­мурі, німі та мов­чаз­ливі, сло­ня­ються як тіні, по го­рах та бай­ра­ках, ви­хо­дять на ши­ро­ко­полі ла­ни, на пиш­но-зе­лені до­ли­ни не світом білим лю­бу­ва­ти­ся, не пісень ве­се­лих співа­ти, а відда­ва­ти буй­но­му вітрові своє важ­ке зітхан­ня, свої сльози кревні, щоб він, лег­кок­ри­лий, одніс їх до гос­по­да бо­га.

    - Господи, де на­ша смерть за­ба­ри­ла­ся? Або її пош­ли, або во­лю дай! - від краю й до краю по Баш­ки­ре­вих маєтках хо­ди­ло й го­ло­си­ло людське зітхан­ня.

    Що ж то за знак? Нев­же ж лю­дям не доб­ре жи­ло­ся се­ред та­кої роз­коші та привілля? Чи то їх та дав­ня ду­рисвітка-во­ля зби­ва­ла з пан­те­ли­ку й не пус­ка­ла яс­но гля­ну­ти очи­ма навк­ру­ги?

    Послухаймо, що ка­жуть сусідні пан­ки та по­лу­пан­ка в очі Баш­ки­реві.

    - Добре вам, Олексію Іва­но­ви­чу,- і ца­реві кра­ще не тре­ба! Землі у вас не м'іря­но, лю­дей у вас не зліче­но… Та ще до то­го й лю­ди такі покірні та слух­няні - ниж­че тра­ви, тих­ше во­ди!..

    - Не кажіть мені та­ко­го про лю­дей! - кри­чав Олексій Іва­но­вич.- Не кажіть нічо­го! То не лю­ди добрі, то га­дю­ки ка­посні! Од­но­го я в гос­по­да бо­га мо­лив, однієї лас­ки про­сив - да­ти на них усіх од­ну спи­ну, щоб як од­но­го вчис­тив, то всім зра­зу дош­ку­лив! А то ру­ки свої по­об­би­вав, б'ючись, го­лос стра­тив, ла­ючись, а все од­но: мов у стіну го­ро­хом!.. І не ди­во: бо я один, а їх більше ти­сячі… Ти­ся­ча голів на те, щоб шко­ди та втра­ти на­ро­би­ти!.. Гос­по­ди! чом ти не дав їм однієї спи­ни?!

    - Та як ва­ша ру­ка, поз­до­ров бо­же, Олексію Іва­но­ви­чу, то й з ти­ся­чею спра­виться!- ка­за­ли пан­ки.

    - Ні, прис­тав… По­чав прис­та­ва­ти… Ко­лись пра­вив­ся, та ще як пра­вив­ся! Тут кан­чу­ком бу­ло ляс­ну- до са­мо­го краю мій ляск до­ся­гає! А те­пер - не те. Ко­лись сам хо­див біля то­го, сам справ­ляв сю ро­бо­ту, а те­пер у кож­но­му селі свій ста­нок завів… А все не по­ма­га! Не виб'єш із їх бісо­вих лобів тієї волі та мандрів… Ніяк не виб'єш!..

    Не лю­бив Олексій Іва­но­вич не тілько волі, а й дум­ки про во­лю - страх не лю­бив. Звісно, не зад­ля се­бе: сам він був най­вільно­лю­бивіший чо­ловік на весь повіт, не знав ні в чо­му ніяких пе­ре­пон і пе­ре­го­род… А не л-юбив, щоб кріпа­ки дба­ли про во­лю або го­но­би­ли яку-не­будь дум­ку про неї.

    - Навіщо їм та во­ля зда­ла­ся? Щоб поріза­ти­ся? - ка­зав він.- їй-бо­гу, поріжуться! Син.батька заріже, а не то що чу­жий чу­жо­го… Та якої їм ще тре­ба витії Чи во­ни в ме­не го­лодні-хо­лодні, чи не ситі й одіті? Чи їм ніде се­ред степів про­гу­ля­ти­ся? А от - пи­ти та ле­да­рю­ва­ти,-то дзуськи! Сам не п'ю та їх б'ю, а все не гу­ляю і їм не по­пу­щу гу­ля­ти. Гульня да­ремні дум­ки пло­дить; да­ремні дум­ки до мандрів до­во­дять, а в манд­рах-про­па­щий чо­ловік! От, примірно, в ца­ря військо. Що б во­но бу­ло, ко­ли б усяк ку­ди хотів, ту­ди й пішов? Роз­тек­ли­ся б, як руді миші! І ца­реві го­ре, і військові - дру­ге. Ца­ря кож­ний би нех­рист-бу­сур­ман у по­лон узяв, а та­ке військо по­одинці пе­ре­би­ли. А от, ко­ли всі дер­жаться ку­пи,- що б там не дер­жа­ло їх: чи страх бо­жий, чи кан­чук гост­рий,- о-о, то зовсім інша річ!..

    Так час­тенько ви­чи­ту­вав Олексій Іва­но­вич своїм кріпа­кам, до­да­ючи до то­го ще більше сна­ги чер­кеським арап­ни­ком, що вивіз із Кав­ка­зу, де за мо­ло­дих літ слу­жив у війську. І такі речі Олексія Іва­но­ви­ча вис­лу­ху­ва­ли кріпа­ки з ве­ли­кою покірливістю. Що більше ко­ри­ло кріпаків - чи речі, чи арап­ник Олексія Іва­но­ви­ча? Пев­но, що од­но дру­го­му до­по­ма­га­ло. Бо самі кріпа­ки хва­ли­ли­ся, що їх пан - мо­гутній пан: і ду­ху ве­ли­ко­го, та й си­ли не ма­лої. Раз кан­чу­ком вче­ше - до печінки дійме, а го­ло­сом крик­не - ду­ша з ля­ку аж в но­ги всту­пить, під п'яти хо­вається.

    І справді, Олексій Іва­но­вич був чо­ловік не­аби­який: ви­со­чен­но­го зрос­ту, пле­чис­тий, ру­ка­тий, ци­ба­тий, з круг­лим, не­на­че ки­шинський ка­вун, об­лич­чям і гост­ро­вер­хою го­ло­вою; рот ши­ро­кий-тро­хи не до вух, ніс прип­люс­ну­тий, а на кінці одут­лий та круг­лий, мов во­лоська ріпа; ву­си, руді та довгі, униз заг­ну­ли­ся, Ьчі - булька­ми з чер­во­ни­ми жи­лоч­ка­ми на білих баньках. Страш­но бу­ло гля­ну­ти в ті очі під доб­рий час, а під ли­хий, як чер­воні жи­лоч­ки нал­лються кров'ю і аж ви-инуться, а в зрач­ках за­жевріють хижі іскор­ки, ди­кий звір - і той би зля­кав­ся то­го страш­но­го пог­ля­ду і зат­ремтів би від ля­ку, а то ж чо­ловік та ще й підда­ний па­на Баш­ки­ря! Не­дар­ма всі бо­яли­ся зустріва­ти­ся з ним і врозтіч тіка­ли, як за­ба­чать бу­ло хоч зда­ле­ку.

    Страшний був чо­ловік Олексій Іва­но­вич., та ще до то­го й мо­гу­чий. Він без­пе­ремінно був мар­ша­лом, а мар­шал був тоді не те, що те­пер пред­во­ди­тель. У нього в ру­ках на увесь повіт бу­ли суд і розп­ра­ва. Суд­дя та справ­ник, мов ті слу­ги, по цілих го­ди­нах до­жи­да­ли за по­ро­гом, ко­ли бу­де лас­ка вельмож­но­му па­нові їх до се­бе в ха­ту пок­ли­ка­ти. Та ще, до­жи­да­ючи, гос­по­да бо­га мо­лять, щоб він, ми­ло­серд­ний, пос­лав то­го дня Олексію Іва­но­ви­чу, ус­та­ючи з пос­телі, пра­вою но­гою на долівку сту­пи­ти, бо як лівою - то бу­де та­ка па­ра, що і в га­рячій лазні, шма­га­ючи з усієї си­ли віни­ком, не на­же­неш та­кої.

    Зугарний був Олексій Іва­но­вич усім стра­ху зав­да­ти. Та як йо­го й не бо­ятись? Ба­га­тир він на весь повіт; гу­бер­на­тор під проїзд знає тілько йо­го од­но­го домівку-прямісінько до нього за­вер­тає; сам він, бу­ва­ючи в гу­бернії, до гу­бер­на­то­ра, мов до сво­го ро­ди­ча, за­хо­дить; не раз і цілу­ва­ли­ся з гу­бер­на­то­ром. А ко­му не звісно, що гу­бер­на­тор аби з ким не поцілується! Ска­за­но-мо­гу­чий!.. Лю­ди ка­жуть: з ду­жим не бий­ся, а з мо­гу­чим не тя­гай­ся. І не да­ром ка­жуть. Ніхто не зва­житься нак­ри­во сло­ва ска­за­ти Олексію Іва­но­ви­чу, а не то, щоб не ос­лу­ха­ти­ся йо­го на­ка­зу або піти про­ти нього. І от би, здається, жи­ти Олексію Іва­но­ви­чу, жи­ти та бо­га хва­ли­ти! А про­те й він час­то та гус­то нарікав на свою до­лю. Ні по­чот, ні сла­ва, ні за­можність -ніщо не за­хи­ща­ло йо­го від тієї на­пас­ниці-ту­ги, що, не роз­би­ра­ючи, гри­зе людське сер­це і в ба­га­то­го, і в убо­го­го.

    Чого ж су­мує Олексій Іва­но­вич? Чо­го йо­го сер­це ту­га ок­ри­ває? - То­го, що як зду­ма Олексій Іва­но­вич, що от він те­пер і в славі, і в по­чоті, і доб­ра в нього - на дев'яти б ста­ло… А ко­му він ту сла­ву пе­ре­дасть? Ко­му доб­ро, віка­ми на­жи­те, пе­рей­де? Хто бу­де роз­ко­шу­ва­ти в то­му добрі, за­си­ла­ючи бо­гові мо­лит­ви за йо­го ду­шу?.. То так йо­го завіна й ухо­пить!

    Як йо­го, справді, й не су­му­ва­ти? Вже двад­цять літ ми­нає, як він жо­на­тий, де­ся­те­ро діток мав, та ні од­ним не дав йо­му гос­подь очей на­ра­ду­ва­ти. Оце вро­диться ди­ти­на, на­бе­руть ма­мок-няньок; сам Олексій Іва­но­вич пильнує, щоб, бу­ва, ча­сом чо­го не за­подіяли ди­тині, а ди­вись-по­жи­ве з півро­ку, по­хиріє-по­хиріє та й віддасть бо­гові ду­шу. За пер­шим ще не­ве­ли­ка бу­ла скор­бо­та - надія сер­це гріла: мо­лоді ще самі, при­ве­де ще гос­подь на­ра­ду­ва­тись; а як умер­ло п'яте та шос­те, уп'явся жаль в Олексія Іва­но­ви­ча сер­це, об­ня­ла го­ло­ву чор­на дум­ка! Чо­го він тілько не ро­бив, як не роз­ки­дав своїм ро­зу­мом - вже ба­ри­ню й по ліка­рях во­зив, по заг­ра­ни­цях про­ва­див, са­ма во­на скілько раз і на про­щу мо­литься їзди­ла,- ніщо не по­ма­га­ло.

    - Ви б, Олексію Іва­но­ви­чу, стрічних кумів узя­ли,- ра­дять йо­му добрі при­ятелі.

    - Яких то стрічних кумів?-спи­тав­ся'він.

    - Таких: як знай­деться ди­ти­на, то вий­ти з дво­ру й пер­шо­го стрічно­го в ку­ми зап­ро­ха­ти.

    - Першого стрічно­го? А як то кріпак бу­де?- скрик­нув Олексій Іва­но­вич.

    - На те вже бо­жа во­ля: чи кріпак, то й кріпак- тре­ба й кріпа­ка про­ха­ти,- ка­жуть йо­му.

    Олексій Іва­но­вич нічо­го на те не од­ка­зав, тілько го­ло­ву опус­тив та за­мис­лив­ся… Що він ду­мав тоді? Чи не ми­рив, бу­ва, свій панський го­нор з гос­подньою во­лею? Бо ба­ри­ня в ті ча­си як­раз вагітна хо­ди­ла, а жи­ли во­ни в селі Од­раді, де близько й по­лу­пан­ка не бу­ло - са­ме кріпацт­во…

    І от од­но­го літнього ран­ку, са­ме в жни­ва, ще тілько що по­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись, як збу­див Олексія Іва­но­ви­ча нес­тям­ний крик… То був крик і ве­ли­кої ра­дості, і не­ма­ло­го го­ря зад­ля йо­го батьківсько­го сер­ця: йо­му до­ве­де­но, що ба­ри­ня по­да­ру­ва­ла йо­го си­ном. Звісно, що він зра­зу схо­пив­ся та ще, як зап­римітив йо­го "ка­ман­ди­нер", і на ліву но­гу.

Сторінка 1 з 12 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 > У кінець >>

Пошук на сайті: