Панас Мирний - Лихо давнє й сьогочасне (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_liho_davne_y_sogochasne.docx)Panas_mirniy_liho_davne_y_sogochasne.docx93 Кб1328
Скачать этот файл (Panas_mirniy_liho_davne_y_sogochasne.fb2)Panas_mirniy_liho_davne_y_sogochasne.fb2141 Кб1496
    - Хай гос­подь ми­лує, щоб я йо­го впус­ти­лаї - жа­хається Ма­ри­на й знов ще­бе­че.- Як та­ке манісіньке, гарнісіньке та впус­ти­ти? Та я б са­ма се­бе, суч­ку, розірва­ла!

    - А все-та­ки сте­ре­жи­ся. Бе­ре­же­но­го й бог бе­ре­же! - ка­же Олексій Іва­но­вич, мерщій хо­ва­ючись у кабінеті.

    Чого? - Про те він знає, а Ма­рині яке діло? Ма­ри­на гу­ляє по світлиці з ди­ти­ною са­ма. Сум­но їй, сум­но й ди­тині. Чо­му ж їй не заспіва­ти, не за­ба­ви­ти хлоп­чи­ка?

    Марина співає, а її тон­кий та дзвінкий го­лос до­но­ситься че­рез стіну до Олексія Іва­но­ви­ча, пес­тить йо­го ву­хо, ве­се­лить сер­це.

    "Гарна ся дівчи­на Ма­ри­на,-ду­ма Олексій Іва­но­вич,- з се­бе кра­си­ва й ве­се­ла при­да­ла­ся. А це для ди­ти­ни доб­ре: йо­го малі очиці ве­се­ли­ти­ме кра­са врод­ли­ва, йо­го не­ве­лич­ке сер­це ра­ду­ва­ти­ме пісня ве­се­ла, ра­дощі та ве­се­лощі вис­ти­ла­ти­муть йо­го не­ве­лич­ку ду­шеч­ку, і ви­рос­та­ти­ме хлоп'я не пох­му­ре та ве­ред­ли­ве, а спокійно-ве­се­ле та доб­ре…"

    Ясно та лег­ко стає на душі в Олексія Іва­но­ви­ча.

    - Треба Ма­ри­ну чим-не­будь об­да­ру­ва­ти. Во­на ще кра­ще бу­де си­на глядіти,- ка­же він і ди­вись - ви­ко­тить до неї в світли­цю та­ля­ра або зо­ло­то­го.

    - Лови! Хай пог­рається хло­пець,- гук­не на Ма­ри­ну.

    Марина візьме, підно­сить ту іграш­ку до очей ма­ло­го, по­вер­тає пе­ред ним на всі бо­ки або по­ко­тить по долівці.

    - Кіть-кіть! - за­бав­ляє, аж по­ки не об­рид­не ди­тині та іграш­ка, по­ки не поч­не во­но очей од неї од­вер­та­ти.

    - Нате вам на­зад. Уже не хо­чуть па­нич гра­ти­ся, наг­ра­ли­ся! - ка­же Ма­ри­на, про­су­ва­ючи свою круг­лу ру­ку крізь двері.

    Дивиться Олексій Іва­но­вич на ту пух­ку ру­ку й ду­ма: "Та й чес­на яка ду­ша в сієї Ма­ри­ни! Дру­га по­таїла б гроші, ска­за­ла б-десь за­ко­ти­ли­ся, а во­на- ні… Чес­на ду­ша!"

    - Хай у те­бе бу­дуть! - ка­же він - На­що во­но мені! Ще за­гу­биться!

    - А за­гу­биш, то не чия втра­та - твоя: я тобі Їх да­рую.

    - Спасибі вам, па­ноч­ку! - дя­кує Ма­ри­на.- Я сих гро­шей ніде не діну. За­хо­ваю їх да­ле­ко-да­ле­ко, та тілько по неділях бу­ду на них ди­виться!

    Весела Ма­ри­на мерщій ок­риється з тим по­да­рун­ком, кож­но­му хва­литься, у вічі ти­че. Побіжить з ни­ми й до батька.

    - А мені сьогодні ось що пан по­да­ру­вав!

    - За віщо ж він тобі по­да­ру­вав? - пи­та Федір, уже лиз­нув­ши й гост­ро пог­ля­да­ючи на Ма­ри­ну.

    - Я не знаю… За те, ма­буть, що ди­ти­ну гля­жу.

    - То-то гля­ди!.. Бач, яка глад­ка ста­ла,- відмов­ляє по­ну­ро Федір.

    Чудно Ма­рині, що та­ке батько пле­ще на неї. Там по­кой­ові їй про­хо­ду не да­ють: прой­де во­на - очи­ма так і про­во­дять, за спи­ною ре­го­чуть; а тут ихе й батько ту­ди ж: "глад­ка" - ка­же… "Ну, то що, що глад­ка? Гар­но бу­ло б, ко­ли б бу­ла гост­ра, як шпич­ка? То хоч гля­нуть є на що, а то кілок кілком!.. "Гля­ди!" - ка­же… Ко­го гля­ди? Ди­ти­ну ж он гля­жу, з очей не спус­каю… Ко­го ж іще глядіти?.. Чи, мо­же, це про те, що з па­ном іноді жар­тую?.. То що ж? Він кум мені, я в нього ди­тя прий­ма­ла… Хіба по­жар­ту­ва­ти з ку­мом не мож­на?"

    Вернеться Ма­ри­на в гор­ниці сум­на-не­ве­се­ла… Стріне її Олексій Іва­но­вич.

    - Чого ніс пох­ню­пи­ла? - спи­тає, ущип­нув­ши злег­ка за що­ку.

    - Гетьте, не лізьте! - скрик­не Ма­ри­на.- Он мені всі го­ло­ву прог­риз­ли ва­ми.

    - Хто - всі? - до­пи­тується Олексій Іва­но­вич.

    - Хто? Дівча­та… батько…

    - А то­му ста­ро­му дур­неві чо­го ще за­ба­жа­ло­ся?- су­во­ро спи­тає Олексій Іва­но­вич - і одійде.

    На цілий день після то­го й свар­ки, й го­мо­ну по всьому до­му. Ніхто нічим не вго­дить Олексієві Іва­но­ви­чу: і те не так, і дру­ге на­ви­во­рот!.. Пе­ре­ши­ває Олексій Іва­но­вич дівчат - на греч­ку, як ка­жуть, пе­ре­га­няє. Піде в са­док про­хо­ди­тись, до Фе­до­ра за­вер­не.

    - А ти, ку­ме, що там дочці чорт батька зна що пле­щеш?

    Дивиться Федір сон­ни­ми очи­ма на па­на. "Що ж я плес­кав їй? Ко­ли?" - ду­має і не при­га­дає.

    - Гляди, Фе­до­ре, щоб не прий­шлось роз­ку­ма­ти­ся! Не знаю, хто тоді в нак­ладі зос­та­неться,- сер­ди­то ска­же й піде.

    "Розкуматися!-думає Федір.-Як то роз­ку­ма­ти­ся? Ще та­ко­го не ви­да­но бу­ло на світі… Та хто ж то ви­га­дав та­ке? Хто довів до па­на? Нев­же во­на… гла­ди-ма­ха?.."

    І мо­роз лю­тий так не охо­ло­див би Фе­до­ро­во­го сер­ця, як та дум­ка-до­гад­ка. Здається, Федір і зах­ме­лив­ся доб­ре на сьогодні; от­же, де той і хміль дівся! В го­лові тілько гу­де та на серці хо­ло­не.

    Федір ки­нув­ся зно­ву до підвально­го, приніс до­до­му вже цілу квар­ту. Сів, по­чав пи­ти. П'є, п'є - не бе­ре.

    - Чи не по­ми­лив­ся, бу­ва, підвальний? Чи не вси­пав во­ди замість горілки? - про­мо­вив Федір і ви­пив усе до­щен­ту.

    Сумно Фе­до­рові, нуд­но. Хотів піти про­хо­ди­ти­ся - ніяк не вста­не; схи­ли­ла­ся го­ло­ва - го­ло­ви вго­ру не зве­де, во­на в нього, мов на мо­тузці, на всі бо­ки хи­ляється.

    - А що, Фе­до­ре, панів ку­ме! - лед­ве во­ро­ча­ючи язи­ком, ви­мов­ляє Федір.- До­жив­ся? Зди­ба­ло те­бе щас­тя, що не втра­пиш, як і відка­рас­ка­тись від нього? Еге, щас­тя, що тряс­ця… Бач, як те­бе стре­пе­ну­ло!.. "Роз­ку­май­мо­ся", ка­же… Що ж? і роз­ку­май­мо­ся! От ко­мусь зав­го­риш! Ще, брат, Фе­до­ра спло­ха не зігнеш… Гну­ли йо­го в три по­ги­белі всякі не­долі, гну­ли, як ло­зу на каб­луч­ку… А що - зігну­ли?.. Вип­рис­нув Федір, як кли­нець з-під обу­ха… І те­пер вип­рис­не… Ти йо­го ту­ди, а він тобі - відтіля! Що ти йо­му зро­биш? В'юн Федір! - і він на всю ха­ту за­ре­го­тав­ся.

    - Бодай уже всі так в'юном зви­ва­ли­ся, як зви­вається Фе­до­ро­ве сер­це! - скрик­нув він тро­хи пе­ре­го­дом, уда­рив­ши ку­ла­ком по сто­лу, й зап­ла­кав.

    Довго ще він сам із со­бою отак роз­мов­ляв, ре­го­тав­ся та пла­кав, по­ки не знеміг і, схи­лив­шись на стіл, не зас­нув.

    Цілий тиж­день після то­го отак круж­ляв Федір. Не. знав він за той тиж­день дру­го­го шля­ху, як із до­му до підвально­го, а від підвально­го до­до­му. Крадько­ма він сад­ком прок­ра­дав­ся ту­ди, брав квар­ту горілки й крадько­ма по­вер­тав до­до­му, щоб, бу­ва, не стріну­ти­ся з ким. Він по­чав бо­ятись лю­дей, бо­яв­ся рідної доч­ки, се­бе са­мо­го бо­яв­ся. Не раз йо­му за­па­да­ла дум­ка: втек­ти ку­ди-не­будь, забігти без вісті, світ за очі. Все од­но де не про­па­да­ти… Він і так про­па­да. Не­ма в нього ніко­го, ко­му б він сповірив своє го­ренько: рідна доч­ка - і та йо­му во­ро­гом ста­ла… Он щось та­ке па­нові нак­ле­па­ла… Уже ж би він не вис­сав з пальця то­го, що ка­зав ото… Вид­но, во­на йо­му про щось до­ве­ла… Мо­же, вже й близька ста­ла?.. Па­ни заздрі на ла­сощі… Що ку­ма -то дар­ма!.. Як у серці не­ма бо­га, то гріха не страш­но… "А що, як то прав­да?"-ду­мав Федір, і та йо­го дум­ка на­че ціпом по го­лові мо­ло­ти­ла, сер­це на­че ра­лом дра­ла. "Ку­ди ж ти вте­чеш від тієї дум­ки? Не­має на світі від неї дру­го­го втьоку, як на той світ; не­має іншо­го за­хис­ту, як під зем­лею!"- ду­мав Федір. "Ні, брех­ня!- втішав він се­бе, по­зи­ра­ючи на пляш­ку,-є за­ли­ти-вто­пи­ти!" І Федір за­ли­вав­ся, щоб за­би­ти собі па­мо­ро­ки.

    Певно, що він би та­ки їх за­бив, як­би са­ма до­ля не до­по­ма­га­ла йо­му їх збу­тись іншим по­би­том.

    Через тиж­день після то­го, як пан нах­ва­ляв­ся з ним роз­ку­ма­ти­ся, ба­ри­ня впер­ше після ро­дин зво­лок­ла­ся з пос­телі. Су­ха та замліла ігісля не­ду­ги, во­на аж світи­ла­ся і, об­пер­шись на ру­ку по­кой­ової Хвеньки, пішла про­хо­ди­тись по гос­поді.

    - Мамка! А где Пьер?-спи­та­ла во­на про си­на, зустрівши мам­ку.

    - Нянька па­ни­ча по­нес­ла гу­ля­ти.

    - На двор?.. Как би не прос­ту­ди­ла ма­ленько­го!

    - Ні, ба­ри­ня, по ха­тах,- відка­за­ла мам­ка..Ба­ри­ня пішла далі. Прой­шла гос­тин­ну й за­лу. Все кру­гом неї бли­щить та сяє, все ве­се­лить очі.

    - Кажись, все в по­ряд­ке,- ше­по­че во­на, прос­ту­ючи до кабіне­ту.

    - Отвори,- сти­ха на­ка­зує Хвеньці.

    Хвенька відчи­ни­ла двері. Ба­ри­ня сту­пи­ла на поріг та так опу­кою й по­су­ну­ла­ся до­до­лу. За­че­пи­ла­ся во­на, чи від чо­го - мов два зна­ло! - впа­ла до­до­лу…

    Олексій Іва­но­вич мерщій підбіг до неї, підняв з долівки, по­ло­жив на крісло, щось підніс у пля­шечці, да­вав ню­ха­ти, на­ти­рав вис­ки.

    - Вон! Вон!-обми­ра­ючи, ше­потіла ба­ри­ня. Потім по­ча­ли­ся сльози, по­си­па­ли­ся прокльони.

    До тих сліз і прокльонів до­дав сво­го ре­пе­ту й Пет­русь із крісла, де ле­жав він, ви­ма­ху­ючи го­ли­ми чер­во­неньки­ми ніжка­ми.

    Прибігла мам­ка й мерщій ви­нес­ла Пет­ру­ся, а ба­ри­ню пе­ре­нес­ли в спальню й зно­ву по­ло­жи­ли в постіль.

Пошук на сайті: