Панас Мирний - Повія (сторінка 66)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб10703
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб11412
    - Добре, доб­ре - зас­пi­ваю. Тiльки ус­таньте, тiльки не цi­луй­те, - за­ще­бе­та­ла во­на, гра­ючи очи­ма; во­ни, здається, ка­за­ли у неї: а що, а що? Ба­чи­ли ме­не? Чу­ли? Схо­чу - усi тут бу­де­те у моїх нiг пла­за­ти, мої ру­ки ли­за­ти!.. Зда­ва­ло­ся, во­на рос­ла, ви­ща­ла, шир­ша­ла. Не не­ве­лич­ка дiв­чин­ка сто­яла пе­ред очи­ма, а ве­лич­на ца­ри­ця.

    Завели дру­гу, ве­се­леньку; по­тiм зно­ву жур­ли­ву, а на пе­ре­мi­ну зно­ву ве­се­лу. Ве­чiр за­кiн­чив­ся тан­ця­ми. Сек­ре­тар су­ду, хле­бес­нув­ши вже й геть-то, ухо­пив по­па - i пiш­ли уд­вох дра­ти го­ца­ка, аж стi­ни хо­до­ром хо­ди­ли.

    Розiйшлися геть за пiв­нiч. Пiп так пiд­топ­тав­ся, що лед­ве но­га­ми плу­тав. Гри­го­рiй Пет­ро­вич зго­див­ся про­вес­ти їх до­до­му.

    Тiльки що вий­шли за двiр, во­на схо­пи­ла­ся за йо­го ру­ку, i во­ни пiш­ли впе­ред; пiп, пос­пi­ша­ючи за ни­ми, пи­сав мис­лi­те i щось роз­мов­ляв сам з со­бою. Во­ни не слу­ха­ли йо­го роз­мо­ви; у них роз­по­ча­ла­ся своя, ве­се­ла, жар­тiв­ли­ва. Звi­шу­ючись на йо­го ру­ку, во­на так го­лос­но ре­го­та­ла­ся, що аж лу­на роз­ля­га­ла­ся по дво­рах; зля­ка­нi со­ба­ки ки­да­ли­ся пiд во­ро­та, про­бi­га­ли дво­ра­ми, гав­ка­ли, ви­ли; пiп гу­кав на со­бак, по­си­ла­ючи їх ку­дись да­ле­ко, а во­на гор­ну­ла­ся до Гри­го­рiя Пет­ро­ви­ча, хо­ва­ла­ся за нього, щоб, бу­ва, во­ни не по­ку­са­ли.

    - Я на­дi­юся, що ви те­пер, зна­ючи наш за­хист, заг­ля­не­те ко­ли-не­будь у нього? - ска­за­ла во­на, про­ща­ючись, як дiй­шли во­ни до дво­ру.

    - Ваш гiсть! - од­ка­зав Гри­го­рiй Пет­ро­вич; а пiп у знак при­ятельства об­няв­ся й по­цi­лу­вав­ся з ним.

    Григорiй Пет­ро­вич вер­тав­ся до­до­му п'яний тiєю ра­дiс­тю, що впи­вається чо­ло­вiк, про­вiв­ши ве­се­ло ве­чiр. Го­ло­ва йо­го го­рi­ла; сер­це якось нес­тям­но би­ло­ся… "Пi­ду, безп­ре­мiн­но пi­ду", - шеп­тав вiн, пе­ре­би­ра­ючи днi та ви­ра­хо­ву­ючи, у який би йо­го зiб­ра­ти­ся.

    Невеликi, вид­но, бу­ли збо­ри, ко­ли вiн на дру­гий день i пi­шов. Вер­нув­ся до­до­му ра­но, за­те ще п'янi­ший, ще ве­се­лi­ший. Вiн не пi­шов до се­бе у ха­ту, а прой­шов до ку­ми пох­ва­ли­ти­ся, як во­ни ве­се­ло про­ве­ли той ве­чiр… скiльки спi­ва­ли, i пiп спi­вав!..

    - От лю­ди! - скрик­нув вiн зо­па­лу.

    - Ой, сте­ре­жiться го­лу­бих очей! - бо­лiс­но ус­мi­ха­ючись, вiд­ка­за­ла йо­му ку­ма. Во­на чо­гось увесь ве­чiр бу­ла сум­на, за­ду­ма­на. Гри­го­рiй Пет­ро­вич не при­мi­тив то­го й ве­се­лий лiг спа­ти…

    На тре­тiй день вiн гу­ляв i… сам не знає, як опи­нив­ся у по­пiв; на чет­вер­тий - зно­ву… Не­за­ба­ром вiн по­чав там бу­ва­ти, як до­ма, як свiй чо­ло­вiк.

    По го­ро­ду пiш­ла по­го­лос­ка. Лю­ди сле­бе­зу­ва­ли про їх дов­гi гу­лян­ки уд­вох по­за го­ро­дом. Хтось при­мi­тив у вiк­но вве­че­рi, як си­дi­ли ряд­ком, пи­ли чай… її ру­ка ле­жа­ла в йо­го ру­ках, вiн раз по­за раз при­во­див її до сво­го ро­та i ти­хо цi­лу­вав, кож­ний раз роз­див­ля­ючись, мов во­на мi­ня­ла­ся вiд йо­го по­цi­лун­кiв, ста­ва­ла кра­ща. Ку­хо­вар­ка, синьоно­са Пе­до­ря, ко­мусь хва­ли­ла­ся, що i ба­тюш­ка про те знав, та тiльки мов­чав. Раз тiльки, пе­реб­рав­ши че­рез мi­ру, вiн за­вiв про те роз­мо­ву з нею, про­хав, аж пла­кав, ки­ну­ти та­ке жит­тя.

    - Буде то­го, що я те­бе раз пок­рив, що пе­ред бо­гом грiх на се­бе прий­няв… Ти знаєш, як пре­ос­вя­щен­ний дiз­нається? - умов­ляв вiн її. Та во­на йо­му зра­зу за­би­ла ба­ки.

    - Плювати ме­нi на те­бе та на тво­го пре­ос­вя­щен­но­го. Як жи­ла, так i жи­ти­му! - вiд­ка­за­ла во­на.

    Багато де­чо­го ще пле­ла ку­хо­вар­ка Пе­до­ря. Та чо­го не нап­ле­те най­мич­ка, що їй по­вин­но за три мi­ся­цi зап­ла­ти­ти, а нi за один не зап­ла­че­но?

    

VI

    

    Минало лi­теч­ко теп­ле з йо­го яс­ни­ми та при­вiт­ни­ми дня­ми; на­су­ва­ла осiнь сум­на з гус­ти­ми ту­ма­на­ми, з тем­ни­ми неп­рог­ляд­ни­ми но­ча­ми. Нас­та­не день - лiт­нiй ве­чiр яс­нi­ше, ма­лий та ко­рот­кий, сю­ди-ту­ди по­вер­нувсь - вже йо­го й не­має; а нiч дов­га-пре­дов­га - i вис­пиш­ся, i ви­ле­жиш­ся, а свiт не заг­ля­дає у вiк­но, десь дрi­має за го­рою; у шиб­ки тiльки сту­кає дощ та на­га­няє ну­до­ту.

    Христя i нез­чу­ла­ся, як ми­ну­ло лi­теч­ко теп­ле, нас­ту­пи­ли но­чi хо­лод­нi, пiш­ли до­щi без­пе­рес­тан­нi, за­му­ру­ва­ли лю­дей по ха­тах. Над­вiр вий­деш - дощ, та кал, та ту­ман неп­рог­ляд­ний; i в ха­тi не кра­ще: сi­ро, аж жов­то, на­че ди­мом на­ку­ре­но.

    Сумно у та­кi ча­си не тiльки в се­лi, сум­но i в го­ро­дi. По се­лах хоч ро­бо­та е - пря­дуть, ши­ють; а в го­ро­дi од­був день та й спи або ну­ди­ся цi­лу нiч.

    Христя, щоб як-не­будь ско­ро­ти­ти час, по­ча­ла ви­ши­ва­ти со­роч­ку; а Мар'я або їй по­ма­га­ла, або ка­ча­ла­ся на пе­чi, при­га­ду­ючи вся­чи­ну з сво­го жит­тя. Вiд то­го без­та­лан­но­го дня, як вер­ну­ла­ся вся по­би­та та по­нi­ве­че­на, во­на нi­ку­ди не хо­ди­ла; все до­ма та до­ма, все сум­на та не­ве­се­ла, не раз гiр­ко й пла­ка­ла.

    Та що сльоза­ми по­мо­жеш? Тiльки очi нап­ла­чеш та се­бе зсу­шиш. Мар'я, справ­дi, по­ча­ла сох­ну­ти. Час­то во­на жа­лi­ла­ся Хрис­тi, що кор­сет­ка на нiй, як мi­шок, те­лi­пається; у спiд­ни­цi - двi­чi гап­лич­ки пе­рес­тав­ля­ла; i на об­лич­чi, - хоч блi­де во­но бу­ло в неї, та пов­не, - те­пер i об­лич­чя осу­ну­ло­ся, по­ча­ло жов­тi­ти, очi - мерк­ну­ти; i не од­ну бi­лу во­ло­си­ну у вис­ках зап­ри­мi­ти­ла Хрис­тя.

    Одного та­ко­го ве­чо­ра Хрис­тя, по­дав­ши па­нам са­мо­вар, при­мос­ти­ла­ся на по­лу ши­ти, а Мар'я поб­ра­ла­ся на пiч. Кру­гом їх бу­ло ти­хо; з гор­ниць тiльки до­но­сив­ся бряз­кiт по­су­ду та не­яс­ний го­мiн. Мар'я i Хрис­тя мов­ча­ли. Хрис­тя, схи­лив­ши­ся над шит­вом, кор­пи­са­ла гол­кою; Мар'я ди­ви­ла­ся з пе­чi на неї i - по очах вид­но - су­му­ва­ла.

    Вона ду­ма­ла: от­же Хрис­тя си­дить, шиє со­роч­ку, вип­лу­тує ме­реж­ку; а во­на ле­жить i нi до чо­го не прий­меться, їй i не хо­четься нi до чо­го прий­ма­ти­ся; ру­ки не здiй­ма­ються… Та й на­що? Хрис­тя мо­ло­да, до неї усе ус­мi­хається; їй здається все та­ким при­вiт­ним та гар­ним… Ко­лись i їй бу­ло так; а те­пер?.. що ус­мi­ха­ло­ся - те те­пер кри­виться, нас­мi­хається; що ра­дiсть нес­ло - те те­пер щи­пає за сер­це, но­ве ли­хо при­но­се… Що ж се та­ке: ста­рiсть iде чи без­на­дiй­не жит­тя наг­нi­ти­ло?.. Мар'ї ста­ло гiр­ко-гiр­ко. Во­на б, пев­но, зап­ла­ка­ла, та па­нич са­ме вий­шов з гор­ниць. Про­хо­дя­чи у свою ха­ту, вiн зу­пи­нив­ся бi­ля Хрис­тi, за­див­ля­ючись на її ро­бо­ту.

    - Ну, чо­го вам? - спи­та­ла Хрис­тя, хо­ва­ючи пiд ру­ку со­роч­ку.

    - Хiба не мож­на? - спи­тав­ся вiн.

    - Авжеж, не мож­на! - од­ка­за­ла за­ша­рiв­шись Хрис­тя.

    - Боїшся, щоб не зу­ро­чив?.. У ме­не не та­кi очi, - мо­вив вiн ти­хо i пi­шов у свою ха­ту, за­чи­нив­ся; Хрис­тя про­ве­ла йо­го очи­ма аж до две­рей, ви­тяг­ла З-пiд ру­ки со­роч­ку i зно­ву на­хи­ли­ла­ся над шит­вом. Мар'я ба­чить по Хрис­ти­но­му об­лич­чi, як її збен­те­жив той па­ни­чiвський пог­ляд, як зве­се­лив, утi­шив. А її вже нi­що не втi­шає.

    - Ох, жит­тя трик­ля­те! - про­мо­ви­ла го­лос­но Мар'я, аж Хрис­тя струс­ну­ла­ся… I зно­ву ти­хо; тiльки ло­по­че по­лот­но у Хрис­ти­них ру­ках, де­рен­чить гол­ка, рiв­ня­ючи збо­ри, ше­лес­тить нит­ка, про­ши­ля­ючись по­мiж чис­ни­ця­ми; ру­ка Хрис­ти­на ме­ту­шиться, а по­за спи­ною на стi­нi тiнь вiд неї не­са­мо­ви­то бi­гає, хи­тається…

    Ось чут­но - щось за­ше­лес­тi­ло у сi­нях, сту­пає… Iде хто? Хрис­тя i Мар'я ра­зом по­вер­ну­ли­ся до сi­неш­нiх две­рей. Две­рi роз­чи­ни­ли­ся, i на по­ро­зi по­явив­ся… пан - не пан, а в панськiй оде­жi; об­ли­чяч су­хе, дов­гоб­ра­зе; ву­са ру­дi та дов­гi; щось за ящик чор­нiє пiд ру­кою.

    - Григорiй Пет­ро­вич до­ма? - спи­тав­ся при­хо­жий товс­тим ох­рип­лим го­ло­сом.

    - Дома! - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Куди до нього прой­ти?

    - Туди! - ука­за­ла Хрис­тя на две­рi.

    Незнайомець, про­хо­дя­чи, зу­пи­нив­ся бi­ля Хрис­тi, вит­рi­щив­ши на неї зди­во­ва­нi очi.

    - A-a-a! - про­гув вiн, роз­зяв­ля­ючи ро­та. Хрис­тя со­бi зир­ну­ла i, за­ша­рiв­шись вiд йо­го прик­ро­го пог­ля­ду, мер­щiй схо­пи­ла­ся втi­ка­ти… Мар'я за­ре­го­та­ла­ся.

    - Лука Фе­до­ро­вич! Сли­хом сли­ха­ти, в вi­чi ви­да­ти! Скiльки лiт, скiльки зим! Та ще й з скрип­кою?.. Про­шу до ха­ти! - роз­дав­ся з-за Хрис­ти­ної спи­ни па­ни­чiв го­лос.

    - А я оце за­ди­вив­ся на ва­шу дiв­чи­ну, - гу­де нез­най­омець. - Де ви та­ку вид­ра­ли в бi­са хо­ро­шу?

    Христя мер­щiй схо­ва­ла­ся за пiч i не до­чу­ла, що па­нич од­ка­зав. Нез­най­омець прой­шов у па­ни­че­ву ха­ту, две­рi за­чи­ни­ли­ся, i з-за них тiльки глу­хо до­но­сив­ся йо­го товс­тий, ох­рип­лий го­лос.

Пошук на сайті: