Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_ridna_mova.docx)Panas_mirniy_ridna_mova.docx18 Кб475
Скачать этот файл (Panas_mirniy_ridna_mova.fb2)Panas_mirniy_ridna_mova.fb243 Кб455

 

Панас Мирний 

Рідна мова

    Найбільше і най­до­рож­че доб­ро в кож­но­го на­ро­ду - це йо­го мо­ва, ота жи­ва схо­ван­ка людсько­го ду­ху, йо­го ба­га­та скарб­ни­ця, в яку на­род скла­дає і своє дав­не жит­тя, і свої сподіван­ки, ро­зум, досвід, по­чу­ван­ня.

    Навчаючись з ма­лих літ ба­ла­ка­ти, ми ра­зом з ти­ми сло­ва­ми, що до­во­диться їх за­пам'ята­ти, на­бу­ваємо і ро­зуміння то­го, що ті сло­ва виз­на­ча­ють,- чи наз­ву якої речі, чи дум­ку про що-не­будь. Тоб­то - ми ра­зом з сло­ва­ми на­би­раємо­ся і ро­зу­му, на­бу­ваємо чу­жих ду­мок, нав­чаємо­ся самі ду­ма­ти і ті дум­ки вик­ла­да­ти сло­ва­ми. Наші діти у свою чер­гу до­да­ють до здо­бу­то­го від нас скар­бу мо­ви своїх.ви­мовів то­го, що їм за сво­го жит­тя до­ве­ло­ся нав­чи­ти­ся, пе­ре­ду­ма­ти, пе­ре­жи­ти… Та­ким по­би­том і скла­дається людська мо­ва, що з кож­ним но­вим коліном все більше та більше ши­риться - зрос­тає.

    А як лю­ди доб­ра­ли спо­со­бу заз­на­ча­ти сло­ва знач­ка­ми, як за­ве­ло­ся поміж людьми письменст­во, то во­но ще більше до­по­мог­ло їм роз­ви­ну­ти свою мо­ву, бо поміж людьми ви­яви­лись такі митці, що все жит­тя своє приз­ви­чаїли до сво­го діла. Одні скла­да­ли дзвінкі вірші, до­да­ючи цим кра­си та ви­раз­ності ви­мо­вам; другі пи­са­ли яск­раві оповідан­ня, зба­га­чу­ючи мо­ву нев­ми­ру­щи­ми зраз­ка­ми; треті - мис­ливці - ви­яс­ня­ли вся­ку таємни­цю, що її так ба­га­то на світі! - і цим ши­ри­ли людське знан­ня.

    Багато такі митці-письмен­ни­ки до­по­ма­га­ли кож­но­му на­ро­дові роз­ви­ну­ти йо­го мо­ву і тим ви­со­ко підно­си­ли йо­го уго­ру се­ред інших на­родів, бо не­ма­ло сла­виться поміж людьми той на­род, у яко­го йо­го мо­ва роз­ви­ну­та та зба­га­че­на тво­ра­ми вся­ко­го письменст­ва.

    Коли ми з сього бо­ку бу­де­мо зог­ля­да­ти свою рідну мо­ву, то му­си­мо заз­на­чи­ти, що хоч у нас теж наб­ра­ло­ся чи­ма­ло письмен­ників, що зба­га­чу­ють її своїми тво­ра­ми і не пок­ла­да­ючи рук пра­цю­ють на спу­шеній уже письменст­вом ниві рідно­го сло­ва,- оже ста­но­ви­ще на­шої мо­ви не до­ся­гає та­кої ви­со­кості, звідки б і інші на­ро­ди му­си­ли ши­ро­ко ко­рис­ту­ва­тись її скар­ба­ми.

    Нічого й ди­ву­ва­ти­ся цьому, бо письмен­ни­ки по­ча­ли прик­ла­да­ти своїх рук до рідно­го сло­ва тро­хи більше сотні літ, тоді як у дру­гих на­родів во­ни пра­цю­ють більше ти­сячі. Та й то ще тре­ба заз­на­чи­ти, що спер­шу бра­ли­ся до то­го діла по­оди­нокі на­ро­до­любці, а реш­та, ви­хо­ва­на в шко­лах, ку­ди рідна мо­ва і близько не підпус­ка­ла­ся,- ма­ла її за мо­ву незг­раб­ну, му­жи­чу, що до яко­го ча­су му­си­ла слу­гу­ва­ти до­машній пот­ребі, а не зад­ля ши­ро­кої пос­таті освіти та на­уки. І те­пер ще є чи­ма­ло своїх-та­ки муд­раків, що, за­був­ши, яко­го во­ни ро­ду і пло­ду,- не­гу­ють своєю рідною мо­вою, про­ро­ку­ючи їй ко­рот­кий вік, до­ки прості лю­ди просвітяться на­укою і од­ки­нуть тоді свою мо­ву як нікчем­ну, за­нед­ба­ють її, як ні на що не потрібну.

    Такі речі дав­но вже ми чуємо. Та не зу­пи­ни­ли во­ни лю­бові до рідно­го сло­ва справжніх на­ро­до­любців, не зат­лу­ми­ли їх віри у бу­ду­щи­ну своєї мо­ви, що й без письменст­ва, а однією твор­чою си­лою на­род­но­го ду­ху ви­ко­на­ли такі яск­раві зраз­ки тендітних пісень, гли­бо­ких дум, ціка­вих ка­зок, при­повісток. Та са­ма твор­ча си­ла по­ри­ва­ла і щи­рих на­ро­до­любців до рідно­го сло­ва, наст­рун­чу­ва­ла їх до праці, до­по­ма­га­ла ви­ко­на­ти свої мис­тецькі зав­дан­ня.

    Час ми­нав, а чис­ло отих на­ро­до­любців-письмен­ників, не див­ля­чись на всякі утис­ки та про­ро­ку­ван­ня своїх і чу­жих муд­раків, все більше та більше зрос­тає; праці їх все шир­шу пос­тать зай­ма­ють, і ми те­пер ба­чи­мо, що й інші на­ро­ди по­чи­на­ють ціка­ви­тись тво­ра­ми на­ших ви­датніших письмен­ників і пе­рек­ла­да­ти їх на свою мо­ву, щоб поз­най­оми­тись з їх са­мо­бутньою твор­чою си­лою та ти­ми здо­бут­ка­ми, які во­ни при­лу­ча­ють до то­го всесвітнього доб­ра, що вчені зо­вуть культу­рою.

    А це ясує, що ми після дов­го­го сну роз­бур­ка­ли­ся і по­чи­наємо очи­ма во­ди­ти, до­во­ди­мо світові, що ми, як і другі, хо­че­мо жи­ти та то­го всесзітнього доб­ра - культу­ри нам­но­жу­ва­ти. І на цьому шля­ху не зу­пи­не нас про­ро­ку­ван­ня муд­раків, бо твор­ча си­ла ожи­ла і рідну мо­ву воск­ре­си­ла.

    А щоб наші муд­ра­ки зна­ли, що то та­ке "рідна мо­ва", то ми му­си­мо отут по­да­ти пе­рек­лад не­ве­лич­ко­го по розміру та безмірно гли­бо­ко­го по змісту тво­ру ве­ли­ко­го письмен­ни­ка братнього нам на­ро­ду Тур­генєва, що ось що ска­зав про рідну мо­ву:

    "В ча­си зневіри, в го­ди­ну важ­ких ду­мок про до­лю мо­го рідно­го краю,- ти од­на моя підпо­ра і за­по­мо­га, о ве­ли­ка, мо­гут­ня, прав­ди­ва та вільна рідна мо­ва! Як­би не бу­ло те­бе, то як не впас­ти в роз­пу­ку, ба­ча­чи усе те, що коїться до­ма?.. Та як йо­го і не до­ня­ти віри, щоб та­ку мо­ву не бу­ло да­но ве­ли­ко­му на­ро­дові!

    

    (1920)