Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.docx)Panas_mirniy_sered_stepiv.docx52 Кб655
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.fb2)Panas_mirniy_sered_stepiv.fb284 Кб563

 

Панас Мирний

Серед степів

    Присвячується моєму давньому спільни­кові І. Біли­кові

    

    Доводилося вам їзди­ти пізньої вес­ни чи раннього літа по Ук­раїні? Міря­ли ви її безмірні шля­хи зе­ле­них та рівних степів, де ніщо не за­бо­ро­няє ва­шим очам виміря­ти їх і вздовж, і вшир, і впо­пе­рек, де одні тілько ви­сокі мо­ги­ли на­га­ду­ють вам про давнє жит­тя людське, про бої та чва­ри, хи­жацькі заміри та кри­ваві січі, де синє не­бо, поб­ра­тав­шись з ве­се­лою зем­лею, роз­гор­тає над нею своє бла­кит­не, безмірно-ви­со­ке, бе­зодньо-гли­бо­ке шат­ро; де то­не ваш пог­ляд у безк­рай­ому прос­торі, як і ва­ша ду­ша - у безмірній бе­зодні то­го світу та сяй­ва, синьаї гли­би­ни та си­зо-про­зо­рої да­ле­чиз­ни?.. Як­що ва­шим очам до­во­ди­ло­ся хоч раз ба­чи­ти все те, то не за­бу­ти вам то­го довіку.

    Ось ра­нок… Яс­ний та по­го­жий ра­нок після ко­рот­кої ночі. Зіроч­ки ку­дись зник­ли-пур­ну­ли у си­ню бе­зод­ню бла­кит­но­го не­ба; край йо­го го­рить-па­лає ро­же­вим ог­нем; чер­во­ну­ваті хвилі яс­но­го світу ми­го­тять се­ред тем­но­ти; по­над сте­пом віє її пс'сліднє зітхан­ня;

    положисті бал­ки дріма­ють се­ред тем­ної тіні, а ви­сокі мо­ги­ли виб­лис­ку­ють срібною ро­сою; піднімається си­зий ту­ман і ле­ге­сеньким дим­ком, чіпля­ючись за рос­ли­ну, сте­леться по землі… Ти­хо, ніщо не шерх­не, ніщо не пис­не… Ось зра­зу шуг­ну­ло світом, на­че хто торк­нув го­ло­веш­ку, що, до­го­ря­ючи, тліла,- і си­зе по­лум'я віхтем зня­ло­ся вго­ру се­ред чер­во­но­го жа­ру. Вітрець ле­генький дих­нув; поб­ли­зу в траві за­сюр­чав ко­ник;

    десь да­ле­ко уда­рив пе­ре­пел, а там над шля­хом по­нес­лась-по­ли­ла­ся, на­че срібний дзвіно­чок, жай­во­рон­ко­ва пісня. Не­да­ле­ко від неї роз­ко­чується дру­га; пе­ре­пе­ли в траві роз­по­ча­ли пе­ре­гу­ку­ван­ня; ко­ни­ки один пе­ред дру­гим нав­пе­рей­ми сюр­ча­ли… Ру­шив­ся більший вітрець і пішов-по­хи­лив по траві, ко­тя­чи неп­римітну хви­лю, виг­ра­ючи срібною ро­сою… Ще над­да­ло свїту; ще раз ки­ну­ло з-за го­ри ро­же­вим ог­нем; край­не­ба, мов кар­ма­зи­ном вкри­те, ми­го­че, па­шить, мов ли­ченько со­ром'язли­вої дівчи­ни. Аж ось, здається, на­че хто прис­нув! З-за го­ри скак­ну­ла не­ве­лич­ка іскор­ка се­ред ро­же­во­го сяй­ва й дов­гою про­ме­няс­тою стрілою пе­ре­тя­ла увесь степ; ря­дом з нею сте­леться дру­га, а тре­тя мчиться навз­догінці… Ось цілий пук зняв­ся! цілий обе­ре­мок мчиться! І на да­ле­ко­му не­боск­лоні заг­рав-засвітив край іскрис­то­го ко­ла… Зраділа зем­ля: усміхну­лись ви­сокі мо­ги­ли срібною ро­сою; за­курілись по­ло­жисті до­ли­ни па­ху­чим ту­ма­ном; жай­во­рон­ки, як не пе­рер­вуться, ще­бе­чуть, пе­ре­пе­ли ха­вав­ка­ють та пад-падьомка­ють, а не­угавні ко­ни­ки за­ве­ли в траві та­ке сюр­чан­ня, аж у ву­хах ляс­ко­тить… Сон­це! Сон­це! се те­бе, довічний світе, стріча­ючи, вітає зем­ля… Геть собі все тем­не та зле, цур тобі, ли­хе та не­доб­ре! Про­ки­ну­лась світо­ва ма­ти, по­ка­за­ла нам ли­ченько крас­не!.. Слав її, пиш­ная зем­ле, мо­лись до неї, жи­вий світе! Мчи­ся їй на­зустріч, ти­хе­сенький вітре, і про­гор­тай, про­ди­май стеж­ки й доріжки, щоб на­ша ма­ти не за­по­ро­ши­ла до­ро­гої сукні!.. Співає кру­гом вас увесь світ, все жи­ве; і ва­ше сер­це, тріпа­ючись, як пташ­ка під сіткою, підспівує світові, б'є й дзво­нить у глу­ху дош­ку ва­шої груд­ни­ни. Яка то радість йо­го огор­тає, яке нес­тям­но-хо­ро­ше по­чу­ван­ня йо­го ко­ли­ше!.. Ва­ше тіло щи­пає привітний хо­ло­док, ваші очі ве­се­лить кра­са світо­вая, ва­шу ду­шу ча­рує йо­го щас­тя… Ви по­чу­ваєте, що ви - час­ти­на то­го світу, не­ве­лич­ка ця­точ­ка йо­го жи­во­го тіла, неп­римітний ку­то­чок йо­го безмірної душі. Йо­го му­ка - ва­ше ли­хо; йо­го радість - ва­ше щас­тя; йо­го втіха - ва­ша за­бав­ка. Ска­жи ж мені, ца­рю зем­ний - чо­ловіче, що твоє, а що світо­ве?

    Мовчить цар землі: за­ча­ро­ва­ний світо­вою кра­сою, він на­че дрімає… Ось десь узяв­ся не­ве­лич­кий кібчик і, ви­го­ло­шу­ючи свою го­лод­ну пісню, ви­со­ко зняв­ся над ва­шою го­ло­вою. Се­ред про­зо­ро­го світу чорніє йо­го блис­ку­че пір'я, ши­ро­ко розп­рос­то­рені кри­ла лед­ве трем­тять у чис­то­му повітрі; здається, мов хто спус­тив йо­го на неп­римітній ни­точці з са­мо­го не­ба і дер­жить над зем­лею. Ваші очі уп'яли­ся в йо­го; ва­ше сер­це до­жи­дає, що далі бу­де… Ось щось злег­ка лус­ну­ло - на­че пе­рер­ва­ла­ся нит­ка, що при­дер­жу­ва­ла то­го кібчи­ка на од­но­му місці; злег­ка тріпну­ли­ся йо­го кри­ла - і кібчик опу­кою пус­тив­ся на зем­лю. Не встиг­ли ваші очі вслідку­ва­ти за тим, де він спус­титься, як він зно­ву зняв­ся вго­ру, дзьоба­ючи гост­рим но­сом не­ве­лич­ко­го ко­ни­ка. "Смерть… розбій!.." - тьохну­ло у ва­шо­му серпі. "Се­ред цієї кра­си світо­вої, де закльовується радість та щас­тя, де про­ки­дається лю­бов до всього, ли­ха смерть та розбій по­яви­лись!.. На­що то? За що?.."

Сторінка 1 з 11 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 > У кінець >>