Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3189
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2705
З пучечком ніжних квітів Марченко вернувся до машини. Він ледве розгледів її. “Волга” стояла серед густого підліску, оточена з усіх боків кущами горішини та молодим березняком. Він підійшов ближче, пошукав очима Хоролів. Степана Степановича не було видно ніде, а Світлана Кузьмівна сиділа на килимку з лівого боку машини. Збоку на голубій клейоночці стояла нерозкоркована пляшка коньяку, дві чарки, якісь пакунки — певно, закуски.

Дві чарки, — вони мелькнули перед зором і згубилися — хтось із Хоролів, хто вестиме машину, не питиме.

— А де Степан Степанович? — запитав Марченко, все ще чомусь не одважуючись оддати букетика Світлані Кузьмівні.

— Та він у мене знаєте який? Ухопив спінінга й подався до Десни.

Голос Світлани Кузьмівни був нещирий, у ньому тремтіла вдавана безжурність і веселість. І тут він побачив її посмішку. Трохи нерішучу, трохи ніякову, трохи вибачливу. Найперше він сприйняв її як небезпеку. Неясну, нечітку, але небезпеку. Мабуть, то тенькнула сама природа, її чуття, її інстинкт, її нерв. А далі враз спалахнуло в голові — ясно, реально, оголено. Й нічого більше — жодної тіні, жодної хмарки того міражу, який таки ж висів поміж них і хвилював його. Повзуча реальність, практицизм. Звичайно ж, все тільки так. Дослідник, науковець з Світлани кепський, майже ніякий. Це він зробив їй кандидатську дисертацію. Так, він дарував думки, він розробляв проблеми багатьом молодим науковцям. З обов'язку, з щедрості, просто почуваючи надмір сил. А їй же, звичайно, ще й з симпатії, з усього того, що незримо складалося поміж них на самому початку їхнього знайомства. Він їй підказував, перевіряв, правив, підраховував, а деякі розділи написав сам. Тепер Світлана назбирала матеріали для докторської дисертації.

І саме сьогодні вирішила розпочати про неї розмову. Повести на нього атаку за чаркою коньяку. Ще й відіслала Степана Степановича.

Звичайно, якби вони запросили його додому, якби вона повела цю розмову в лабораторії, то мало б зовсім інший вигляд. А тут йому просто в мозок бив оцей практицизм, чимось навіть схожий на підкуп, оце підлещування, поїздка була запланована заздалегідь, “запрограмована”.

І все це рішуче контрастувало з атмосферою наукового пошуку, навіть жертовності науці, які він запроваджував У лабораторії і які справді панували там.

З одного боку, мовби нічого й не сталося, ну що тут такого: молодший колега запросив на чарку старшого, з Другого ж — Хорол порушила щось таке, що падало тінню на їхні стосунки і науковців, і людей. В Дмитрові Івановичу щось тріпнулося, щось спалахнуло, аж йому стало жарко.Але, мабуть, оте, вироблене впродовж життя, виявилося дужчим за стихійний сплеск гніву. Дмитро Іванович лише запитав:

— Куди пішов він? У який бік?

В ту мить Дмитро Іванович відчув, як самі собою попустилися прикро наструнені віжки. Він мовби збоку побачив себе, і Світлану, й пляшку та чарки. Ледве стримався, щоб не розсміятися.

— Не люблю чаркувати сам,— сказав майже весело.— Ми розіп'ємо її втрьох. Півлітри на трьох — це ж узаконена випивохами норма. Та й ми збиралися порибалити разом. Він обіцяв узяти два спінінги.

Проте Світлана Кузьмівна переключити розмову в жартівливе русло не змогла. Вона мовби здерев'яніла й далі дивилася розгублено і знічено. І він відчув також, як падає з крутого гребеня веселості й силоміць прибраної безпечності в ніяковість і сором.

Вони не дивилися одне на одного, похапцем вкидали в багажник килимок, коньяк і пакети з закускою.

— Ми його наздоженемо машиною,— сказав Марченко. “Волга” рвонулася з місця, заглухла — Світлана Кузьмівна од хвилювання недодала газу, знову ввімкнула мотор і виїхала на просіку. Гуцаючи багажником, у якому щось насмішкувато тарабанило, машина помчала між двома рядами високих струнких сосон. Вони виїхали на узлісся, й Світлана Кузьмівна зупинила машину. Дорога, яка проглядалася далеко-далеко, кілометрів за три, до самої Десни, була пустельна. Дійти ж до річки за цей час Степан Степанович не міг. Марченко подумав, що, може, він ще не дійшов до узлісся, вискочив з машини й кинув між високі сосни закличний погук:

— Степане Степановичу, аге-е-ей!

І тут раптом з лісу просто на нього вискочив білий рафик. Здавалося, Марченко викликав його своїм голосом. Рафик під'їхав дорогою, яка кружляла узліссям поміж піщаних, засипаних глицею горбів. Мабуть, його щось наслало — чи то діяв закон парності зла, який вивели хлопці в його лабораторії. Принаймні так подумав Дмитро Іванович. І зовсім забув, що оця лука, оцей деснянський берег був зоною відпочинку академії, мабуть, через те Хороли так добре знали ліс, тільки вони не сподівалися, що о цій порі зустрінуть тут кого-небудь. А зустріли рафика, повнісінького рибалок. З нього, — ще більша іронія, — у віконечко біля шофера висунулося кругле, як жорнове коло, обличчя заступника директора інституту Карпа Федоровича Одинця.

— Чого це ви тут мотаєтесь, Дмитре Івановичу? — запитав він, перебігаючи хитрим оком од Світлани до Марченка.

Дмитро Іванович розгубився вкрай. Він тільки кліпав рудуватими повіками, а тоді розвів руками й сказав:

— Та ось... Десь запропав Степан Степанович, чоловік Світлани Кузьмівни.

— Божечки, загубили чоловіка,— бідкнувся Одинець.

— А може, його й не було? — обізвався ще хтось з рафика.

— Як то не було? — обурився Дмитро Іванович, і те його обурення викликало регіт у рибалок.

— То нам розгорнутись у цеп і допомогти шукати? — знову єхидно запитав заступник директора. Одинцеве єхидство остаточно протверезило, а разом і озлило Дмитра Івановича.

— Їдьте ви під три чорти,— сказав він.

— Ого,— справді здивувався Одинець, бо ще ніколи не чув такого од Марченка. Він махнув рукою, і рафик, пахнувши димом, тихо покотився по м'якій луговій дорозі до річки.

А Дмитро Іванович постояв ще мить і пішов до машини.

Більше вони Хорола не шукали. Почувався Дмитро Іванович кепсько, просто-таки злецько. Це почуття чимось було схоже на почуття свідка лихого вчинку, який зробила близька людина. Свідка, а може, й співучасника, що потерпав: а чи не доведеться йому теж пересісти на лаву підсудних.

Світлана Кузьмівна вдавала, що вся віддалася їзді, пильнує дороги, зосереджено дивилася вперед. Це трохи рятувало їх: не доводилось втікати одне від одного поглядами. Але почуття незручності сповнило їх обох. Вони сиділи так напружено, що стороння людина могла подумати, буцім ці двоє везуть вибухівку. Дмитро Іванович, хоч жодного разу навіть не скосив убік очей, почував Світлану розпашілою щокою, скронею, думкою — усім єством, боявся, щоб вона не заговорила, не сказала чогось такого, від чого їм і зовсім буде нікуди подітися, — почне вибачатися, просити, щоб він забув усе, або розіграє безтурботність, жартівливість, а таке в жінок здебільшого кінчається істерикою.

Проте він міг не боятися ні того, ні того. Світлана Кузьмівна Хорол була жінка міцна, судила про все, може, трохи й примітивно, але тверезо. Звичайно, вона теж палала на тому вогні. Але водночас розміркувала, що Дмитро Іванович і далі жодним словом не нагадає про те, що сталося. Ну, впаде ота романтична шалінка, якою трохи тішився і яка вже й так злиняла од часу, ну, цуратиметься її, й на його допомогу над докторською сподіватися нічого. Та й то ще... Він такий, що, може, навпаки, аби не подумала чогось лихого, й допомагатиме. Принаймні з роботи вона не втече, і її репутації ніщо не загрожує. Ото чорт приніс жаболовів... Але яке їхнє діло й що вони можуть сказати? Звичайно, погано, що вони ще більше перестрашили Дмитра Івановича. Він же... Він... У серце натекла досада, що загусала в злість. Отакий слабонервний. Отакий...

І враз зовсім несподівано і, здавалося, всупереч тому, що намагалася думати, в ній зринула така щемність, такий біль, що їй захотілося плакати. Згадалося, як уперше прийшла до нього проситися на роботу, який він був незвичайний, соромливий, гарний у тій соромливості, доросла людина, він ніяковів перед нею, як хлопчик. Таким він лишився назавжди. І яка ж вона необачна... їй здалося, що вона втратила щось велике-велике, що приходить дуже рідко, може, раз на життя, чого ні купити, ні випросити, ні викувати на вогні.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Борозна замкнув шухляду, зняв з цвяшка зеленого ворсистого капелюха, ще раз обвів поглядом стіл — чи не забув чого, й хотів рушати до дверей, як до нього підійшов Вадим Бабенко. Доторкнувся довгим красивим пальцем до ґудзика на піджаку Борозни, сказав, дивлячись йому в обличчя великими чистими очима:

— Вікторе Васильовичу, я ганебно відстав останнім часом. Оце прочитав вашу статтю про склад строми, а там стільки посилань... Особливо на іноземні джерела.

Борозна поспішав — біля станції метро “Арсенальна” на нього мала чекати Неля, вона чомусь не захотіла, аби вони йшли разом з інституту, він узагалі ледве вмовив її на цю зустріч й тому спробував відбутися жартом:

— Козьма Прутков сказав...

— Правда, всього не осягнеш,— зітхнув Вадим.— А все-таки, що ви порадите прочитати хоча б з того, що стоїть ближче до нашої роботи?

Борозна назвав навмання три-чотири статті, пообіцяв подумати, порекомендувати завтра, енергійно крутнув рукою, що мало означати — поспішаю, але завжди ввічливий Вадим, котрий схоплював усе з півжеста, сьогодні не зрозумів грубого натяку.

— А статтю того француза, з Марселя? — запитав.

— Якого француза, яку статтю? — здивувався Борозна.

— Та оту... Вони теж працювали в точці ексордіум, як і ми. Я бачив її у вас на столі. Навіть почав читати...

Віктор Васильович добре пам'ятав, що на роботу тієї статті не приносив. Він пильно подивився на Вадима. Очі в того були й далі такі ж ясні, тільки мовби поміняли колір. Так буває, коли ясної днини на воду набіжить хмарка.

— Ви що, Вадиме, долазите по трубі до дев'ятого поверху? Чи навчилися підробляти ключі до квартир? — сказав він трохи грубо, намагаючись приховати досаду й тривогу, які в ту мить заволоділи ним. Воднораз в ньому ворухнулося й ще одне почуття — ревнощів, адже Неля вибовкала довірену їй таємницю не комусь із дівчат, а ось цьому кінематографічне красивому Вадиму. А може, подумав, вибалакала й дівчатам, то ще гірше, треба було якось випитати у Вадима, та він притлумив у собі це бажання й скінчив розмову в тому ж грубувато-жартівливому тоні.— А по трубах знаєте хто лазить? Лунатики. Отже, вважайте, що все те вам приснилося. Сон — то найкорисніше в нашому житті.

Уже збігши по сходах униз, подумав, що треба було сказати Бабенку щось інше. Спробувати якось пояснити, якимось чином розвіяти підозру, сказати, що помилився чи пожартував, підлякував Нелю, або хоч застерегти, але йому зовсім забракло часу. Він ішов, а в ньому піднімалась дедалі більше досада на Нелю, також він подумав, що цей її вчинок дає йому мовби якесь маленьке право на помсту, право не церемонитись.

Неля вже стояла біля входу в метро.

— Сучасний стиль,— сказала, скоро він, захеканий, підійшов до неї.— Вона чекає на нього. Так що можете не вибачатися.

Він і справді не став вибачатися. І поки що нічого не сказав про розмову з Вадимом Бабенком — не хотів псувати вечора, розпочинати його з дізнань, а може, й з сварки.

Вузенькою покрученою доріжкою вони спускалися вниз, до Петровської алеї. Спускалися в гуркіт, вереск, виск, мішанину кольорів, вогнів, голосів, в щось незвичне, химерне, чуже. Тієї весни в парку експонували іноземні розваги — американські гірки, німецьке колесо, віденські автомобільчики, всюди висіли чудернацькі, не звичні для ока рекламні щити, й бігали в химерному убранні ті, що обслуговували ці механізми, й панували якісь незрозумілі метушня та гомін. Особливо багато люду приманювали гірки — “Супер-8”, як ще називали їх. Маленькі, пофарбовані в яскраві кольори вагонеточки шалено металися по рейках, то злітали вгору, то падали вниз, вищали колеса, й вищали дівчата, а однак же не вилазили з вагонеточок, і в черзі їх не меншало. Борозна подумав, що це прикмета часу — верещати й сунутись туди, де страшно. Ну, не зовсім страшно, просто можна погратися в страх, як ото граються діти, перебігаючи перед автомобілями дорогу. Люди перестають любити спокій, вони хочуть будь-що полоскотати нерви — промчати з шаленою швидкістю, заглянути в прірву чи бодай співпережити щось подібне з героями фільмів. Мабуть, таке прагнення взагалі притаманне людині. Адже й колись мчали на шалених конях і вигадували страхітливі казки про чортів та відьом, тільки тепер це бажання значно загострилося. Очевидно, усе людське життя тримається на нервах, на отих ниточках, яким приємно скніти, терпнути, завмирати.

У парку гриміла музика. Шаленів джаз, вганяючи всіх у свій ритм, підкоряючи собі.

— Я десь читав,— сказав Борозна,— що індійцям надзвичайно подобаються наші вальси й наша народна музика. А ми вхопили їхні ритми. Під цей гуркіт, під це завивання мені здається, що зараз з когось, а може, й з мене, потягнуть скальп.

— Ви самі зможете будь з кого зняти скальп,— сказала Неля.

Він засміявся.

— Хочете випробувати свої нерви?—Й показав на американські гірки.

Неля на гірках кататися не захотіла. Вони каталися на маленьких електромобільчиках, що ганяли в замкнутому просторі, зштовхувалися, налітали один на одного, перегороджували шлях, він прагнув уникати ударів, а вона, навпаки, раз по раз підштовхувала його руку, і вони вганялися в інші автомобільчики, їх притискувало одне до одного, вони сміялися, огорнуті атмосферою загального збудження й веселощів. У нього химерно стриміли вгору коліна, й те теж було смішно, а в неї розпався вузол, у який було затягнуто волосся, й воно літало за її плечима золотою хмаркою.

Пошук на сайті: