Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3197
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2715
Вадим од того погляду зіщулився, несамохіть зсутулив плечі. Його пройняв страх. Якби Борозна дізнався про його підступ, він би просто викинув його у вікно, не дуже доглядаючись, який це поверх. У Борозні вгадувалася велика фізична сила, певність себе й небажання дотримуватися будь-яких умовностей. Він був не схожий на багатьох інших і не дбав про те, щоб бути схожим, його просто не обходило, хто й що про нього думає, але він безжально розтопче кожного, хто опиниться на його путі. У глибині душі Вадим заздрив йому, заздрість насамперед і штовхнула його послухати Світланиної намови (котру він теж не обійшов у анонімному листі, натякнув на її зв'язки з Мар-ченком, зараз про це по інституту ширилося чимало балачок), а тепер ще й боявся. Але Борозна нічого того не знав. Його хвилювало інше. Він розшукував Нелю. Він вирішив сьогодні ж, негайно поговорити з нею, запитати — добутися правди. Йому здавалося, він тільки гляне їй в очі, і вони порозуміються. Неля останнім часом рішуче уникала ного. Вона не відповідала на його телефонні дзвінки, обминала в коридорі, намагалася піти з лабораторії так, щоб він не зміг перестріти її на вулиці. Це було незрозуміле, це було несправедливо, жорстоко й кривдно. А основне, Борозна почувався надзвичайно пригніченим, він просто не міг далі жити без Нелі. Цей його настрій дратівливості й тривоги, якогось страху, густої туги посилювався день від дня, він боровся з ним і нічого не міг удіяти. Він розумів, що ніхто не може усвідомити любові, це робиться поза мозком, творимо ідеал чи й не творимо ідеалу, а серце щемить, завмирає і сміється найтоншими ниточками. Він, тридцятишестилітній чоловік, жодного разу не подумав про те, за що він любить Нелю і чи треба її любити. Він почував інтуїтивно, що не помилився в своєму коханні, і хоч йому не відкрився світ її душі, він його почував і жив ним увесь цей час, навіть не бачачись з нею. І йому ще дужче хотілося бачити її, хотілося говорити з нею, він згадував її погляд, її розпашіле обличчя — це було лише один раз, тоді, коли він зрозумів, що не байдужий їй, — він розумів, що так тривати далі не може, що він несамохіть руйнує довкола себе те коло, яке стільки років і з такою відчайдушністю викладав. Спочатку Борозна думав, що, може, все переміниться. Адже є й така любов. Коли один день людина ласкава, а тоді враз стає мовчазною, замкнутою, лякається чогось у самій собі, намагається знайти виміри тому, що сталося, на самоті й, звичайно, не знаходить і усамітнюється ще дужче. Але потім побачив, що це не так, що Неля свідомо, холодно й продумано втікає од нього. Він розшукував її і переслідував, як хлопчак. Здавалося, куди можна сховатися в одному інституті? Але вона примудрялася влаштувати все так, що ніколи не залишалася сама — ні в кімнаті, ні на подвір'ї.

Сьогодні Борозна вирішив не зважати ні на що. Тому з такою настійливістю й розшукував її в парку.

Не знайшовши Нелі ні під яблунями, ні біля фонтана, пішов у інститут. Але кімната, в якій Неля працювала, була порожня. Борозна знову спустився з третього поверху вниз. Він дійшов до рогу будинку й несподівано побачив Нелю. Вона стояла по той бік хвіртки ще з однією дівчиною, вугруватою окатою Зоєю, і їла морозиво. Борозна рішуче пішов до них.

— Пробачте, Зою, мені треба поговорити з Нелею, — сказав, наперед почуваючи, як важко буде перейти од такої категоричності до щирої, м'якої розмови, яка мала розмити кригу відчуження й недовіри.

Зоя знизала худими плечима,— вона вже звикла, що хлопці одводять убік її подруг, — холодно і, як їй здавалося, презирливо, а насправді ображено чи навіть жалібно подивилася на Борозну, пішла. Але її зупинила Неля.

— Зою, не заходь далеко, я зараз...

Цими словами Неля одразу вимурувала стіну поміж ним і собою. Опріч того, Зоя справді зупинилася, і він почував, що не може на очах у неї, — нехай вона й не чує його слів, — сказати Нелі те, що виболіло за ці дні в серці. Гамуючи роздратування, що несподівано пойняло його, Борозна сказав, кинувши косяка в бік Зої:

— Може, відпустимо її і запишемо розмову на магнітофонну стрічку?

— Ні, живий свідок краще, — сказала Неля. Було видно, як вона перемагає щось у собі, як бродить у неї по чолу якась думка.

— Невже... нам потрібен свідок? — зітхнув Борозна.— Для чого?

— Ну... щоб не зарахували мене до вас у співучасники. В її очах світилась неприязнь, майже ворожість, а ще глибше — страх. І — жодної іскорки теплоти чи бодай спомину, здавалося, між ними нічого не було, здавалося, вони зовсім незнайомі.

— Нелю, я нічого не розумію,— знехтувавши її останні, сказані багатозначно слова, рвонувся через терни у її очах Борозна.—Чого ти втікаєш? Що я лихого тобі зробив?

— Мені, може, й нічого. Але ми живемо не на піратському кораблі, — звела на переніссі брови Рибченко, знову приховуючи страх, який опанував її.

— Слово честі — я нічого не розумію,— розгубився Борозна.— Може, й справді... Ти скажи... Я не такий уже твердолобий...

— Облиште, Вікторе Васильовичу,— кинула вона в урну недоїдене морозиво, звільняючись од страху, який обіймав її. — Я не кінчала педагогічних вузів, щоб перевиховувати дорослих дядів. Та й є дяді, яких уже не перевиховаєш.

Борозну од тих слів мовби обвіяло холодом. Він несамохіть зім'яв у кулаці й відпустив бороду, терпко потер перенісся.

— Нелю, ви на щось натякаєте. Щось приховуєте од мене. Ви повинні сказати все до кінця.

— Що я приховую од вас? — сказала вона, і те її “о” пролунало так здивовано, що на мить вернуло його кудись назад, і .він аж здригнувся. Але тільки на мить. Бо далі Неля мовби загасила щось у собі — отой наївний порив, отой порух, і на її чоло знову лягла тінь. — Мені нічого вам більше сказати. Та й немає коли.

— Я чекатиму вас після роботи.— В його очах світилася надія. Вона була зовсім маленька, і під Нелиним холодним поглядом швидко погасла.

У цю мить Неля вповні почувалася спокійною, їй удалося притлумити відчайний крик, що рвався з грудей, і страх, і пекучий жаль.

— Я не знаю, коли скінчу роботу сьогодні,— сказала вона.— А завтра ми приступаємо до експерименту... Того самого експерименту, який, за вашим прогнозуванням, покаже марність наших зусиль.— Неля помовчала, її обличчя з суворого, майже гнівного стало задумливим і милим, таким милим, що в Борозни стислося серце у передчутті найбільшої втрати. — Що ж, може, й на ваше вийде. Але тепер ваша наукова прозірливість буде для мене ще тяжчою. — Її обличчя враз спалахнуло рішучістю, і вона докінчила: —Ви... не чекайте мене більше. Ніколи.

Вона повернулася й пішла до інституту. Борозна відчув, як у ньому щось рвонулося, він ступив навздогін, навіть хотів ухопити Нелю за руку, повернути до себе, а тоді зупинився. Щось йому підказувало: в нього в душі немає сили, яка може зупинити її. Та враз йому в скроні вдарила кров, він чомусь стиснув кулаки й гукнув навздогін чи то з погрозою, чи то з відчаєм:

— Я чекатиму. Чуєш, я таки чекатиму!

Дмитрові Івановичу снився сон. Нібито він сидить у великій залі, а в ній зовсім немає вікон, і не ввімкнено жодної лампочки, і взагалі туди не пробивається жоден промінчик світла. Стеля десь високо, але він її не бачить і стін теж, він тільки бачить блідувату пляму попереду. То — екран. Він то пригасає, то повільно розжеврюється червонуватим світлом, і тоді на ньому з'являються контури якихось облич, обриси химерних будівель і дерев. Коли дуже напружитись, то можна побачити цілісну картину. Проте Дмитро Іванович не напружується. Він увесь якось дивно розслаблений, обезволений. У залі багато стільців, але Дмитро Іванович знає, що тут він сам.

Зненацька екран погас. І в ту мить Дмитро Іванович відчув на своєму плечі чиюсь руку. Він потягнувся своєю лівою рукою, хотів скинути руку того, хто стискав йому плече, але не зміг. Пальці були неначе залізні. І вся рука була важка, нещадна, ворожа. Дмитро Іванович хотів оглянутись, але й це йому не вдалося — він не міг навіть поворухнути плечем. Йому стало страшно. Він спробував закричати, але почував, що тільки зяпає ротом, а звідти не вилітає жодного звука. І в цю мить знову засвітився екран. Рука поволі відпустила його, коли він мацнув за плече пальцями, її не було. А на екрані проступали обриси якихось химерних — зубцями і шпилями — гір, і над ними маяло щось схоже на велетенські крила.

Потерпаючи, що екран погасне знову й тоді на плече ляже та сама рука, Дмитро Іванович підвівся. Він пам'ятав, де були двері, знайшов їх навпомацки й вийшов у фойє. Фойє було звичайне, як і всі інші фойє кінотеатрів, тут горіло яскраве світло і висіли на стінах портрети кіноакторів, щоправда, жодного з них він ніколи не бачив на екрані. Дмитро Іванович повернув ліворуч, широкий коридор привів його до дверей, і він вийшов на вулицю. Світило сонце, гуділо місто, десь зоддалік долітав голос молочаря: “Молоко є. Мо-ло-ко. Є мо-ло-ко!” Зовсім як у їхньому дворі, хоч вулиця була незнайома, вузенька, з високими готичними вікнами будинків, нестеменне така, які він бачив у старій частині югославського міста Спліт, де побував позаторік. Щойно він хотів рушити праворуч, де по гомону вгадувалася магістральна вулиця, як з дверей кінотеатру вибігла маленька сухенька жіночка в окулярах і вхопила його за рукав піджака.

“Пробачте,— сказала вона,— оддайте ваш квиток”. “Нащо він вам?” — здивувався Марченко. “У нас такий порядок”,— багатозначно сказала жіночка. Він хотів повернутися й піти, але замість того почав шукати квиток. Обмацав усі кишені, деякі навіть повивертав — квитка не було.

“Я, мабуть, його викинув”,— трохи розгублено казав Дмитро Іванович.

“А як ваше прізвище?”—швиденько запитала жіночка.

“Нащо це вам?.. Марченко...”

“Ми не можемо випустити вас”,— сказала жіночка, намагаючись налити в свій голос якомога більше твердості. Адже вона розуміла, що ніяким чином не зможе втримати цього дебелого чоловіка. Ще краще це розумів Дмитро Іванович. Ось він повернеться й піде, і що йому зробить оця общипана синиця в окулярах? Але він натомість запитав:

“Що ж мені робити?”

“Підіть нагору, попросіть дозволу у Вінга”.

“Яке дивне прізвище”,—подумав Дмитро Іванович. йому дуже не хотілося вертатися в цей підступний будинок, але він таки пішов. Крутими сходами піднявся на другий поверх, зайшов у великий просторий кабінет. Там стояла парка задуха — вікна чомусь були зашторені — товчія, гармидер, у густому диму поміж столиками з келихами в руках сновигали чоловіки (тільки чоловіки) в чорних костюмах, про щось розмовляли, сміялися, на столиках, підвіконнях, просто на підлозі поблискували пляшки з напоями і сифони з водою. “Хто тут Вінг?” — запитав Дмитро Іванович витрішкуватого молодика, який опинився найближче до нього.

Молодик стенув плечима.

“Не знаю”.

“Хто тут Вінг?”—пройшовши трохи далі, звернувся Дмитро Іванович до опасистого чоловіка з пляшкою в руках.

“Не знаю, — сказав той.— Пройдіть у кімнату напроти”.

Дмитро Іванович вийшов на площадку сходів, попрямував до вузеньких, оббитих жовтим дерматином дверей. У тій кімнаті сиділо тільки четверо людей, гортали якісь журнали, один приміряв перед дзеркалом парик.

“Є тут Вінг?”—знову запитав Дмитро Іванович.

Ніхто довго не відповідав, аж нарешті одгукнувся чоловік, котрий приміряв парик:

“Він, мабуть, у підвалі.— Натягнув парик, одним вправним рухом приліпив вуса (борідка була своя) і враз став страшенно схожий на Мефістофеля. А може, й справді він збирався грати Мефістофеля.— А взагалі на землі все тлін, справжнє тільки одне — одвічні ілюзії людей”,— кинув він через плече.

Хоч його слова, як здогадався Дмитро Іванович, призначалися не йому, а комусь із тих трьох за столом, у нього чомусь лякливо стиснулось серце. Він увібрав голову в плечі й поспішливо вийшов на площадку сходів. Спустився на перший поверх, пошукав очима сходи до підвалу й побачив довгий вузенький коридорчик, а в кінці його прочинені на вулицю двері. Мабуть, це був чорний хід. Дмитро Іванович хотів вийти через ті двері, а тоді пригадав, що сказав жінці в окулярах своє прізвище й тепер без дозволу піти не може. Передадуть на роботу, можуть бути неприємності. Звичайно, він нічого не порушив, а тільки загубив квиток, до того ж уже тоді, коли виходив із залу. А все-таки... І хоч його манили прочинені на вулицю двері й змагало бажання швидше покинути цей підозрілий будинок, почав шукати сходи до підвалу. І в ту мить з прочинених дверей до нього долетів протяжний поклик: “Молоко. Є мо-ло-ко. Мо-ло-ко є!”

Од того поклику Дмитро Іванович і прокинувся.

— Молоко. Є мо-ло-ко. Мо-ло-ко є! — знову долинув до нього голос.

Спочатку Дмитро Іванович подумав, що той голос долітає зі сну. У кімнаті була темінь, у нешироку щілину між штор на стіні падало світло вуличного ліхтаря. Дмитро Іванович увімкнув нічничок, який стояв на журнальному столику в узголов'ї. Була третя година ночі. О цій хвилі крізь прочинені на балкон двері знову влетів закличний голос:

— Молоко. Є мо-ло-ко. Мо-ло-ко є!

Дмитро Іванович, ледве вірячи собі, вступив у капці, вийшов на балкон. Поглянувши вниз, справді побачив Степана, молочаря. Той стояв, навалившись грудьми на нещодавно змайстровану решітчасту загорожу під кавуни, час від часу важко закидав назад голову, вигукував слова, якими ранком скликав до бідонів покупців. Дмитро Іванович розреготався. Що Степан п'яничка, він знав давно, але де той нализався о цій порі, та ще й приволікся на своє щоденне торговельне місце !

Пошук на сайті: