Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4165
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4403
Мати вже тоді почала хворіти, і я приїхав провідати її й просто від її постелі пішов до хліва й побачив, як батько, розпашілий, без шапки, розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумів усе, вибіг з хліва й того ж дня, намагаючись не трапити батькові на очі, виїхав до Києва. Ну що б здавалося… Коли те було! На світі є більші зради та кривди... А я не міг пробачити батькові цю. Іноді починав думати, що, може, це діймає мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво — вже й не видиво, а спомин про нього— вчепилося до мене. І навіть тут я не міг забути ту кривду. Вже й не в докір, а якось так...

Мені хотілося плакати, хотілося завити по-вовчому, але я не плакав, а, згорбившись, стояв під ялиною. Кажуть, у мене батьків ніс і батькові очі... Тільки вдача не батькова.

Хоч метелиця вщухла, але вітер не вгавав, над хижею гуділи сосни й зрідка голосно погупували по покрівлі збиті вітром шишки. Вся старшина стовпилася біля хижі, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожі на дивовижних німих птахів. Гінці не верталися, а Сулимі ставало все гірше, я знову зайшов і вийшов, і, схожі на закляклі сови, старшини посунули до мене:

— Йому легше?

— Гірше.— Я спробував розстібнути дерев'яну застібку на кожусі біля горла, не розстібнув, одірвав. Вороньківський сотник Василь Берла пошепотівся із значковими Яковом Михайловським та Андрієм Грабовецьким, і Берла прочинив до хижі дощані двері та покликав Грем'ячевського. Той вийшов, витираючи з чола піт — у хижі було жарко.

— Батюшко, тут вельми делікатна справа,— мовив Грабовецький.— У пана генерального хорунжого нинішня жона — друга, перша померла, ви це знаєте, отож — діти від обох. Скажіть пану хорунжому генеральному, нехай складе духовну про своє добро, а то Іван не отримає нічого. Нова малжонка вимогла в нього заповіт на себе... Вони тримають це в таємниці, але я знаю. Пункти Статусу потрактовують права не в Іванову користь...

— Мені не належите думати про мирене. Скажи сам. Грабовецький всунувся до хижі й потягнув за полу мене, він сів у ногах хворого. Вдивлявся в обличчя генерального хорунжого, немов хотів прочитати його долю. Прочитував. Обличчя було наче з воску. Мене взяв страх. Чужа чужина, дрімучий ліс, і хворий батько, який чомусь одводив від мене погляд

— Слухай, пане Іване,— мовив.— Усі ходимо під Богом. Може, видужаєш ти, а може, й ні. Знаєш сам, які плутані твої справи статкові. Склади тестамента, Павло Черняхівський його на папір спише.

— Що ви мене у гроб вганяєте. Я не збираюся помирати,— відказав батько й повів на мене червоними очима.

— Дай Боже,— мовив Грабовецький і вийшов. Я вийшов слідом за ним. Зразу приступили Берла та Михайловський.

— Ну що?

Вітер змів з губів значкового слова, але обоє зрозуміли — генеральний хорунжий відмовився писати тестамент.

— А яка твоя думка про його житейську стезю?

— Не доживе до вечора.

— То зроби ласку, сходи ще раз.

Грабовецький переступив з ноги на ногу, сніг заскрипів під велетенськими чоботиськами — у них устілки й по дві вовняні онучі. Мимохіть поклав руку на руків'я шаблі й відсмикнув — пронизало холодним вогнем. Для чогось одягнув заячі рукавиці й знову зняв, кашлянув і врешті зайшов до хижі. Вітер з ляскотом причинив за ним дощані двері.

— Що, що ще? — прохрипів хворий.— Лікар скоро буде?

— Коли буде — не знаю. Хлопці поїхали. А Йван і всі козаки духовної просять.

Обличчя хворого пересмикнулося, він повернувся обличчям до темної стіни. Розсердився. Одначе по хвилі мовив:

— У мене друга малжонка, я з нею сплодив діти, вони ще малі, вона мати, знатиме, як розпорядитися добром...

— Для своїх дітей...

— Іван своє візьме. Нехай допинається шаблею... А не зуміє—хрестом.

— Не візьме... Вже були такі причинки.

— Та що ти мене на той світ спроваджуєш! Душу з живого виймаєш... Підпишу — помру... Вість така мені.

Грабовецький вийшов і нарікав на старшин, що через них привів у гнів хорунжого.

— Йди ще ти,—звернувся до мене Берла.— Зайди сам. Без нікого. Стань на коліна й попроси.

— Не піду,—відказав я,— Не треба мені того добра.

— Дурний ти,— сказав Михайловський.

— Може, й таке, але не піду,— потвердив рішуче.

— Старцем лишишся. Бо й добро батькове не вельми велике.

Я це знав. Сулими втратили все за Мазепи, як і Полуботки. Тільки Полуботки вивернулися, вибилися знову в маєтні люди, батько ж піднімався важко, статкувати не вмів, та й не велося йому, двічі від моровиці пропадала худоба, двічі горів. Хорунжим генеральним він зовсім недавно, й уряд той не статковий, уряд -— на всіляких посилках, в ньому тільки назва поважна — “генеральний,. Але й це мене тоді мало обходило, був приголомшений і пригнічений, молився в мислях Богу й не подумав, що для того, щоб одружитися, потрібен статок, вітцівщина... Проте не подумав. Хоч потім, вже вдома, попри мою волю, зривалися такі мислі...

Надвечір хорунжий почав згасати. Отець Симеон Грем'ячевський відпустив йому гріхи, причастив.

Генеральний хорунжий склепив повіки.

Гінці вернулися без лікаря, він сам застудився в дорозі, його лишили в якомусь селі. Та й не потрібний він уже був. І стояли зморені, в задубілих, неначе залізних, киреях гінці, й стояли, схожі на сичів, старпшини, й гули, віщо гули високі сосни, вітер скидав з віття сніг, і він падав пластами. Гнулися під сніговою вагою віти, ялини немов поприсідали, поопускали нижні віття на замети. Розгубилася старшина. Розгубилася вперше за всю дорогу: що робити, що діяти? Лежить мертвий їхній проводар, стоїть, немов закам'янілий, його син. Кому передати пернач, кому далі вести військо, зморене й приголомшене смертю ватага, й що робити з тілом померлого. Закопати в сніг біля хижі, везти з собою? Куди й навіщо? Хтось пораяв поховати просто в хижі, ту пораду не прийняли. І тоді порішили знову послати гінців до Полуботка.

Гінці поїхали й розповіли полковнику про смерть його швагера та про туск, який стоїть у війську. Полковник, котрий сидів у наметі, на сідлі, довго мовчав, відтак підвівся, вийшов надвір і якийсь час крокував туди-сюди поміж соснами. Відгорнув вилогу намету й сказав писарю:

— Візьми каламар та розморозь чорнило.

На вогнику, що горів посеред намета, писар розігрів каламар. Двоє пер були затемперовані, і він поклав їх на барило, яке стояло неподалік від вогню. Дим від березових дров ятрив горло та очі, і писар писав листа крізь сльози. Полковник промовляв спроквола: “Милий сестринче. З першого листа від твоєї мосці до мене писаного, а й од старшини полкової принесеного, почув я відомість невтішну про слабість здоров'я його милості пана хорунжого генерального, коханого мого пана швагера, любо не менш такому його милості припадку співчував моїм швагерським серцем, однак тепер з повторною звісткою довідуємось, що його милість Божими неухронними судьбами своєму життю останнє прийняв пожекгованє, сугубу мою печаль слізним моїм оплакую серцем; оскільки в своєму листі вимагаєте собі наставлення, й насамперед як бути з тілом проставленого, чи тут похоронити, чи додолу провадити, то відповім. Можна б і тут похоронити, його милість за такою далекою дорогою, однак же в цім краї й імені його ніхто не згадає, а до того і її милість пані хорунжева генеральна з усім своїм домом неоплакане завжди печальна була б, через те, пане Берло, вели належну труну зробити, в яку тіло покласти, чимось онеє обікласти, щоб у труні ні трохи не гойдалося, й, осмоливши округ тую труну, поставити її з тілом чи в палубі, якщо можна таку знайти, чи у возі якому, вкривши добре луб’ям для того, щоб бризки грязі на труну не падали, і, спорядивши так, відправ його милість до господи при пану синові та при пану Грабовецькому, звелівши як значковим при тілі йти, так і курінцям усім його милості, й музиці військовій, тільки довбиша залиш при команді, оскільки він тут потрібний на коні іноді на побудку вдарити на котлах. А коли тіло запроваджено буде в нашу вітчизну, то на похорони його в пана Бурляя можна буде взяти котли. Панові осавулові полковому для безпечнішого з тілом переходу придай з полку хоча б кашоварів з належною зброєю чоловік десять, об чім і я його прошу. Запаси кормові й питні можеш усі тут спродати, якщо буде більш-менш заплачено, залиш тільки те, з чим можна до господи дійти, радив би й воли тут же в Торжку продати, оскільки, годуючи їх, велика втрата в грошах буде. З грошей усіх, скільки тут у його милості залишилося в червоних золотих, талярах битих, як і в дрібних, на похід відрахуй золотих триста, срібла, рондів, шабель, сукон, коней і інших речей, що знайдеться, запроси до себе панотця і всю старшину полкову, все те при всіх зареєструй, і сам на тім реєстрі руку приклада, так і піп і вся старшина полкова нехай розпишуться, і один реєстр вручи пану Грабовецькому і значковим, наказавши його цілим у дім його милості привезти, а другий пришли мені. Тільки, коли будеш везти додому тіло, вели його везти битим шляхом на Москву, на Калугу і далі містами на Україну, а то для того, що цей тракт, яким сюди йшли, особливо важкий для переходу за водами, надто під час розливу. Лист подорожній, від себе писаний, посилаю, з яким відправиш тіло, сам маєш з командою своєю при полку дальший путь до означеного місця за мною продовжувати. Залишаюся всього добра зичливий, його царської величності війська Запорозького полковник чернігівський Павло Полуботок. З Валдаю. Квітня 2, року 1721,.

Поки писар грів біля вогню покляклі пальці, полковник власноручно написав подорожнього листа. Був він безконечно засмучений, одначе спокійний, мовби налитий якоюсь важкою силою. А сили йому було потрібно багато, на довгу путь, тяжке найдування на каналі та на путь зворотну. Полковник покликав свого підпомічного козака й сказав:

— Збирай, Грицьку, скарби свої, поїдеш і ти з Сулимами, живим та мертвим. Хорунжого потрібно довезти до рідної землі. Нехай мати поплаче, нехай жінка поплаче, нехай Україна заплаче. Вдома передаси уклін усім моїм і віддаси оцю цидулу.— 3 тим дістав з-за опушки рукава ще одного листа.— І пильнуй за меншим Сулимою. Отрок він тендітний, до стуж і тяжкостей незвичний. Приїду — даси одвіт.

Переяславці вчинили, як раяв Полуботок. Домовину витесали з двох половинок велетенської сосни, вирубавши середину сокирами, туди поклали мертвого генерального хорунжого, обіклавши його стружками, смолою із смолокурні осмолили домовину, ще й обв'язали сосновою та ялиновою корою, і з тим вантажем попрямували ми на Москву. То був найважчий відтинок шляху, ми ледве встигли подолати його до скресання рік. У Москві поміняли сани на вози й рушили далі, через моря багнюки, через великі та малі ріки — бродами та на плотах, й прибули на Вкраїну, коли вже цвіли вишні. Вони й обсипали цвітом чорну страшну домовину, і так, у цвіту, її привезли ми до нашого дому.

Як я їхав, що думав при батьковій домовині, оповісти не годний. Ще й тому, що понад велике горе, понад несосвітенне лихо жодного дня, жодної години не забував, що на мене чекає кохана дівчина, а отже — щастя. Це — при домовині!

Як в'їхали у двір, моя мачуха заломила руки та заголосила на весь Глухів, хотіла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди й смола попідтавала під весняним сонцем,— не впала. Впала вже в хаті, коли домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу підводила заплакане обличчя та, дивлячись на мене, примовляла:

— Чом же ти його не вберіг! Та чом же ти його не вберіг!.. Сам вернувся живий, а батька привіз мертвого.

Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й заколотилось в мене все всередині, й облило мене всього гарячою кип’ячкою, і я впав на підлогу. А може, це була кара від батька, він тягнув мене за собою, бо й хвороба моя була нестеменно, як у нього, й підвівся з ліжка аж восени, марний та виснажений.

Полк вернувся на початку осені наступного року. Не вернувся кожен третій, услали кістками канал царський, аби міцніше тримався, аби кораблі везли цареві нових рекрутів, сукна та меди, мідь на гармати і всілякі припаси на нові війни. І плакали по Україні вдови, й плакали малі діти, і втирали скупі сльози досугі, обкручені в багатьох битвах діди.

 

* * *

Вставши, я одразу пішов до церкви, хоч і не сподівався, що вона одчинена о цій порі. Одначе двері бічного притвору справді ще були не замішені, церква була порожня, у ній походжав тільки високий довгов'язий хлопець — свічкогас, гасив свічі. Він уже погасив майже всі, лишилось з півдесятка перед іконою Спасителя, і я вклякнув на коліна. Здивований хлопець опустив свічкогасну палицю, одступив убік, і я довго стояв навколішки, молився гаряче, всією душею. Я молився, що Бог вберіг мене від смерті та всіх напастей, молився за пана Полуботка, аби він вернувся живим та здоровим, молився за козаків — молився за добрих людей, моїх побратимів у далекій дорозі, і, коли погасла остання свічка,— і добре, що вона погасла, бо про таке молитися встид,— помолився за нашу з Уляною любов. За мою і за її— велику, жертовну.

Бо, як лежав я у комірчині й то поринав у гарячу, маревну безвість, то виринав з неї на якийсь час, одного разу, знаходячись при нам'яті, почув у сінях якусь метушню, тупотіння, а тоді рвучко розчинилися двері й на порозі стала... Уляся. В червоній керсетці, червоному жупані і чорнім спідниці. Я подумав, що знову марю, й прошепотів:

— Улясю!

— Це я, Іване,—сказала Уляся. Тицялася по комірчині мачуха, полою запаски витирала триногого, поточеного шашелем ослінчика, собою, своїм дорідним тілом прикривала другого ослінчика з холодною учорашньою кулешею та окрайцем черствого хліба, але Уляся не помічала того. Ступила до мене й мовила голосно та твердо:

Пошук на сайті: