Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4200
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4444
Ми йшли до обіду, дорога була гарна, поміж верболозів, поміж боліт, сосняків та хвойників, траплялися й ліси великі, дрімучі, в одному такому лісі ми перепочили та підхарчувалися малиною. Її тут було гибіль, малинові хащі, густі, поплутані, тягнулися в глибінь лісу, здавалося, то зелена колюча ріка, окроплена червоним, плине під високим верховіттям. В передобідню пору дорога повела нас поміж широких піль, де, обкурені рудим пилком, доспівали жита — покляклі, безшелесні, рідкі; великі золотисті кузьки гнули донизу, до сухої землі колосся. На горбі біліли постаті — там жали ячмінь, котрий доспіває першим. Дід і троє жінок, одна з них, либонь, господиня, дві інші — челядниці. Нива велика, вони тільки розпочали її жати.

Мені на подив. Миля, оддавши короткого добридня, взяв ввіткнутий носком у землю серп і почав жати. Ніхто його не проганяв і не казав нічого, а він жав і жав, загрібаючи широкою долонею коротке, тлусте, міцне стебло — останні весняні дощі ще встигли. підправити ячмені. Тільки раз розігнувшись, усміхнувся широкою усмішкою й кинув вдоволено:

— Бач, не розучився.

Челядниці попідводилися, зайняли постаті за Пилипом. Дід розкидав перевесла, господиня в'язала снопи.

— А ти чого стоїш,— гукнув до мене Миля.— Складай у полукіпки снопи.

— Я... не вмію,— мовив знічено.

— Зумієш. Носи до купи. Я покажу. Це дуже просто,— показував Миля.— Один сніп наспід, потім по два з кожної із чотирьох сторін колоссям досередини, тоді отако, поверх них ще двічі по два, далі — по одному, а наверх — шапку.

Полукіпок стояв як лялечка.

Наука справді нехитра, але коли припікає сонце, чоботи ковзають по ріллі й стають важкі, неначе до них вчепили колодки, і мліють руки, сповняти її непросто. Я ледве дотягнув до полудня. Миля ж працював до вечора.

І працювали ми ще два дні, поки не вижали ниву, й заплатила нам господиня щедро.

— Будемо ощадити,— сказав Миля, підкидаючи на долоні мідяки та срібний таляр, який поблискував зверху.— Вистачить нам на дві неділі або й більше. А там я приведу в такі краї... де ріки з киселю і береги з житняку. Сідаєш на берег, ламаєш окрайця і — ложкою в річку.

Я недовірливо поглядав на нього.

— Пригадуй страви, які тільки знаєш, вибирай. Всі замовимо в корчмі...

“Вибирай страви” не в'язалося з ощадливістю, та й не вельми мені хотілося їх вибирати після борщу з карасями та заправленої олією гречаної каші, якими нагодувала нас на дорогу господиня.

Але йшли ми цілий день, і на вечір у моєму голодному животі вуркотіло, як у жлукті, в яке вкинули розпечений камінь. Я перебирав у наметі страви, які колись бодай куштував, намагався вгадати, які наїдки чекають на нас у корчмі. Моя голодна мрія шикувала миски з вергунами, борщем з поросятиною, полумиски з галушками, локшиною, гречаними млинцями та пампушками з сиром, пирогами з маком та медом. Ясна річ, всього того одночасно не могло бути в жодній корчмі світу, одначе корчма нам трапилася багата, й були там справді вергуни, і лемішка, й млинці, хоч і не гречані, але м'які, пшеничні, й узвар із сушених слив та терну.

Проте не пішло все те мені на користь, бо випало випити окрім двох кухлів узвару чашу гірку. Миля почав гуляти. Спочатку випив око горілки й сказав, що оце вже й по всьому, одначе до хвилі замовив стоянець волоського вина й знову пообіцяв, що на сьогодні тим вдовольниться. Може б, і вдовольнився, та до нього, побачивши гроші, які, розплачуючись з шинкарем, Пилип виймав з кишені, підсів москаль. Москалів у шинку було кілька — вони стояли в селі постоєм. Миля розбалакався з москалем і почав частувати нового товариша. Треба сказати, що сходився він з людьми навдивовижу швидко, пройшов півсвіту, а людей не знав, довіряв усім, від чого раз по раз мав кривди, Чаркувалися вони недовго, солдат швидко сп'янів, підняв чарку за здоров’я царя й вимагав, щоб за здоров'я царя пили всі, москалі й дядьки випили, а Миля відмовився, пам'ятаючи свою кривду від царя, ще й сказав, що цар Петро — причмелений. Москаль розпасіювався, казився, тупотів ногами та кричав “Мазепа”, й Пилип промовисто виклав на стіл обидва кулаки — величезні, чорні, кожен як гиря, й москаль притих.

На середньому пальці лівої Милиної руки — великий, товстий срібний перстень, на якому викарбуваний якийсь чубатий птах. Перстень аж влип, вріс у явлень. Миля його жодного разу не знімав і, на мій подив, не пропив. Кілька разів я приставав до Пилипа з розпитуванням, що то за перстень, одначе він відмовчувався.

На той час зринув лемент в іншому кутку корчми, де троє москалів підмовили грати в карти сільського дядька, підпомічника. Дядько сів до гри, якої не знав, не розумів її, та й був підпитий, весь час програвав. Він програв усі, які мав і які позичив ще в двох господарів, гроші, заставив воли та воза, шестеро овечок і теж програв. Простакуватий з вигляду, та, мабуть, і за вдачею, з носом-пиптем, обсмоктаними, тоненькими вусами, лупав посоловілими очима й тільки повторював:

— Оце так! Оце так

І тоді в корчму вбігла худа довговида жінка з дитиною на руках,— хтось їй повідав про те, що чоловік програє господарство,— й вона наробила крику. Волосся вибилося їй з-під очіпка, верхні гаки керсетки розстебнулися, вона вимахувала рукою, тицяла чоловікові дитину й голосила. І верещало, заливалося плачем перелякане дитя. Москалі спробували відтрутити її, й тоді вона стала на коліна й почала просити їх:

— Москалики-соколики, полиште його, дурного, він п’яний, пожалійте мене а дітьми, не робіть старцями. Йди, потурмаку, додому, а ви віддайте йому гроші...

— Так не бьівает. Йди прочь, глупая женщина,— відказували москалі.

Бачив, як наливаються багрецем Пилипові щоки, як скляніють очі. Я не знав, що мені робити — спробувати зупинити його, адже насувається велике лихо, й шкода було нещасної жінки. Я зовсім не вмів грати в карти, але був переконаний, що солдати вчинили не по справедливості, з іншого боку, солдати, як мені тоді здавалося, це — закон, влада, а протяг влади йти гріховно й небезпечно. Та й просто — їх багато… Мені ж не випадало лишати Милю одного проти трьох, хоч яка там з мене поміч, але не прийти йому на допомогу, то вже майже зрада. Дорога вже навчила мене багато чому й хоч трохи вигартувала мої тіло та душу. Проте я все ще вагався, а Миля тим часом важко підвівся, ступив до гравців:

— Віддайте чоловікові гроші!

— Та ты что, с лопухов вьілез. Бьівалый ведь человек, знаешь, что такое игра и честь игрока!

— Вів не вміє цієї гри.

— А нам какое дело. Не садись.

Миля замислився. Затаївши подих, я чекав: ударить чи не вдарить? Миля не вдарив. Він раптом сів за стіл.

— Я буду з вами грати.

Що то була за гра, важко розповісти. Я млів душею, я потерпав, що Миля також програється, але Миля 6ув схожий на Бога в дні сотворіння світу. Він аж переродився, ані іскорки хмелю не лишилося в його очах, був напружений, наструнений і водночас спокійний, карти мелькали в його руках, як осіннє листя в тугому вихорі. Москалі ледве встигали водити очима, вони повитягували шиї, один навіть висолопив та прикусив язика. Замовкла, злякано спостерігала за грою жінка, мало тямлячи, що воно діється, замовкло навіть дитя, господар, що програвся, притулився спиною до стіни, й по його щоках котилися п'яні сльози. Попідводилися люди за іншими столами.

Коли Миля одіграв більше як половину програних господарем грошей, один з москалів, найстарший серед них по чину, ундер, підвівся й закричав:

— Он махлюет, он играет нечестно!

Посхоплювалися й двоє інших москалів, підтримали ундера:

— Махлюет, зто нечестно.

Вони почали хапати гроші, які лежали на столі кількома стовпчиками, але Миля обома руками так деменув у груди ундера й ще одного солдата, що ті відлетіли на кілька кроків від столу й попадали на підлогу. Миля згріб зі столу гроші й засунув молодиці до кишені керсетки:

— На, втікай звідси.

Та метнулася на вулицю, а Миля став у дверях, заступивши шлях погоні. Далі вчинилася шванка. В корчмі, окрім тих, що грали в карти, було ще троє москалів, вони почали наскакувати на Милю й одлітали од нього, як груші. Ніби й не вельми замахувався Пилип, одначе бив невідпорне, швидко, аж було важко повірити, що в цьому вайлуватому тілі прихована така спритність. До того ж і бив він якось незрозуміло, чудернацько, не по-нашому.

— Мазепи, предателі,— кричали москалі.

Я й отерпав зі страху, і чудувався, і навіть пишався своїм товаришем. Таки був рушив йому на поміч, але хтось смикнув мене за полу свити, і я гепнувся біля дверей.

У корчмі стояв шарварок: миготіли кулаки, лунали стогони, лайка, погрози. Врешті москалі втямили, що так їм супротивника не здолати, й погасили свічки. А погасивши, під’юджені темрявою, горілкою, кинулися грабувати корчму. Хапали пляшки з горілкою (було чути брязкіт скла), хтось щось потягнув зі столу (посипалось череп'я), і враз пролунав погрозливий вигук:

— Райці, райці йдуть.

Затупотіли ноги, хтось верещав, щось падало, в дверях миготіли тіні. Втікачів ніхто не зупиняв і не переслідував, тільки хтось вимахував рукою за кожною тінню,— я лежав біля дверей і бачив те дуже добре. Коли тупіт затих, в темряві пролунав голос — попросив, щоб засвітили світло. Корчмар, низенький єврей з лисиною на всю голову, роздмухав під припічком жар і запалив клоччя, а від нього свічу. В корчмі стояв погром, валялися битий посуд, склянки, ослінці. Дядьки позабивалися під стіл і виглядали звідти, як бички з верболозу. Миля сидів навпочіпки біля стіни й набивав люльку. Ніяких райців не було.

— То я гукнув, буцім ідуть райці,— похвалився корчмар, либонь, не вельми засмучений погромом — те йому не первина.— Прошу шановних гостей у свідки: я всіх грабіжників позначкував квачиком.— І показав паличку та глечик з дьогтем.— Завтра піду до найстаршого начальника й здрайців-грабіжників знайдуть за тими позначками.

Я аж тепер зрозумів, хто то вимахував у дверях рукою при з'яві кожної постаті.

Корчмар та його жінка прибрали в корчмі, і хоч як я намагався витягти звідти Милю, він не пішов і гуляв до ранку й пропив усі гроші. І тільки вранці, протверезівши, послухав моєї ради та зійшов разом зі мною з села, погодившись, що розкрут нічної пригоди може бути й не на нашу користь. Ба, навіть просто в свідки нам іти не випадало.

Треба сказати, що по пиятиці, протверезівши. Миля здебільшого ставав слухняний, неначе дитина. Почував свою вину, ховав очі, і якщо я нагадував про вчорашнє, крутив головою:

— Ти того,. Мартине… Не нагадуй. І так на душі гидко.

— Нащо ж п'єш?

— А нащо ти не п'єш?

— Не хочу.

— А я хочу.

Отак розкантувалися. Добрим, злагодливим Пилип був і п'яним, але коли починав упиватись — ставав непоступливим, упертим і вельми часто дратівливим, злим, а то й жорстоким. Якщо довго не пив — також. Кілька разів я намагався не допустити його до чарки, ховав гроші, якщо вони в нас були, й казав, що ми їх загубили, й видобував по кілька шагів — на обід. Миля здогадувався про мої хитрощі, якийсь час терпів, іноді й довгенько, а потім починав хмурніти, дратуватися й одного разу побив мене. По тому напився й плакав і просив пробачення. Того разу я хотів покинути його, й не покинув, мені не дозволила совість. Розумів, що потрібний Милі, що без мене йому буде ще гірше, що мушу рятувати його, настановляти на праведну путь, либонь, колись Миля був гарним чоловіком. Лукаві, недобрі люди повели його в нетрі, налили половину його серця вогнем, злобою, друга ж половина була чиста. Під час наших мандрів, надто коли отаборювалися на день-два десь біля річки, перепочивали, прали, я переповідав йому житіє святих великомучеників, праведників, і він слухав з увагою, розчулювався й навіть плакав.

Одначе вгадати, слухатиме він сьогодні оповіді зі Святого письма чи нап'ється, було неможливо. Зненацька на нього находила якась туга, й він казав:

— Якби той твій Лука пошпарував холодною солоною водою палубу та потер лісочком гармату, щоб шкура на долонях позлазила, помудрішав би трохи й не бридив ледачего. Йди ти з ним у болото.

Я стенався, хрестився й очікував слушнішого часу, щоб продовжити оповідь. Мусив спасати Милю, але спасав і себе, він був потрібен мені для власного спасіння. Я трохи лукавлю, бо Пилип був мені потрібен і задля житейської вигоди, Я це розумів, хоч і не зізнавався в тому. Так, іноді, надто коли в нас довгий час не було грошей і Миля давно не пив і ставав похмурий та злий, користав мене нещадно. Зупинившись у селі—найчастіше ми зупинялися по шпиталях,—-одразу розпитував шпитального старосту про мирські та церковні справи в селі й майже силою спроваджував на якусь роботу: прислужувати паламареві, дякові, співати на криласі, читати псалтир над покійником, переписувати компутні списки в ратуші й навіть... старцювати, чого я соромився страшенно і якомога уникав. Зате з Милею я нічого не боявся — в полі, в лісі, та й до містечках, селах і хуторах також. Кілька разів, величаючись перед дівчатами, намагалися позбиткуватися наді мною сільські парубки, та хоч у якій би лічбі вони не були, ганебно відступали перед пудовими Милиними кулаками. Одного разу, в помсту за свою ганьбу, знаючи, що йтимемо на ночівлю цією вуличкою, вони засіли увечері з кіллям за височенним новеньким тином, та Миля мав не тільки чавунні кулаки, а й дивовижну здатність розгадувати чужі підступи; він підважив тин і повалив його, парубки верещали та втікали в городи, хто на двох, а хто й на чотирьох.

Пошук на сайті: