Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4165
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4403
А Каська плавала по шинку, неначе пава — пишна, величава, впевнена в собі. Я ж почував тривогу, мені здавалося, тут, у шинку, саме повітря нездорове, наповнене нею, гріхом, оманою. Я сидів у куточку біля печі сердитий, покинутий і недобрими очима дивився на Каську та Пилипа. Боже мій, які ми захланні, які немилосердні до чужого щастя! Хоч, якщо поміркувати розважливо, так його там і бути не могло. Я думав про своє кохання, думав-про кохання Пилипа та Каськи й возносився над ними. Хоч чим мені було возноситись!.. Майже кожне велике чи мале кохання кінчається однаково, гріхом, а потім, власне, нічим — споминами добрими або поганими. Але без нього життя б стало сірим, як рядно.

Одного вечора підпилий Миля показував всілякі мудрації, вивернув свою кишеню, й з неї випав разок намиста — з дрібненьких червоних камінців, поміж тими камінцями поблискувало кілька такого ж розміру золотих кульок. Миля одразу підібрав та заховав намисто до кишені, але те не лишилося непоміченим, червонясте намисто гаразд знало в селі чимало молодиць та дівчат, Каська не раз похвалялася ним. Чутка побігла по селу, як вогонь по пороховій трубці до бочки й долетіла до родичів Касьчиного чоловіка. Ті заявилися до управи. В понеділок двоє осавулців прийшли до бондаря й забрали Милю та посадовили до маленької комірчини, яка містилася за кімнатою писаря біля дверей, котрі вели на подвір'я управи. Зізнаюсь на власний сором — спочатку я був зрадів тому (“Ага, не слухався мене, зв'язався з нецнотою”), а потім злякався. Бо того ж дня до управи покликано Каську та її пащекувату матір, прозивану в селі Рахубою, й ті наробили лементу: украв проклятий зайда дороге намисто, вони шукають його вже три дні, намисто лежало в прискринку, загорнуте в полотно. На тому скінчився день, я не знав, що думати, не вірив у Пилипове злодійство, але ж кілька чоловік бачили намиста в Пилипа. Увечері я спробував прокрастися до комірчини, в якій сидів Пилип, але осавулець не допустив мене а двері з другого боку зборні були замкнені.

Наступного дня суд зібрався з самого ранку. За широким столом сидів поважний, урочистий, нахмурений Охрім Шквиря, він покусував пшеничного вуса, справа була до ката неприємна, але тут він не міг одбутися звичним: “Годіться”, бо й не любив брехні, обману, нецноти, пильнував порядку та доброї слави про своє село, свою сотню. По обидва боки від нього сиділи писар та кілька осавулців. Біля управи зібралося чимало люду, мені довелося докласти чимало зусиль, аби пробитися до одного з вікон, аби побачити, що робиться за ним. Вікно було прочинене, і я не тільки все бачив, а й чув.

Двоє осавулців ввели Милю, він був спокійний, тільки якась дивна, трохи ніякова усмішка блукала на його широкому, як днище в бочці, обличчі.

Миля знову одвівся, сказав, що намиста він не крав, знайшов його в шинковому дворі.

Тоді один осавулець припровадив до хати Каську, вона ступила два кроки, спіткнулась, чомусь оглянулася на двері, зупинилася перед суддями.

— Скажи, Касько,— звернувся до неї Шквиря,— звідки взялося в цього чоловіка, який називає себе Милею, твоє намисто?

Обличчя і шию Каськи залляла червона фарба, вона ковтнула слину й мовила:

— Він украв.— І тицьнула рукою в той бік, де стояв Пилип, а сама відвернулася.

І в ту мить до управи влетіла Рахуба, закричала, залементувала, бризкаючи слиною з тонких, синюшних губів:

— Він злодіюка. Він і сало в нас покрав, і рибу в'ялену. Дайте його на квестію та всипте йому...

По сотниковому обличчі пропливла темна хмара, він звернувся до Каськи:

— Дати його, Касько, на квестію?

Каська знизала повними плечима:

— Дайте.

Я бачив, як одмінився на обличчі Миля, як його всього неначе перекосило, він скривився, немов з великого болю, і враз хижо ощирив рота й прохрипів:

— Оце так, Касько! А я, дурний... Що ж, ти мене не помилувала, не милуватиму і я тебе.— І вже до суддів: — Поступаючи подлуг права посполитого, речу: намиста я не брав. Вона сама дала мені.

Неначе вітер прошелестів по хаті, загули ті, що товпилися біля вікон, а ті, які стояли далі, напирали, перепитували, що сталося.

Загомоніли й ті, котрі були в хаті, й сотник постукав по столу долонею:

— Тихо.— Й до Милі: — КажиІ

— Вона дала мені поносити намисто, а я їй свій перстень.— Пилип показав ліву руку, на середньому пальці білів пружок від перстня. Я одразу повірив, що Миля каже правду, вельми він дорожив тим перстнем, ніколи нікому його не показував і жодного разу не заставив у шинку.— Так, був я Касьчиним милосником, і в ласці своїй вона зняла намисто в себе з шиї та поклала мені в долоню.

— Бреше він, харцизяка,— залементувала Рахуба.— Він цехований на тілі. Не вірте йому, він зайда, поганець, лайдак,— Вергала лайливі слова, а що не знала нічого ні про Пилипа, ні про рід його, повторювала ту саму лайку кілька разів, і сичала, й поривалася вдарити Милю.

— Касько,— суворо сказав Шквиря: — Ти грішила проти сьомої заповіді?

Касьчині очі бризкали люттю.

— Не грішила. Бреше він.

Сотник покусував вуса.

— Дайте сюди Євангелію та книгу “Порядок”.

Розсовуючи плечима людей, писар пішов до своєї кімнати і вніс Євангеліє та хрест, а також судову книгу “Порядок”. Книгу “Порядок” поклав біля сотника, Євангеліє, а на ньому хрест, посеред столу.

— Що ж,— задумливо мовив Шквиря.— За законом першою має дати присягу повідна сторона. Склади присягу, Вівде.

Я завмер, зачаїв подих. Ось зараз Касьчина мати ступить крок уперед, покладе руку на хрест і в одну мить прирече Милю до катівницької смерті. Страшна це річ — присяга на хресті та Євангелії, але страшна й неслава на дочку, я вже вірив Милі, але, кажуть, є такі люди, які можуть скласти обмильну присягу, їх дуже мало, одиниці, це несостеменні грішники, й караються вони потому тяжко, до смерті, але що потім з того Милі? Що з того мені, котрий втрачає єдиного товариша!

Рахуба зяпнула ротом, подивилася на дочку, на суддів, враз опустила голову й почала вдавати, що поправляє кибалку.

— Я... не знаю.

— Тоді покличте Філона, він учора приїхав,— звелів Шквиря.

Осавулець прорив плечима дірку в натовпі й потягнув з сіней чорного, зашмаленого Філона, чумака, Касьчиного чоловіка, який лупав очима й озирався на всі боки.

— Ти все чув? — запитав його сотник.

— Та все,— понурив голову Філон.

— Можеш скласти присягу за свою жінку? Філон буцнув головою, неначе бичок, який хоче когось ударити, й кинув з-під лоба:

— Нехай за неї чорт складає. Псу вона жона, а не мені.— Й подерся крізь стовписько тіл надвір. За ним кинулася Рахуба, всі (і я також) вважали, що вона втікає, але по якомусь часові вона вернулася й притягла за собою Філона. Той переминався з ноги на ногу, набичивши голову, в шапці, яку забув скинути.

— Я... себто... готовий присягнути.

— Е ні,— заперечив один з осавулців, товстий, як бочка, чоловік з головою, що вросла в шию.— Ти побіг з права. Це вона. Рахуба, Вівдя тобто, умовила тебе вернутися.

Філон задки відступив від столу. А Шквиря для чогось погортав “Порядок”, глибоко зітхнув і звернувся до Каськи:

— Твоя черга, Касько.

Каська мовчала й дивилася в підлогу.

— Може, Касько, він усилував тебе до гріха спросного? — раптом кинув Касці рятівного мотузочка один з райців, який сидів з лівого краю.— Може, в тебе не стало сили?

Я дивився на Каську, дивився на стіл, де лежало велике, в металевій оправі Євангеліє та поблискував самоцвітами хрест, і мені аж терпло в грудях. Мені здавалося, що Євангеліє то засвічується ясним світлом, то тьмяніє й росте на очах: вже воно на півстолу, вже на весь стіл, а хрест аж загорівся зеленуватим світлом, яке проникало в груди. Я подумав, поклади в цю мить на нього два пальці та склади неправдиву присягу, пальці згорять на тому вогні.

Мабуть, щось подібне відчувала й Каська, бо відступила від столу й аж заплющила очі. Тоді втрутився до розмови ще один осавулець, мабуть, не тільки для того, щоб дознати правди, а наперекір осавулцеві, який захищав нецноту Каську.

— Яке там усилував. Ви не знаєте Каську! Моєму покійному кумові, Митрові, вона заборгувала чотири вози сіна й розрахувалася в один раз. Він сам мені розповідав. Покликала до стодоли, сказала, що його там чекає жінка, він пішов... І того... вже не вирвався.

В зборні знявся регіт. Каська затулила руками обличчя. Не сміялися тільки Шквиря, осавулець, який рятував Каську, та сам Пилип. Хоч справа поверталася для нього на добре, він стояв темний, похмурий, засмучений.

Життя його обманювало безліч разів, він і сам обманювався не раз, але цей обман був йому особливо важкий. Міцно приріс душею до Каськи, приперчила вона йому серце, либонь, і любощі їхні були палкі, бо хіба б оддала Каська, хитра й пронозлива, свою найкоштовнішу річ, але чому тепер вона так швидко відмовилася від усього, адже він брав вину на себе, сказав, що знайшов намисто, могла б підтвердити, мовляв, не пам'ятаю, куди його поділа, мабуть, справді обірвалося. Звичайно, Милю б не відпустили, взяли на квестію, може, взяли б і на повторну атестацію, але він витримав би все, він витримував не таке, а вона щойно віддавала його на катівницьку смерть і тим зраджувала їхню любов. Лихий цей світ і незрозумілий, все в ньому лихе, а найпаче — любов. А регіт наростав, а регіт котився хвилями, вихлюпнув у вікна й затопив майдан. Регіт — на Пилипову користь, але Миля й далі не радувався, ніхто його не зрозумів, ніхто йому не співчував, ніхто не мав його за людину, а — за волоцюгу, старця, пройдисвіта. Йому було шкода себе, шкода Каськи, яку прив'яжуть до ганебного стовпа і збатожать. Брала на неї гірка досада, й почувався, неначе голий на ярмарку. Отако, понуривши голову, вронивши вздовж тіла руки з великими мертвими кулаками. Миля пішов до дверей, і люди розступилися перед ним.

Нас ніхто не виганяв, ніхто нам нічого не казав, одначе Миля не захотів залишатися в селі, й ми того ж дня вийшли на битий шлях. Ні Миля, ні я не обмовилися жодним словом, ми йшли мовчки, й нас супроводжувало чи то насмішкувате, чи то печальне дудодіння удода в ліску за селом. Удод бурмотів по-московському: “худо тут, худо тут”, і я подумав, що тут і справді кепсько, хоч напочатку здалося навпаки.

* * *

Одначе погано було не тільки тут, а скрізь, куди нас приносили наші ноги, ніде нас ніхто не чекав, нікому ми не були потрібні, і все, що витворив цей великий, багатий, чудернацький світ, було не для нас. Мені в голові навіть майнула думка: а чи не полишити все та піти в монастир спасати свою душу і душі близьких мені людей? Одначе подивився на Милю й не одважився йому сказати про те,— Миля... всміхався. Підняті долішньою губою товсті короткі вуса відстовбурчилися і, як мені здалося, ворушилися.

— Ліс темний... Пеньки обгорілі... Кроти земляні... Мало на вас наставляють пасток... Але... Якою мірою тобі міряють, такою відміряй і ти.— І враз зупинився.— Ет, пропади воно все пропадом. Поведу я тебе, Мартине, в одне місце...

— Якщо там ріки молочні, то краще не треба,— буркнув я.

— Не молочні, а медовії. Медовії, Мартине.— Й так ляснув мене по плечу, що я аж присів.— Село називається Носачівка, і люди всі там носаті... Колись я там вже бував. Навіть приятель у мене там лишився.

Далі Миля замовк, але йшов упевнено, й наступного дня, ополудні, ми вже входили до великого багатого села Носачівки.

Пилип завів мене до обхідчастої, без огорожі, хати, двері якої були прочинені, в хаті на долівці лежала розстелена житня солома й на ній, посхрещувавши по-турецьки ноги, сиділо з півдесятка хлопчаків з дерев'яними дощечками в руках, з печі стирчали чоботи й лунав хрипкий голос: “аз, буки, віди...” Хлопчаки стукотіли крейдою по дощечках і повторювали хором: “Аз, буки, віди”. Дячок навчав учнів грамоти. Миля поторсав за чобіт, його хазяїн спочатку одбрикнувся, потому обидва чоботи посунули з печі. Чоботи були великі, а той, хто в них взутий, маленький, з розтріпаною борідкою та сльозливими очима. Миля і дячок довго шепотілися в кутку, пізніше Миля розповідав: він хотів, щоб дячок поопитував мене і взяв у помічники, але дячок не погодився — учнів у нього й так мало. Проте він сказав Милі, що в селі — мрець, помер урядовий чоловік. Миля потягнув мене туди, й незабаром я читав псалтир над усопшим сотником. І читав усю ніч, напереміну з паламарем, і мене нагодували та напоїли, а гроші за читання забрав Миля.

Всю ніч у хаті та на подвір'ї товклося багато людей, вони з цікавістю дивилися на мене, незнайомого їм чоловіка. Мій голос — тихий і жалібний — їм сподобався. Плачів було не багато — сотник хворів давно, його соборували кілька разів. Схлипувала сухенька сотничиха, а сини — двоє — сиділи на лаві — рудоброві, рукасті, важкі...

Наступного дня біля церкви з'юрмився увесь носачівський люд, стояли приборні, при зброї, козаки, прийшли їхні підсусідки і всі посполиті. Мари вкриті дорогим килимом, й дожидався, щоб провести господаря в останню путь, вороний кінь під шовковою попоною. Мене ці похорони не вельми засмутили й не дивували — набачився в Чернігові та Києві пишніших.

Пошук на сайті: