Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4191
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4432
Звідкілясь узявся мотузок, вже з петлею, її накинули на шию Милі. Він підвівся, ступив до дерева, для чогось закинув голову й подивився в гущавінь. Дерево шуміло, шелестіло, жило своїм життям. І капнув звідти, неначе велетенська сльоза, присохлий жолудь. Двоє дядьків перекинули кінець мотузка через гілляку. Однак тягнути ніхто не хотів. Бортники ховалися за спини один одного, відступали. Тоді розв'язали руки Дуді й штовхнули до Милі:

— Тягни, якщо обірветься, повісимо й тебе,—наказали Дуді.

Дуду лихоманило. Тремтячими руками він узяв мотузок, перехрестився, одначе не тягнув.

— Він сам не подужає,—пролунало з натовпу. Усі чомусь подивилися на старосту, але він стояв, обіпершись на полудрабок воза, дивився в поле.

І тоді наперед вийшов дзьобонорий шрамоватий чоловічок у короткому жупані, тицьнув пальцем у мене.

— Ось він... з однієї злодійської складки. Нехай тягне.

Жах охопив мене, струснув од ніг до голови, як струшує деревце од низу до верхівки удар сокири при корені. Душа рвонулася до Бога, очі до людей, розпука розривала серце, я розумів, що гину, гину назавжди, в мене немає сили боротися, зараз я візьму в руки мотузка, і тоді... Та в ту саму мить в моєму серці несподівано почало народжуватися щось шкарубке, тверде, відчайне. І на жодну мить не зринуло бажання признатися, чий я син. Пізніше я вельми пишався цим перед собою.

— Я... не з злодійської складки,— тихо, але переконано заперечив.— Я чесного отця син.

І знову в мене всередині все завмерло, мовби приморозилося, я ледве тямив, що тут відбувається, я не розумів, чому такі жорстокі всі ці люди й чому мовчить, не проситься Миля. Він уже ні на що не сподівається? Але я сподівався. Оте тверде, відчайне розросталося в мені, ставало насупроти всіх цих людей, у власну оборону.

— Тягни, ми заплатимо,— загомоніли бортники.

— По десять копійок з чоловіка. Ціна добра. Буде кілька талярів.

— По десять багато, вистачить по два шаги. Вони торгувалися, неначе продавали скотину або дрова, але самі тягнути мотузок не бажали. Я зрадів, сподіваючись, що добровільного містра не знайдеться. Одначе він знайшовся. Наперед виступив чоловік з в'язкою недогнуздків та пут, либонь, пастух, що пас коні, й підійшов сюди, циганкуватий з вигляду чи й справжній циган. Він обвів товпу крапчатими очима, сплюнув під ноги й сказав:

— Якщо по десять копійок, я згоден.

— По десять то й по десять,— погодилося одразу кілька чоловік. Інші мовчали, але їхня мовчанка сприймалася як згода. Циганкуватий узявся за кінець мотузка. І в ту мить щось зрушилося в мені. Й запанікувало, й заголосило, й обурилося, озлилося, й рвонулося високо-високо — наді мною, над натовпом, під самі хмари. Сльози вдарили з моїх очей, і я впав на коліна.

— Люди добрі, що ви робите, схаменіться. Не беріть на себе такого гріха, не занапащайте самі себе. Усіх вас за це поглине вогненна геєна. Бог не простить вам цього. Ви нічого не знаєте, ви сліпі й темні...

— Погляньте, ми темні... А ти хто такий будеш, шмаркачу, щоб учити нас,— погрозливо мовив немолодий козак у люстриновому жупані та високій сивій шапці. У козака — обвислі вуса й шрам на підборідді.

Я вчепився поглядом у цього козака, тепер я звертався не до сірих безликих облич, не до чорних байдужих проваль, а до живих, обізлених очей і до живого обличчя.

— Я, мабуть, ніхто, спудей недовчений, а він,— показав на Милю,— тільки в турецькій неволі промучився цілих п'ять років... Прикутий до галери... А тоді плавав на інших подіях. І потопав, і був стріляний. Ви побували на війні, знаєте, яка вона... І ніхто його не прийняв до себе, ніхто не втішив, не подав окрайця хліба. Скрізь, на всіх землях воякам платять за полон, але йому цар не заплатив... А цар править з вас медову десятину... Так то ж ціла десятина! — Я ледве тямив, що кричу, про десятину від когось почув, потім пошкодував на свої слова, але сливе вони вплинули найдужче.— Бог велів прощати всім... Тоді й вам проститься, і ви заслужите царство небесне...

З жахом відчував, що мені шерхне в роті й ось-ось я втрачу голос, і тоді згублю Милю, а може, й себе. Люди не прощають страху, він підхльоскує їх, до того ж сприймуть мої слова за обман. Я вмовк.

Бортники теж мовчали, але це мовчання було трошки інакшим, не таким твердим, не таким погрозливим. Й тоді до Милі підійшов староста, котрий од самого початку був проти самосуду, але боявся рішуче заперечити людям, похмуро запитав:

— Ти справді був прикутий до галери? Миля відказав спокійно, з гідністю:

— П'ять літ. Навіть у Африку, до негрів плавав. А тоді втік у городі Амстердамі, й мене знову завдали на корабель, на голландський. Купців обороняв.

— Бач, заморських купців обороняв, а нас...— не доказав староста й для чогось витер долонею обличчя.— Де трапив у полон?

— Під Азовом. Тоді багато полків українських ходили туди.

— Це правда,— підтвердили з гурту.— Яків Лихолап ходив, а Хоботня не вернувся... З якого ти полку?

— Прилуцького.— Далі Миля почав розповідати, де стояв під Азовом Прилуцький полк, і де Ніжинський, і як вони наступали, і як він, Миля, потрапив у полон. Пилип бачив, що своєю розповіддю укріплює в вірі те, що сказав я, проте не намагався розжалобити бортників. І нічого не сказав про свої картки до царської канцелярії, мабуть, вважав, що йому не повірять чи просто боявся зачіпати царське імення, за що міг поплатитися потім. Пізніше я замислювався над цим не раз.

Вітер надії тепер віяв у його бік. Козаки вже не стояли сірими стовпцями, а заворушилися, загомоніли. Найдовше опиралися пограбовані бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку з возом та поділити поміж собою гроші.

Староста ще раз обвів поглядом юрбу і сказав двом десяцьким:

— Дати обом — Милі та Дуді — по тридцять київ і відпустити. Якщо ж хтось із них упіймається ще раз, висітиме на оцій гілляці,— вказав пальцем на товсту гілляку, на якій гадюкою провис мотузок.

По одному, по двоє люди йшли до села. Вони гомоніли, посміхалися, розмовляли з Милею та Дудою, немовби нічого й не сталося. Здавалося, це були зовсім інші люди, всі вони були надзвичайно раді такому кінцеві справи.

І я подумав, що наодинці люди є люди, в гурті ж, у військових лавах вони — юрба, сліпа й безглузда сила. Їм не треба збиратися в натовп, бо він вирішує не розумом, а ярістю, миттєвим спалахом, і той спалах легко збудити та спрямувати в будь-який бік. Чим од віку користуються всілякі пройдисвіти та авантюрники. Скільки то люду погинуло в тих товпах і лавах, скільки їх втрамбовували дороги у ватагах розбійників, всіляких крутіїв, лихих отаманців... На землі є один праведний гнів, одна праведна лава — та, що стає на захист вітчизни.

Я наледве підвівся з колін, насилу додибав до села — так мене стермосовала лиха подія, вичавила силу з тіла та серця, оповила думки в холодну липку павутину. Ноги мені тремтіли й підгиналися, в голові гуло, її ломило від болю. Мені хотілося піти пріч з цього села, піти світ за очі, туди, де немає кривди, захланності, бідності, де за тобою не стежать недовірливі недобрі очі, де ніщо не стискає твою душу й не гнітить думку — де немає лихих людей, а значить, і лихих вчинків, де люди добрі, спочутливі й тихі, як ангели. Проте я розумію, що такого місця на землі немає,— он Миля побував по всіх світах і скрізь попадав у приневолю; треба якось призвичаюватися до цих людей, до цього світу, й або примиритися з ним та наперед погодитися на підданство усим сильним і всім його добрим і недобрим законам, або відточувати пазурі. Пазурів, на жаль, у мене не було. Лишалося одне — ні в що не втручатися, обминати всі небезпеки і всі принади.

Отож якби я ще того дня полишив Носачівку й занурив свої босі ноги в порохню Чемерського шляху, як намічав раніше, уникнув би ще одного великого сум'яття душі та випробування духу. Але я залишився.

 

* * *

У наступні дні я намагався зцілитися, полікувати потовчену душу, я не міг знайти рівноваги, бо й не знав, жертвою чиєї несправедливості став. Несправедливі жителі цього містечка чи несправедливий Миля, а може, і вони й він, а може, ніхто... Пробивалася нагору думка — несправедливість десь глибше, далі,— думка небезпечна, вона може потягнути інші думки, привести до сумнівів — на щастя не пробилася. На роботі не надривався,— несподівано заробив гріш, воістину, трагічне й смішне ходять поруч: багата вдова, підпанія, замовила мені супліку на свою сусідку ще й просила, щоб написав проникливо та тримав усе в таємниці. Вийшло ж так, що сама того листа й надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я.

Супліка була така: “...своїми паскудними губами шемряла, буцім я — жінка легковажної поведінки, нецнота, насправді ж вона хльорка й потіпаха, з проїжджими московськими офіцерами витолочила увесь вишняк за хатою. А мене сукою старою називала, дулі сукала і з великою фантазією та хуками Пішла з мого двору, за одне те, мій ясновельможний милостивий пане, заслужила вона канчуків по срамному місцю, а також заслужила секвестру. Презентуйте її, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство вік буду Бога молити і в боргу перед Вами не залишуся, коб же тільки та псяюха понесла кару заслужену”.

Світе мій, світе, чого в тобі тільки немає, хто лишень і чого в тебе не просить! Один — миску пшона, нагодувати голодних дітей, інший — золотих дукатів, третій — доточити хоч день до стовченого хворобою життя, четвертий — погибелі сусідові, п'ятий молить о спасінні від зашморгу, шостий сам сукає мотуз на ближнього. А чого прошу я? Не знаю. Мудрості, спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось же отримав за чорні “хуки” гріш... А чи правий він? Неясні бажання тривожать мене. А іноді навпаки, з жахом відчуваю, що хочеться, хочеться й мені, попри все моє горе, попри всі обіцянки, вгризтися зубами в м'якуш сього світу у щоб він аж зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати. Я почуваю своє здорове тіло,— я не вельми дужий, скоріше кволий,— але ніякі хвороби не змагають мене. Я знаю про принади світу, вони спокушають, і іноді стає образливо — піти й не відчути їх, це гірко, а обміняти на них душу страшно. Я таки триматиму її в чистоті та недоторканості, я побачу все, осягну розумом і серцем й ні в що не втручатимуся, не обагрю душу нічиєю кров'ю, жодною краплиною, не потрушу її попелом чужого горя!

А життя мовби сміялося наді мною, брало, неначе забавку, в свій полон. На місце померлого носачівського сотника козаки вирішили обрати нового за козацькою регулою — достойного, доброчинного, сміливого. Таким усі вважали сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним прапором і послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою печаткою. А в неділю з Глухова в супроводі двох козаків та московського ундера прибув осавул і в трьох місцях, тричі, вичитав новий царський указ, малозрозумілий, та ще й по московському писаний, та ще й читав погано, одначе козаки втямили, що тим указом велено “полковников и сотников не выбирать, а назначать”. Той указ упав на козачі голови, як вітер на діброву. Козаки захвилювалися, почали збиратися в гурти, посунули до сотенної канцелярії, вимагаючи, аби Солонець скорше приймав справи. А приїжджі вже вели свого фамільянта — сотенного хорунжого  Хоменка з Гадяча. Солонець — богатирської статури, повновидий, поважний, статечний козак, знаний носачівцями оддавна в бою і за плугом, і рід його їм увесь знаний. Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрілий кавунець, головою, з метушливими очицями, які, здавалося, ось-ось кудись утечуть, Хоменко не сподобався їм уже одним своїм виглядом, а ще ж — чужа-чужаниця...

— Воліємо свого, ми його знаємо! — гукали козаки.

— Він до людей уважливий.

— Хоробрий козак, достойний.

І посунули сині жупани вперед і вкрили Солонця шапками, й хтось уже виніс сотенну короговку, й вона затріпотіла на вітрі. Він хотів вручити короговку Солонцю, але приїжджий з Глухова осавул підняв над головою царський універсал і гукнув щосили:

— Проти закону! Проти царського закону! Солонець короговку не взяв і звелів писати листи — до полковника та гетьмана в Глухів. Лист до полковника повезло шість козаків, лист у Глухів — чотири. Всього цього я не бачив, про це мені розповіли. А все, що вчинилося далі, відбувалося на моїх очах.

На свою супліку носачівці отримали відмову, і тепер до Носачівки приїхав полковий осавул з полковими писарем та хорунжим, на дзвіниці церкви вдарили склик, козаки почали збиратися на майдан. Майдан у Носанівці широкий, посеред шляху з Києва на Ніжин, з одного його краю — стара дерев'яна церква (нова, кам'яна — за греблею, одначе люди оддавали перевагу старій), з другого — сотенна канцелярія, ще далі — кілька крамниць та рундуків, пивниця, за крамницями та рундуками — базар. Козаки товпилися біля управи, прийшло (з цікавості) й чимало посполитих, на одному з рундуків чорним табунцем з'юрмилися євреї-крамарі. Та ж таки цікавість попхала на майдан і мене. Пропхався аж під ґанок канцелярії, на праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп, який підпирав дашок ґанку, щоб мене не затоптали.

Тепер бачив натовп і, коли повертав голову, тих, які стояли на ґанку,— полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також носачівського сотенного писаря та хорунжого. Солонця не було, він, як я зрозумів з розмов, лишився вдома, на що деякі козаки нарікали. Полковий осавул бликнув на натовп з-під острішкуватих брів гострими очима — у тому позирку — погроза й притамований страх — і звелів писарю читати царський указ, той самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого короговку й тримав напоготові, аби оддати її Хоменку.

Писар ще не дочитав указу, він затнувся, зашпортнувся на якомусь слові, відшукував його пальцем, і тоді з натовпу пролунало:

Пошук на сайті: