Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4191
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4432
Двічі в Комишню приїжджав новоспечений полковник Милорадович з своїм управителем Семеном, а далі їздив сам Семен. І Милорадович, і Семен — також серби, Милорадович — високий, статурний, темний, як і всі серби, лицем, шкіра на якому чомусь вилискувала, неначе була змащена оливою, і вилискувала, коли він зняв шапку, лисина, й сам був тугий, наструнений. Ворухкі, жваві були всі іноземці, яких я побачив у волості, мабуть, те не випадково: пробивали собі дорогу кулаками, допиналися швидких багатств і чинів високих. Наші старшини здебільшого були статечні, поважні, деякі — лінькуваті, ці ж крутилися, як дзиґи, під ними горіла земля. Я не обмовився, вона їм справді була не дорога, як і все, що росло, буяло, плодилося на ній. Я тільки не міг дотямкувати, навіщо закликає їх цар, чому віддає в їхні руки все більше й більше урядів, ще й так щедро платить тутешніми маєтностями за службу.

Милорадович і Семен походжали по відгородженому пляцу, розмовляли, щось показували один одному, щось міряли кроками, оглядали дерево, від'їжджаючи, полковник знову й знову наказував пильнувати добра, ще й сказав: якщо не впильнуєте, знайду й під кригою і зніматиму шкуру пасами. В мені щось аж затрусилося від тих слів — чому це він на нас гримає, чому погрожує. Я вже хотів сказати щось у відповідь, поглянув на Милю, але той був байдужісінький, тільки зауважив, що вже дуже холодно та й страшно вартувати (я подивував на ті Милині слова, про таке чув від нього вперше), просив набавити платні, Милорадович помацав крапчатими очима могутаню Пилипову постать і сказав: якщо допильнуєте, буде винагорода. Волохи поїхали, а я лишився з своїми думками та сумнівами, розтрушеними, наче горох по стерні. Я так і не збагнув, чиє це добро й що ми робитимемо, якщо прийдуть його забирати. Маємо зчинити ґвалт, захищати (Гречаний, війт, лишив нам двоє старих ратищ) чи втікати в лози? Поділився своїми сумнівами з Пилипом, але той, махнувши рукою, неначе праником, прорік:

— Який дідько на нього важиться.

Одначе важився не дідько, а важилися люди. Ще й в найгірший для мене час. Бо, пробудившись серед ночі від якогось шемрання, не побачив поруч Милі. Вибравшись з старого кожуха та з соломи, став біля дверей комори й прислухався. З того місця, де лежало дерево, долинали приглушені голоси, а за ворітчатками, які вели в поле, до ярка, форкнув кінь. Те форкання посвідчило, що люди не прийшли, а приїхали, й що вони тут не випадково. Отже треба щось робити: знімати ґвалт чи втікати. Майнула думка про Милю: дознав про наїзд непроханих гостей і здимів, думка несосвітенна, але чим ще мав пояснити, що він щез. Стояв, і душа моя розпанахувалася навпіл, одна половинка прагла струснути ніч криком, друга хотіла втекти, найгірше було те, що я в ту мить зовсім забув про Бога, не звернувся до нього за порадою і потім згадував про це з соромом та гіркотою. Хоч що він міг мені порадити? Адже я при його допомозі не визначився за кілька днів. Я проклинав годину, в яку прийшов у цю кляту Комишню, проклинав дорогу, яка мене привела сюди, й себе самого, дурного, бо погодився на цю вартівню. Чому маю гибіти за чужі добра!

У цю мить там, де лежало дерево, щось гупнуло й густий басовитий голос промовив:

— А що це ви, пан-молодці, тут робите? Чого шастаєте поночі?

Я впізнав Милю й пішов на його голос. Біля купи деревини стояло четверо: Миля та троє незнайомих. Біля Милиних ніг щось чорніло, мені здалося, що то лежить людина, і я злякався. Одначе, підійшовши ближче, побачив, що то не людина, а мішок.

— То ваші підводи в ярку? — запитав незнайомців Миля.

— Наші,— прогудів басовитіший, ніж навіть у Милі, голос.— І збіжжя це, й дерево пана Чарниша. Ми приїхали по нього.

— Може, воно й так,— спокійно відказав Пилип,— але ми цього не знаємо. Доведіть, що ці добра — пана Чарниша. У вас є такий папір?

— Навіть у темряві я бачив, як спантеличило нічних гостей це просте запитання, як вони переглядалися, стенали плечима. Той, що мав бас-басюру, хвицьнув себе по халяві пужалном.

— Який ще папір! Наше воно, пана Чарниша.

— Чого ж тоді приїхали вночі та ще й підводи полишили в ярку? — глумливо запитав Миля.— Е ні, хлопці, нічого з цього не вийде. Мені шкода ваших коней і вас, але дерева ми не віддамо Нас приставили вартувати, а вартовий повинен виконувати наказ. Я відступив на крок, готовий до втечі. Стояла глупа ніч, а вона має властивості, це вже я знав, перемінювати людські вдачі, вона притемнює в людських душах все світле й дає простір чорному, вона приятелює з ножем, сокирою, зі смертю. Ці люди не випадково вибрали її

— Ми забираємо своє,— непевно мовив другий їздчик і в такий спосіб послабив свою сторону та укріпив нашу.

— Якщо закон на вашій стороні — доведіть,— наполягав Миля.

— Кіцеш і Милорадович порушують закон, а не ми,— дратувався бас.

— Нічого не знаємо,— стояв на своєму Миля.— Є справи панські, нехай вони й розбираються, а наша справа маленька — сторожувати. Йдіть, хлопці, звідси, подалі од гріха.

— А ми його не боїмося,— прогудів бас.

— Ми — теж,— відказав Миля.— Й он там під коморою — ще троє наших товаришів при зброї. А в селі тільки й чекають знаку... Вас пошаткують на капусту.

Довід був поважний, ще й виказаний спокійно, переконливо, безстрашно. Й гості, які приїхали з ночі, похитнулися.

— Пан Чарнйш наказував не знімати шванки,— трохи застерігаючи, а трохи виправдовуючись мовив третій їздчик.

З певної відстані я вдивлявся в темні постаті, в темні обличчя, з них не можна було вичитати рішуче нічого, всі відтінки розмови, всі наступи й відступи виказували голоси. Вони лунали ще якийсь час, але щодалі непевніше й непевніше, ламалися об Пилипову несхитність, так ламаються в хлопчачих руках соняшникові палиці на палиці ліщиновій.

Чарнишеві підводи від'їхали впорожні, на прощання один з погоничів сказав:

— Ех, козаки, козаки, чого ви слухаєте цього волоського шавліра, цього цигана. Запропастять нас волохи та москалі.

Ми з Милею підійшли до ворітчаток на поле й ще якийсь час слухали скрип та побрязкування, які все даленіли й даленіли і врешті розтанули у важкій осінній нічній імлі. Ще десь двічі пугукнув пугач і замовк. А тоді ми вернулися. Миля завдав на плечі мішок і кинув:

— Прибери, повикочувалися.

Я підібрав два величенькі кавуни. '

— Де це ти?..— запитав Милю, коли підійшли до комори.

— Чарнишеві це кавуни, вони там, у клуні лежать.— Але не сказав, де саме, а я не збагнув, кпить Миля з мене, чи каже правду. В ту мить я не одважився сказати, що красти гріх, і не сказав пізніше, бо поснідали ми кавунами з хлібом славно (нам майже перестали носити страви) й пожиткували ними не раз. Миля ще двічі приносив кавуни, й скажу я, то дуже смачно — кавуни з хлібом. Холодний кавун, який репається од одного доторку ножа, і луста житняку, спеченого на капустянім листі. А я, виспавшись удень, зарившись у солому, довгими осінніми ночами розмірковував, що таке оце наше вартування — вартуємо ми справедливість чи несправедливість, добро чи зло, праведній чи злій справі служимо. Іноді важко відвіяти зерно ціле від попсованого. І Чарниш, і Кіцеш зажерливі обоє, а Кіцеш ще й зайда, зловорожець. З іншого боку, ми допильновуємо закону, стоїмо на його сторожі. А кому служить закон? І що маємо робити ми? Дотримуватися його чи повставати проти нього? Що важливіше для людини, для її спокою, порядку, добробуту? Найчастіше пристрасті розпалюються навколо речей, навколо маєтностей, і вже потоптано все: справедливість, істину, совість. Виходить, міра людини — це річ. Так насправді, а всі кажуть, що міра людини — совість. Але її міра — це й підлість і страх. Міра людини — це доброта, але й лють. А ще — розум. Але й він буває всіляким. Мір багато, а людина одна. Й сказати, чого в ній більше, дуже важко. Особливо в -житейських буднях. Вони стирають людину, як брусок косу, крихта за крихтою (ну що там оця дрібка, я ж не важусь на велике, ніяких Божих заповідей не порушую, я не вкрав, а тільки забрав те, що було майже нічиїм), й не побачиш, як стерлося лезо й лишився тільки пружок. Ми все повертаємо на речі. Купляємо на них любов, на любов розмінюємо речі. Як добре, що в світі є хоч одна любов, яку не можна продати та купити, обміняти на ненависть, і істина також: це Божа істина та любов до Бога. Я житиму тільки ними.

Одразу після Варвари, перед самим Миколою (“Варвара зварить, а Микола поставить”), наше сторожівство скінчилося: прийшли майстри, Милорадович почав будуватися. Жив він і далі в Гадячі, а тут ставив один з своїх господарчих дворів. Походжав веселий, вдоволений, бо хоч Скоропадський не віддав на поталу зятя, навіть двигонув його на вищий уряд — генерального судді, Милорадовичеве виявилося зверху, переміг він, а не Чарниш, до того ж полковницьке урядування давало зиск значно більший, аніж генерального судді. Нам з Милею також знайшлася робота, жили ми в старій, перевезеній з сусіднього села хаті, в якій мешкало троє теслів зі сторони, решта були тутешні, комишнянські. Комишнянці раділи Милорадовичевій перемозі й працювали майже задарма. Отакі ми завжди, дивимося на крок уперед, не далі.

Але нам, особливо Милі, те нудне, одноманітне життя остирилось й остобісіло, й ледве на хмарному зимовому небі заясніли голубі таловини, Пилип закружляв, закурликав по-журавлиному, а біля нього задибцяв довгошиїм гусенем і я. Пилип не знав і не помічав, що давно перекинувся в перелітного птаха, що не може жити на одному місці, й складав усю вину за свій нинішній мандрівний настрій на управителя Семена, якого Милорадович посадовив на свій комишнянський реймент, на поганий харч, на блощиць та тарганів, яких привезли на нове дворище разом з хатою.

І коли одного разу він прибіг захеканий та сказав, що завтра ми вирушаємо в дорогу, я не здивувався і в першу мить навіть не запитав, у яку дорогу й куди. А коли запитав, Миля відповів:

— Тутешні хазяїни, Панчук та Кіт, наймають гайдаїв.

— А хто це такі гайдаї? — знову запитав я.

— Ти й цього не знаєш? Погоничі волів. Будемо чумаками. Славне життя... Ні тобі управителів, ні тобі старостів та бурмістрів... Вольнії, як птахи. Воли йдуть, сонечко сяє...

 

* * *

Воли йдуть, сонечко сяє. І я йду поруч мажі, то моє батожилно стримить з воза, то на нього навіщена моя шапка. То мої дві пари волів. Чи то пак не мої, а Котові. Але поки що правую ними я. І вже знаю, що мої воли карасі та димки, а Милині — калини та линки. І вже знаю, що карасі — піристі, димки — темно-коричневі, калини — червоні, линки — світло-руді. А ще є у валці ляшки — білі, з жовтими плямами, половії — сіре з жовтим, мазії — темно-сірі, солов'ї — сірі, а ще є козії — ті, в яких роги розлогі, гостряками вбоки, космини — один ріг в один бік, другий — в інший, орли — роги вгору, турки мають роги розложисті, у шуляків роги нахилені донизу, шуті — зовсім безрогі, каплуни — воли хитрющі, і ще безліч назв за мастю, норовом, ходою, силою.

У мене дві пари волів, у Милі — чотири. Господар взагалі не хотів давати мені воли, його вмовив Миля, пообіцявши на перших порах допомагати мені. Він і справді допомагав, бо хоч я — хазяйський син, але полишив свій господарський двір ще дитиною й тільки влітку, та й то не завжди, навідувався туди. А воли чумацькії великі, як гори, дужі-предужі, є такі, що везуть по п'ятдесят пудів поклажі, а є й по дев'яносто, і є серед них кислиці — неслухняні, навіжені, ти до нього “ший-ший-ший”, а він, замість вкласти голову в ярмо, крутить нею, неначе циган коробкою. А ще ж треба їх уночі пасти, в пастухи, чи, як кажуть чумаки, на вартівню, призначають по черзі всіх, по двоє чи по троє, вдень ті чумаки хропуть на возах, за їхніми волами наглядають інші. У валці п'ятдесят, а то й більше маж. У нашій — п'ятдесят і п'ять. Славно живуть чумаки. Та ще коли хороше товариство, та ще коли мудрий ватаг, який добре знає дорогу, гарний господар, він і порядкує, й судить, і мирить усіх у дорозі, у нього на грудях гаман з пропускною грамотою, або з ярликом, якщо валка, як оце наша, йде в Крим по сіль. Вирушають чумаки здосвітку, легко, без скрипу — щедро мазані — котяться вози, сяє Боже сонечко, в золотій високості заливається жайвір, чумаки йдуть гуртами, розмовляють, тільки ватаг пильнує дороги, я лежу в мажі. Читаю Тіта Лівія, якого купив у Комишні за півталяра. А сонечко вже підбилося до полудня, притомилися воли, пора варити кашу. Стаємо десь за селом, на громадському пастівникові або біля зимівника. Сидні-зимівничани люди привітні, голодні на новини, вони, до того ж, майже всі й шинкарі. Якщо немає поблизу зимівника, стаємо в балці. Дістаємо з мажі тріски, запасець дров — він має бути в чумака обов'язково, а також триніг, казан — всі мають роботу. Одні розпрягають воли, інші змивають пшоно, розводять багаття. Перепочиваємо три-чотири години, воли пасуться, чумаки сплять під возами або в тіні степової грушки. Далі ще один перепочинок, і вже ватаг зорить по сторонах — де ставати на ночівлю. Здебільшого він наперед намічає ті місця — щоб були вода та паша волам...

Дощі йшли всю весну, й трави стояли в людський зріст. Увечері чумаки варять галушки, гречані або житні. ... Булькотить у казанку вода, сонце тоне у високих ковилах, деркач дере в долинці сухе лико, й водяний бугай бугикає, відлякує простудженим басюрою некмітливих ворогів, а вже під одним возом обізвалася сопілка, а під другим — кобза. Серед чумаків чимало мастаків грати на кобзі, вони й мене приохотили, а що всі визнали, що кращого голосу, як у мене, ні в кого немає, то найчастіше припрошували до кобзи мене. І я обзвичаївся, й степ полонив мою душу, і я співав без угаву, неначе той птах. Вже не соромився, вже не боявся кпинів, виспівував своє горе, свою недолю й недолю всіх інших козаків та чумаків.

“Ой чумаче, чумаче,

Чом не сієш, не ореш?

Чом не сієш, не ореш,

І не рано з Криму йдеш?

Чом не рано з Криму йдеш

Пошук на сайті: