Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4159
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4402
І чумаків не ведеш?,

“Ой, одного немає

Товариша вірного,

Товариша вірного,

Брата мого рідного.

Остався він у Криму

Сіль важити на вагу.

Варіть, хлопці, чабака,

Да й пом'янем чумака”.

Мені самому найдужче подобалися пісні, в яких чумацька доля-недоля перепліталася з любов'ю. Особливо ось ця:

Думав я женитися, а тепер не буду:

Куплю сиві воли, чумакувать буду.

Ідуть воли, ідуть вози вискрипуючи,

А чумачок у кабачок вигукуючи.

Зійшло сонце веснянеє, стало пригрівати,

Стали воли чумацькії в степу приставати.

Викопаю криниченьку в степу в кремені.

Чи не прийде дівчинонька по воду к мені.

А вже ж з тії криниченьки орли воду п'ють,

А вже ж мою дівчиноньку до шлюбу ведуть!

І тоді я нахилявся низько-низько, ховав лице, ховав очі, з яких на бандуру скапували сльози.

Співав я “Ой у яру глибокім” і “Коло млина червона калина”, її чомусь найдужче любили статечні чумаки (кличе, кличе дівчина козака до себе ночувати, а він дає їй одвіт, що в нього є жона та діти). Майже в кожного чумака є жінка та діти, виглядає чумаченька молода дружина, змарніла, скучила за ним, хоче ласки, хоче любові, мужа хоче, і був у валці, окрім мене, ще один молодий чумак — Яцько, той просто марив любов'ю, либонь, соромився з чумаками говорити про це, а мені попропалював вуха гарячими од любовної спраги словами, розповідав чувані десь од когось сороміцькі бувалиці, розжохував себе, розжохував мене, й мені снилися ночами розкидані білі руки та гарячі перса, й пробуджувався я в жару та шепотів молитви. І співав я “Ой не пугай, пугаченьку”, перейняв од старих козаків чотири думи — пам'ять у мене на думи та вірші була просто надзвичайна, а також дуже подобалися чумакам псалми. Ніхто так гаряче не молиться Богу, як чумак, бо ж надто далека перед ним стелеться дорога, й багато чигає на нього небезпек, в одвіті він за воли та добро хазяйське.

Полюбив бандуру... “Тільки й зосталася йому бандура подорожняя. Кобзо ж моя, дружинонько вірная. Бандуро моя мальованая. Де ж мені тебе діти? А чи у чистому степу спалити, і попілець по вітру пустити. А чи на могилі положити?” Полюбила й вона мене, пасу вночі при долині воли й перебираю тихо бунти, баси та приструнки, міг би стати бродячим кобзарем та заробляти кобзою на хліб, одначе не пройшов кобзарської науки в сліпих кобзарів, а без того вони “визвілку” не дають, та й не збирався я ставати бродячим кобзарем, просто мав втіху від гри. І відтоді вже не розлучався з нею. Вона найкраще гамувала моє горе й очищала душу.

У неділю, в свята чумаки не їдуть ніколи, якщо трапиться поблизу церква,— всі йдуть туди, а немає її, помоляться біля образа Христа й святкують у степу.

Вечорами та в неділю або ж на свята чумаки люблять погомоніти про всілякі пригоди, а також про відьом, упирів, нечистого. Які ж то благословенні були для мене вечори! Я мовби народжувався наново, я воскресав потроху, змивав з душі біль степом, небом, сонцем, і що далі ми від'їжджали від рідних країв, почував себе вільніше та впевненіше.

Славне життя в чумака! Коли все гаразд, коли як у тій пісні:

Ходив чумак сім літ по Дону,

Та не було пригодоньки йому.

Вельми рідко буває, щоб гаразд та без пригод. Прокляте життя в чумака!

Випав засушливий рік, пожухли трави, втекла вода з балок, пересохли струмки... Пекельна спека, пилюка стоїть до самого неба. Важко водять боками воли, каламутні сльози течуть з їхніх очей, слина тягнеться з ротів і висить, неначе пасма бабиного літа. Не їдять воли й не п'ють, навіть якщо трапиться паша добра. Лежимо й ми під мажами спраглі, зморені, сумні. Не співає жайвір, полишили широку долину бугай і деркач, подалися шукати кращого місця. Мовчить, розсихається чумацька порадниця — кобза, скривилася на ній кобилка, тріснув спідняк, пообвисали струни.

А потім пішов дощ. Йде день, і два, й три, й тиждень, і другий... Намокли чумацькі киреї, намокла, вся одежа, воложиться сіль у мажах, хоч і вкрита з усіх боків. Холодно й незатишно чумакам. Пріють у волів шиї, вкриваються кривавими виразками...

І знову засяяло сонце. За кілька днів піднялися трави, а з ними вилізла з землі саранча. І цілі хмари її летять з півдня, закривають сонце й падають на свіже зело, й воли не хочуть ступати по ворухкому, смердючому килиму, товщиною в чотири дюйми, палять чумаки порох, курять сірку — не допомагає нічого. Слава Богу, поминули цю гидь. Попереду Самара, маже чумак дьогтем сорочку від чуми та гадини, дістає з дна мажі рушницю та шаблю — проти розбійної ватаги, проти татар, коша, який складає свої неправі домагання, востаннє гаряче молиться чумак у церкві, щоб уберегли святі його й скотину від морового повітря, а вже попереду Кінські Води, сорочку він просто втоплює в дьоготь й знову молиться до прихиленої до підтоки іконки з парсуною святого Миколи, щоб не взяв смертної плати за проїзд, і щоб не гнули великої плати татарські диздарі, імани, каймакани, і щоб сіль сіла добре, й щоб не поламалися мажі... Чумаку доводиться молитись багато, а часу має обмаль.

Чотири рази — двічі туди й двічі назад — проїхали ми того ранку повз Перекопську вежу. Мали пригоди малі, більші й великі. Як верталися першого разу, пропала в одного чумака свита, а в ній тхорик з грішми. Ватаг учинив трус — перегортали сіль у возах, потратили чотири дорогі погожі дні і знайшли пропажу в одному з Яцькових возів. Мав ватаг судити парубка, який зізнався, що хотів женитися і вкрав ті гроші на весілля, бо ж бідний; і до чого б ватаг не присудив, той присуд сповнили б чумаки, але наш добрий ватаг не захотів класти на душу гріх, узяв паляницю хліба та дрібку солі й сказав:

— Нехай тебе святі хліб та сіль судять. Оддай гроші та йди від нас.

Яцько кинувся цілувати ватагові руку — бо ж боявся, що пропаде сам у степу, й той махнув рукою:

— Їдь назирці.

Але хіба йтиме восьмеро волів осібно від тих, з якими звиклися за довгу дорогу? Тож і їхав Яцько в хвості валки.

І помер зненацька, легкою смертю,— увечері заснув під возом і вже не встав,— старий чумак Забіла, помер у татарському степу, біля самого соляного озера (натягався цебрів, набовтався в солоній воді), й стояла спека страшенна, й нічого не лишалося, як поховати чумака в степу, в чужій стороні, й довелося мені самому відспівувати покійника, кропити святою водою, пляшечку якої мав ватаг, читати в степу під палючим сонцем “Святий Боже...” Може, це й гріх, але що було робити? Й зайняли одного разу волохи на своїх отавах дванадцятеро наших волів, і прийшли ми до їхньої слободи, й стали вони з рушницями та сокирами супроти нас, а ми з рушницями та шаблями супроти них, й, може б, полягли там усі, та наш мудрий ватаг, кинувши рушницю, пішов до волохів голіруч, й торгувався довго, соромив і присягався, й виторгував волів за двадцять чотири шаги, хоч спочатку волохи правили по два срібні таляри за вола.

А як вернулись ми в Комишню за другим разом, то виявилося, що всі воли, яких погоняв Миля, вже не Панчукові, а Котові. Панчук засперечався в шинку з Котом, у кого в кишені більше грошей, заклалися на воли та мажі, й Панчук програв, і мусив віддавати, й засумував-затужив, і повісився в клуні на бантині. Люди вмовляли Кота повернути сиротам воли, але Кіт не повернув. І втретє пішли ми в дорогу в одній зв'язці з Милею — на Дін,— і я якось пожартував у дорозі, що тепер Пилип мій слуга, бо якщо покійний Панчук програв свої воли та мажі Котові, то з ними програв і погонича. Одначе не пішли на добро Панчукові воли й Котові. Бог любить правду й карає за злі вчинки.

Верталися ми з Дону, й на самому пограниччі, в слободі Овдіївці, нас зупинила карантинна команда. Й не давали нам пропуску довго, до самої зими — тримали в чумному карантині. Не везли ми з собою зарази, ніхто з нас не помер від чуми, але вона лютувала неподалік, у тих місцях, які ми поминули, й нас не відпускали. Окрім нас, в карантині застряла татарська купецька валка, а також київський купець Бринза з обозом, з тим обозом поверталася з полону дружина київського бурмістра. Бринза викупив її в якогось перса за чималі гроші, щоб повернути чоловікові, і, як розповідали його хурщики, жив з нею.

Важке й голодне було те карантинне сидіння. Зкуксуватілися бички (сіно дороге й погане), поохлявали ми, проїдали свої й хазяйські гроші. Велетенські осетри, яких везли з Дону, спаскудилися, й довелось викидати їх у річку. Доймали нас і осінні сльоти, доймала нудьга — в маленькій слободі одна корчма, й замість церкви — капличка. Ми стояли за корчмою, під горою; татари поставили свої намети в степу. Розрадою для мене була кобза та розповіді старих чумаків, а також розмови про те, як жили в нашому краї люди недавно, що діялося на нашій землі. Нас здружили три довгі мандрівки, пригоди та лиха, яких зазнали разом, й ще тісніше збило в один гурт карантинне сидіння, й не було поміж нас підступів, чвар, і гомоніли ми про все — про польську неволю й про Хмеля, про Дорошенка та Самойловича, а чи не найбільше про Мазепу та Орлика, який ще нещодавно блукав у татарських степах і появлявся то під Уманню, то під Ладижином, а то аж під Києвом. Осміліли чумаки, забули, що за одне слово про Мазепу або Орлика можна потрапити до льохів, двері яких замикалися на велетенські замки. Ні, не всі вони були за Мазепу та Орлика, а особливо Орлика... Але всі журилися, що пропала Січ, що розорили її московські солдати. Чумаки пишалися Запорожжям, мали його за святиню.

— Хіба тепер козаки,— бубонів дід Шатило.— Ото були козаки. Трапезунда сягали, султану носа втирали в самому його Стамбулі.

— Чого ж москалям поступилися? Чого навіть справжньої волейної потреби не дали? — під'юджував хтось.

— Бо не захотіли проливати християнську кров. Мали це за великий гріх.

— А москалі пролили. Гріха не побоялися.

Ще я любив блукати в степу. Дикий він був сеї пори, пустельний, хапав тугою за серце. Сірий, столочений до кореня, тільки полини та зчорнілі кінські щавлі гойдалися під повівами вітру, по долинах вигиналися лисячими спинами руді осоки та лепешняки. Одинока спалена верба бовваніла на овиді, чорний огарок вказував пальцем на небо, неначе вимагав кари. Випурхували з-під ніг куріпки, польові горобці розсипались вбоки сірими грудками, й кружляли в небі, ганяючись один за одним, два круки.

І ганялися в моїй голові одна за одною невеселі думки. В Божих заповідях сказано: не убий, не посягай на чуже. Чому ж убивають, чому не бояться Бога?.. А ще сказано: вдарили по одній щоці, підстав другу. Ніхто не підставляє. Бо й надто важко жити цими заповідями. Запорожці не відповіли на замах шаблі й погинули, а інші були змушені втікати в далекі краї, в Олешки, до бусурманів. Чому вони втекли, чому не стали до останнього смертельного бою?

Донедавна мені здавалося, що я знаю дуже багато, а виходило, що вельми мало. В колегії та Академії ми були обплетені Арістотелевими та Платоновими логізмами, занурені в богословські мудрості. А чи треба кому ті логізми — не знали й не цікавилися. Один з наших колишніх колегіантів, Феофан Прокопович, сягнув високих щаблів, вславляв сильних світу сього й учив того нас. Чумаки ж навчали іншого. І була іншою їхня правда. І я розгубився. А запитання били просто мені в серце, в мозок, і я не знаходив на них відповіді.

...Ми, козаки, люди праведні, бо не важилися на чуже, не воювали інші народи, не намагалися взяти їх у приневолю, це, за Божими заповідями,— наш скарб, який... потягнув на дно наш човен. Наші сусіди не зважали на ті заповіді — горнули під себе, не зупиняючись ні перед чим. І ось владарюють. Добрість, працьовитість, смиренність — вони мало чого варті. Скільки й світу — виживали ті, хто нападав, а не оборонявся. Ті ж святі отці славлять цареві походи, кроплять свяченою водою цареву зброю. Мусять славити?

Аж тепер мені пригадалося, що й самої нашої церкви не минула та скруха. Отці славили, славили, а їх потискали, потискали, силоміць хилили й хилять під патріарха. До нас глухо докочувався гомін лаврських ченців, нарікання й невдоволення, тільки ми не розуміли того. Хіба не однаково, з чиїх вуст слово кличе Спаса? А може, й не однаково?

Стояв у полі біля чорного, ошмаленого вербового окоренка й думав. І окоренок, чорний огарок, пронизував мої думки. Колись то була розкішна, росохата верба, вона росла й шуміла, веселила степ, й звивало в її вітті гніздечка птаство, й давала вона прохолоду всім, хто зупинявся під зеленим шатром. А потім хтось приніс вогонь і в годину знищив усе від кореня до верхівки. Й стоїть темний, обвуглений пень, відлякує звірину й птаство, всі люди, мовби у якійсь провині, відвертають від нього погляди. Він устиг кинути поріст, в траві чорніє кілька молодих пагонів, але чи дадуть їм розвинутися, чи не зчешуть при самій землі?

Однієї ночі в степу зчинився лемент. Ми посхоплювалися, стовпилися на краю таборища, за мажами. Лементували в татарському стані. Там лунали вигуки, зойки, відтак звинувся тонкий, протяжний крик. Стояла місячна ніч, і ми бачили верхівки татарських наметів — їхній табір розташувався на горбі — й кілька прапорців темніло над ними. Почувся тупіт, в степ полетіли швидкі тіні — мчали вершники або розбігалися коні. А потім від наметів щось покотилося просто на нас, воно котилося й завивало, по тому скочило на ноги й побігло. То біг татарин.

Він закричав, спочатку по-татарськи, а потім і по-нашому:

— Харциз ріже. Рятуйте...

Ще кілька постатей метнулося від татарського табору, одна впала й лишилася лежати на півдорозі між таборами. Татарин, який прибіг першим, був закривавлений, інший тримався обома руками за живіт, і всі вони кричали, що на них напали розбійники, та просили захисту. Бахнув на горі постріл, й знову крик, тонкий, схожий на вовче виття.

Пошук на сайті: