Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4191
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4432
Волосся в мене на волові поспиналося. Нас було дуже мало — четверо чи п'ятеро чумаків, здебільшого молодих, решта ночували в слободі по хатах, й ми тулилися один до одного, збилися в тісний гурт. Було дуже страшно. Лише один чумак не відступив. То був Пилип Миля. Він стояв попереду нас, розкарячивши ноги, здавалося. Миля вріс у землю. Та враз темна Милина постать схитнулася, Пилип ступив до возів, узяв жердину й похилитав нагору. Ніхто його не зупинив, ніхто не пішов за ним, лише я ступив кілька кроків, та й зупинився, бо в цей час попереду спалахнуло полум'я — горів один з татарських наметів. Цієї миті вистачило, щоб щось зупинило мене, відітнуло від Милі, який швидко віддалявся. А потім біля наших ніг упав ще один татарин, він качався по землі й болісно скиглив — конав. Нам стало неймовірно страшно, й ми відступили ще далі, за вози, й туди збігалися татари, які заціліли.

Вигуки на горі лунали ще якийсь час, а потім голоси почали затихати. Й знову знявся тупіт, і летючі тіні всотувалися в безмежний простір ночі. Аж тоді підійшли солдати карантинної команди й куценькою лавою, виставивши поперед себе рушниці, посунули до татарського стану. Ми пішли за ними. Назустріч солдатам вийшла важка, освітлена догоряючою пожежею постать, солдати звели рушниці, а ми закричали, щоб вони не стріляли, бо то наш чоловік — Пилип Миля. Солдати запалили кілька смолоскипів. У татарському таборі був погром. Один намет згорів, ще один упав. Біля нього долілиць, розкинувши руки, лежав татарин, в його спині стримів спис. Ще кілька татар було мертвих і кілька поранених. Ми перев'язали поранених і забрали їх до свого табору.

Татари не знали, хто на них напав: втеклі солдати — блукали бандами цілі роти, а то й батальйони,— комишники, донці...

Прибиші звідкілясь дізналися, що купці багаті, при грошах. Хоч грошей їм вдалося взяти мало,— купці тримали їх у скриньках, прикопаних у наметах. Похапали джіупехи — хутряні кожухи, інший одяг, захопили коні. Трохи коней розбіглося, татари виловлювали їх у степу.

Наступного дня солдати забрали Милю та замкнули в ямі під вартівнею. Ми кинулися його визволяти, розповіли, що він один пішов захищати купців від розбійників, покликали купців, і ті потвердили наші свідчення, одначе солдати не випустили Пилипа. Й того ж дня зняли карантин, і чумаки та татари почали лаштуватися в дорогу. Тоді ми зібрали кілька кіп грошей, татари теж не поскупилися, й віднесли ундер-офіцеру, старшому над караулом, і він наказав випустити Милю.

Ми помастили вози, повкладали в них все, яке лишилося, начиння, тільки Милині вози були немащені, він стояв під корчмою й палив люльку. Я підійшов до Пилипа, запитав, чого він не збирається в дорогу. Миля довго мовчав, дивився в степ, де біля спаленої верби вихрило в небі гайвороння, його обличчя було суворе й непривітне. Мені кольнуло в серце — тої непривітності я не заслужив. А може, й заслужив, адже не побіг за ним до татарського табору.

— Я не вернуся на Україну,— сказав Пилип.— Не ведеться мені на ній. Лихо ходить за мною по п'ятах. Може, воно відстане в чужих краях, втомиться й відстане.

— А куди ж ти підеш? — запитав.

— В степи до татар. Купці підманюють... Я трохи знаю татарської мови. Принаймні не буде гірше, ніж удома. Бо... Й домівки в мене немає.

Я розхвилювався. Мені було шкода розлучатися з Милею. Й страхали мене степи, чужі люди, далека дорога.

— А як же Улита? — запитав я.

— Може, їй у монастирі краще,— мовив Пилип, мовив невпевнено.— Куди ми з нею подінемося? Й нащо я їй такий... А ти — як хочеш. Вертайся.

Цей великий, дужий, нестримний у гніві чоловік ніколи не нав'язував своєї волі. І я, затуживши душею, попрощався з Милею.

Милині вози ми розподілили поміж собою й рушили в дорогу. Наша зворотна путь була надзвичайно важка: випали сніги й воли насилу волокли важенні мажі, врешті їх довелося покинути (щоб забрати весною), покласти всі пожитки на двоє саней. З волів, які лишилися, в дорозі здохло ще кілька, й заробили ми, як Хома на вовні. Добре, що хазяїни не веліли кинути нас до боргової ями — пожаліли, зважили на нашу недолю.

 

* * *

У Комишні, та й не тільки в Комишні, а в усьому гадяцькому полку, ми знайшли одміну — погане старе перемінилося на ще гірше. Милорадович узявся урядувати заповзятливо, скрізь попризначав своїх людей, увільнивши тих, які були раніше (тільки Кіцеш поки що залишався без сотенного уряду, тому супротивився гетьман), позакривав ратушні суди й зробив судилищем свій полковий дім, зиск од таких судів мав величезний, бо й судові наклади визначав сам. Ратушні прибутки також збирала його челядь, комишнянцям призначено осенщини по дванадцять шагів від вола та від коня й по четверику вівса, з шевців, кравців — чобітьми та кожухами. У Комишні та інших рангових селах полковник почав приводити в послушенство не тільки посполитих, а й козаків, вони орали полковникове поле, жали й молотили, косили сіно. Розрісся, збагатів Милорадовичів господарчий двір у Комишні, там вже стояло дві хати, кілька комор, кілька стаєнь, хлівів, дві клуні. Козаки стерегли все те добро, доглядали худобу, козачі вдови білили хати, обпирали наймитів, варили їм їжу, і все це за так. Тепер і шинкову горілку комишнянці купували тільки Милорадовичеву, а також горілчані ягоди й сир, який прокис, при тому куфу горілки Милорадовичеві слуги продавали по двадцять карбованців, а купували в Глухові по дванадцять.

Крутилися довкола полковника самі лише серби та росіяни, і не стало чути в полковій канцелярії козачої мови, й мали козаки з того чимало лиха, бо московської не знали. Крутнулися комишнянці туди, крутнулися сюди, та й притихли. І покликав полковник до зборні найзначніших козаків, і мусили вони писати цареві листа в подяку “за присилку такого кавалера” та за своє щасливе життя, а далі Милорадович повіз того листа в Опішню та Зіньків і сказав: “Підписуйте, комишнянці вже підписали, і гадяцькі сотник та протопіп також поставили свої підписи та хрестики”; насправді ж гадяцький протопіп прикласти руку відмовився, й тоді галиччю налетіли на протопопів двір серби й побрали та понищили все майно.

На той лист прийшла од царя відповідь, що “оного полковника шанувати й всіляке должне чинопочитання йому віддавати”, оскільки його величність особисто “пізнав іскуство і вірність Милорадовича в військових справах”. Милорадовичу того всього виявилося мало, попросив канцлера Головкіна, щоб позолотив йому руку, але Головкін відписав, як одрубав:

“Маєш гадяцький полк, з нього й наживайся”. Милорадович чинив те й без поради. Наживався він, наживалися два його рідні брати, близькі та далекі родичі.

Аби швидше постаткувати, переважити маєтностями старожитних українських полковників, улестив дочку генерального осавула Степана Бутовича Уляну й заслав старостів, коли та ходила вже при надії, на п'ятому місяці. Був на той час вдівцем, свою першу жінку бив тиранське, небога померла від побоїв. А тут раптом взяла гору Уляна. Бо ж Милорадович боявся розмиру з генеральним осавулом, а також саме нею прилучався до українських старожитних родів. Та й була то не жінка, а чорт у спідниці. Зростом вища за чоловіка, мала залізні кулаки, в її лементі безнадійно тонув полковників бас. За Уляною Милорадович отримав село Бутівку на Чернігівщині, порядкувала там неподільно сама полковничиха.

Такими новинами зустріла мене Комишня. Комишнянці вже тужили за захланним, лиходійним Чарнишем. Комишнянці, пам'ятаючи мій голос і мої старання на требах, запропонували мені йти до них у церкву дяком, а також дяком-уставщиком у школу (вони казали “паном дирехтором”), але я не погодився, начуваний про нові порядки. Проте все склалося само по собі мені на користь: на той час Уляна призначила Семена управителем в Бутівку, й він почав лаштуватися в далеку дорогу. Я попросився в подорожні, пообіцявши допомагати в дорозі. Я не збирався вертатися до Полуботка, але щось мене манило в ті краї.

* * *

Виїхали одразу після Стрітення, трьома саньми. Лежали глибокі сніги, оброслі інеєм коні швидко втомлювалися, й ми часто відпочивали, їхали не через Ромни та Дмитрівку, а через Прилуки, Ніжин, там дорога була краще наїжджена, та й Семен мав у Ніжині щось підкупити. Я трохи повагався перед Ніжином — вступати мені туди чи ні, адже пам'ятав присуд — не з'являтися в місті,— але мене туди тягнуло непереможно, та й подумав, що впізнати мене, та ще в зимовому уборі, просто неможливо. Пересиджу в корчмі, по вулицях не вештатимусь...

У Ніжині гудів зимовий ярмарок. Й люду набилося без ліку. Ми наледве впросилися до якогось дядька на околиці міста. Ніжинські ярмарки знамениті на всю Україну. Туди приїжджають купці з Києва, Полтави, Чернігова, Москви, з Гданська та Шльонська і навіть з Криму та Туреччини.

Я подумав, що Толстой з дружиною в такий час з Ніжина нікуди не поїдуть, отож, ризикну, поштовхаюся на ярмарку, по церквах, і десь то, може, побачу Улясю. Я до неї не підійду, а тільки подивлюся на неї здалеку. Моє серце відгадає, щаслива вона чи ні.

Зупинившись посеред ярмаркового майдану, я нарахував чотирнадцять церков. Їх бані палали в променях зимового сонця, мелодійний передзвін повисав у повітрі, мідні луни розкочувалися далеко по околицях. Майдан клекотів, вирував, одні продавали, інші купували, а були й такі, котрі продавали та купували витрішки, й тинялося чимало кобзарів та лірників, старих і молодих, сліпих і видющих, співали на різні лади, чимало пісень я знав і бачив, що міг би проспівати краще за багатьох кобзарів, одну пісню — про козака, який спить при долині й не бачить, що до нього наближаються татари, але те бачить дівчина й будить його,— запам'ятав. Вийшло з шинку троє підпилих козаків, замовили музик, вшкварили посеред майдану “горлицю” — ходили навприсядки, хоч це в них кепсько виходило — через хміль, котрий вступив їм до ніг. Хвицяли один одного, чудопалили. Надто вихилявся, мартоплясив один, маленький і нікчемний, прищуватий, з кислими очима козачок, мабуть, саме через те й шкварчав вишкварком — хотів, щоб мали його за вдатного, гуляй-вітра козака. А на ньому й зброя копійчана, і одяг лихий, і чоботи драні, і кінь його шельваг, уземок стояв біля конов'язі, похиливши облізлу голову, а поруч гризли конов'язь два добрі румаки. Козачок же хотів видаватися козарлюгою. А може, подумав я, він і справді такий, бо чого йому журитися, має службу, має товаришів. Може, має й дівчину... І я позаздрив йому. Мені вже двадцять два роки, на цей вік парубки женяться, заводять сім'ю, молоді богослови закінчують Академію, діти старшини вертаються до батьків та отримують у полках військову службу. На парафію я не заздрився, і військова служба мене не вабила. І все ж почував якусь свою незвершеність, чогось мені хотілося, кудись поривалася душа. Я знав: будь-яке хотіння, прагнення — це зваба, вони — супроти Бога; але ж маю розум, маю якийсь хист, і все це гине, марнується.

Прийшов на подвір'я, де зупинилися, розв'язав мішок, вийняв кобзу і, не соромлячись незнайомих людей, заспівав:

Гей, на біду, на горе

Козак уродився...

У пісні мовилося про те, що запопали козака ляшки-ляхи, забили його в кайдани, вкинули в темну яму... Не ставав я до бою з ляхами, не хапали вони мене та не кидали до ями, одначе темницею став мені увесь світ, моя недоля повисла на моїх руках не згірше кайданів. Я таки справді уродився на біду та горе, й було в мене з тим козаком багато спільного:

Ой, приїжджає жовнір,

Став його питати:

“Чи є в тебе, козаченьку,

Отець, рідна мати?” —

“Ой, є в мене родина —

Уся Україна,

Та доведеться сіромасі

Без помочі погибати...”

Та збиралися люди

Й молоді молодиці:

“Визволь, Боже, сіромаху

З темної темниції”

Прилинула Галя

З темними бровами,

Обійняла козачецька

Та й поцілувала.

Прилинула друга —

Ця вже не такая,

Ця обняла козаченька

Та й плакати стала.

І я заплакав при тих словах й думав про те, що немає в мене ні неньки, ні батька й нікому мене обняти, приголубити, пожаліти.

Ніхто до мене не підійшов, одначе ніхто й не посміявся наді мною, і я грав довго.

Як задзвонили до вечірні, я пішов до церкви при дівочому монастирі. Мабуть, мене вела туди якась віща сила, а може, повела думка про черницю Улиту, я не забував і про неї.

...У церкві свічок, аж миготять, й черниць, неначе галок у полі на покинутому току. Здебільшого молоденькі, смиренно понахиляли голови, шепочуть молитви. Об чім вони моляться? Кожна об своїм? Тоді для чого йшли в монастир? А поміж ними миряни, здебільшого жінки. Чомусь згадалася розповідь одного козака у поході до Валдаю про те, як його товариш, багатий і не зовсім молодий козак, нагледів у церкві молоденьку черничку, котра йому вельми сподобалася, й черничка помітила його, й перемовилися вони поглядами, він дожидався її в монастирському саду, вона вийшла й пішла з ним, бо монастир їй остирився, й багатий козак одкупився од ігумені, сливе викупив черничку, й вони повінчалися і жили щасно. Невідь чого спливло таке на думку, і я аж подосадував на себе та перехрестився.

Пошук на сайті: