Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4191
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4432
— Чого це ти розспівався? — запитав, неначе ми не бачилися з учорашнього дня.— Де вхопив таку пісню?

— Один кобзар у Козельці співав...

— Дурна пісня. Не писав я ніколи нічого воронізькому секретареві... Не співай її більше. Співай про козаків, про Нечая, про Сагайдачного... Про Вдовиченка співай.

Я мовчав. Полковник підвівся, тепер його голову й плечі обливали потоки світла, які лилися у двоє венеційських вікон з лівого боку. Навіть те світло не вияснило його виду, обличчя було й не хмуре, але мовби камінне — суворе, задумане, таке воно завжди. Я ще не бачив, щоб його хто-небудь вельми розвеселив. На стіні за спиною Полуботка висіли дві ікони — Ісуса та святого Павла (покровителя Полуботка) та на стіні праворуч дві картини — “Тайна вечеря” і “Плач невольників”.

— Ну що, находився, нагулявся? — мовив полковник.— Скуштував Милорадовичевого хліба?

— Звідки знаєте, де я був? — подивував.

— Знаю. Спочатку ти був згубився... Ну та... Мабуть, находився. Пора братися за розум, навчитися якогось діла. Підеш до канцелярії...

Він не розпитував про городнянську пригоду, мабуть, вже знав про неї все.

— Твої права на вітцівщину...

— Не хочу...— вихопився.

— Прав не хочеш? Чи суду?

— І того, й того.

— Гаразд, спробуємо залагодити без суду. Але мусиш знати... Тестамент твого батька не зовсім опертий на право. Його можна захитати. Батько підписав його при одруженні, так зажадала Варка, твоя мачуха. Інакше, сказала, не вийде заміж. У тестаменті написано, що маєтності на дітей, які будуть. Тоді їх ще не було. Й немає ніде такого, ні в яких статутах, ні в яких законах...

— Не треба мені нічого...

— Це зараз. А замаєш власні діти...

— Я вже не женюся.

— Сього ніхто не знає. Ну та гаразд... Ще матимемо час... Твоє ліжко стоїть, де й стояло...

— Я хотів би жити в курені. Полуботок ледь нахмурив брови.

— Що ж, живи. Звідти ближче до канцелярії. Але моєї хати не перележиш і не пересидиш...— І раптом, вперше, з зітханням: — Ой, Іване, Іване. Який же ти схожий на матір. Неземна вона була... І в тебе вклала чимало своєї ніжності. А ти — козак! А козак мусить зубами вгризатися в земну твердь. Часи тепер такі настали. Либонь, находився, надивився. Сідай, розказуй, що бачив, що чув.

Ми гомоніли до самого вечора. А коли Полуботок підвівся, то мовив:

— Чимало ти побачив... І розуму трохи набрався. Одначе... Дивися на світ не з піднебесся, а з землі. Ще, може, доведеться сьорбнути ковток лиха всім разом.

— Чому всім разом? — не зрозумів я.

— Побачиш,— загадково й похмуро кинув полковник і для чогось підняв та знову поставив важкий, мідний, у вигляді гармати каламар. І раптом: — Діяння римські знаєш? А які великі діяння вершилися в нашому краї?

— Ну, які... Мономахи... Бориса та Гліба.

— Вчився ти в колегії Петра Могили... Коли він помер? Я знизав плечима.

— Помер він року Божого тисяча шістсот сорок сьомого від різдва Христового. Через рік вийшов на бойне поле Богдан Хмельницький. Затям, Іване: треба знати діяння антецесорів наших. Добрі й лихі. Всі. І з них черпати мудрість собі. Я дам тобі одну кроничку, почитаєш. Поміркуєш.

Він ще раз зупинив мене, вже аж біля порога.

— І все-таки... Чого нацькував городнян на сотника?

— Бо він побив отця Єлисея...

— Хм... Вигадав хитро...

...Я намагався міркувати. З недавнього часу мені почало здаватися, що облаштований Богом світ хтось переінакшує по-своєму, та ще й не в злагоді з Божими заповідями. Побіля великих лиходіїв крутяться себелюбці, здирники, негідники, часом у ошатній одежі, під захистом закону. В Святому письмі сказано, що Бог — у кожній людині... Отже він і в Кіцешу-волошину, і в Милорадовичу?..

Немає в світі правди, немає добра, не рівні між собою не тільки окремі люди, а й цілі народи. Ось і ми: одежа в нас своя, пісні і звичаї свої, поважаємо доброчинність, закони антецесорів наших поважаємо (хоч і не вельми їх знаємо, правду сказав Павло Полуботок), а нам хочуть нав'язати чужі закони та чужі порядки. Ми тут, на рідній землі, покликали на поміч сусіднє плем'я, а воно, замість помочі, хоче підігнути нас під себе. Воно саме захлане й нещасне, й збиткуються над нами його верховоди, а надто той один, найвищий! Невже і в ньому Бог? Мало б бути так, адже він помазаник Божий. Але хіба Бог може проливати кривавицю? Помислив так і злякався, а думки й далі стриміли в голові, неначе розпечені цвяхи. Згадував книгу Корба, й вона ставала мені підпорою. Є розумні люди, які пишуть книжки, і в тих книжках ганьблять нечестиві діяння кривавих можновладців.

Мандруючи в думках далі за Корбом, я прийшов до думки, що цар Петро — потурмак і Божого в ньому немає нічого. Й намагався відгадати: в одне мислю з полковником чи насупротив і чого він завше такий хмарний, такий задуманий? Вельможний, багатий, у славі, а на душі — кайдани. Чую брязкіт, здогадуюся про них. Одначе в який бік течуть ті думки, де те гирло, в яке вони впадають? Того не знаю. Та либонь, те не має мене обходити. Маю власні болі, власні незлагоди.

Я був, неначе щепа, висмикнута з землі й повернута на старе місце. Земля та сама, сонце те саме, деревця поруч ті самі, а коріння вростає важко. Я мовби прожив одне життя й розпочав нове коло, знаючи наперед, що вже не зустріну, не побачу нічого цікавого, достойного своїх мук, захоплень і страждань. Люди навигадували безліч казок про безсмертя, але якби небо подарувало кому-небудь безсмертя, він би збожеволів від того.

Отак важко вростав я в старе нове життя, вертався до себе колишнього й не міг вернутися.

* * *

Надворі стояла суша, сонце гріло, неначе вліті, хоч була тільки середина квітня. В неділю я прийшов до Полуботкового дому над Стрижнем, на подвір'ї жид Юдко випрягав рябу кобильчину — він веде з паном полковником ґешефт оддавна: возить раки, рибу, сіль, а бере хліб, капусту, масло, птицю. Юдка покликали до челядницької поснідати, і я також зайшов туди послухати Юдка. В челядницькій під усіма лавами сиділи в кучках на яйцях кури, качки та гуси і дзьобали всіх, хто сідав на лави. Юдко смішно випростовував ноги й вдавано охкав та сердився. Юдко — жид розумний, дотепний і новин має повен міх.

Як воно все те вміщається в жовтій, схожій на гусяче яйце Юдковій голові, хтозна, але Юдкові вісті правдивіші за ті, які привозять у поштових саквах стойчики. Юдко розповів, що цар відпочиває на водах, а з Києва від князя Трубецького їде обер-фіскал з наказом видати тридцять тисяч московських четвертей борошна, що на Вкраїну йде велике московське військо, його веде князь Меншиков, і стане воно новим постоєм — ротами, й на кожного драгуна в селі мають платити по шість золотих на порцію та рацію, себто на прожиття та одяг, стануть ті драгуни в Ніжині, Гадячі, Стародубі й по багатьох менших містах та по селах, і то для нього, Юдка, розор, а ще від князя Трубецького є промеморія — ловити козаків, які не пішли під Дербент та копати канал поміж Волгою і Доном, і промеморія та дуже строга, втеклих козаків каратимуть канчуками прилюдно, й тих, які не помруть, забиватимуть у колодки та відправлятимуть у Архангельськ, ловити втеклих посилатимуть солдатів і наших козаків. Ми слухали Юдка, вірили й не вірили.

Одначе все, що він провістив, не забарилося збутися. Пройшли через Чернігів роти (Меншиков осів у Глухові, до нас не приїздив), і прийшов указ на житній побор і промеморія ловити утеклих. Та промеморія мала прямий стосунок до мене, в одну з команд, яка їхала на лови втікачів, на ревізії та інші факції, було вписано й мене. Команда їхала в Городню. Довідавшись про те, я хотів відпроситися, але потім передумав. Чого мені боятися, кого соромитися, я нікого не вбив, нічого не вкрав... Провідаю отця Єлисея, погомоню з ним. Та й матиму над собою не кого-небудь, а Борзаківського.

Команда була в тридцять козаків на чолі з підосавулом Ситником, одначе всі свої повеління той узгоджував з Борзаківським. А Борзаківський оддав повеління на лови таке:

— Ловіть, козаки, та не шпарко...

Себто, щоб не попідвереджувалися, не попсували здоров'я, воно знадобиться для пильніших справ...

Сам Борзаківський не вельми переймався тим ловецьким промислом. Спав до обіду, а потім одягав сукняний жупан з опушкою внизу, вірменську, на чотири ріжки, шапку, накидав наопак легку, оторочену жовтим шнурком кирею — красень і чепурун,— сідав на широку лавочку під парканом війта, у якого й кватирував, стромляв у зуби люльку, й пахучий димок від гішпанського тютюну плутався у вітті старої шовковиці, що росла по той бік паркану. А викуривши, йшов до двору снідати. Щоправда, ловити втеклих козаків у Городні було кому: там стояли дві роти. Але й драгуни не поривалися в ліси та на болото — промисел той небезпечний, воліли сидіти в корчмі при гарнецеві горілки або полювати на гарненьких молодичок, коли ті мандрували вузькими стежками в городнянських чагарях. Якщо виїздили в якісь села, то лише великими командами, ходили на лови по двоє, по троє не важилися. По селах, а частіше в лісах, окрім “дербентських” та “валдайських” втікачів, тулялося чимало всілякого розбійницького люду, іноді селяни самі відлякували солдатів, пускали поганий поголос про себе. Селяни села Борки, аби відлякати постій, перейменували своє село на Бандитівку. Почувши таку назву, солдати оминали те село десятою дорогою. І появилися також Розбишівка, Гострі Ножі, Троє Вбитих... Отож, за перший тиждень було спіймано тільки одного втеклого козака, та й то через те, що п'яничка й сховку шукав у своїй сільській корчмі.

На подив, саме я вистежив справжнього втікача, хоч і не збирався його ловити. Я жив у отця Єлисея в старій хаті над річкою. Отець Єлисей, дарма що битий, як і раніше, настановляв своїх мирян на путь істини словом гострим, правдивим, виказував пастві усі її гріхи, а після служби... шив чоботи. Чоботарем був його батько й навчив свого ремесла сина, в нього просто свербіли руки до шила та дратви. Я любив погомоніти з отцем Єлисеєм про справи духовні та світські, але так само любив доброї вечірньої години сісти при воді, послухати її тихий плескіт, послухати соловейка.

Витьохкує соловейко, й кумкають у воді жаби, далі зриваються на рипіння, на скрекіт, вся оболонь наповнена тим скрекотом, у вухах лящить, соловейко вмовкає, чи то образившись, чи втративши надію перемогти жаб'ячий лемент. Жаби вмовкають всі враз, мовби за чиєюсь командою, й тоді розпочинає соловейко: “Тіох, тіур, тьох-тьох-тьох”. Мліють під місяцем верби, куняють верболози над річкою, а за ними, по тім боці, хилитається, неначе примара, одинока постать у білому. Й чути шерхіт коси. Мені у вдивовижу, що хтось косить уночі, але яке маю до того діло: хоче чоловік, то й косить.

...То косив Федосій Сопілка, найкращий городнянський косар, і викосив за ніч усі молоденькі жита на Заріччі. Два роки тому Федосій з'їхав з глузду й тепер, якщо допадався до коси, стинав усе підряд. Таке було його божевілля, косарське, й, коли починали підводитися жита та інше збіжжя, його замикали в коморі. Цієї ночі Федосій якось виліз з комори і знайшов косу.

Вранці господарі йойкали на городах і кляли Федосія, а він стояв з косою біля свого двору й гордовито посміхався: покласти за ніч стільки покосів не зміг би ніхто.

...Сидячи при місяці на вербовому пенькові біля річки, помітив я одного разу, як з під густого вербового шатрища за сотню кроків від мене випірнув маленький човник і, швидко перетнувши плесо, шаснув у зарості очерету на острові. Я пильно вдивлявся, але нічого не побачив, не почув — навіть кочетки не скрипнули,— а по якомусь часові човник вирнув з темної болотяної шалини й швидко поправував під ту саму вербу. Наступної ночі я знову спостерігав за човником, а ще через ніч, зборений цікавістю, по тому, як човник відплив, перемінив місце на ближче. У ту мить, як човняр підпливав під вербове шатрище й місяць освітив його обличчя, побачив я в зачудуванні, що то дівчина, ще й, як видалося мені, вельми гарна. В човні не було ні ятерів, ніякого іншого рибальського справунку, а тільки кошик. Переді мною відтулився крайок чужої таємниці, одначе якої я ще не знав. Можна було довідатися — схопити дівчину або ранком разом з козаками поплисти на острів. Одначе я не зробив ні того, ні другого. Либонь, саме через те, що таємничим човнярем була дівчина. Тривога пойняла мене. Я вирішив порадитися з отцем Єлисеєм.

Наша розмова, як і в давніші часи, розпочалася зі сфер високих, не зовсім мирських, і, хоч як би те було дивно комусь, слова, котрі більше личили отцеві Єлисеєві, казав я, а ті, що мав вимовити отрок Іван,— отець Єлисей. Ми спогадали моє життя в Городні й кривди, які нам довелося спізнати разом, і я сказав:

—- Почуваю в серці ненависть і скруху, долаю їх, і майже подолав. Господь рече: люби ближнього, яким би він не був, наша віра — це прощення.

— А як не стає терпцю? — запитав отець Єлисей і поправив свічу, при котрій сиділи.

— Прощай без кінця. Іншого немає. Інакше ти заміниш прощення помстою. Помста ж — безгранична. Зло породжує зло. І люди вічно будуть жити в злі. Божественне — це перемога духа над тлінню, добра над злом.

— Але ж люди живуть стражданнями, вони убогі й нещасні...

— Треба вознестися над цим... Адже там...

Йогомосць узяв гребінь, почесав ним тім'я, зітхнув:

— Увесь вік я намагаюся примирити людей з Богом. І це мені не вдалося. Я кажу їм тільки правду, якою б гіркою вона не була. Я вчу їх жити а вони за це ненавидять мене. Скоро, мабуть, проженуть зовсім.

— Це не Божа заповідь,— несміливо мовив я.

Пошук на сайті: