Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб3041
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб3260

Отець Єлисей раптом зблиснув очима, повернув голову до ікони “Зняття Ісуса з хреста”, сказав:

— Бог зробив для мене багато, але й я для нього зробив немало. Іноді мені здається, що я зробив для нього більше...

— Він привів нас у світ...

— Мене народила мати, з Його благословіння... Я ж увесь вік вчу дурнів розуму, підлих страхаю Ним і примушую ставати добрішими, розкаюватись. Хоч це рідко вдається. Я вчу людей не тільки прощати, а й захищатися правдою. Я викриваю всіх отих... здирників, убивць. На старість вони стають дуже богомільні, плачуть над своєю пропащою долею, ще й вважають, що їх обдурило життя та злі люди. Вони розповідають сльозливі байки, в яких самі — жертви. Я вчу мирян не давати обдурювати себе і не прощати кривди.

— Навіть на сповіді?

— Ну... Яка кривда... Кривди, як і лиха, різні. У одного лихо — не зійшов часник на грядці, здохла качка, а в іншого—смерть брата, матері або, як оце нині, похід Дербентський. Як можу благословляти на цей похід козаків, коли то погибельне для них і не в нашу користь. Я знаю всіх утеклих городнянських козаків. Знаю навіть, де хто з них ховається. Але не викажу нізащо.

— Єпископи кажуть, що то гріх перед царем,— мовив я обережно.— Цар — Божий помазаник...

— Хіба ми знаємо, що таке справжній гріх? І чи може один гріх затулити інший? Ось ти розповідав про скарання в столиці людей. Та ще й невинних... І вважаєш, що можна такий гріх замолити в Бога?

— Не можна,— мліючи в душі, промовив.

— От бачиш. Царі й князі... їх багато. Сутність їхня — одна.

Я слухав, і щось отерпало в мені, щось вмирало і щось народжувалося. Власне, те почалося ще раніше, а тепер поплинуло лавою. Дні і ночі думав над тим, що бачив у Пітері, перетруював у думках і не міг виважити з душі все, що вклалося туди з малих літ, бо ж вважав, що чинитиму проти Божої волі. Я опирався, я мучився, я розіп'яв себе на власних думках, наче на хресті.

— Вночі хтось човником їздить на острів,— сказав зненацька.— Жінка.

— Дівчина. Ганна Легейдина, нареченому їсти возить. Утік він з півдороги, з степів донських. Любляться вони. А повінчати я їх боюся,— похилив голову піп, немовби вибачаючись переді мною: мовляв, отакий я — язиком, а отакий — на ділі. Я не осуджував його, бо й сам ще нікого не заступив грудьми. Одначе поклав собі, що намагатимусь жити іншим законом, справедливим. Христос сам розіп'явся за інших, він не скорився Пілатові, не вимолював у нього життя. Я передумував своє життя, життя людей, з якими зустрічався, бачив себе в минулому, немовби в двох образах: отак на кипарисі проглядає крізь один, свіжонамальований образ інший, давній — іншого святого, інше обличчя. Ми молимося цьому, другому, святому, хоч пам'ятаємо, що там є ще одна парсуна. Безгрішним був тільки Христос, це знають всі, одначе не з однаковим сумлінням дивляться на це: одні хочуть наслідувати його, також бути безгрішними, інші грішать без страху та совісті — мовляв, все одно всі в гріхах, а більше чи менше, те не має значення; як на мене нинішнього, потурати кривдникам, людожерам людським — потурати гріхові.

Забігаючи перед себе, мушу сказати, що диспут, який розпочали в Городні з отцем Єлисеєм, багато разів продовжували в Чернігові, єгомосць таки зайшов у повний розмир з мирянами й мусив вибиратися з парафії, я порекомендував його Полуботку, й полковник погодився взяти отця Єлисея домашнім духівником при каплиці над Стрижнем.

Поки я виважував у голові свої нові думки, а в серці відчай і страх, наш підосавул сказав, що за день ми обшукаємо село, всі хащі й поїдемо додому. Я страшенно стривожився, не знав, що мені робити з утікачем на острові, адже вже мовби почувався його спільником, спільником тієї дівчини... Цар забрав у мене любов, тепер він хоче забрати її в оцього хлопця та дівчини. Якщо він забере її — буде вчинено велику кривду, якщо ж я не допущу до того — стану супроти царя... Я вельми подосадував на себе і на життя: ну чому повсякчас маю ставати на той або на той бік, навіть у справах, які мене не стосуються, чому не можу махнути рукою і жити тільки власними клопотами?

Одначе щось підказувало мені: рятуючи чужу любов, я рятую і власну, нехай і занапащену, рятую себе самого і саму правду.

Проболівши душею день, увечері таки пішов у береги, але ледве не вскочив у халепу: ніч була темна, я чекав під вербою дівчину, й щойно вона ступила з човна, схопив її за руку. Вона вирвалася, кинулася тікати — мовчки, без крику,— я побіг за нею, гукаючи, щоб зупинилася, вона заплуталася в бур'яні і впала, я впав поруч неї й знову вхопив її за руку, вона виривалася, я ледве вгамував її, промовляючи: “З нами хресна сила, я свій, ти не бійся”. Й коли вона трохи заспокоїлася, я сказав, аби верталася й попередила нареченого, що завтра буде облава в селі, нехай утікає в поле або в ліс, а наступної ночі вернеться на острів. Дівчина, мабуть, не вельми вірила мені — в темряві я бачив тільки її блискучі очі,— я перехрестився й забожився, що кажу правду. Повернувшись до хати, я помолився содіяному добру. Було трохи страшно, але в той же час почував у грудях твердий пружок, котрий появився невідь звідки. У мені мовби щось проростало, пробуджувалося, я прислухався з недовірою. Вже коли поверталися до Чернігова, розповів про втеклого козака та дівчину Борзаківському, а також про те, що попередив їх (мабуть, хотів раз і назавжди вивірити Борзаківського), а той, вислухавши мене, добряче вибанітував.

— Зробив — мовчи. Ніхто того не знає. Хочеш, щоб похвалив? А якщо я розкажу ще комусь? Живи сам по собі...

Ми їхали поруч, гнідий румак покусував мого мирного плохенького бурого коника, і я ледве втримував його й подумав, що навіть у цьому покусуванні є якийсь знак. І я раптом розсердився й сказав:

— Я не хочу жити собі. Але не хочу жити й для інших.

— Отакої,— здивувався Борзаківський.— І в поле не їдь, і дома не лишайся...

— Я так сказав, бо... ніби проснувся. Після Пітера й після того, що побачив удома. Ми оце їздили на лови... самих себе. Чому себе ловимо? Чому батожимо самі себе? Хіба гірші за інших?

— Всілякі…

— Так, а серед нас запроданці, що зреклися роду свого, батьків своїх, дідів своїх, шабель своїх, звичаїв своїх, коней своїх...

— Це вже ти заскочив... Коней не зрікається ніхто. І волів, і упругів...

— Це я знаю. Світ корчиться в злобі, зажерливості, люди множаться й народжують грішників — все гірших та гірших, кличуть до доброти, до всепрощення, а самі недобрі та лукаві. Світ занурений у розбій, захланність, загарбництво — чужих земель, чужого добра, чужої мудрості,— я це бачу...

— Іване, не говори, наче піп на проповіді,— попросив Борзаківський.

— Я увесь вік читаю собі проповіді. Кажу до того, що ми, мені здається, не гірші за інших людей, за всіх, яких бачив: татар, німців, поляків, московитів. Ми й трудящі, і грамотні, принаймні, грамотніші за московитів, й мусимо зрікатися самі себе, своїх добр, своїх антецесорів... Ось і оці лови...

— Ти зробив на копієчку, а похваляєшся на таляр,— перепинив мене Борзаківський.— Міркуєш справедливо, й доміркувався до чогось, міркуй і далі, але тримай все те при собі. Хіба знаєш міру своєї душі? Візьмуть на квестію... й прорветься вона, як гнила верша. Ти, Іване, вельми наївний, а то й дурникуватий трохи, а може, прикидаєшся таким, це, до речі, вигідно, за це тобі прощають твої незугарності, але до певної межі. Не вскоч у халепу й не введи в неї нікого. Зрештою, ну… мені здається, є ще люди, які міркують так само, як ти, але що вони можуть удіяти? Отож? Читав книгу Корба?.. Але Корб далеко, у Відні, його й цар не дістане. А тут... Нині вивідників усіляких розвелося... Он навіть твій Вурчик розвісив вуха та слухає,— жартом скінчив розмову Борзаківський.

На ту мить Борзаківський трохи впав у моїх очах. З того дня я почав дужче хилитися до Рубця, хоч був він надто закоржавілий і підкепковував часто наді мною, зате ходив направці.

— Світ стоїть на брехні та силі,— казав він.— Смерть чигає на тебе на кожному кроці. Вірити не можна нікому. А жити потрібно так, щоб самому бути зверху, а інші — насподі.

Я не вмів так жити. Я хотів вірити. Але в Рубцевих словах почувалася грізна сила, закрайками душі я здогадувався, що вони сливе правдиві, й сам Рубець викликав у мене повагу.

* * *

Ми вернулися в місто. Воно потроху відбудовувалося після пожежі, в ньому скрізь комашилися люди, щось копали, тесали, вкопували якісь стовпи,— здавалося, це мурахи трудяться над своїм поруйнованим гніздом.

Весна була напрочуд тепла, а далі пішли дощі, йшли і в травні, і в червні, трави стояли рутв'яно-зелені, плодові дерева важко хилили безплідні, з засохлим цвітом віти, скрізь гнало бур'янища, відомо ж бо, що бур'ян не росте так ніде, як на попелищах. З густими дощами, з дрібною мчижкою в людські серця падав новий неспокій: що ж воно буде, чи не згноять дощі хліба та городину? А тут ще постої, побори,— люди ходили чорні, усмішки зникли з облич.

На той час вийшов повторний монарший указ, за яким заборонялося друкувати малоросійським наріччям церковні книги. Лаврська друкарня підпадала під нагляд присланих з Москви ченців.

Лаврські ченці сполошилися, захвилювалися, кинулися до гетьмана, але той тільки розводив руками. Він переживав і вболівав, але влада його танула, збігала, як вода з пробитого водяного дзиґаря, її лишилося тіль-тіль на денці. По деяких сотнях козаки ще обирали старим звичаєм сотників, присилали папери на утвердження тих виборів, але гетьман підписувати їх боявся. Лише іноді одважувався прошепотіти: “Нехай сотникує. Якщо того... ніхто не напише доноса,. Київські ченці царському указу не скорялися довго, тоді було покликано до Пітера київського митрополита, а з ним архімандрита Печорського. Митрополит помер у дорозі, чи то від дум важких, чи то від тягару на душі, чи й бозна від чого.

У гетьмана на душі стояли тумани. Тумани стояли й над Есманню. Серце підказувало йому тяжкі переміни, молив Бога, аби те сталося хоч пізніше, вже після його смерті. І в нас, у Чернігові, й на хуторі над Стрижнем клубочили ті ж тумани, заволокли обрій. Ніхто не знав, що воно там, за ними.

На хуторі розгодинювалося лише тоді, коли туди приїжджав з наймолодшою полковниковою дочкою його наймолодший зять — Яків Маркевич. Він влітав, як шура-бура, розкутурхував усіх, від сторожа до полковника, розбурхував, розсміював і реготівся сам, веселився, неначе хлопчик. І не сказати, щоб був легковажний, просто таку мав вдачу. Я радів кожному його приїздові. Та що там я,— занурений у думи суворий полковник яснів лицем і відмахувався широкою немов праник, долонею тільки для годиться.

— Татуню, татуню (так він називав Полуботка), ви тільки подивіться, яку я люльку купив для вас у вірменина. В цілому світі немає такої люльки. А як вона відчиняється? Секрет! Ось пиптик — натиснули, і вже! Не гасне на найбільшому вітрі, тютюн не розсипається. А вам, мамуню, привіз птушок заморських і насіння німецкої цибулі... А вам, хлопці, гарнець горілки.

Рум'янолиций, чорновусий, чорнобровий, волоокий, і очі ті оливою облиті, крутився на всі боки, роздавав подарунки, не забуваючи при тому нікого. Навіть мене — привіз новеньку бандуру, веркіївську, з козаком Мамаєм. Хоч не раз мені ставало тяжко дивитися на тотії веселощі, то більше, саме на їхньому з Оленкою весіллі спалахнуло по-справжньому наше з Уляною кохання, весільні скрипки закрутили нас у тому вихорі. А ще ж він був трохи схожий на Уляну...

— Не кисни, Іване, проквасиш молодії літа. Молодість — вона одна, й життя одне, не встигнеш зоглядітись, а вже вус посивів. Літай, поки літається, пий, поки п'ється... Розуму не пропивай і діло своє знай. Ех-ма, щастя-долі чортма. Це — коли її не шукаєш. Удар, Іване, “Журавля”, покажемо їм, Оленко, як у Лубнах танцюють!

І літала Оленка з Яковом у парі по кленових мостинах у кунтуші білоносовому, спідниці атласній, запасці темного штофу, майоріла шовкова намітка, миготіли жовті козлові чоботи... І щось миготіло в моїй голові й тонко, неначе молодий льодок, потьохкувало в серці, а тисячі голосів чорними ангелами кричали, що те миготіння грішне й дивитися мені в той бік не треба.

Навідомо, багато знала Оленка про мене та Уляну, чи відала, як глибоко розпанахане моє серце, може, й справді вважала, що ми з Уляною побігали, погралися та й забули про все. Вона своє щастя в Яковові знайшла і розповідала про своє щастя, чомусь мене обрала для своїх сповідань. Саме мене чомусь дуже часто обирали жінки та дівчата, аби поділитися своїми таємницями. Вони ділилися зі мною, неначе з святим, але я відчував, що, коли б зробив бодай несміливий крок, вони могли б не тільки розділити зі мною старі гріхи, а й сотворити нові. Від того мені ставало жаско. Чому так, не знав. Чим саме навертав їх на те, може, тим, що вони якось знали, відчували, що я дівич, і душа моя не пом'ята, й серце моє чисте. Всі на світі прагнуть чистого, щоби... забруднити його.

І потім яких тільки див не творить цей світ. Як тільки не переплутує, не перекуйовджує всі нитки! Бо одного разу мені приснилося... приснилося ясно та гаряче, що я согрішив з Оленкою... І той гріх став відомий, і мене потягнули до колода дубової, біля якої стояв високий, худий, жилавий містр з чорним ощиреним ротом і широченною шаблею в руці. Диво, я не злякався, я йшов на страту хоч із мукою, але й з почуттям, що кара справедлива, я тільки боявся, аби про мій гріх не довідалася Уляся. Отакий дивний і страшний сон мені приснився.

Якось нас із Оленкою побачив біля перелазу Яків і жартівливо покивав пальцем:

— Оленко, не зажартовуй з Іваном. Бачиш, як він почервонів. Іван ще малий.

Пошук на сайті: