Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 44)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб3041
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб3260
Але Яків був не тільки мартоплясом, жартівником. Він мав зірке око й добре розумівся на тому, що діялося довкола. Московити потискали козаків, й про те гомоніли всі, проте гомоніли обачно, з осторогою оглядаючись. Іноді хтось і вирветься поперед інших з гострим словом — гурт сам по собі, мовчазний, під'юджує, підштовхує,— й принишкне, примовкне. Та не такий був Яків, Одного разу за широким столом підняв чару й сказав:

— Вип'ємо, братці, щоб воля не захиріла, щоб були ми господарями у власній хаті й щоб спини наші не гнулися. Земля наша ніким нам не дарована, давнини наші — од предків, ми зуміємо оборонити їх, бо шаблі наші не тупіші за шаблі наших сусідів.

Я бачив, як здригнули Полуботкові брови, як він прояснів чолом, а далі нахмурився: радів за свого зятя, пишався ним і боявся за нього. Мабуть, вони мали між собою балачку, й не одну, бо далі на людях Яків не висловлював отако прямо своїх думок, плів мову тонко та хитро, так що жодного кінчика не було видно, але всі здогадувалися, куди веде та мережка, А нам — Борзаківському, мені, Биковському — казав:

— Ось вже скільки часу ми йдемо спиною наперед. Перед нашим носом вимахують києм, і ми відступаємо, відступаємо. Мо’, пора зупинитись? Бо так можна і в урвище впасти.

Я тратився й малів, тратився перед такою відвагою, малів перед таким валечним козаком, ще й думав про те, якого гарного мужа має Оленка і як мені далеко до його чеснот, до його відваги, до його вміння розвеселити, піднести людей, та ще в такий сумний час.

 

* * *

Уже кілька місяців я обтираю лікті за широким кленовим столом полкової канцелярії. Поки що ходжу в копіїстах, підписках, суддя обіцяє (чи страхає) незабаром покласти на мене першу справу.

Мешкаю у великій хаті разом з іншими неодруженими канцеляристами, мені призначено жупан та чоботи на рік. При хаті, де ми живемо, сад та город, одначе вельми запущений, город канцеляристи весною засадили, одначе не пололи, ходили туди тільки по часник та цибулю, мак заріс бур'яном, гарбузи поплелися по деревах і тинах, подерлися навіть на хату. Малина та порічки в саду давно здичавіли, тільки сливи, теж напівдикі, ронили в траву сині, продовгуваті плоди. Я любив ту глушину, залазив у чагарі, лежав, підклавши під голову свитку.

Я вже багато чого вмів, багато знав з того, що робилося в полку і в краї, знав навіть деякі таємниці. В полку глухо гомоніли, що наступає кінець усім вольностям, усім давнинам, якими жив наш люд. Вольності наші вкорочували, наглядачів на Україну присилали все лютіших і лютіших, називалися вони обер-фіскалами. Такого-сякого стольника Андрія Ізмайлова, котрий був настановлений при гетьмані для нагляду, замінили Федором Протасьєвим, чоловіком ницим, підлим, ще й драпіжним. Не кращим був і Дмитро Голіцин, який сидів у Києві. За чималий хабар нашим людям вдалося прочитати листа, надісланого Голіциним канцлеру Головкіну. “Для нашої безпечності,— писав він,— на Україні треба насамперед посіяти ворожнечу між полковниками й гетьманом... Коли народ дізнається, що гетьман такої влади, як Мазепа, не матиме, то сподіваюся, що будуть приходити з доносами... Як раніше я вам писав, так і тепер повторюю: треба, щоб у всіх кістах полковниками були люди, які не згодні з гетьманом, коли вони будуть не згодні, то всі їхні діла будуть нам відкриті”.

І хоч гетьман, будучи в Москві, просив, аби чужинських полковників на Україну не присилали, на його прохання не зважали, й за останній рік сіло на полковництва два москалі. Якщо якийсь полковничий уряд звільнявся, з Москви надходило повідомлення, щоб полковника там не обирали, бо “определение учинитца вскоре”. Скоропадський покірно чекав “определения”.

Нинішній гетьман,— говорили на Україні,— людина сумирна, постояти за Україну не іме; хто не нападе — всі деруть, коли б діждатися, щоб гетьманом був чернігівський полковник... Не так давно він за Україну стояв і москалям її розоряти не давав; в його полку без його розпорядження москалі нічого не беруть.

Се була правда. Москалі у нас стояли гарнізонами в кількох містечках, у селах постоїв було мало, й жили солдати не по хатах, а в великих куренях, збудованих для них. Усі апеляції, які виникали поміж офіцерами та місцевими старшинами, полковник розбирав сам, в присутності обох сторін, численних свідків, і чинив по-справедливості. Суворий та мовчазний, вів справу так, що справедливість ставала очевидною всім. Либонь, і в нашому полку були збродні та донощики, й вони доносили, але чомусь апеляцій з Пітера до нас не поступало.

Одначе незабаром полковникові довелося приймати апеляції зі всієї України. На початку того таки тисяча сімсот двадцять другого року гетьмана Івана Скоропадського знову було покликано до Москви й затримано там надовго, від'їжджаючи, гетьман залишив замість себе чернігівського полковника.

Полуботок і далі жив у Чернігові, до Глухова наїздив, отож і більшість справ розглядалися в нашій канцелярії. Прибували справи нові, й випливали старі, Скоропадський був чоловіком, який не любив ніяких турбацій, всі ті справи, покрутившись місяць-другий, лягали на спочинок на дно велетенських скринь. Тепер їх витягали звідти й розглядали заново.

Мені вельми запам'яталася одна, оскільки розпочалася вона при мені, коли я ще мешкав у Комишні, одразу по заміні Чарниша Милорадовичем. Саме по тій апеляції мені разом з Борзаківським довелося їхати до Гадяча при генеральному судці Савичу. Надійшло кілька скарг з Котельви, що Милорадович хоче силоміць узяти її собі в підданство.

Котельва — містечко козацьке, під Милорадовичеву руку хилитися не хотіло, вчинило відчайдушний опір його спробам посісти поля та луки котельв'ян, тоді гадяцький полковник вдався до розору Котельви. Милорадовичеві слуги вирубували ліси довкола Котельви, руйнували греблі та палили млини, сам полковник влаштовував на котельв'янських полях полювання; ганяв з чамбуками, з тренбами, прапорами та бубнами, ловчі витоптали хліби й городину, перебили безліч гусей та свиней і захопили чимало коней. Ускаржилися на Милорадовича Ярема Короткий та Луцик Бакуменко. Другою скаргою була скарга сотника Івана Пирятинського. Його хорт обігнав на полюванні хортів Милорадовича, сотник підніс Милорадовичу впольованого його хортом зайця, а полковник почав бити олов'яною фляшкою сотника по голові. Сотник сказав, що напише гетьману, Милорадович відповів — пиши, я тим папірцем онеє місце підітру.

Людей тягли до квестії за найменшу провину й без оної; хтось купив горілку не в його крамниці, хтось не хотів уступити млина, на когось донесли, що “казав проти македонського каваліра сарказми”, таких карали особливо тяжко, підвішували за руки до сволока й били так, що крізь одяг проступала кров. “Дам фіскалам по триста київ,— похвалявся Милорадович,— одіб'ю шкуру од кісток, вже нікуди не поїдуть зі скаргами”.

Глухівські канцеляристи розповідали, що Скоропадський бубонів при нечисленних свідках: “Затурбував нас своїми строгостями полковник, одбирає собі всі доходи, ратуші в полку запустіли, управління віддав на відкуп слугам своїм”, одначе всі скарги складав до судової скрині, ходу їм не давав, пам'ятаючи цареву промеморію про те, що “Милорадович верность мне свою показал”.

Ми приїхали до Гадяча. Полковник був у від'їзді, й Савич, відаючи, з ким має справу, слідства не вчиняв, одначе люди провідали про те, що приїхав генеральний писар, й сміливіші потягнулися зі скаргами. Я записував скарги, й не одна сльоза впала мені з очей на папір. На власні очі бачив, як полковничі слуги хапали на базарі людей і завдавали до цюпи, тримаючи їх там, поки не відкупляться. Козакам і посполитим ускаржуватися не було куди: Милорадович знищив ратушні суди й зробив судилищем свій дім. Там правили його жінка, брати, син, полковникові прикажчики. Не тільки посполиті, а й козаки платили полковнику чинш і ясенщину — від коня і вола по дванадцять .шагів і по четверику вівса й відбували всіляке послушенство — косили сіно, орали, молотили, рубали дрова, топили печі, стерегли двір, козацькі вдови білили йому хати, й мусили купляти тільки його горілку.

Милорадович ще в Сербії розпочав займатися всіляким гендлем, тепер розгорнувся в дві руки. Підряди на горілку брав по кілька тисяч відер і прикупляв та перепродував шовк, його служники гнали в Крим табуни скоту — по двісті й більше штук, а звідти везли вино, шовк, сап'ян, воли переганяли в Шльонськ та Пітер — по п'ятсот, шістсот голів за один раз, і все то була дармова праця — люди працювали на своїх харчах і в своїй одежі. Всім тим заправляли серби та москалі, й приступитися до них ніхто не міг.

Відчайдушний опір вчинив Милорадовичу козак Балясний із Веприка, котрий мав селітровий заводик і варив селітру. Милорадовичева Уляна забажала придбати той заводик, звичайно ж, за безцінь — “сама варитиму селітру”, одначе Балясний затявся. Пішов під киї, але не скорився, писав на всі боки скарги, й тоді його, буцім за те, що не вклонився полковнику, вхопили й на свято Зішестя Святого Духа оповили ланцюгами та прикували до гармати. Морили на гарматі спрагою, оправлявся просто на гармату, одначе не здавався. Тоді його посадовили на незасідлану, страшенно худу, гостроверху коняку, й сам Милорадович гнав ту коняку поперед себе тридцять верст і пригнав на свій хутір, де Балясного було посаджено в індичник під варту.

Про все це розповів Савичу син Балясного. Савич не знав, що робити, й послав козака до Полуботка. Полуботок наказав Балясного звільнити й, аби Милорадович не вчинив над ним якогось нового злого вчинку, привезти в Глухів.

На той час сам Милорадович повернувся в Гадяч. Савич показав йому листа від Полуботка. Сербин звився, ляснув нагайкою по столу, аж продірявив білий убрус. Савич знизав плечима й мовив:

— Чини, як знаєш. Тільки скажу тобі, Полуботок — не Скоропадський.

Милорадович стояв посеред світлиці — темний лицем, лиса голова виблискувала, неначе кована з міді, очі налилися червінню. Він нічого не сказав, одягнув шапку й вийшов. Ще раз вимахнув нагайкою, й високий, у півтора людські зрости, кущ конопель упав, перерізаний навпіл, жовтий димок закурів з них, вітер поніс його просто до мене — я стояв під вишнею і голосно чхнув. Милорадович повернув голову в мій бік, білки його очей зблиснули, й він подався за ворота.

Того вечора Балясного було звільнено. Ми ж проваландалися в Гадячі ще кілька днів, ніякого слідства Савич більше не чинив, кілька разів зустрічався з Милорадовичем, а про що гомоніли — не відаю. Щоправда, і в гостину до гадяцького полковника Савич не ходив, може, той не запрошував, а може, генеральний суддя не захотів. Він уже натомився, умлівав від спекоти — був це дуже тілистий, неначе з пшеничного тіста виліплений, чоловік,— раз по раз утирався велетенською шовковою хусткою, тратив час на килимі під грушею за кухлем холодного узвару й вимірковував спосіб скорше вернутися в Глухів. Біля обережного, нерішучого Скоропадського і сам став обережним, хоч душею вболівав за козацьку справу. Либонь, у його жилах гомоніла справжня козацька кров, напоєна полиновим запахом Дикого поля, яке вздовж і впоперек об'їздили його предки, любив козацьку пісню, розповіді про минувшину, аж трохи загорявся від них, але надто багато додалося до тієї крові солодких наливок та густих заморських вин, кров пригускла. Тепер біля Полуботка та кров зануртувала швидше. Повернувшись до Глухова, Полуботкові склав звіт про Милорадовича правдивий. Полуботок закликав гадяцького полковника до Глухова. Проте Милорадович у Глухів не поспішав, натомість його обоз торував путь до північної столиці, в палубах високих возів погойдувалися барила з анисівкою, вишнівкою, горілку везли в дарунок цареві (Петро дарунки любив). Старший команди віз у скриньці листа, в якому гадяцький полковник нагадував Петрові про свої заслуги перед імперією та ускаржувався на причіпки нового уряду, а також ще одного листа-подяку цареві від гадяцьких козаків та міщан за “присилку до них такого зацного каваліра”. Підписи вибивав киями. І коли “гадяцький кавалір” приїхав до Глухова, то на столі перед Полуботком вже лежало цареве послання, в якому було сказано: “Оного гадяцького полковника всіляко шанувати і всіляке належне шанування віддавати”.

Указ прийшов на гетьманську канцелярію, а сам Милорадович отримав орден на стрічці. Два тижні пиячив з тієї радості гадяцький полковник, напившись роздягався догола, ставав перед дзеркалом, чіпляв через плече стрічку з орденом і вигукував у дзеркало до власного відображення: “Хто ти такий?” І сам відповідав: “Ясновельможний пан полковник, його царської величності кавалір”. Одного разу його служник Самійло заліз у димар, і, коли Милорадович запитав до дзеркала: “Хто ти такий”, Самійло прогундосив з грубки: “Волоський вар’ят і дурень царя небесного”. Милорадович упав з переляку, а отямившись, підійшов до вікна, Семен саме вилазив з димаря, полковник ухопив рушницю й застрілив його. Ще й сам подав позов, буцім Семен хотів його пограбувати, й склав на мертвого Семена неславу. Челядники, котрих привів у свідки, потвердили, буцім Семен лазив у грубку для грабунку.

Тими пиятиками, вбивством Семена і судом над ним, вже мертвим, вкинув Гадяч у неймовірний переляк.

...Милорадович зайшов до світлиці сягнистою ходою, шабля летіла за ним, неначе довгошия птаха, що склала крила і шугає з височині, закаблуками стукотів, неначе ступав по гайку власного будинку. В світлиці найдовався довго. Ми, канцеляристи, стовпилися біля вікон, які виходили на ґанок, чекали. Сподівалися, що почуємо крик, сварку, погрози... Милорадович вийшов тихо, ледь зігнувшись, ступав м'яко, шаблю в наділках тримав у лівій руці. Вже зійшовши з ґанку, одягнув шапку. Зупинився, чомусь оглянувся. Повільно пішов з двору.

Що то за розмова відбулася в них з Полуботком, про що гомоніли — невідомо, Полуботок після того покликав мене й звелів переписати якийсь папіру і був такий, як і завше — спокійний, розважливий.

По тому на довгий час лихі чутки по гадяцькому полковнику запали. Либонь, затаївся до певного часу. А може, й сказав йому щось таке чернігівський полковник, може, й прохукав у душу дірку якимись особливими словами, мовляв, ти ж вже наш, пустив коріння в цю землю, і брати твої також, не забивайте давнього пагіння, бо воно колись заглушить вас. Бог над нами один, всі ми діти його.

Пошук на сайті: