Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 48)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб3863
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4078
Вони ще якийсь час віддавали один одному ґостину: Полтавська вікторія — банкет у Вельямінова, свято Успення — в Полуботка, тезоіменини імператриці — у Вельямінова, храм Різдва Богородиці — в Полуботка. Все те йшло з руки гетьмана, він знав гаразд, що злагода найперше знаходить людей за святим хлібом. Вельямінов жував український хліб і думав свою — цареву — московитську думу.

На початку серпня гетьман гостював у зятя в Лубнах. Він взяв з собою й мене. Яків Маркович жив при батькові, який на той час найдовався у Дербентському поході. Обійстя Марковичів над Сулою — розкішне, з нього видно все Засулля — широкі луки й ліси, оповиті голубим серпанком. Понад Сулою великий сад і город, таких городів я, либонь, більше ніколи не бачив. Гарбузи вилися по плотах, по тичинах, по деревах, на баштані кавуни, неначе велетенські казани, мак стіною, огірки та цибуля й квасоля на тичинах, а понад самою водою коноплі, як ліс. Під конопляними хащами зустрівся я з Оленкою. Вона пильно поглянула на мене, і я зрозумів, що Оленка не знає, що діється в моєму серці. Бо зачіпала жартами й збиткувалася, а я не міг відгадати чому. Я живу з молитвою про Уляну в серці, нащо я їй і чого їй від мене треба? У неї багатство, в неї удатний чоловік... Я тратився й ладен був утекти в коноплі, сердився. Яків приймав високоповажаного тестя щедро, сердечне й водночас поштиво, шанобливо, й виходило це в нього просто та гарно. “Батечку, батечку,— за кожним словом,— а йдіть-но сюди, подивіться на нашу спальню нову, білу, купив за сорок три золоті, йдіть-но сюди, погляньте на цибулю, такої немає ніде в світі, аглицька, привіз купець заморський, візьміть ось цю книжку: “Правдива новина і жахлива історія, випадок з нашестям відьом і диявола в місті Дінбурзі...”, книга дуже стара, по-німецькому писана...”

А що обоє знали ще й по-латині, й по-польському, кохалися в книгах, Оленці не одразу вдавалося відірвати їх від тих книг до обіду. Показував Яків гостям зброю: ковані сріблом булдимки та флінти, й карабіни прості, пістолі в золотій оправі, водив не двору господарському, де вози та плуги, і сохи волові, цілинні, і якось так розповідав, що всім було цікаво, хоч бачили той реманент сотні разів. Особливо впивався зброєю, то була поезія, а не зброя, надто мисливська — німецькі та французькі рушниці з найкращої сталі, інкрустовані золотом, з неймовірно точним боєм. Сподобалися рушниці гетьману, і Яків подарував йому одну, найкращу.

“Батечку, батечку”,— слова перекочувалися у нього в роті, неначе горішки, на суворому обличчі гетьмана раз по раз ясніла усмішка. В тісному колі, за столом, саме Яків давав напрямок розмові. Наводив усілякі приклади з давньої та недавньої історії й казав, що вольним людям краще померти, аніж схилитися в чужоземне ярмо. Казав багатозначно, поблискуючи очима, рішуче струшував головою, і чорні кучері злітали вороновим крилом. А тоді враз перекидався на жарти, дотепно перекривляв старого приходського дячка, показував, як той вчить грамоти: стає перед школярами, випрямиться — “Ферть”, руки вгору — “Пси”, опустить — “Ща”, й учні завчають те, й потім, навіть у церкві, як трапиться їм у псалтирі, скажімо “пси”, скидають руки догори, а миряни нічого не розуміють, дивуються. Гості сміялися, сміявся Полуботок. А далі розпитував про полковий уряд, про полк. Я чомусь не міг уявити Якова на полковницькому уряді, а він вже правив цей уряд другий рік, минулого року батько ходив на Ладогу й теж лишав його замість себе. Щоправда, козаки ремствували, казали — надто молодий, позаочі називали “новохрещеним жидом”. Диво, Андрія Марковича жидом не називали, хоч у його жилах текло жидівської крові вдвічі більше, ніж у Якововій.

Напакував Яків тестеві гостінців — цілого глабчастого воза заставили бутлями, барилами, корзинами,— мовляв, гетьман живе не вдома, свого справжнього дому в Глухові те має і припас йому знадобиться. Все розумів Яків, все бачив наперед оком свого розуму. Він і в Глухів часті присилки тестю робив, то пару огарів та журавлів, то діжечку патоки, то яблук ранніх, то воску кілька кругів, то гарнець вина полинного.

Над Сулою від гетьмана одступала темна хмара, чоло його проясніло. Але вернулися в Глухів, й знову туча закрила небо. Я спостерігав її, і шепотілися ми з моїм новим товаришем Ільком Диким, трохи молодшим од мене парубком, також канцеляристом гетьманської канцелярії. Потоваришував я з Ільком міцно. Ми навіть замешкали в одному кутку куреня. Молодість, вона безпечна. Адже Ілько хворів на сухоти, і я міг захворіти від нього. Але те мене тоді не страхало. Ми спали поруч, їли з однієї миски, пили з одного корця. Ілько — спалахливий парубок, трохи гоноровитий, жвавий, трохи хитруватий, одначе хитрував якось так, що я на нього не ображався. Обличчям тонкий, з гострим, дзюбкою, носом, на щоках, коли хвилювався, проступали червоні півонії. Може, то вже були півонії сухотні, не знаю. Він надзвичайно гарно грав у дами, й приохотив до тієї гри мене, і вмів грати в карти, й знав безліч всіляких бувальщин. Та все ж іноді його очі ставали затуманеними, печальними, либонь, прозирав у глибінь свого майбуття й бачив близьке дно.

Я жалів Ілька, іноді, на самоті, думаючи про нього, мені на очі наверталися сльози, я взагалі страшенно жалісливий, шкодую старців, і сиріт, і котів та собак бездомних. Розлучившись на довгий час з кимось, з ким водив дружбу, не знаходжу собі місця, груди мені стискає туга, і така там стоїть печаль, що сльози самі навертаються на очі. Я знаю, що це погано, навіть смішно, надто для парубка, але такий вже є. Свою щемливість старанно приховую від усіх, та не завжди це вдається. Он і Ілько іноді потішається наді мною. Але тільки вряди-годи. Він і кабешний, і законозистий, але й тямковитий. Де тільки збереться кілька канцеляристів або старший на розмову, вже він там. Слухає, як хороший школяр, а тоді ділиться зі мною почутим. Вчора розповів, що підслухав розмову Полуботка з Жураковським. Буцімто Полуботок сказав: “Це царство пожиратиме сусідів, доки не подавиться. Воно тичеться в усі боки, скрізь прогризає діри, всюди просовує свою лапу, нехтує людські закони й звичаї і рахується лише з міцним кулаком, а більше ні з чим”.

— Як ти вважаєш, про яке царство він казав? — запитав Ілько.

— Як то про яке? — здивувався я.— Невже не здогадався? Про Московію. Продерлися до одного моря, до другого, лізуть до третього. Ну нащо б їй ота Персія, отой Дербент? Перси Московії не чіпають, живуть собі.

— Та ба, а я й не здогадався,— почухав потилицю Ілько.

Позавчора ми з Ільком понесли від Полуботка якусь Цидулу Якову (Ілько завше набивається мені в підпомічники), Якова не застали, цидулу передали Оленці. Вона сиділа на ганку в люстриновій шнурівці, розвитій на грудях керсетці, на голові в неї поблискував парчевий кораблик, тримала на руках руду кицьку з синім бантом на шиї, гладила її, й Ілько розкрив рота та забув його закрити. За ворітьми ж спустив з припону язика:

— Ге, яка краля. Та ще й заміжня — за полковниченком. Даремно, Іване, смалиш халявки...

— Плетеш ти лико, Ільку. Вона заміжня жінка. Та ще й моя двоюрідна...

— Кажи, кажи... Дивився на неї, як кіт на синицю.

— То ти розтулив рота та й забув затулити.

— Атож, ласий шматочок... Куснув би.

— Не встид тобі... Цур, дурню.

На всі подальші Ількові гаки про дівчат та молодиць я не відповідав. Радів тільки, що не знає нічого про мої справжні сердечні болі. Та й було нам в ті дні про віщо говорити, чим турбуватися, опріч дівчат. Малоросійська колегія працювала день і ніч, відкрила всі лотоки на старих греблях, у які ринула гнила вода. Там приймали позови про справи, вирішені бозна-коли, десять, а то й більше літ тому назад. Кожен, хто програв позов, тепер міг випробувати своє щастя ще раз, навіть коли був вочевидь неправий. Колегія ставала на сторону сутяжних позивачів. Хоч більшість позивачів ішли до полуботківського суду, люди захланні, драпіжні топтали дорогу на Веригін. Там не шкодували паперу, не шкодували чорнила, бо й папір чорнило, віск та сургуч почали присилати тільки в колегію, а в Генеральну канцелярію не присилали. Якось я застав за літнім столиком під грушею Ілька, який старанно водив тонко затемперованим пером по паперу. Я прочитав написане й зупинив Ількову руку.

— Що це ти пишеш?

— Позов козака Тупичівського Петра Івановича за млин...

— То це ти пишеш у колегію?

— В колегію. А хіба що?

— Як то що? Не прикидайся дурнем.

— Полтину платить за супліку. Та за папір гербовий десять копійок... Такі гроші...

— А за внесення до протоколу протоколісту — карбованець, канцеляристу, який діло править, два карбованці, капітану, який їде на місце — десять карбованців. Добрі гроші. За діло неправе.

— Та що нам до того. Правота, вона завжди має виворіт. Я вихопив папір і пошматував його. Ілько підхопився, стиснув кулаки. Стояв навпроти мене звихрений, в очах яріла злість, на щоках грали рум'янці. Це був наш перший розмир.

— Ось піду до судді генерального,— мовив я і ступив кілька кроків. Генеральний суддя на той час сидів у підвали канцелярії та пив пиво.

Ілько посунув за мною.

— Чекай, Іване. Ти того... Не кажи судді... Дурний я... І бідний... Не розтямкував, що й до чого.

— Не бреши, Ільку. Тямкуєш ти добре... Хотів заробити...

— Більше не буду. От їй же Богу.— Мене розчулило Ількове дитяче каяття. Ми помирилися. Кажуть, дорога до істини — з помилок, Ілько, подумав я, вже знайшов її.

З колегії летіли указ за указом по судових справах всіх рангів, декотрі укази солдати носили з колегії й нам у Генеральну канцелярію, і були там укази на виклики сотників та полковників по старих судових справах, як, скажімо, виклики сокиринського та глухінського сотників, і дозволи значним козакам ловити рибу в Десні, Сожі, Путі, Бесяді, Судості, Івоті, Убеді, Острі, хоч ті рибні угіддя були давно віддані в оренду, а гроші з них ішли у військову скарбницю й укази з вимогою доповідати кожному полку, кожній сотні, які податки там збирають і куди йдуть гроші, скільки збирають хліба та вигонять куф горілки, скільки в полках та сотнях козаків і посполитих, і укази з забороною приймати в полках запорожців та татар, а також не ширити до них листи, а листи, що надходитимуть звідти, відсилати в колегію. І публікували указ на збирання по всіх полках на колегію тютюнової та бджолиної десятини, а потому послали своїх збирачів податків по всіх полках. Ті укази та промеморії були писані з диявольською хитрістю, по них виходило, що цар та колегія тільки й клопочуться простими людьми, а українська старшина тих людей дотирає. Москва зводила українських козаків та посполитих у сварку з старшиною. Отако він “клопотався” українським людом, а власний люд по всій Московії зубожів до останньої межі, до того ж там заходило на нову ревізію, за якою всі російські прості люди ставали панщинними. Гетьман якось сказав, що по ревізії в Московії зроблять ревізію й тут і всіх українських козаків та посполитих запровадять у панщину. Сього боявся найдужче.

На укази колегії Полуботок наказав дослати в полки універсал, аби десятин не збирали, й сталася в нього з Вельяміновим вельми гостра розмова, генерал навіть ногами тупотів, й погрози кидав, і лютував страшенно. Полуботок вислухав погрози мовчки, одначе, йдучи з двору, мовив, що до десятин і інших податків Вельямінову зась, сього на Україні ніколи не було й не буде.

Того дня ще одним указом Вельямінов викликав до себе судцю генерального, але Полуботок того не пустив. Й склали в Генеральній канцелярії до Сенату промеморію, в якій оскаржили самоуправство Вельямінова. Оповіли, що засипає він Генеральну канцелярію та полки указами, а укази, як відомо, видає тільки цар, що втручається в справи, у яких нічого не розуміє, сіє розмир поміж старшиною та козаками, підриває повагу до багатьох вельми шанованих, валечних козаків і що в війську зростає нарікання на ту паперову завірюху та на генеральські погрози.

Написали й цареві, вже в котрий раз. Цар сидів у Астрахані, українській генеральній канцелярії не відповідав. Й тримали в Астрахані Семена Рубця та Василя Биковського. Вони зробили зо дві посилки листами, в яких повідомляли, що з приводу виборів гетьмана нічого нового сказати не можуть, цар мовчить. Послали туди Ханенка, але й його було затримано, він повернувся аж тринадцятого грудня, грамоти від царя не привіз.

Полуботок продиктував листа обер-секретареві Сенату Івану Позднякову, чоловіку зичливому до українців, у якому було сказано про укази Вельямінова та про десятини. “Через ту колегію сильний кривдить слабкого, ніхто нікого не слухає і ніякої справедливості вчинити не можна”,— так скінчив свою мову в листі до Позднякова Полуботок. Написали й Меншикову — вельми обережно, Меншиков дихав проти українців чорним димом жадібний і захланний, він нашорошував вуха на шемрання тих старшин, які несли йому багатий ралець. Погромивши та потоптавши Батурин, отримавши від царя Батуринську волость у вічне володіння, почав захоплювати та приєднувати сусідні волості й то вже не добирав способу, аби скарати тих, хто не хотів віддавати свої володіння. Батурин виглядав пустелею, Меншиков вистинав там старих і малих і тепер чортив себе за такий недогляд, якби ж то знав, що ті землі достануться йому, рубав би голів менше.

До подарованого Петром Меншикову Почепу світлійший приклинцював Баклань і Мглин і всіх козаків перевів у посполиті. З Почепа посипалися в Сенат скарги, їх прийняв до розгляду віце-канцлер барон Шафіров, почав розмотувати клубочок, який Меншиков старанно ховав. Шафірову стали в поміч Голіцини та Долгорукі, люди родовиті, яких посунули на край столу Меншикови, Скорнякови-Писарєви й інші людці, котрі вибралися нагору з царської ласки. Шафіров таки взяв верх над Меншиковим, зібрав незаперечні свідчення хабарництва та беззаконня світлійшого, хоч потім, наступної весни, Меншиков та Скорняков-Писарєв упіймали Шафірова на дрібній неправді, причепили туди ще кілька справ вигаданих і спровадили його на ешафот, і вже коли кат замахнувся сокирою, аж тоді вийшов з натовпу кабінет-секретар царя Макаров і проголосив, що Петро дарує Шафірову життя й заміняє смерть довічним засланням до Сибіру. А про свого улюбленця Меншикова тільки й вказав, що той зачатий в беззаконні й таким уже помре. Мовляв, що з нього взяти.

Пошук на сайті: