Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4191
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4432
А тут, підігріті горілкою, хлопці розбалакалися, розсміливились, казали про нього похвальні слова. Я намагався їх погамувати, переводив розмову на інше, але вони верталися на те саме тирло. А там же тільки чорна збита земля, що з того можна взяти собі на зажиток! Мазепи немає, Карла також, а Орлик віється по світу. Мені самому було цікаво все те, й холодив серце страх.

Розійшлися, бо почав накрапати дощ. А вранці, ледве повставали, прийшли до нашого куреня капітан з двома солдатами й повели Кирила Копила з собою. Ми кинулися до гетьмана, але його не було — від'їхав до Чернігова. Савич й слухати не хотів про те, щоб заступитися за свого канцеляриста, ледве вмовили його написати цидулу. Її поніс у колегію Борзаківський. Йому вдалося домовитися тільки про те, що при вивідних розмовах буде присутній глухівський сотник Мануйлович. Того ж дня почали по одному викликати тих, хто вчора увечері був на валу при крамольній розмові. Першим покликали канцеляриста Василя Пастуха, він повернувся пом'ятий, а трохи веселий. Розповів, що дізнання веде якийсь майор, але при тому присутній сам прокурор колегії Михайло Хрущов, напосілися вони на нього вельми, але він обвів їх довкола пальця, сказавши, що був п'яний і нічого не пам'ятає. Я пригадав, як мався вчора Пастух, він справді здебільшого мовчав, пив горілку та їв кавуни. Одначе що буде з іншими? Й що казати мені? Також видавати себе за п'яного? Але в те ніхто не повірить, всі знають, що я не п'ю. Сказати правду? Те супротивне моїй совісті, всьому, чим жив, про що думав останнім часом. Посвідчити, що нічого такого не говорили, в те не повірять, вони звідкілясь вже знають правду. Моє чоло оросили липкі краплі поту. Все на світі надто просто й непросто. Існують тільки дві сторони — чорне й біле, добро і зло, любов — ненависть, життя й смерть, правда та неправда. Цей вибір куций і здебільшого страшний. І страшний нині час. На який би край я не став, він смертельно небезпечний для мене. Або запроданець, або в'язень! Я — поміж двох каменів, і вони зітруть мене на борошно. І ось я вже йду слідом за солдатом. І такий я маленький-маленький, і тінь моя коротенька, не більше кроку. Солдат понурий і злий, і тінь його довга, рушниця теліпається за плечима й хляпають прибиті пилюкою чоботи. Йдемо містом, і всі зустрічні проводжають, мене хто подивованим, хто співчутливим поглядом, йдемо довгою греблею, у воді схлюпує риба, чорна лиска попливла в очерет і потягла за собою вервечку каченят, десь іволга п'є тягучий осінній сік пізніх вишень і давиться ним, виспівує коротко, кіркітливо, на Веригіні в присохлому листі сито виблискують велетенські кавуни на баштанах. Життя тече, життя вирує... Таким воно буде й без мене. Стрибають горобці на дорозі, й стрибають горобцями мої думки, шукають викруту. А його ж немає... Чорне або біле. Добро або зло. Горобці під решетом, і страшно... Неймовірно страшно. Всі йдуть по своїй волі, а я йду за солдатом. Ще нещодавно я був присутній на квестії і впевнив себе, що витримаю й сам будь-які випробування. Витримаю в ім'я добра та справедливості. В ім'я мого люду, в ім'я України.

Але виявляється, що справедливість є мала і велика. Велика, це загинути за Україну, загинути на велелюдді, красиво й почесно. Але здебільшого маємо причетність до справедливості малої. Коли людина поступається по дрібочці, по цяточці, коли щоденні вигоди штовхають її до тих поступок, і вона ледве чи й помічає те. А якщо і помічає, то: ну що залежить від отакої дрібниці. Звісно, вона розуміє, що вчинила нечесно, але вчинок той такий маленький... А за нього можна понести велику кару. Як оце ниньки. Ну, посвідчу я на користь Кирила Копила, п'янички і перелюбника, захланного чоловічка... І мене самого візьмуть до тюремного ув'язнення. Й кому буде з того печаль? Хто згадає про мене? Заб'ють канчуками, згноять у ямі. І то нізащо. За п'яничку Кирила Копила!..

Посвідчу на користь тих, хто допитує Кирила, на користі, колегії... Про те знатимуть всі. Й цуратимуться мене. Показуватимуть пальцями. Я не зможу більше працювати в Генеральній канцелярії. А основне, я не зможу поважати себе А ще таке: “Люби, Боже, правду”. А правда така, що гірша неправди.

Почувався щиглем, загнаним в сильця. Я боявся сказати щось таке, об чім шкодуватиму довго, можливо, все життя. Я боявся не сказати нічого... бо теж можу шкодувати, вже не на волі, а за ґратами. Серде моє тіпалося й тремтіло, і в голові гуло, як у порожньому комині. Мені здавалося, вивідники все розуміють, про все здогадуються, бачать мене наскрізь.

Одначе людина не щиголь, її розум верткий і хитрий, він прагне отієї середини, якої здебільшого немає і яку іноді вдається знайти. Я знайшов її вже на порозі кам'яниці, до якої мене привели. Кам'яниця колись була коморою, в ній зберігали щось цінне, бо двері — оббиті залізом і вікна вгорі маленькі, заґратовані. Під стіною стояв стіл, за ним сиділи тілистий прокурор Хрущов, майор з хвацькими вусиками та гострими бровами і військовий писар, а трохи збоку, на ослонці без спинки — сотник Мануйлович, який вдавав байдужість, але тільки вдавав, у його очах присипані сірим попелом байдужості тліли іскри. Він перший і розкаже про мене все.

Я став посеред кам'яниці, розглядався. Розглядався навмисно довго, трохи відкривши рота.

— Ти будеш канцелярист Іван? — запитав майор, перед тим заглянувши до паперу, який лежав перед ним.

Я не відгукнувся, розглядався далі. Якісь гаки попід стіною, либонь, на них вішали копчені окісти, в стелі — діри.

— Ти єсть Іван Сулима? — вже голосніше запитав майор.

— Га, що? — сказав я і подивився на майора. Той зглянувся з прокурором.

— Ти що, погано чуєш? — обізвався Хрущов.

— Еге ж, прийшов оце,— відказав я. Прокурор і майор зглянулися знову.

— Він глухий? — запитав прокурор Мануйловича.

Той знизав плечима.

— Здається, трохи недочуває.

— Нащо ж його тримають у канцелярії?

— Пише справно. І грамоту знає.

Майор підвівся й підійшов до мене.

— Що ти чув учора на валу? — гарикнув просто мені в обличчя.

Я витріщив очі.

— На валу! — прогримів майор.

— Кавуни їв. Солодкі,— голосно, вельми голосно відказав я.

Тепер ми кричали обоє. Майор допитувався, про що гомоніли канцеляристи на валу, а я плів йому, що на думку збігало. Врешті майор утомився, підійшов до столу, взяв аркуш паперу й написав на ньому: “Про що учора ввечері розмовляли канцеляристи? Що казав про Орлика Копил? Він читав якогось листа?” Я покрутив головою і написав: “Паперу в Копилових руках я не бачив, а про що говорили канцеляристи, не знаю. Бо глухий. Колись упав з коня”. Я бачив, як осміхався Мануйлович. Либонь, йому подобалося, як я воджу по пустирях вивідників. Вони ж ще трохи поморочилися зі мною й відпустили. Хоч майор і висловив сумнів:

— Цей хлопець зупиняв усіх інших, казав, щоб не згадували Орлика. Отже, він чув.

— Може, щось і чув. Через те й застерігав. Він і зараз дещо чує.

Я йшов через греблю з Веригіна, і вже веселіше цвірінчали горобці, й іволга мовчала, а на осокорі щебетали дрозди.

Тепер я думав про те, хто виказав Копила, хто переповів усю розмову на валу. Нас було шестеро, Миля — сьомий. Хтось із семи. Звичайно, не Миля. Отже, хтось із п'яти.

Думав і думав, до розлому в голові, й ні до чого не міг додуматися.

Всі, кого допитувано, пішли стежкою, яку вказав Пастух: були п'яні, нічого не пам'ятаємо. Дознання обірвалося раптово: хтось вночі вийняв з прибоя патика, яким зачинявся льох у дворі колегії, і Копил утік. Якийсь зичливець допоміг йому втекти, бо й обох вартових було підпоєно, вони спали на соломі біля погреба.

— Які сміливці,— казав мені Ілько.— Там же стільки сторожі. І Копил також... Хто б міг подумати... Миршавий, нікчемний. Куди він міг податися?

— Звідки я знаю.

— Може, й справді мав від Орлика якийсь знак? То такий чоловік...

— Який?..

— Славний. Хіба не так?

Я чомусь промовчав.

З Чернігова приїхав темний, як хмара, Полуботок. Розмовляв, а в очах печаль і холодок зимовий.

А тим часом з колегії летіли листи густіше, ніж листя з осінніх беріз. Колегія виставляла себе захисником усіх покривджених і під'юджувала козаків та селян подавати скарги на старшину. Вельямінов діяв підступно, йому найперше було потрібно сколупнути весь нинішній український уряд і посадити на його місце своїх урядовців. І вже в селі Погребах побито старосту, і вже старшину Данила Забілу натовп тягнув по вулиці за волосся. Ся остання новина розвеселила всіх у Глухові. Данило Забіла — чоловік ворохобний, відчайдушний і вельми лихий, він писав доноси ще на покійного Скоропадського, оббріхував його тяжко, буцімто гетьман якшається з Орликом та Карлом, буцімто звиває кубло зради, буцімто лютує і немилосердно карає людей. Все те було неправдою, і ось врешті покарали самого Забілу, котрий тепер писав те саме на Полуботка й раяв москалям, як краще потолочити українську старшину, прибрати її до рук.

Полуботок видав універсал, аби люди на московські під'юдливі поклики не піддавалися, сиділи тихо, працювали, землі один в одного не одбирали, самовольств не чинили. На всі незлагоди є закон, потрібно звертатися до суду, до Генеральної канцелярії, а не до колегії.

Кілька чоловік вже наступного дня забрали позови з колегії. Вельямінов знесамовитів, примчав з Веригіна. Кипів і бризкав піною кричав і погрожував. Його прозорі, ніби налиті голубою водою, очі посатаніли. Важко було збагнути, що це за чоловік. Чи є в нього душа і, якщо є, що в тій душі. Людського закону там не було. Бога й поготів. Він скрипів, жахтів, а гетьман сидів на фотелі спокійний. Кілька старшин горбилися під стіною на лаві:

— Без відома колегії універсалів не посилати! Ніяких повелінь, які супротивні повелінням колегії, також! Інакше...

— Я наказний гетьман, і це ствердив сам цар. Вище гетьмана на Україні ніколи нікого не було. До того ж, я знаю тутешній люд і звичаї набагато ліпше за вас, бо тут народився і прожив життя.

— Я бригадир і президент,— заревів Вельямінов.— А ти що таке переді мною? Ніщо! Ось я вас зігну так, що й інші тріснуть. Государ наказав перемінити ваші давнини й робити по-своєму.

Я дивився на президента колегії. Я розгадав його. Він тільки вдавав лютість, злість. Насправді ж нічого того не було. Це був млинок, змайстрований і виставлений на вітер дужою, підступною рукою. Не перший і не останній. Він — негідник, але таким його пустив у світ творець, не той, що на небі, а той, що на землі.

— Пане бригадир. Де вчилися такої вшетечності? Хто ваші батьки? — запитав Полуботок.

— А що тобі до того? — спантеличився Вельямінов.

— Нічого. Просто в нас не прийнято ображати людей. Та ще старших віком. Навіть школяр те знає. А потім... Шкода вас. Отако напнетеся... Погляньте, як посиніли... Удар може вхопити...

Троє штаб-офіцерів, які стояли за спиною бригадира, поопускали погляди. Вельямінов налився бурякове й заревів уже зовсім не до речі:

— Я вам указ!

— Тільки неправа людина може кричати. Ви не поважаєте наших законів і не поважаєте своїх. Мені соромно таке слухати. Мав вас за просвіщенну людину, а ви маєтеся, наче п'ятий солдат. Не соромтеся самі, не соромте честі мундиру свого. Йдіть звідси добром. Про все я повідаю його величності. І, зрештою, готовий будь-якої хвилини, хоч і зараз, задовольнити ваш афект лицарським звичаєм, який і ми, козаки, знаємо.

Вельямінов удав, що не почув останніх слів.

Полуботок відав: все, що чинить Вельямінов, то за таємним велінням царя, яке бригадир і виконує. Це не людина, а державний батіг, і він не зупиниться. Наступає тяжкий час лютого двобою з стодужим змієм, яким є російська державність.

Щось кривавилося перед очима гетьмана, й серце йому стислося, і, щоб хоч на мить відволіктися від тих думок, не датися на підмову царського посіпаки, адже він пащекував ще й для того, аби викликати його на сварку, аби Полуботок необачно сказав щось у бік царя, Москви, підвівся й подивився на євангельську картину, на якій двоє сіячів сіяли зерна. За ними йшли білі птахи й клювали ті зерна.

— Ми люди мирні,— мовив гетьман, звертаючись поглядом до штаб-офіцерів.— Ми ратаї, тільки лихо змушувало нас брати й руки шаблю. Ми завше захищаємось, а не нападаємо. Така нам випала доля. Ми сіємо зерна для всіх, хто йде до нас з миром. І для птахів небесних також. І живемо в злагоді з Богом та законом, який є Божим, праведним. Подумайте об сім.

Я бачив, як по тій розмові гетьман вийшов на подвір'я, пройшов на вал і став під кленом. Я бачив, як приклав він до серця руку й зітхнув. Він звик ставати проти ворога з шаблею, а тут доводилося ширмувати словами, та й то тільки закладатися, а не нападити. Важкі це змаги, і — ніякої світлини попереду. Він обвів поглядом хати і сади на передмісті, річку й заріччя, темний ліс на овиді. О, як він любив цей свій край, о, як бажав йому добра, хотів його захистити. Віддавав йому в офіру всі свої сили й життя.

 

* * *

Пошук на сайті: