Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 57)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб3041
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб3260
Він часто казав приказки, які не стосувалися ні до чого. Скаже, а воно тулиться, як горбатий до стіни. А може, цього разу приказка таки була до діла? Бо й Ґалаґан почервонів. Простакуватий, нелукавий Миля в той же час мав око пильне, гостре. Либонь, уловив, що в мене щось не склеїлося з паном полковником.

 

* * *

Довго я не спав сеї ночі. Лежав і думав. Чудно думав. Про себе, про Ґалаґана, про всіх інших, які не їдуть у Глухів на гетьманів поклик. Про всіх нас. Либонь, ми втратили себе, розвіяли серед цих розкішних лук, гречаних полів, садів, які цвітуть так, як цвіли перед гріхопадінням людським. Ми мовби й не завойовані, але й не вільні. При нас наша зброя, з нами наша молитва, але зброю ми виймаємо за чужою командою і молимося за здоров'я чужих державців. Ми п'ємо студену джерельну воду і вдихаємо п'янкий запах бузку, й не помічаємо, що ті запахи отруєні чужим порохом. Почуваємо, що щось не так, та нам чогось не вистачає до великої сміливості, великої самопожертви. До того ж знаємо, що можемо померти за найменшої провини, тобто з того, що завдадуть нам у провину: безліч дрібних страхів, дрібних справ поглинають нас без решти. Ми заспокоюємо себе, кажемо, що живемо за законами батьків, за договорами, які уклали наші визначні антецесори, й волимо не помічати, що давно не дотримуємося тих законів, а договори сповідаємо, як того вимагають наші поневолювачі.

Мали б помолитися своєму Богові, поскаржитися, попросити, щоб укріпив наш дух, нашу ненависть, але нас запевнили, що Бог у нас з нашими кривдниками (їх називають братами) один, отже, нема кому скаржитися. Це дуже тяжко — один Бог, і хтозна за кого він. А ще тяжче, що один державець, і дехто вірить, що він наш, наш по справедливості, посланий нам Всевишнім, і щиро хилиться перед ним.

І всі ми неначе заблудилися в лісі, у власному лісі, й не знаємо, як з нього вийти і навіть з якого боку сходить сонце.

У суботу ми в'їжджали в Лубни. При самому в'їзді трапилася пригодонька: відстала й почала хляботіти підкова на правій передній нозі мого коня, він закульгав, ми запитали, де кузня, й під'їхали до неї. Але коваля не було, пішов у місто, його довелося довго чекати. Я сидів у темній приземкуватій хаті, розмовляв з дідом, який вигрівав на лежанці кості, в мене на колінах лежав попелястий кіт і стиха мурликав. Приходили міщани — той жало на сапі одтягти, той чаплію полагодити, приїхав і Марковичів челядник, привіз півв'язки заліза на лемеші, розпитався в мене, хто я й звідки, та й поїхав, не дочекавшись коваля. Зрештою, прийшла якась жінка й сказала, що коваль лежить у корчмі п'яний. Тоді Миля сам узяв молоток та вухналі й підкував коня. Милю я залишив у корчмі, а сам потрюхикав до полковницького двору. Багатий то був двір і чепурний, хліви та клуні, погреби і льодовні криті ґонтом, а будинок і флігель — черепицею, скрізь порозбивано квітники й біліли посипані піском доріжки.

Багатий господар полковник Андрій Маркович. І крутий вельми. Почуває силу за собою велику. Побивав разом з Меншиковим Батурин, цар власноручно одягнув йому на шию голубу стрічку. Скуплював багатства владною, дужою рукою, одбирав землі в козаків та посполитих, ставив млини на ріках та горбах, рубав ліс понад Сулою та продавав на слободи.

Челядник провів мене до світлиці, й там я зустрів Оленку. Була чи то розгублена, чи то розхвильована, поправляла на голові білий серпанок, який носила замість очіпка, кутала плечі в зелену квітчасту хустку, хоч було зовсім не холодно.

— Сідай, Іване,— запросила трохи розгублено. Я сів на оббиту зеленим сукном лаву. І всі інші лави були пооббивані зеленим та синім судном, і стояли фотелі з високими стінками, й стіл на лев'ячих лапах, і дві шафи з горізьбою. Й скрізь на стінах — зброя, від луків і кольчуг стародавніх до булдимок та карабінів найновіших. Здавалося, тут мешкають щонайзаповзятливіші вояки. Щоправда, полковник Андрій — козацюра справжній, він і нині у Терськім поході, а Яків нюхав пороховий дим тільки на полюванні, хоч нині виконує уряд наказного полковника. Що то значить мати багатих і вельможних родичів. Так дорікнув йому в мислях за зброю і одразу подумав, що й сам син предків славетних, а жодного разу не стрілив по ворогу.

На лаві поруч мене теж чомусь лежали дві шаблі та ронди.

— Збирався Яків одвезти до золотаря, та от така недоля — занедужав,— бідкнулася Оленка.— Кашель у нього, магнезію приймає.

Мене пойняла досада. Хоч і не був у тому винуватий, але не виконав Полуботкового доручення: не поїхав у Глухів Ґалаґан і тепер ось не поїде Яків. Оленка, либонь, вловила розгубленість на моєму обличчі.

— Був лікар солдатський, і наш цирулик... Віск з живицею та здором на яйцях замішані давали і мед з цибулею — а кашель не проходить.

В сусідній кімнаті забухикало, і вона повела очима.

— Чуєш. Так бідолашний мучиться... Я не знав, що сказати.

— Зайди на хвильку.— Оленка прочинила двері спальної кімнати.

Я переступив поріг. Скрізь біло, рожево, біло-білі ліжка тонкої, химерної різьби, білі фіранки на вікнах, біла серпанкова завіска на іконах у кутку, білі подушки й простирадла купою на одному ліжку, а на другому з-під білої ковдри виглядала чорна кучерява Яковова голова. На бильці ліжка — халат бухарський рожевий, підбитий зайцем.

— Спасе Бог,— привітався я.

— І тебе також,— прохрипів Яків.— Днина гожа... А я оце лежу. З чим завітав?

— Прислав пан полковник. Сподівався побачити тебе, щоб погомоніти об тій самій матерії.

Яковові очі стрибнули горобцями.

— Куди мені... Хіба що на смерть.

— Бачу, бачу,— мовив я.

— Як там... батечко? — насилу ковтаючи слова, мовив Яків.— Ломить мене... Й сон морить.

— Здорові пан гетьман. Приїдеш, як одужаєш. Одужуй швидше.

Я задки вийшов з спальної кімнати.

— Купив Яків спальню білу за двадцять тисяч і ось тепер валяється на тих ліжках,— ні сіло ні впало мовила Оленка, мабуть, таки хотіла похизуватися дорогою чужоземною спальнею, та не знала як. А мене вхопила досада. Перед ким вона хизується?

— Мабуть, ти втомився з дороги і зголоднів,— сказала Оленка.— Заночуєш у нас?

— Либонь, що так,— відказав.— Але я не сам. Зі мною козак, товариш мій, він у корчмі лишився. Я приведу його.

Від Милі пахло вином, але він не був п'яний. Мабуть, ще не встиг напитися. Одначе дознав багато чого.

— Шинкарка крадене переховує. Хотіла мене женить на наймичці,— сказав, ледве ми вийшли з корчми.

— Отако швидко! — здивувався я.

— А чого валасатися,— засміявся Миля.— Тільки ряба дуже, ще й кривонога.

На валу, повз який ми проходили, працювали козаки. На башті стриміло кілька драгунів, одягнених у чудернацькі чужоземні капелюхи.

— Драгуни людей палицями луплять, а добродійний зять нашого гетьмана дивиться на те та вино з поручиком п'є і родзинками закусює.

— Не бридь ледачого, Пилипе,— суворо сказав я.

— Та ще сьогодні пив. З поручиком Сибірського полку. В тій самій корчмі...

— Брешеш! — гримнув я.— Пан Яків лежить хворий.

— Він ще сьогодні з конюхами лошака-стрижака вчив,— зупинився посеред дороги Миля.—Там, у корчмі, його старший конюх і куренчиків двоє.

Мабуть, я мав вельми розгублений вигляд, бо Миля засміявся.

— Од чого б це він міг заслабнути так одразу? — Пошкріб величезною п'ятірнею потилицю.

Я вже знав, чого заслаб Яків. І чому не навідувався в Глухів, і чому не слав своєму тестю подарунків — птушок — тетеруків та рябчиків, запольованих у власних лісах. У моєму серці клекотів гнів. Ми зайшли в двір. Челядниця покликала мене до господи, Милю — до челядницької.

— Сподіваюся, горілки мені дадуть? — мовив Миля.

— Дадуть,— запевнила челядниця.

Спершу я взагалі хотів не йти на полковницький двір, але потім мене пойняло дивне почуття. З тої миті, як довідався про Яковове боягузтво, ба — зраду, перестав поважати його, знав, що вже ніколи не зніяковію перед ним, не позаздрю йому.

Та й хотілося розпитати в Оленки про Уляну. Знав здружилися Толсті з Марковичами вельми.

Мабуть, за ті кілька хвилин я дуже одмінився, це помітила й Оленка.

— Щось з тобою, Іване, сталося? — сказала.— Якийсь ти... Ну, не розберу який.

— Такий, як і був. Хвороби мене не беруть, і магнезію мені не доводиться пити.

Оленка почервоніла до кінчика носа.

Обідали ми в наріжній кімнаті, і хоч за стіною покашлював Яків, почувався вільно, невимушене, в мені справді щось одмінилося, я мовби викупався в живій воді й став зовсім іншим. Я не боявся нікого, насамперед самого себе, всіх отих засторог, які зринали невідь з чого, а найперше від думок про всілякі темні сили. І коли Оленка повела оповідь про двох лубенських упирів — живого та мертвого,— один з яких, мертвий, п'є людську кров, я запитав:

— Де він?

— Живе десь там, під старими млинами... Для чого ти запитуєш?

— Щоб побити його.

Звичайно, я не збирався ставати на бій з упирями, бо, опріч всього, знав, що їх немає, вони — суть вигадка темних людей, але коли б довелося виказати свою хоробрість, пішов би вночі до тих млинів.

Оленка сполотніла й пильно подивилася на мене. Ми обідали довго й пили вино волоське, й на моє прохання стоянець того вина Оленка послала Милі. Аж у кінці обіду я повідав Оленці, що її батька, пана гетьмана, покликано в Пітербурх, і це її вельми стривожило та налякало. Я заспокоював її й пообіцяв, що обов'язково поїду з паном гетьманом до північної столиці й надсилатиму їй звідти вісті. Вперше ми розмовляли.з нею про гетьманський уряд, московські постої та Московію, про те, що чекає в найближчий час наш край. Оленка мала знати правду, яко дочка гетьмана, знати, що обстоює її батько, бо я вже здогадувався, що Яків туманить їй голову брехнею. Я сказав Оленці, що пан Полуботок супротивиться Малоросійській колегії, бо ж вона хоче понищити наші давнини, наші вольності, що цар хоче прибрати всю Україну до рук і завести в ній панщину. Вже й судити самі себе не можемо, й торгувати, з ким хочемо, й книжки видавати свої, й тільки ті, які нестеменно московські, он і всіх спудеїв правобережних з Київської Академії, у якій і я мав честь навчатися, вигнано, з тисячі спудеїв лишилося сто шістдесят один, нових спудеїв з правого берега Дніпра до Академії не приймають, і вже над нашим військом у походах настановляють тільки московських начальників, і що всі наші звичаї цар хоче перемінити на німецькі та московські. Цар намагається забрати з гетьманових рук всю владу, й, коли люди побачать, що в гетьмана влади немає, побіжать з доносами один на одного до московських урядовців, що вже й почалося. Отож гетьман опирається щосили, розсилає свої універсали й велить розбирати справи тільки своїм судам. Поки Петро не мав такої, як нині, сили перед Полтавою, та й після неї, обіцявся тримати український народ у милостях, яких “не має жоден народ у світі”, саме так сказав, і обіцявся, що воєводи “не будуть інтересуватися до українського населення, військо матиме над собою своїх проводирів і без великої потреби їх не посилатимуть у походи”. А тепер он щороку десятками тисяч женуть козаків на Ладогу, під Дербент, де вони гинуть, як мухи.

— Ти сама поглянь, як зубожів, як оскудів люд наш, як його розорюють московські постої і побори непосильні, подивися, скільки в нас калік і старців... Он у ваших Лубнах вся церковна паперть обсипана ними, як горохом...

Оленка слухала, і її очі поймалися смутком.

— Я ніколи не думала про таке, і Яків мені нічого не розказував. Все про птушок своїх, та про зайців, та про свиней поросних. Вчора водив мене їх оглядати, й тавра свої ставив на свинячих вухах... А ти, Іване, такий розумний.— І раптом вона заплакала: — Ой, таточку мій, таточку. Боюся я за нього.

— Йому іншої путі немає,— сказав суворо.— І мені теж. А ти... нічого такого Якову не кажи...

— Він — муж мій...

— І однаково не кажи. Батько його з Меншиковим батуринців побивав. І в походах він увесь час з царем, цар вельми прихильний до нього. А Яків... Хіба випадково він захворів, довідавшись, що я приїхав од пана Полуботка? Він відає про все.

— А я думаю, чому ми в Глухів перестали їздити... Все в Ніжин та Ніжин. Той Толстой такий потурмак...

— А Уляна?..— запитав, мліючи в душі.

— Змарніла. Богомільна стала.— І враз звела на мене очі.— Я все знаю, Іване... Але ж ти, мабуть, вже забув?..

Слухав, як б'ється в грудях серце, як шугає у вухах кров.

— А якщо не забув?

— Воля Божа... звершилася.

— Хіба Божа? Царева...

— В церкві...

— Не треба, Оленко. Я все розумію...

Оленка відпила маленький ковточок вина.

— Тобі потрібно закохатися... Клин клином...

— У серце клин не вбивають.

— А добра чому свої не вимагаєш?

Пошук на сайті: