Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 62)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб3041
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб3260
Пізніше, сидячи в кіптявій ізбі на подвір'ї вже покійного князя-папи, ми з Ханенком часто згадували ті наші походеньки до Прокоповича й скрушно зітхали, що два українські мужі, найбільші світочі науки та муз, замість того, щоб вславляти рідний край, покинули його й тратили час та здоров'я на служіння чужинським ідолам та на взаємну ворожнечу. Гай-гай, скільки доброго могли зробити, скільки слави принести рідній землі! А вони занедбали науки, високе ангельське слово, один марно топтався довкола стовпа з двоголовим орлом, другий уґрунтовував стовпа.

...Прокопович пригощав нас чаєм з бубликами та проскурами з родзинками. Вони з Ханенком вели балачку про сфери суть недоступні для мене, й те мені було прикро. Про якесь матеріальне сполучення речей, про Арістотелеві атоми, про Декарта та Галілея, я в Академії до тих наук не доступився — батько не дав. Одначе поволеньки Ханенко перевів розмову на рідний край. Прокопович знову сплескував руками, промовляв сльозливо, що йому майже щоночі сниться рідний Київ, у якому народився й прохлопчакував найкращі роки, сниться Дніпро, гаї задніпрянські, вишні та груші солодкі... Вивів ту свою колію Ханенко на нинішні лиха землі нашої, на утиски та одбирання прав народу українського — власне, на те, задля чого ми й прийшли, задля чого вже не раз навідувалися сюди декотрі наші старшини. Єпископ уже чув їхні стогони, ми ж прийшли, аби почув наші — його колишніх побратимів і учнів по колегії, сиріч пастви Божої, отож і його, владики земного. Ми боялися, що він не впустить нас у свої хороми, що його служники проженуть нас, а може, ще й нацькують на нас собак, а він виявився простим та приступним, не тільки впустив до світлиці, а й почастував дорогими наїдками та напоями. А от у душу свою не впустив.

Я не знаю, чи то навмисне Прокопович ховав свої зелені, швидкі, наче блискавки, очі за парою, яка валувала від чашки з чаєм,— фуркав він на чай запекло,— чи справді студив чай, але я бачив лише його розкидисту, віялом, бороду та рожеві вуха. Він спробував ще раз вернутися в еллінські часи та краї, але Ханенко вперто тягнув його на наші збіднілі поля, в наші зубожілі села, визував з легких, із посрібленими пряжками сандалій та взував у поруділі від роси і збучавілі чоботи. Феофан тієї взувачки не приймав. Ханенко оповів про всі лиха та кривди й просив у владики заступництва. І той, врешті, знову сплеснув руками, прорік:

— Аякже, аякже. Лучиться нагода — скажу цареві. А ви теж скажіть вашим старшинам: царів небесних і земних прихиляють до себе покірливістю та ласкою. Так і в книгах святих сказано, і мій розум те підказує.

Негідник, погань у саккосі, прости мені. Господи, він обіцяв прихилити до нас рай, а вже прихилив пекло — підло обмежив гетьмана, доповів у Таємну канцелярію, буцімто Полуботок мав нишкові перетрактації з Пилипом Орликом, гетьманом запорозьким, мазепинським, коли той стояв з військом під Васильковом. Буцімто Полуботок запитував у Орлика, чого той прибув під Васильків, а той нібито відповів, що кочує тут, бо в приморській стороні повітря морове настало і, мовляв, боїться, щоб не вчепилася зараза. Нікчемна байка, яку виплели два попи, Самборович та Нил, котрі не помирилися між собою, і кожен хотів повісити ту байку на шию своєму недругові. Нил стверджував, буцім ту байку повідала Самборовичу пані полковникова Полуботкова.

Брехня плавала, як олія в юшці. Тільки божевільна мал-жонка могла так обмовити чоловіка. Чого б то Полуботок посилав своїх людей, аби почути на відповідь таку нісенітницю. Там і далі було наплетено немало інших дурниць, буцімто в тих місцях на баталіях пошатковано на капусту Ґалаґана й Танського, а вони козакували в своїх полках та попивали пиво, не відаючи, що вже мертві.

Одначе та байка знадобилася псковському єпископу, аби ще раз прислужитися деспотові, показати відданість трону царському й тому, хто на ньому сидить. Що станеться з людьми, на яких зводить наклеп, його не цікавило. Будь-якою ціною вгору, будь-якою ціною ближче до царевого ботфорта!

Боже, як я потім проклинав пухкощокого негідника в митрі з єпископською патерицею в руці! Скільки днів проблукав біля його покоїв, сподіваючись зустрітись і... вбити. Ну... вбити, либонь, я не зміг би. Я ще нікого не вбив. Але сказати прилюдно все, що думаю про нього, сказав би. Напевно! Сказав би, й поволік заліза в Петропавловку. На се був готовий. Моє серце горіло ненавистю, душа прагла помсти.

Полуботок давно знав про ту лиху байку й зажадав листовне від Самборовича відвіту, й той одхрестився від брехні, відписав, що зроду-віку його вуха не чули подібного шемрання й не казав нікому нічого. Одначе, оскільки в царя та його лакуз не було іншої зачіпки на зраду гетьмана, вирішили прилаштувати цю.

На Україну було таємно споряджено найдошпетнішого в тих нечестивих справах фіскала, котрий вмочив свої руки по самі плечі в кров царевича Олексія, не зупинявся перед будь-яким підступом, будь-якою брехнею, бригадира, майора Рум'янцева. Майор отримав таємні повеління від царя знайти всіх людей, котрі хоч слухом чували о тій справі, обнадіяти їх, пообіцяти винагороду, впевнити, аби не боялися Полуботка та інших старшин, і, таким робом добувши свідчення про зносини Полуботка з Орликом, відправити цих людей у Пітер. Отримав Рум'янцев також веління збирати по українських містах людей та впевняти, що їм вестиметься ліпше, коли матимуть старшинами росіян, а не українців, підбивати козаків та посполитих на скарги проти старшин, не гребувати найпідлішими наустами, все те списувати, пакувати й надсилати до Таємної канцелярії. Вже навздогін Рум'янцеву Петро надіслав листа, в якому ще раз нагадував: за добуту фальшивку матиме нагороду. “Потщись послати кого в Запорожжя (краще б з таких, що вельми озлоблені на старшину), щоби такого листа дістати, і грошей на це можеш дати до 5 000 із взятих старшинських, і сподіваюся, за цю суму таке отримати можна”. Оренда корчми за рік на той час коштувала один карбованець.

І ще одне веління отримає Рум'янцев: налякати старшин, які підписали чолобитні на закриття колегії Малоросійської, аби вони відмовилися від підписів, а також добути від кількох козацьких громад листи, в котрих би свідчили, що вони нічого не відають, що все то викрутні старшини, яка їм ненависна.

Тримали все те у великій таємниці, і все ж ми довідалися про лиху функцію Рум’янцева. Перший неясну чутку приніс Миля, котрий майже не потикався на подвір'я бутурлінське, пропадав у шинках, де пиячив з іноземними та московитськими шкіперами, матросами, солдатами. П'яний ундер проговорився, що іде зі своїм паном на Україну на якусь важливу факцію, одначе на яку, не знав чи не хотів казати. Ундер служив при Юстиць-колегії, в Савича там був знайомий піддячий, чи, як вони тепер називались, асесор. Торік піддячий приїздив на Україну, жив у Савича, в дорозі тяжко захворів, і був би, мабуть, помер, якби генеральний писар не покликав німця-лікаря, заплативши йому чималі гроші, а далі лікував за приписом лікаря та доглядав дбайливо. Й дякував піддячий Савичу щиро, кланявся доземно, клявся в дружбі довічній. І ось тепер Савич вечірньою годиною навідав боржника. Щойно запитав про посилку Рум'янцева, піддячий злякався й тим переляком засвідчив, що знає про той нечестивий замисел, довго відмовлявся, а потім таки оповів. Він готував папери Рум'янцева в дорогу, й був там окремий папір, інструкцією званий, од самого царя, в ньому списано по пунктах все, що має робити Рум'янцев.

Довго радилися того вечора старшини, зачинившись у горниці в Полуботка. Поклали негайно послати когось на Україну, аби попередив Жураковського про ту московську інкурсію, вибір упав на служника Рублевського з Савичевого почту, персона він незначна, і його відсутності не помітять. Рублевському дали копію з чолобитної, яку підписали старшини, аби пригадали, що писали, решту ж мав переповісти на словах. Одначе по кількох днях тривог, турбацій, рад-перерад вирішили послати когось певнішого, мудрішого, тямковитішого, а саме — Василя Биковського. Склали цілу промеморію, кому і як матися, кому що робити, написали, щоб не вчиняли всіляких шванок, щоб помирилися з кривдниками, все то справи дрібні, ними ж можна згубити справу велику — всієї України. “Помиріться, годіться праві й винуваті перед лихом, від якого потім не буде рятунку”,— напоумлював земляків через Биковського Полуботок. А самому пропікала душу гаряча дума, що теж через особисту кривду в рокований час не обстав праве діло; покривдив його вельми підозріливий і себелюбний Мазепа, ой, як гірко покривдив, саме через те й не пішов з ним у трудну для України хвилину. Розпеченим цвяхом загрузла в серці образа, не зміг висмикнути того цвяха. А що всі ті образи, кривди перед тим великим, необмірним, яким є Україна! Так, нехай би він потерпів поразку вкупі з своїм кривдником, зате нині була б спокійна душа. А то ж мучиться скільки років. Жодного разу нікому не освідчився в тім, несе покуту в трагічній самотині. Ото і нині... Переливав той гіркий досвід у слова...

Рум'янцев збиратиме всіляке сміття, підбиратиме всіляку нечисть й висипле те на наші голови. Антону Ганському, полковнику київському, гетьман велів помиритися з кобижчанським сотником, котрого Ганський зсадив з сотництва супроти волі Полуботка, сотнику Любецькому — з попом, від тої сварки чадний дим обкурює і гетьмана, і всім іншим матися обачно, не давати вивідцям ніяких підстав для очорніння порядків українських.

Проте в останню мить Полуботок завагався, й Биковський розшнурував дорожні сакви, а зашнурував свої челядник Полуботка Микола Лагович, всю ніч він вчив напам'ять промеморію, а на ранок її спалили. Лагович від'їхав на Україну.

Щойно зачинилися за ним ворота, як з Коломаку від Жураковського приїхав військовий канцелярист Романович. Він розповів: старшим над військом українським і московським, яке стоїть постоями на Україні, є Голіцин, він повів москалів на Слобожанщину, звелівши Лизогубові вести туди українські полки. Лизогуб полки повів, і одразу туди вирушив Жураковський, а з ним кілька бунчукових товаришів, капелан з дячком, п'ять сурмачів, три трубачі, довбиш, артилерійський отаман з гармашами, хорунжий і писар, гармаші піші та кінні, козаки на палуби, ковалі й шорники — увесь військовий штаб генеральний на чолі війська. Й вельми було сумне те видовище: хорунжий без великої хоругви, бунчужний без бунчука, сурмачі без сурм, политаврщики без литавр, довбуш без котлів, писар без печатки — Вельямінов одібрав усі знаки військові й запечатав, і військо йшло, неначе похоронне шестя, й козаки соромилися дивитися один одному в очі.

Доїхали до Веприка на Пслі, й там їх нагнали гінці Вельямінова на змилених конях з наказом Жураковському вернутися назад. Жураковський давно здогадався, що похід цей обмильний, Голіцин іде не на татар, а виводить з України козацьке військо. До Коломака було рукою подати, й Жураковський покинув обоз й верхи погнав у Коломак, до війська. Він зібрав старшину в наметі Апостола — полковника миргородського, й радилися вони шість дзигаревих годин, і допікав усіх Жураковський, жалив словами гіркими, нагадував про побори московські, про кривди, про стації військові, казав високі слова про честь, в багно втоптану, про славу батьків і подвиги їхні.

Старшини розхвилювалися й собі почали нарікати на московську неволю, спочатку Буцький, наказний полтавський, і Бурляй, полковник сердюцький, а далі інші, не змовчали навіть Ґалаґан та Милорадович, тільки Апостол довго крутійствував, адже самому кортить булава гетьманська. Ще недавнечко писав цареві чолобитну, в якій плакався, що сорок років вірно служить полковником, а справжньої віддяки не має, а він би згодний, аби й не було гетьманських виборів, а цар дав гетьманську булаву з своїх рук. Але й Апостол, присоромлений іншими, сказав правдиве слово, й каліграфували чолобитну велику, з достоїнством написану, й виповіли в ній усе.

Нагадали цареві його обіцянки перед баталією Полтавською, клятвою скріплені, про те, що після перемоги над шведом він зменшить побори з народу українського й вольності козацькі ствердить монаршим указом, а замість цього увів колегію, яка останні вольності попира та одбира, зліквідовує суди наші, податі небачені накладає, і все це, мовляв, робиться згідно статтей Хмеля, прохальних та вирішальних статтей Олексія Михайловича, а нічого такого в тих статтях немає. І ось тепер ми в походах при Коломаці, а інші при Святому Хресті справляємо вашу службу, а в нас удома генерал Вельямінов забирає останнє з млинів та перевозів, пасік та шинків, показенщину й покабанщину, править, чого за гетьманів ніколи не було, солдати тягнуть до Глухова старшину за неплату й тримають в ув'язненнях, неначе якихось лайдаків. Люди втікають на слободи та за Дніпро, край спустошується. Сподіваючись на вашу милість, наважуємося сказати про це через посланців Семена Кгалецького, сотника новогородського, та Кирила Криштофенка, сотника сенецького. Нехай благословить Господь вас на царство. А те, що підозри виникли, буцім у судах наших тяганина та хабарництво, то вже розстежено й всім показано, що неправда. При Коломаці, з обозу, 1723 року, октоврія 1 писано. І підписи Апостола, Ґалаґана, Ганського, Зарудного, Родзянки й ще багатьох, і полки Лубенський, Полтавський, Переяславський, і просимо дозволити за давніми правами вільними голосами обрати гетьмана, бо всі справи не йдуть.

І ще одну чолобитну про дрібніші кривди від москалів повезли сотник новогородський Семен Кгалецький та сенецький Кирило Криштофенко. Везли через Глухів, і про це довідався Вельямінов та ув'язнив посланців, одначе при арешті їм вдалося непомітно передати листа Романовичу.

Два довгі осінні вечори старшина радилися, що робити з тими привезеними чолобитними, адже бачили, як дратується цар, відали, що можуть вони впасти на їхні голови великим лихом. І тоді сказав Полуботок:

— А з чим вернемося на Україну? В якому образі? Рабів? Вже ми звикаємо підписувати: “раб ніжайший”. Чи маємо право вертатися туди в такій функції? Приїдемо, скажемо людям: хиліться, гніться, як похилилися ми, старшини ваші, рабство наше вже навічно. І як подивимося у вічі братам нашим, котрі там, при Коломаці, кровію писали ці листи? Раб іноді також споживає солодкі напої та смачні страви. Але він раб, і цим сказано все. Ні, краще вже смерть, аніж така ганьба! Хто боїться, в чиїй душі страх більший, ніж відвага, нехай від'їжджає на Україну. Навіть якщо поїдете всі, я залишуся й подам ці листи цареві: хоч краще було б, якби їх подав пан Романович, цим засвідчивши, що привіз їх просто з Коломака од всього товариства військового. Козаки похилили голови, сором випікав очі. Залишилися в Пітербурху всі й почали шукати способу та нагоди, щоб вручити цареві ці листи.

* * *

Пошук на сайті: