Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 65)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб3863
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4078
— Сила в мене є,— сказав.

— Вірю. Найперше мчи на наш постій, позбирай всі папери й спали їх. Ну, тобто не всі... Лиши подорожні й ті папери, де скарб наш дорожній переписаний, але інше... Мусиш дотямити сам, що може нам завадити... От я... здається, залишив чорновик промеморії, яку писав для Биковського, а потім її повіз Лагович. У тій промеморії пункти навчальні, щоби всі на Україні говорили водне, як у чолобитних написано. Лагович вивчив, і спалив я її, а чорновик запропав. Десь він у паперах моїх... Винуватий я вельми... Отож ти сам розберешся, що треба знищити. Боюся я, гроза над нами велика розверзнеться. Й не знаємо, з якої хмари впаде найбільший дощ.— Ханенко оглянувся й казав далі.— Потому візьми когось собі в дорожні приятелі та мчи на Україну. Не затримуйся в Пітері, якомога швидше — на Україну. Їдь не трактом московським, а через Литву. Домчи раніше, ніж кур'єри тутешні доїдуть. У полковника ніжинського Толстого добудь листа попа Нила... В ньому піп признався Толстому, що звели вони з Самборовичем наклеп на пана гетьмана. Скажи Толстому... йому з нами жити... Довго жити... Увесь вік. Віддяка буде йому велика.:. Добудь листа... А тепер ходімо сюди.

Ми відійшли в інший кут. Там стояв гетьман.

— Я йому сказав усе, що треба... Щоби їхав на Україну. Він зробить все як треба.

— Зроблю,— прошепотів я.— Вмру, але зроблю.

— Не вмирай, Іване. Живи. І сповни те, що я тебе попрошу,— тихо мовив гетьман.— Се дуже важливо. І — найбільша наша таємниця. Більша за моє і твоє життя.— Гетьман ледь схитнув головою, й Ханенко відступив на крок, повернувся обличчям до дверей.— Се, повторюю, найбільша таємниця, яка в нас є. Ти приїдеш до Якова Марковича, й одразу, вже вдвох,— летіть у Михайлівку. Там мусить бути мій Андрій... А може, й немає його. Але там живе Марія... Вона знає все. Й поведе вас у льох... Папери... Понищити непотрібні папери... І скажи Андрієві, нехай вчинить з тим, а з чим, він знає, як я велів. Чи вийду я на волю, чи не вийду...

— Вийдете,— прошепотів я. .

— Дай Боже. Але — не знаю. Рокований час переживаємо. Не бійся — я не шкодую. Якщо й смерть. Отож — Андрієві... Нехай сповнить моє веління. А ви з Яковом їдьте в Чернігів і передивіться всі папери там. Ніхто не знав, що настане така лиха година. Тепер все повернуть проти нас. Кому що писали, об чім радилися. Потайних намірів у мене не було. Йшов направці. Але нині вони тлумачитимуть проти нас кожне слово.

Уже Чарниш ступив до столика. В сутіні лишилися гетьман, Савич, Ханенко, Грабянка і я.

— Або так: Яків поїде в Михайлівку, а ти в Чернігів.

— А Глухів? — видихнув.

— Глухів... Там Вельямінов досі забрав усе. Та й немає нічого в глухівських паперах. Справи канцелярії — вони на видноті. Ну ось... Прощай, сестринче. Вірю тобі, як рідному синові…

Гетьман поцілував мене в чоло. Я заплакав.

— Не плач. І ось... Трохи не забув. Візьми... Перстень мій... Покажеш... Нашим...

— Йди,— підштовхнув мене Ханенко. Я виступив з сутіні. Мабуть, чи не найбільше враження справив мій заплаканий вид.

— Ти хто? — запитав один з офіцерів.

— Челядник... На кобзі грав...— забелькотів.

— Що таке челядник?— не зрозумів офіцер.

— Слуга,— пояснив Ханенко.— Слуг не велено брати.

Офіцер стулив губи, наморщив лоба.

— Да, кажется, так,— мовив другий офіцер.— Всіх слуг залишили на бутурлінському дворі.

— А як ти опинився тут? —запитав перший офіцер.

— Стояв біля церкви, побіг за своїм паном,— уже впевненіше казав я.

— Він догнав нас по дорозі,— підтвердив один з офіцерів, котрі стояли позаду столу.

Офіцер, котрий чинив дізнання, пожував губами, хитнув головою вбік:

— Власна шкура дорожча за панову? Женіть його звідси.

Двоє солдатів повели мене з фортеці, вивели аж на дорогу, прокладену по льоду через Неву. Один замахнувся рушницею, але я вчасно відскочив. І наліг на ноги.

Коли прийшов на двір князя-папи, в наших флігелях усе вже було перекинуто догори дном, солдати виносили й кидали в сани старшинські пожитки. Всі папери були забрані ще до мого повернення. Челядники товпилися в кінці двору, біля якоїсь комори, там їх стерегло двоє солдатів. Інші солдати й далі носили пожитки. Я почув, як один солдат гукнув рід саней:

— А це куди везти?

— На Шаферів двір,—відказав інший.

Офіцери й солдати ще довго нишпорили у флігелях, перетрусили все до ниточки, челядницькі пожитки залишили, а всі наші забрали.

Ми добряче померзли, поки вони спакували все й від'їхали останні сани. Челядники були розгублені, злякані, не знали, що робити, й потерпали, чи не візьмуть під варту і їх. Я теж думав про це. Отож не гаявся. Найперше мусив відшукати Милю, котрий десь пиячив, не ночував на дворі князя-папи й, мабуть, нічого не знав. Я знайшов його в матроській корчмі “На галері”. Миля спав у чулані на купі старих шкур, якими гасять бомби. Він довго не міг розчуматися, довелося піднести йому півштофа горілки, він випив і запалив люльку. Вона часто гасла. Миля слухав і кресав, раз по раз запалюючи її. І поки не випалив люльки, не підвівся, врешті вибив попіл, засунув люльку разом з кресалом та огнивом до шабети під жупаном. На його великому круглому обличчі — ні здивування, ні страху, а тільки похмура стурбованість. Він сказав, що посеред дня свої пожитки з двору князя-папи він забрати не зможе й залишатися там теж небезпечно, отож ми пішли до Литейного двору, а звідти, просікою, до Ямської слободи, де стояли наші коні. Я лишився в слободі, там готував припаси на дорогу, а Миля кудись зник, навіть не сказавши, куди йде. Я вже думав, що він не повернеться, але він повернувся опівночі з своїми пожитками, які прихопив на дворі князя-папи, а також з подорожньою, у якій було написано, аби пану Рибці зі слугою “господу скрізь показувано й незбранно живність подорожню давано, яку мати хоче, а саму його персону недоторкане тримати”. Я знову став Мартином Рибкою. Подорожня була видана Камер-колегією, під нею стояли підписи обер-секретаря та регістратора, й висіла велика синя печатка. Я запитав у Милі, де і яким чином він доп'яв цього вельми цінного для нас папера, але Пилип махнув рукою і сказав, що то вже не важить де і як.

З тією подорожньою ми вирушили в путь на світанку наступного дня. Одначе подорожня подорожньою, а зимова путь від Пітера на Україну через дикі нетрища, через Литву страхітлива не менше, ніж дорога через пекло. Яких ми тільки пригод не зазнали, де тільки не тулялися, не ночували: й на дворах постоялих, і в хатах чорних, курних, у єврейських помешканнях, і в полі, і в лісі. Коні наші позбивали копита, а ми постирали до голої ноги чоботи й обірвалися та обносилися, й ті, хто заглядав до подорожньої, не вірили, що вона нам видана.

Отож одного разу, а було це вже недалеко від України, запопала нас у якомусь містечку варта, й ундер-офіцер не повірив подорожній та наказав запакувати в буцигарню. Вельми мали ми підозрілий вигляд і малися необачно. Вели нас наші вартівники неуважно, сержант і двоє солдатів відстали, закурювали тютюн, який же й відібрали в нас, тільки один, маленький і миршавий, шкандибав поруч, і ми з Милею, перемовившись, надумали втікати. Здалося це нам дуже простим, ліворуч, неподалік, чорнів ліс, до нього було подати рукою, ми ж боялися, що нас можуть затримати тут надовго, прийнявши за втеклих з Ладоги козаків, на що ундер натякнув недвозначно. Пожитки в наших саквах були козацькі.

Миля змигнув мені й зненацька потурив солдатика плечем, аж той зарився сторчголов у сніг, а ми перестрибнули через гнилий тинок, лише вершечок якого стримів із снігу, і вдарилися до лісу. Й помилилися страшенно. Були впевнені, що сніг злежаний, втримає нас, а він почав провалюватися, ми брьохалися в ньому, а тим часом підбігли двоє солдатів та ундер, наставили рушниці й гукнули, аби вернулися, а то постріляють. З такої відстані легко підстрелити навіть зайця, і ми вернулися знічені, я й зовсім розкис, і солдати гнали нас штурханами й загнали до якоїсь комори та пов'язали мотузками. Викуривши по люльці, кудись пішли (мали ще якесь діло), лишили вартувати одного. Він сів на високому порозі, затиснувши поміж колін рушницю.

— Ну що, хохли, далеко втекли? — пошкилював, а тоді замугикав якусь пісеньку. Ми лежали, й безнадійність нашого становища була мені очевидною. Я досадував, що дався Милі на підмову, нас, либонь, все-таки випустили б, потримавши трохи. А тепер не випустять нізащо. Вчинять пильний вивід, допитуватимуться, хто ми такі й звідки, може, навіть пошлють когось у Глухів, аби перевірив наші свідчення. А коли перевірять...

У серці холонуло від тієї думки. Й дошкуляв холод. Лежали на мостинах — комора під збіжжя,— з-під мостин тягнуло холодом. У кутку сіріла купа соломи — либонь, комора служила солдатам для якогось прикараулку, в ній вони ховалися од вітру, але нас кинули на голі дошки.

Солдат промугикав одну пісеньку, другу... Але раптом до його співу долучилося якесь чи то скигління, чи то підвивання, Миля гудів і підвивав, і корчився на підлозі.

— Ой-ой-ой, ой-ой-ой,— стогнав він.— Живіт... живіт... Я дивився на Милю й німів від жаху. Здалося мені, що втрачаю товариша. Милині очі були вибалушені, обличчя перекривилося. Він кусав губи й стогнав від тяжкого болю.

— З'їв я... м'яса гнилого...

Я не пам'ятав, щоб Миля їв гниле м'ясо, але корчило його страшенно.

Солдат стурбувався також, підвівся.

— Ну-ну! — сказав.

А Миля не звертав на нього уваги, качався і вив по-вовчому. На чолі йому виступив піт.

— Йой, йой,— і далі стогнав, і хапав широко розтуленим ротом повітря, й з губів у нього текла слина.

Я подумав, що Миля помирає.

Врешті він звернув зсудомлене обличчя до вартового.

— Розв'яжи пояс... не можу ж я... в штани... Солдат вагався.

— Пояс... пояс,— молив Пилип.

Солдат притулив рушницю до стіни, бридливо морщачись, ступив до Милі, який лежав скорчившись, нагнувся, і враз Миля розпростався, наче зігнутий вербовий прут, розпростався і вдарив зв'язаними ногами солдата по ногах. Солдат зойкнув і відлетів до стіни, вдарився об неї і лантухом гепнувся на підлогу. Миля крутнувся, звився й підкотився до нього, всім тулубом навалився на солдата, притискаючи його своїм плечем до підлоги. Хоч солдат, здається, й не ворушився. Миля натискав плечем солдатові на горло.

— Там пляшка надбита,— зашипів до мене.— Розбий її... Я нічого не тямив, нічого не розумів.

— Пляшка... йолопе. Розбий, візьми склянку... Ріж мотузок.

Врешті я зрозумів, чого хоче Миля. Розбив ногою пляшку, взяв найбільшу склянку, підповз до Милі. Ми повернулися спинами один до одного.

— Ріж!

Одначе в мене нічого не виходило. Я порізав руку, але мотузку перепиляти не вдавалося.

— Вклади склянку мені в руку! — наказав Миля.

Я виконав його веління. Мене бив дрож, і Миля довго не міг трапити склянкою на мотуз.

— Не смикайся! Не тремти!

Диво — я перестав тремтіти. Миля перепиляв мотузок. Мої руки були вільні.

— Розв'язуй! — Очима косував на солдата, який хрипів і хвицяв ногами.— Лежи, а то задушу!

Солдат притих.

Я смикав за цупкий, з кострицею мотузок — вузол не піддавався.

— Зубами! — вихекнув Миля.

Я впився зубами у вузол, потягнув. По хвилі Миля вже тримав солдата руками (руки в нього — неначе ковальські обценьки й сили неймовірної), а я розв'язував ноги. Миля зв'язав солдата, підвівся.

— Полеж, голубе,— мовив до солдата,— побачиш, як воно гарно спочивати на голих дошках.

— Пішли,— вже до мене, спокійно, мовби запрошував на прогулянку. Ми похапали наші сакви, які лежали тут же, взяли солдатову рушницю й вийшли на вулицю. Позаду в нас лунав стогін.

Уже потому, як втекли, я довго дивувався, як уміло лицедіяв Пилип, як правдиво вдавав хворого. Хоч давно знав — Миля вміє багато: вміє вити по-вовчому, прикидатися п'яним, співати за підпилого дячка й шкандибати, як справжній кульгавець. І все ж хворого на живіт удав найкраще.

Незабаром знайшли протоптану в снігу стежку до лісу й пірнули під зелене ялинове шатрище.

Іншого разу (значно раніше) довелося нам ночувати в хижі, яка виявилася бандитською складкою, і отаман та чотири прибиші, котрі видавали себе за його синів, хотіли нас порішити вночі, але ми розгадали їхній намір, посунулися з того місця, де спали, на інше, відігнали їх пістольними пострілами, ще й Миля прихопив одного коня бандитського, а свого, виморенця, лишив замість нього. В нас, окрім пістолів, були булдимка та флінта, флінта зіпсована, нею Миля тільки відлякував усіляких зазіхальників на наші нужденні статки; пошарпані й перестуджені вітрами, ми й самі вже скидалися на розбійників з великої дороги, й нас боялися пускати до хат.

Пошук на сайті: