Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 70)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб3863
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4078

— Ще які новини?—допивався я.

— Горла залили двом грошоробам розпеченим сріблом... Упіймалися...

— Грошороби — пусте. В канцелярії, в місті що?.. Харитон зітхнув і раптом мовив зовсім інакше:

— Скрізь солдати, варта... Тільки що —- ведуть до фортеці. Ведуть багато, випускають мало... Так що, Іване, якщо ти звідкілясь утік чи ще щось там таке... чутка тут ходила… То втікай. По всіх канцеляристах вивід чинили... І декого причинили... У нашій канцелярії забрали два Валкевичеві сундучки... І твій.— Харитон переступав з ноги на ногу.— Може, ти хочеш їсти? У погребі холодець, пироги з м'ясом.

— Я полізу, а ти мене причиниш...— пожартував.

— Та що ти... їй-Богу...

— Мене ні за що причиняти. Ти й далі топиш грубки в канцелярії?

— Топлю...

— Що ж, будь нелінивим і мудрим рабом Господнім, і тобі воздасться,— мовив я насмішкувато.

— А що ж мені, Іване, робити? Мати, двоє сестер менших.

Мені стало соромно.

— Та то я так— Бувай здоровий, Харитоне. Ліпше буде, якщо нікому не патякатимеш, що бачив мене.

— А нащо мені...

Харитон ступив крок, і я раптом схопив його за плече

—Тобі, дурню, буде ліпше, втямив? Бо візьмуть на спитки... Що скажеш? А випустять — я порішу...

Харитон відступав задки, його рука тіпалася, намагалася покласти хрест. Я був суворий, нещадний, лютий. Ядуча злість переповнила мене. Міг убити і міг…— заплакати.

Вернувся на хутір і довго не спав, думав. Про же, що вчинилося на Україні, в Глухові. Тепер не вспокоїться довго. Либонь, вспокоїться, але не в той бік. Куля і батіг стоять в узголів'ї того спокою. Підкралися вороги, як комишники з хащів, накинули удавку. І нікому ту удавку перерубати...

А мені не можна появлятися в місті... Либонь, вони вже знають, що я уник арешту в Пітері. Та ще й, може, хто-небудь бачив мене в Лубнах чи Чернігові. Персона моя дрібна, але жили, коли їх тягнуть, болять однаково, як і в персони значної. Теперішні урядці мовби й не можуть звати, з якого ранкору і з чим я від'їхав з Пітера... І все ж... Але куди мені подітися? Від'їхати кудись далеко й прилаштуватися в півчу або в школу?.. І жити собі тихо та непомітно до самої смерті...

І почував, що не можу того. Не можу примиритися з таким життям, не можу полишити в біді людину, яка стала світлом серця мого. Либонь, я нічим не запоможу його біді. Маленький я такий, маленький... А раптом? Хоч краплину, хоч цяту... Хоч знатиму все до кінця! І я поклав їхати знову в Пітер. Будь що буде. Втрачу життя, то відатиму за віщо!

Два дні провів у монастирі. Вирішив трохи потинятися в місті, вивідати, що діється в Генеральній канцелярії, в полках, у Малоросійській колегії. Ходив обачно, здебільшого увечері, вдень або спав на монастирському постоялому дворі, або стояв у церкві. І от одного разу, пообідавши в трапезній, сидів у куточці на лаві й дрімав. У трапезній було тепло, пахло свічковим воском і трішки ладаном, отож дрімалося мені солодко. Крізь дрімки чув розмову двох ченців, які примостилися неподалік від мене й гомоніли. Один з них, чорний, високий, обідав, другий, низенький, круглоголовий, сидів просто так. Либонь, то були колишні товариші. Перший працював у свічкарні, другий прислужував дітям, племінникам ігумена. В ігумена нещодавно померли від морового повітря брат та його дружина, й він забрав у монастир братових дітей. Високий чернець випитував про ігумена, низенький оповідав. У ігумена сім світлиць, стіни всіх світлиць завішені килимами, шість лампадок срібних і одна золота, ігумен дуже скупий, поки були живі брат і братова, не дав їм і шеляга, але його, ченця Ілисодора, він не обижає і до хлопчиків ласкавий.

Я все дужче й дужче занурювався в сон, але враз щось мовби підштовхнуло мене зсередини. Вуха мої нашорошилися самі по собі, я ловив кожне слово.

— ...Були вчора від пані гетьманші челядники і пиріг з рибою у півтора аршини нашим кухарям замовили.

— Навіщо їй такий пиріг? — запитав високий чернець.

— Кажу ж, банкет робить для гостей пітерських... Взяли вина два барила. Вино якесь особливе, такого немає ніде.

— Яких гостей?

— Ну тих... Що цар прислав. Котрі Гречаного з Леванцем старшими настановили...

Я вже не слухав ченців. Я подумав: було б не кепсько довідатися, хто банкетуватиме й про що там говоритимуть, а відтак, що ще вчинили й збираються вчинити тут пітерські фіскали. Без тих вістей у Пітер мені їхати нічого. Потрібно якось потрапити на банкет.

...Потрапити на банкет мені не вдалося. На воротях стояла варта, і в дворі також, я спробував пробратися через господарські двори, але мене крийма вкрили пси, наледве я од них одбився, й загалакала сторожа, і я втікав поза клунями. І тільки коли поз'їжджалися сани, аби розвозити гостей, котрі жили далеко, вдалося запалити з одним кучером люльки, і я довідався, що це вже не перший банкет, пани гуляли у глухівського сотника Мануйловича, нинішнього соправителя, і в полковника Кошелєва, члена колегії, а завтра дають банкет Марковичі — брат і син лубенського полковника.

Довкола глухівської садиби Марковичів я не блукав, а пішов туди наступного дня, по банкету. Яків і його дядько ще спали, й мені вдалося без особливих клопотів покликати молоду панянку — видав себе за челядника з її батьківського чернігівського маєтку. Оленка здивувалася й приховала здивування, й повела мене в хату для челядників — вони вже були на роботі. Сіли на лаві біля столу без обрусу, з видовбаними у товстій дошці мисками, в які насипають їжу. Оленка розстібнула гаки білого, опушеного рудою лисицею кожушка, розв'язала кінці хустки, й мені чомусь згадалося, як бігали вони з Уляною по саду, наче дві лисички, і як пантрував за ними я, і як хвилювався. Але думка-спомин майнула лиш на мить... Розповів коротко, де був, що бачив, що робив. Не згадав ні Ілька, ні Милю, якого вона, либонь, і не знала. Але згадав її брата Андрія, і Марію, й челядника Гната.

— Пітерські вивідці сидять у Михайлівці,— схвильовано повідомила Оленка.— Гната і Марію взяли під сторожу, чинять вивід. Загоровський, давній батьків ворог, подав чолобитну, буцім батько хотів через Гната його вбити. Загоровський ще раніше їздив з позовом на батька в Пітер, там йому не пойняли віри. І ось тепер він... Жураковський також взятий під варту...

Я хитнув головою.

— Він знав, що їде Рум'янцев, і розіслав научительні пункти, аби ніхто не відступався від своїх попередніх слів і підписів не знімав. Але декотрі вже познімали. Полковник Ганський...

Я з гіркотою подумав, що ж воно таке є людина, і чого варті її совість, її доблесті. Цей самий Ганський ходив із шаблею на мушкети, й жодна куля його не вцілила, стрибав, утікаючи від погоні, з кручі, видряпувався по драбині на фортечні стіни, з яких порскала гаряча смола... І ось тепер зів'яв після кількох застрашливих слів... Неймовірна сила слова... Надто лихого...

— Цей самий Рум'янцев вже об'їхав половину наших міст... Стародуб, Чернігів, Ніжин, Корець, Переяслав, Полтаву, Гадяч. Арештовує або відправляє в абшид одних старшин і настановляє інших. У Переяславі замість Лукаша — Афендика, в Полтаві замість Буцького — Тарануху, в Гадячі замість судді Грабянки — Шташевського. І скрізь опитує людей, збирає скарги...

— Та знаєш, що ті скарги — супроти твого батька?

Оленчині губи здригнули, в очах полетіли чорні вогники.

— Знаю, звичайно...

— І як... Ти... З ним... на банкетах?..

— А що ж мені робити? Можу ще більше зашкодити батьку. Сиджу, дивлюся, слухаю... Тамую біль і плач. Сльози — отуто,— показала на груди.— Вчора говорив на банкеті, буцім батько мав через листи перемову з Орликом. Мовляв, Михайло Борковський це ствердив. Але ж то давній батьків недоброзичливець, він ствердить будь-що...

— Ти не сказала йому цього?

— Я й не чула... Він говорив тільки при чоловіках, у кімнаті, де вони курили. Яків вже потім розповів. А при жінках... Він такий кавалір, цей Рум'янцев. Ґречний, запобігливий. Так і грає очима, так і сіє дотепами. Всіх жінок заворожив. Офіцер гвардійський!

— Собака, поганець...— І вогонь спалахнув у моєму серці. Згадався Ілько...— Не годен він жити... Я... Оленка скрикнула й заплакала.

— Не чіпай, не чіпай його, Іване. Тоді батьку стане ще гірше. Не помилують його...

Я понурив гадову.

— І всі вони... Ґречні та чемні... Налетіли, як вороння. Два брати бригадирові, зять, ще якісь родичі. Розбирають хутори, села... Хабарі страшенні беруть...— і всі такі милі, ввічливі. Все по гостях ходять, і наші до них також. Яків усім кланяється, всім першим руку несе... Вже й молиться в церкві тільки на Веригіні. А ті — наші, що насправді чесні, позачинялися по хатах, пороз'їжджалися по хуторах. І тільки стогнуть. Бо всюди військо московське... Всюди вивідці... За одне необережне слово тягнуть до цюпи... Отако ми живемо.

Якусь хвилю Оленка мовчала.

— А ти... Іване? Як ти живеш?

Я підвів голову.

— Не живу я, Оленко. І не житиму більше... Якщо нічого не переміниться. А як воно може перемінитися? Їду я, Оленко, в Пітер. Може, стану хоч чимось нашим у пригоді.

— Благослови тебе Бог.— І вона перехрестила мене.— Подай якось вісточку...

— Подам... Якщо залишуся живий.— І пошкодував на ті нерозумні слова, якими хотів викликати в Оленки до себе жаль.

 

* * *

У неділю прощався з Глуховом, чомусь не сподівався більше вернутися сюди. Пішов до церкви, ще й не сіріло, паламар світив перші свічі — перед Спасителем і Миколою Угодником, я помолився перед Спасителем і перед Миколою й щиро спом'янув Милю, то був його святий, одного його він поважав і шанував. Я молився, поєднуючи свої скорботи з святими молитвами, не нарікаючи вельми на світ, але гіркота стояла в грудях пекуча, і я не міг її прогнати.

Майже кожному з нас допікають якісь кривди, вони — за гріхи наші, але ті, котрі мав на мислі я, впали страшним тягарем на всіх нас, на народ мій, і я не знав і понині не знаю за віщо. Стояв перед образом Спасителя, намальованим на липовій дошці, вдивлявся в Христа, й не знаходив відгомону в душі. У церкві лунають ті самі молитви, які лунали й сто років тому, але горять інші свічі, .стоять інші люди, які проживають свої життя чимось схожі, а чимось не схожі на життя своїх антецесорів — попередників. Мабуть, увесь огром їхніх прохань сповнити неможливо, але є одне велике прохання, яке вбирає всі життя, наші життя—всіх, хто Йому молиться, прохання бути людьми вільними, поклонятися йому, довготерплячому й справедливому, а не підлому тирану. Як може Він віддавати всіх нас йому? Чи й се входить в його замисел, чи він нас не бачить? Сього я не розумів і з цим не міг примиритися. Я почував, що тут розходжуся з Богом, се було страшно, аж мене почало тіпати. І все одно я не міг примиритися. В письмі сказано, що шлях до спасіння — через страждання. Але ж мій народ вистраждав стільки, що мав би давно окупити всі свої гріхи, а кінця його стражданню не видно. Ще сказано там же, що всі ми народжуємося рабами. Але ми народжуємося рабами рабів, немає в світі жорстокішого й поганішого чоловіка, який є рабом і творить рабами інших. І з цим примиритися я не міг також. Неначе п'яний, вийшов з церкви.

Від'їхав, коли почалися відзимки. А вони бувають лютіші за зиму. Одааче Бог-вседержитель був милосердний до мене, грішного, який повставав навіть проти нього за край свій і нарід свій, але ж не дав мені загинути, хоч послав чимало страждань та випробувань у дорозі.

До Брянська я доїхав з нашим купецьким обозом, допомагаючи обозникам, але там обоз зупинили московські митні застави й почали шарпати його, та так, що обоз знявся вночі й поїхав назад, я ж продовжував путь на Москву, не мав грошей для ночівлі на постоялих дворах й кочував де доведеться. Одного разу, вже за Калугою, порятував людей, і вони дали мені припасу на дорогу. А трапилося таке: на тих людей напали розбійники, зачинили їх усіх у погребі, а самі почали пакувати на сани їхнє добро. Була неділя, всі люди пішли до церкви, і я, побачивши те, взявши два пістолі, пішов на подвір’я й налякав пострілом розбійників та випустив з льоху бранців, і вже разом ми відбили сани з повантаженим добром. Припасу мені вистачило на більшу частину дороги, яка лишилася.

На дворі в князя-папи в Пітербурху наших не знайшов нікого. Старшина сиділа ув'язнена в Петропавловській фортеці, челядь розбрелася хто куди: декотрі поїхали на Україну, кілька чоловік поневірялись на роботах. У Ямській слободі знайшов Полуботкового челядника Матвія, а також Савичевого челядника Охріма. Вони промишляли тим, що виловлювали в Неві дрова, рубали й продавали їх. Ще один челядник, Чарнишів, разом з полоненими шведами загрібав сніг та кінські кізяки на Невському прошпекті, дочікувався літа, аби податися додому.

Пошук на сайті: