Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4191
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4432

А то ще,— це була перша справа, яку розглядав у моїй присутності Пилип Борзаківський,— прийшов до канцелярії полковий обозний і поскаржився, що замовив знайомому портретистові свій контерфект і дав завдатку п'ять кіп, портретист контерфект зробив, але він, обозний, не схожий на ньому на самого себе. Привели портретиста, принесли портрет. Обозний таки був схожий на контерфекті, одначе трохи пикатіший за натуру, як казав сам,— поважніший, але портретист божився, що то пан обозний трохи роздобрів за той час, доки він писав з нього контерфект. Це розвеселило Борзаківського, і він розсміявся, обозний розгнівався й заговорив прикростей і портретистові, й Борзаківському. Портретист і обозний сварилися, галасували, й справа зайшла в глухий кут, і тоді Борзаківський сказав, що справу вони уладнають завтра вранці. Наступного дня всі зібралися в канцелярії, де на фотелі стояв портрет обозного, той-таки портрет, тільки обозний на ньому був не обозний, а турок, себто обозний, але в турецькому одязі й турецькій шапці. Хтозна, хто зробив таку переміну, портретист чи сам Пилип Борзаківський, одначе вгледівши портрет, обозний поблід і затрусився. А Борзаківський сказав:

— Ми вчинимо так: виставимо контерфект на базарі, й нехай люди скажуть, хто на ньому намальований, впізнають — пан обозний зробіть доплату, не впізнають — пан портретист поверне гроші. А щоб не впізнали по значку і шапці, я наказав перемінити на контерфектованій людині вбрання.

Обозний засовався на лаві, мовчки дістав і поклав на стіл п'ять кіп грошей, забрав портрет і вийшов з канцелярії. Не захотів, аби люди побачили його в такому образі.

Борзаківський походжав по кімнаті й реготів. Реготілися й інші канцеляристи. Усміхався і я, хоч мені не вельми сподобалася витівка Борзаківського.

Але сам він мені подобався дедалі дужче, одначе я боявся до нього приступитися. Хоч обидва ми родаки Полуботкові, Пилип — його племінник, його улюбленець, але він — старший військовий канцелярист, якому довіряють найпильніші справи. Він був ще й трохи загадковий і якийсь не такий, як усі інші канцеляристи. Від нього завжди пахло гішпанським тютюном та кагве —цей напій із знайомих мені людей у цілім місті вживав тільки він, кагве пахло дуже гарно, але коли одного разу старший канцелярист почастував ним мене, воно виявилося гірким та неприємним на смак, і я сказав, що грушевий узвар смачніший в сто разів, з чого Пилип дуже сміявся. Він вигравав у всіх у дами й багато читав. Одну з книжок, а саме “Похвалу Глупоті, Еразма Роттердамського, він якось дав і мені, мабуть, для того, аби насміятися наді мною, а може, й помітив мою зацікавленість книжками;

“Похвала Глупоті, справила на мене величезне враження, просто перевернула мої думки.

Як же це просто й правдиво: святість людська—в серці людському, а не в одягові, свічках, іконах (хоч і там також, адже ікони—парсуни Богів), не в постах і не в співах церковних, а в любові до ближнього. Чимало людей, які видають себе за праведників, насправді великі лиходії, але я не міг погодитися, що святощі також можуть бути породженням Глупоти і можна стати мудрим, опинившись у дурнях; Еразм каже, що світом рухає Глупота. Я висловив свої сумніви Борзаківському, та він засміявся й сказав, що то автор кпить, що те стається тільки тоді, коли мудрець має мудрецем себе і в своїй зарозумілості втрачає вміння перевіряти істину сумнівом, що нам, смертним, потрібно сумніватися в усьому, тільки тоді ми зможемо пізнати світ.

— Сумніватися в усьому? — запитав я.— і в Богові? Борзаківський замислився й не відповідав довго, і я аж отерп від хвилювання.

— В Богові не сумнівається ніхто,— врешті відказав.— А от у істинах, які речуть від імені Бога...

Ми засперечалися й звідтоді... заприязнили один з одним.

Потому я удостоївся великої честі читати книги з скринь самого пана полковника Полуботка, щоправда, особисто до тих скринь допущений не був,— їх мені давав Пилип Борзаківський. Я прочитав книги по-латині й по-польському: “Кнапіус,, “Тезаврус,, “Полеон,, “Спекулюм,, “Саксонум,, “Війну домову,, і розглядали ми з Пилипом карти всіх сторін світу й читали Євангеліє з позолоченими листами. Одначе все те — значно пізніше. Напочатку Борзаківський взяв собі в звичку потішатися наді мною, то послав шукати ефедрон, у якому, буцімто, мали навісити печатку на промеморію, я блукав по кімнатах і запитував, де той ефедрон, писарі реготілися, бо, виявляється, ефедрон — це відхоже місце; іншого разу передав оближне веління від судді принести сирівцю, самого духу якого суддя не терпів, аж поки Семен Рубець не порадив мені відплатити гріш у гріш самому Борзаківському. Я приніс Пилипу цидулу від панотця Василія, священика церкви Вознесіння Господнього, у якого на виданні була красуня дочка і який славився гостинністю й іноді справді запрошував до себе в гості молодих канцеляристів, адже шукав дочці достойної пари. Цидулу ту писав я сам — умів змінювати почерк. Борзаківський пішов до панотця, а там саме золили та прали білизну, й випало йому носити в чавунах золиво до велетенських жлукт. По тому він, трохи посердившись, лишив мене в спокої.

Другий був Василь Биковський, козак років тридцяти, середнього зросту, тілистий, кругловидий, з густою хвилястою мичкою чуба, який розсипався на всі боки, вибивався з-під шапки, налізав на очі; той чуб був м'який, шовковий, він загрібав його п'ятірнею, а ще, як довідався небавом, любили його загрібати дівчаті. Якщо Борзаківський лише полюбляв слухати про дівчат та вдавав з себе зальотника, насправді ж пильнував своєї слави, своєї честі, не давав упасти на себе порошині, то Биковський ходив у гріхах, як свиня у реп'яхах. І диво, всі ті зальоти, всі його пригоди йому легко прощали. Нащо вже строгий був у цих справах Полуботок, а й він тільки махав рукою: “А-а, Василь,. Мовляв, що з нього візьмеш. Чепурун невисокого штибу (на Борзаківському завше сорочка біла, без жодного рубчика, а Биковський лише міняє в петельках тієї самої сорочки кольорові стрічки), хвалько, він любив розповідати про свої перемоги на терені кохання, тоді приплющував блискучі ласі очі й приплямкував пухкими губами, полюбляв розповіді про гріховні пригоди інших, а також любив товариство, чарку, отож не раз спонукав і приохочував до неї інших.

Одначе вмів, коли ставало на потребі, працювати без утоми, по кілька діб, тягнути воза важкого по хляпавиці й грудомахах. Йому найчастіше випадали саме такі справи— заплутані й забовтані, до яких доводилося ставати, засукавши рукава на обох руках, аби добутися до дна та ще й менше забруднитися. До всього мав одну химерію — майже завжди ходив босий. Прийде до канцелярії, поскидає чоботи і світить голими п'ятами. Лише коли йде до полковника, взувається. Чи так йому те порадила якась знахарка, чи мав од того якусь приємність — хтозна, але вдома, в полі, навіть на вулиці ходив без чобіт. Борзаківський жартував, що то від скупості — береже чоботи.

Третім у тому товаристві був Семен Рубець. Я не раз дивував, що він прилучений до того товариства, оскільки рішуче різнився вдачею, звичками, самим трибом життя як від Борзаківського, так і від Биковського. Я ніколи не бачив на його обличчі усмішки, не чув його сміху, навпаки, цідив слова жовчні, в'їдливі, злі. Мав сухе аскетичне обличчя, на якому особливо виділялися гострі, схожі на ножі, брови, їжакуваті вуса, тонкі губи стуляв так міцно, що між ними не пролізло б і лезо ножа; очі Рубця насторожені, зіркі, він вельми точний, доскіпливий, розплутає, розбере по патичку будь-яку справу, справедливий, і все-таки ліпше йому в руки не попадатися, до того ж, вважає, що ніколи не помиляється, не любить слухати нічиїх порад, навіть полковникових.

Лише іноді, вельми рідко, Рубцеве обличчя одмінювалося, і в ньому проглядало щось щире, майже дитинне. Мені здавалося, що Семен був лагідною і доброю дитиною, та потрапив у тяжкий життєвий вир. Може, то на нього так вплинула смерть дружини, красуні-сотниківни, яка невідь-чому втопилася в ставу, залишивши Рубцеві двоє малих дітей? Рубцеві за тридцять, він вдруге не женився, дітей доглядала мати.

Оці троє молодих козаків користувалися особливою довірою Полуботка, хоч було в канцелярії немало інших, поважніших за віком, рангом та й заслугами канцеляристів, може, й користувалися через те, що були завзяті, беручкі, віддані йому і справі. Та приязнь не зродила серед решти канцеляристів великої заздрості (маленькі зроджувала), адже ці троє не отримували ніякої платні, як і всі інші канцеляристи, платнею усім будуть потім уряди, але коли це буде і як вивершиться — невідомо, бо нині рангами поступалися багатьом, а клопотів мали в достатку. І все ж вони були не такі, як інші, хоч я це побачив не одразу, вони жили не тільки паперами, які отримувала канцелярія, донесеннями, картами, дівчатами, пиріжками, козловими чобітьми, не лише днем сутнім, а й прийдешнім.

Напочатку я не був обтяжений роботою, та й не знав до ладу, які мої обов'язки. Жив у садибі пана полковника, що над Стрижнем, за Гнойовою греблею. У місті в Полуботка була також садиба, біля семінарії, власне, не садиба, лише невеликий цегляний дім. У ньому він майже не мешкав, тільки іноді залишався на ніч, якщо рано-вранці на нього чекала нагальна справа. Сам він і обидва його сини жили у великій просторій садибі, котра містилася на згірку над Стрижнем, річечкою, яка впадає в Десну. Кажуть, колись то була чимала річка, вона бере свій початок верст за тридцять від Чернігова в дивовижних і диких болотах Замглаю, пізніше я їздив туди полювати з полковником; таких боліт, либонь, немає більше ніде в світі, чарівних і водночас похмурих, оступлених віковими лісами.

Обидва одружені сини жили у флігелях (часом надовго виїздили в інші батьківські маєтки), полковник з дружиною та наймолодшою дочкою — в просторому, на два ґанки, з літніми покоями над заднім ґанком будинку з цегляними упорами, які випиналися далеко вперед, з невеликими, що в них були вправлені круглі шибки, вікнами, котрі вгорі вивершувалися овальними олов'яними дугами. В будинку — кілька світлиць та кілька кімнат, у яких столи застелені килимами, здебільшого пістрявими, а лавки та стільці оббиті сукном—голубим, червоним, синім, ще й майже в кожній кімнаті — шкіряне крісло, в кожній світлиці — ікони, мальовані на дереві, блясі або полотні, в горниці їх аж кілька десятків, у кіоті — й завіски на дверях сукняні, й дзиґарі настінні, й дзеркала великі та малі в позолочених рамах; висіло там також кілька портретів Леонтія Полуботка та самого господаря, а в світлиці, у якій приймав гостей,— герб роду — пронизане двома стрілами, серце та хрест над ним.

У найбільшій світлиці над вікнами вигравали ліпні коні й висіла зброя та крила орлів, упольованих самим полковником, в ній стояла кахельна піч (на кахлях павичі, які щось клюють, коні, татари, жінка з голубом, медвідь з вуликом, гармати, всілякі чудовиська, я любив роздивлятися ті кахлі); в світлиці стояли великий липовий стіл, стільці з вузькими різьбленими спинками, окована срібними штабами скриня та маленький горіховий столик, за яким любив посидіти в самотині полковник. Полкові папери він розглядав за круглим липовим столом, за горіховим столиком вписував щось до одного з трьох товстих жовтих зшитків, які тримав у скрині.

Тоді на його обличчі, яке чомусь завжди було зажуреним, залягала задума не мрійлива, а прониклива. У полковника були особливі очі, в них світився ясний, одначе суворий вогник, а над очима — круто, вгору — зломлені брови; ніс великий, донизу, котрий, проте, не псував обличчя. Якщо кажуть, що є вольові обличчя, то саме таким було Полуботкове, велике, ніби різане різцем, смагляве, чепурне. Особливої чепурності додавали охайно підголені вуса та чуб, густий, тугою хвилею, підстрижений не по-козацькому, а. як стрижуться деякі іноземці. Отак і сидів він, великий, важкий, розстібнувши зеленого кунтуша, і або дивився в зшиток, або невідь куди, за вікно. Отакі великі тілом люди здебільшого дуже неквапливі, несуєтні й таять на мислі таку ж неквапливу, але певну думку.

Деякий час я вважав, що пан полковник вичитує з паперів свій родовід або ж веде записи майнових справ, і був вельми здивований, коли випадково довідався, що то зшитки з віршами, власними й чужими, з тих, які йому сподобалися, а також “Кроничка, — хроніка подій, яку вів власноручно. Про власні вірші не говорив нікому, нікому їх не читав. Родоводу ж він не вів, та й, либонь, не просто було видивитися його в глибинах років; по тих буревіях, які крутило на Україні, присипало не лише окремі роди, а й полки, цілі краї. Коріння славетних українських родів рубали вороги, рубали жорстоко й безжально, віття і листя спалювали. Я сам гортав міські книги, то в тій, то в іншій спливало лицарське, козацьке ім'я Полуботків. Так у актовій книзі за 1619 рік лишився запис про те, що Ярема Полуботок, якого ляхи марно намагалися привести до своєї віри, отримав від чернігівського воєводи Салтикова дозвіл ловити в озері рибу та бити в пущі звіра — “свободи на двадцять літ,, а в акті за 1637 рік записано, що той же Ярема, райця чернігівський, “продав частину свого шлика на річці Стрижень під Черніговом Тишку Климовичу,. З тих же книг довідуємось, що в 1668 році проживав у Чернігові Левон Артемович Полуботок і що Полуботки володіли сільцем Полуботками під Черніговом, котрого позбулися ще за Хмельниччини. Хто з тодішніх Полуботків зацілів по Хмельниччині, хто погинув — се невідомо. В ті лихолітні роки тисячі й тисячі козацьких голів падали в ковилу та пирії, якими поросли українські поля. Пронизані з усіх чотирьох сторін колючими вітрами, українські степи стали місцем бойовищ численних ворожих армій, кожна ворожа сила випихала поперед себе для прикриття якогось українського отамана чи отаманця, обіцяючи утвердити його гетьманом на цій землі, а український нарід зробити вільним та щасливим.

Пошук на сайті: