Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4159
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4402
Насправді ж усіх тих лиховісних зайд надили лише важкі українські чорноземи, їм були потрібні не українські лицарі, а українські раби, й вони без кінця толочили копитами коней цю згорьовану землю. Скільки облесних слів злетіло з чутких вуст, скільки складено обіцянок під хрестами грецьким і римським, гай-гай — все то обман і підступи. Отож, ми тільки знаємо, що немало Полуботків погинуло в кривавих січах. Вже за гетьмана Многогрішного козакував у Чернігівському полку сотник Артем Полуботок, а його син Леонтій за Самойловича досяг переяславського полковництва, а далі уряду генерального бунчужного. Владний, сповнений гідності, військової відваги, Леонтій змусив заповажати себе не менш владного Мазепу, одначе в підозріливій голові хитрого, умудреного гетьмана раз по раз виникали думки про можливі підступи генерального хорунжого, й коли в 1691 році в Польщі було схоплено ченця Соломона, чоловіка нерозгаданого, таємничого, дивного, котрий приїхав до короля з дружніми листами, буцімто написаними Мазепою, а насправді ним самим, Соломоном, в чому й зізнався на квестії, то він сказав, що про цей його підступ знав гадяцький полковник Михайло Самойлович. Потягли на дибу Михайла Самойловича, й той під тортурами вимовив ще одне ім'я — Павла Полуботка, сина Леонтія, мовляв, той також відав про підступ Соломона, я йому відкрився. Приступили до Павла Полуботка — чому не доповів (не доніс) Мазепі? Павло Полуботок відказав: донос — не моє ремесло, одначе з Михайлового патякання таємниць не робив, запитайте хоча б Данила Апостола, полковника миргородського. Було таке, підтвердив Апостол, я сам оповістив Мазепу. Одначе оповістив Апостол, а не Полуботок!

Мазепа не прощав найменших провин. І наказав одібрати в батька та сина Полуботків уряди, маєтності, нагороди та пустити обох в світ голими й ославленими.

Одначе слава, вона завше ходить о двох ликах. Одне — сатанинське, потворне, друге—благородне, чисте, ясне. Яке воно в тієї чи тієї людини, вона може довести. Павло Полуботок довів це в тяжких походах, битвах, трудах. Доводив мовчазно, мужньо — не старшині, не Мазепі, а всім чесним людям. Щоправда, походи, в яких брав участь, здебільшого були безславні, одначе не з його, Полуботка, вини. Двічі ходив на Крим з улюбленцем цариці Софії, її коханцем Голіциним, горіли перед ними підпалені татарами степи, падали від спраги і втоми коні та люди, і тільки завдяки відвазі козаків та їхньому вмінню військо не було погромлене до кінця; схрещував широку козацьку шаблю з дзвінкими лядськими сигізмундівками, з палашами шведів, терпів голод і холод, не нарікав на долю, й врешті недовірливе Мазепине серце пом'якшало, з нього вивіялася колишня недовіра й осуга, і він призначив на місце померлого чернігівського полковника Юхима Лизогуба Павла Полуботка. Леонтія на той час уже не було на світі, він скінчив життя в бідності та неславі. Його син тоді вже зажив слави валечного, мудрого, розважливого козака. По тому, як Мазепа, перемудрувавши самого себе, не відкривши своїх замірів нікому, перейшов на сторону Карла, в Глухові зібралася на раду старшина, а також виборні від полків; маючи себе людьми вольними, деякі козаки почали гукати на гетьмана Полуботка, одначе цар Петро люто затупотів на них чоботиськами, а про Полуботка мовив: “...з нього може статися другий Мазепа,. Чому так подумав — невідомо, тому, що чернігівський, полковник не вклонявся низько цареві, не злизував порох з його брудних ботфортів, тому, що його поважали козаки, а чи тому, що славився розумом та мудрістю. А яка розумна, мудра людина захоче увесь вік ходити в услузі чужоземцеві?

За велінням царя на гетьмана було обрано-призначено Івана Скоропадського, чоловіка невисоких помислів, сумирного, супокірного, серцем доброго, незлобивого. Козаки сказали спасибі й на тому. Щоправда, й Полуботка тоді цар від себе не відштовхнув, він улещав усіх, хто міг бути корисний йому в боротьбі з Карлом, якого боявся панічно. Цар видав універсали, у яких писав, що він завжди любив український народ, а проклятий Мазепа, наперекір йому, запроваджував по Україні панщину, хотів перевести в панщинників усіх українців; Петро обіцяв козакам усілякі пільги та добра, обіцяв і клявся всіма святими берегти українські давнини, поважати козацькі закони та звичаї, вовіки вічні оберігати їхні вольності. Все це — до Полтавської баталії. По тому в цареві одразу наступила одміна. Коли 17 липня 1709 року Скоропадський подав царю пункти про обіцяні пільги та вольності, вказуючи ще й на розор, якого зазнала Україна, отримав загогулисту дулю.

У тій відмові, зокрема, було зазначено, що ні в якому випадку не слід відновлювати поруйновані двори в місті Чернігові — цар про Полуботка пам'ятав, з ока його не спускав. Не погодився він також на те, щоб у походах українськими козаками командували українські старшини, хоч гетьман писав, що російські генерали українського строю не знають, мови української не розуміють, здебільшого віддають неправильні веління; не віддав Петро й “позичених, в українців для війни з Карлом гармат, заборонив зносини з запорожцями, а далі зовсім відмінив виборність старшини, посилав козаків у найтяжчі битви та на найважчі роботи, аби вигубити козацький рід.

Зрослий у країні, де ніхто, навіть перші бояри, не мав й крихти свободи, все життя мався “нижайшими рабами,, Івашками та Петрушками, де увесь у сукупності народ був рабом, звик коритися цареві, боярам, навіть сільським старостам, він не міг спокійно чути таких слів, як “вольность, та “свобода,; щодалі відносив його від грізної Полтави плин часу та забувався страх, більшою ставала його нелюбов до України з її хоч і невеликими вольностями. В дні воєнних баталій зі шведами на Україні цар побачив Київ, прадавня українська столиця вразила його красою, багатством, вразила, а не зачарувала, він уже тоді поклав собі зробити все для занепаду цього міста, яке вічно буде нагадувати всім слов'янським мешканцям імперії, звідки пішли справжні русичі, хто приніс у Рязань, Москву, Твер світло розуму та вчення, зберіг його та розвинув, й вирішив утвердити всупереч цьому місту інше, своє, не шкодуючи коштів та людських життів. Найліпше зводити його на кістках тих-таки українців.

Треба було зробити все, щоб українці забули, хто вони, що виросли “в краї,, “україні,, тобто метрополії, що Русь була тільки Україна, Мала Росія, знову ж таки — метрополія, як Мала Греція, Малий Рим, а Велика Росія —все інше, всі інші землі — тиверці, кривичі, і навіть чудь і меря, що тоді, як слово “Україна, вже лунало широко, Московії і в помині ще не було. Водночас українцям було заборонено торувати далі свої давні торгові шляхи в Сілезію та Балтику, зокрема в Данциг та Кенігсберг, велено везти товари в Москву та Пітер, де за них давали половинну ціну, вийшов указ, який забороняв українським купцям торгувати з запорожцями, а також їздити до Чорного моря по сіль та рибу. Україна, неначе хворий чоловік, хиріла на очах. Попереду в неї були повний занепад, убогість, рабське нидіння.

До всього цього я поволі дійшов своїм розумом пізніше, зіставляючи прочитане та побачене, обмислюючи почуте від інших і від Полуботка також. А тоді мав царя за провісника Бога й молився за його здоров'я.

Полковнику на той час сповнилося п’ятдесят сім років, був він ще міцний, у розповні сили, великий, але не важкий, плечистий і дужий. Роки, як це здебільшого буває, не скували душу надмірною обережністю, страхом втратити те, що має, вдовольнитися посланим долею. Та й не про себе він дбав, не лише власними клопотами сушив голову.

У особистому житті на той час спізнав і доброго й злого. Рік тому відійшла в інші світи дружина полковника Єфимія Стратилатівна, й цієї весни він одружився вдруге на вдові бунчукового товариша Яворського Ганні Романівні, їй тоді було років під сорок, і вона здавалася мені старою жінкою. Про покійницю Єфимію розповідали, що вона була висока, гордовита, поважна, сувора, Ганна Романівна, навпаки, добра й лагідна, й тиха, як тепле літо. Вийде з шитвом на ґанок, усміхнеться ніяково, сяде й слухає щебіт пташок (а може, й не слухає) і піде так само непомітно. Вона любила мене як сина, жаліла за сирітство, намагалася втиснути в руку, неначе маленькому, то пиріжок з капустою, то пундика, а я соромився.

Давно поодружувалися полковникові сини— Андрій та Яків, вони жили при батькові, одначе Андрій часто відлучався в село Михайлівку біля Гадяча, яке батько обіцяв лишити йому, й сам полковник кохався в тому далекому від Чернігова селі, там стояв великий двір з винокурнею та водяним млином, там тримав чимало свого добра і, якщо вдавалося, від'їздив туди на відпочинок.

Полуботок не дав синам значних маєтностей, не дав великих посагів і двом старшим дочкам, які повиходили заміж за людей незначних, маломаєтних, покійна дружина докоряла за це Полуботкові, та й інші люди подейкували про полковникову скупість, довгий час так думав і я. І вже значно пізніше перемінив свою думку. Хоч і третій, Оленці, яка незабаром віддасться за сина лубенського полковника Андрія Маркевича, Якова, також посагу не дасть. То вже гетьманша Анастасія Марківна виклопотала двоє сіл в гетьмана своєму мазунцеві Якову.

Гетьманша хотіла поріднитися з Полуботками й дивилася, як здавалося їй, далеко наперед. Тієї весни пан полковник звершив кілька вигідних для себе купівель, придбав угіддя в селах Грунь, Оболоннє, Довжик, Тубичі, а також у містечку Любеч. І в Довжику, і в Губичах, і в Групі, і в Оболонньому статкував давно, ті села були дані йому на ранг, одначе земля в них йому не належала; козаки господарювали самі по собі з своїми підсусідками, котрі справляли козаків на війну, селяни самі по собі, вони платили осенщину — чинш, залежно від свого статку: від двадцяти копійок до двох карбованців на рік. Звичайно, полковник, як і всі інші старшини, хотів мати якомога більше землі. Двісті дворів Оболоння платили сто двадцять шість карбованців тридцять п'ять копійок, а село Полуботки, у яких мав лише три двори, два с половиною карбованці. Одначе рік тому Полуботок купив у Полуботках в багатого козака Соливенка за чотириста золотих, себто за вісімдесят карбованців, чималий шмат поля й заселив його підсусідками. І опинилася нива селянина Родька Бовтрика посеред полковникових угідь, і торгував її Полуботок запекло, а Бовтрик не віддавав, і двічі посилав пан полковник копачів “закопати ниву, Бовтрика — обкопати канавою, а той копачів проганяв, і врешті поступився Родько, продав ниву. Вдова Стрієвська сама продала свою нивку, й спокусився на продаж Тимошенко й подався собі до полковника, а позаду біг його син Терешко та просив не продавати ниву, бо ж лишаться без землі, а він збирається женитися, хто за нього, безземельного, піде; старий же одгризався, одмахувався й казав: “Державець має право,. А син відказував крізь сльози: “Після того, як продаси ниву, будеш не державцем, а злиднем,.

Все це я бачив на власні очі, чув на власні вуха, бо стояв серед покосів на Полуботковому сінокосі. А сталося це так. Доки Полуботок, по тому як ми приїхали до Чернігова, був зайнятий оцим господарським клопотом, у мене також появився свій клопіт — видивлятися у вікно, коли на подвір'я вибіжать Уляся з Оленкою, та приєднатися до них. Я сподівався, що полковник і далі не завдаватиме мені ніякої служби, але він, на мій подив і розчаруваня, вже другого дня по приїзді сказав:

— Пора й тобі, Іване, сукать дратву.

Я здивувався.

— Ви хочете оддати мене в чоботарі?

Полуботок осміхнувся.

— Це така примовка. Шевського діла починають учитися з сукання дратви. Ти ж повчися трохи канцелярії, потримай у руках книги шнуровії та прибуткові, подивися на життя, а небавом сядеш за стіл з військовими канцеляристами. А ще мій домашній підписар занедужав, поїдеш зі мною в Полуботки.

Я неохоче погодився. Не знаю, може, полковник щось помітив і хотів одшити мене од Улясі чи й справді вирішив сповнити дану моєму батькові обіцянку.

Наступного дня ми поїхали на сінокіс. Від Чернігова до Полуботків — дві чи три верстви, ми прикопотили верхи, зупинилися під вільхами над Стрижнем. Світило сонце, дикі голуби купалися в його променях, туркотіли у вільхах, луг зеленів, надив очі жовтизною квітів, скошені трави пахли водянисто-п'янко, накликали спомини оддалеку-далеку, десь із дитинства. Одинадцять косарів махали косами, й змигувало на косах проміння, здавалося, вони косили його, а не трави: одворітні покоси з сонячного проміння.

Полковник узяв косу й повів косарів, ручку брав широку, покіс бунтувався в пояс. Дві широкі дороги лишалися за полковником, здавалося, то проїхав віз, а не людина вдавила стерню чобітьми, біліла сорочка на широкій спині, під кінець другої ручки на ній “сів орел, —проступила пляма від поту, темніла міцна засмагла шия й свистіла коса, стинаючи трави під самий корінь, з мохом. Я позаздрив полковнику, його силі, впевненості, подумав, що ніколи не зміг би ні косити так (я справді взяв косу, за першим же помахом загнав її носком у купину й, хоч далі тримав її як треба, одначе ручку брав вузеньку-вузеньку й лишав за собою гриву в дві четверті), ні господарювати, ні владарювати. Немає в мене ні хисту до того, ні духу, ні прагнення. Але ж я такий самий чоловік, з такої самої плоті й крові? Де все те береться в одних і чомусь його немає в інших? Вони самі не хочуть того, чи не вміють, не можуть примусити себе наказувати іншим людям розпоряджатися їхніми долями? А може, і тим не дане таке право, може, вони одбирають його в інших та ще й упевнюють себе, що так і повинно бути?

Поки так розмірковував, поміж косарів сталося замішання. Старий Тимошенко, котрий чипів біля воза, знозу підчовгав до полковника:

— То що даєте за мої грунти?

Може, через те, що роздумував над тим, хто має право розпоряджатися чужим життям, чужими долями (на мою думку — тільки Бог), а чи з якогось іншого боку побачилася мені кривда, яка чинилася перед моїми очима,— Терешко, трохи старший за мене парубок, не зможе одружитися, а він же, мабуть, вже кохає якусь дівчину,— я раптом ступив наперед і голосно сказав:

— Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, він п'яний. Та й просто не можна, не по правді це.

Полуботок подивився на мене, і мені назавжди запам'ятався той вогнисто-чорний погляд, важкий і гострий, як помах коси, він підтяв мене, але я не впав, хоч щось і похитнулося в мені.

Я дуже часто вбовтуюсь туди, куди не треба, одначе цього разу за тим не пошкодував.

— Веди його, Терешку, додому,— сказав полковник. І син узяв батька під руку. Проходячи повз мене, кинув на мене скрадливий погляд, і той погляд був мені віддякою.

Пошук на сайті: