Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5418
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб3974
Хтось вже зводив рахунки, але шарпати Дрімайла поки що не поспішали – відклали на потім. Бо – ще чогось чекали. Вже всі добряче потомилися, коли з церкви вийшов Мартин Пушкар – причащався, – у гороховому жупані, в малиновому старенькому кунтуші наопаш зупинився на паперті, розправив сутулі плечі, – вже старий, намагався молодитися, виглядати хвацько – зорив поверх голів кудись у далечінь. Матвій подумав: «Не може бути, що його не змагають сумніви, заварив таку круту кулешу, а хто знає, кому її доведеться з'їсти? Можна й похлинутися нею…» Не схоже було, що та кулеша вичахне. Полковника змагало непомірне честолюбство, честолюбство непогамоване, а що життя добігало краю, довше чекати не міг. Здебільшого старість обережна, бо ж скільки разів чоловік обманюється за життя, скільки разів наражається на небезпеки з власної гарячковості, а ще ж його обдурюють і підманюють сухозлотицею, старість знає, що придбати щось важко, а втратити можна в одночасся, що майже всі людські вчинки лихі та підступні, й що найбільший ворог людині вона сама, але ж вона й надто спокуслива до слави, надто честолюбна, жорстока й водночас може розчулитись до сльозливості, хвастовита. Молодість може з одрубу кинутись на смерть за права та офірувати себе комусь іншому, повірити безоглядно та щиро, через те вона так часто віддає себе разом зі зброєю в руки всіляким пройдисвітам, авантюристам, котрі водять її по нетрищах, а в скрутні хвилини залишають напризволяще. Передні кинулися до полковника, щось його запитували, і він прорік з паперті:

– Всі будете козаками, всі будете панами. Москва нам знак подає, цар обстоює бідних людей і обіцяє поважати наші права та вольності.

Він був утомлений, не схильний до довгих промов, і зійшов з паперті.

– Це ж неправда, – казав по дорозі до Драбового двору Супрунові Матвій. – Хіба не знаєте, не бачите, що з Московщини на Україну товпами пруть панські холопи? Од добра втікають? їх там гнуть у три погибелі. В Московщині давно немає жодного вільного лапотного чоловіка. Холопи там усі. На панів сутужать. За цей недовгий час від царя надійшло два укази, щоб тих втікачів виловлювали і назад до своїх панів у залізах повертали. Навіть бояри там пишуться холопами…

– Може, воно й так, а може, й ні. Як би то не було, але в нас сього не буде. Цар обіцяє всім посполитим рівні з козаками права і вольності, і маєтності поділити поміж усіма порівну.

– Так є маєтності, нажиті батьками, дідами… – И подумав про спалену луку, його поривало запитати про те Супруна, одначе не знав як і боявся, що по тому між ними може розладнатися не тільки розмова, а будь‑яка злагода.

– Все одно – порівну…

– І як ти їх розділиш?

– Знайдемо спосіб… – В голосі переконаність і ярість.

Добалакували ту балачку за столом у Максима Драба.

Матвій прихопив у корчмі по дорозі дві карафи доброї горілки й двоє кілець ковбаси, в'язку тарані, й розмову було чим засмачити. Похмурий з вигляду, але добрий і полохливий Драб або мовчав, або згоджувався з обома співрозмовниками, й вони, зрештою, перестали звертати на нього увагу.

Тільки один раз, пожувавши шматочок тарані, закинув до примирення:

– Читали нам гетьманів універсал. Він пише: пождіть, хлопці, трохи, вийде полегша всім…

– А так, – підтримав Матвій. – Треба зачекати, настане мир, налагодиться життя…

– Всі можновладці брешуть: пождіть, щастя для вас потім. А самі не ждуть…

– Еге ж, всі хочуть добре жити зараз, – невпопад докинув Драб. – Щоб і борщ з хляками, і карасі в сметані…

– Кажу ж, собі гребуть…

– Чому? – запитав Драб.

– Бо… не вірять у Бога, – сказав Супрун.

– Не вірять у Бога? Що ти кажеш, – вимахнув ложкою Драб.

– Ну… Вірять. Але так… Ніби Бог їх не бачить.

– А Пушкар що, від себе одгрібає? – мовив Матвій.

– Пушкар хоче, щоб для всіх…

– Те ж саме… Потім, як москаль ухоркає… В холопи… У вас уряди позахоплювали горлопани, стало краще? Отож‑бо…

– И старі всі при ділі… На тепленьких місцях… – обережно мовив Драб. – У торгівлі, в канцеляріях, у конторах провіантних…

– Як же так?

– А хто зна, – знизав плечима Драб.

Блимала в рудому – забивало в осінні негоди, затекло – кутку лампада, стріляли живицею на свічаді – під витяжною трубою – в «бабі» – глиняній грудці з дірками – соснові скіпки, які Драбиха міняла одну по одній, а тоді перестала, бо й начаділо в хаті, та й зрозуміла, що світло гостям ні до чого – чарка та ложка рота не минають, і слова вух також, і вони сиділи в жовтуватому півмороці.

– …А хіба в ляхів не хлопи? Хіба твого батька й тебе самого осавули не ганяли в поле нагаями? – вернувся до попередньої розмови Супрун.

Се була правда, Матвій не знав, що відказати.

– Там холопи, а там хлопи… Однаково. Ми чужі москалям… Взують усіх у постоли, як власних мужиків…

– Якщо всіх у постоли – нехай. Ліпше, ніж злизувати порох з лядських чобіт.

– До чого тут ляхи? Гетьман хоче, щоб ми нікому не були під шапку, жили самі по собі.

– Хто се тобі сказав? – глузливо скривив вузькі смажні губи Супрун, і його тонкий вус засмикався.

– Сам чув, – збрехав Матвій. Бо чув не він, а покойовий, і розповів йому. «По раді Чигиринській прийшов до гетьмана Богун. І отако, прямо – ти ж знаєш Богуна: «В який, гетьмане, бік хилишся?» А гетьман йому: «Ні в який, Іване. Стоятимемо самі по собі. Сотворимо на руїновищі Польщі вільну Україну. Дасть біг сили… А розуму вистачить власного. Хміль почав, та в кінці звернув з дороги. Я не зверну». «Дивися, не зверни, гетьмане», – Богун йому. Ще й по тому поцілувалися. Богун однаково ненавидить і Москву, і Варшаву».

– Богун, то так… Вітровійний тільки він.

– Ну! Богун вітровійний!..

– Авжеж. Але й чесний. Не крутій. А гетьману я не вірю. Шляхтич, він і є шляхтич…

Матвій образився.

– Не шляхтич, а шляхетний.

– І шляхетність його дірява. Потягне він таки нас під ляха. – Жовта тінь від кібцюватого Супрунового обличчя на стіні була схожа на тінь птаха. – У Москві цар… Самодержець, тверда рука. А ляхи тільки що: «Не позволям». Що шляхті забандюриться, те король і робить. А цар – дзуськи. Над усіма.

– Дурний ти, – кинув спересердя Матвій і похопився на свою грубість. – Не ображайся… Це я так… У поляків Конституція і сейм… Він пильнує, щоб король не надуживав владою. В Польщі кожен шляхетний чоловік у шані, не «раб ніжайший», як у Москві, підніжка нікчемна, а вільний. То правління вище…

– Одні вільні, інші – тричі невільні. А в Москві – порядок. Цар над усіма.

– І в усіх ребра тріщать.

– Добре, що хоч у всіх.

– У панів, у бояр не тріщать.

– Але пострах перед царем мають…

Матвій почував, що йому туманіє в голові. Захопився суперечкою й хиляв врівень з Супруном та Драбом, який не проминав жодної дурничкової чарки, але й не п'янів, був як лут. А Матвій уже добряче захмелів, його поймала досада, майже відчай, що не може ні в чому переконати молодшого брата, що не вдається його застерегти, відтрутити від вогню, від небезпеки, а їхав саме задля цього.

– Не знаю, чого ти вхопився за тих ляхів, хто вам усім наклепав на гетьмана. Таж він цареві склав присягу…

– А в лядський бік дивиться…

– Хто тобі таке сказав? Гетьман вимагає, щоб Москва дотримувалася пунктів, укладених з Хмельницьким. А вона хоче поставити військо по всіх містах українських, і Москві, і Польщі – хто більше обіцяє, той дужче й подобається. Ні ті, ні ті нам добра не зичать. І ніколи не будуть зичити. В Москві закони й звичаї азіятичні…

– Бачу, ти сам за ляшками руку тягнеш.

– Чом би мав за ними тягти руку? – А перед очима знову чомусь постали червоні купайла стогів, і червоний вогонь зблиснув йому в очах.

– Не знаю… Шість літ я шаткував з Хмелем лядську капусту… Рубав посторонки лядські… Присягав Хмелеві, а він – Москві.

Матвій хотів сказати, що наприкінці свого життя Хміль гірко розкаювався у своїй помилці, метався на смертній постелі, посилав послів і в Польщу, з якою сподівався укласти федерацію, і в Литву, і в Семигород, і до шведів. З Литвою, Семигородом та Швецією вже був зовсім погодив пункти договору, але супроти Швеції виступила Данія, на допомогу Польщі посунула своє військо Австрія, й договір не вдалося завершити. Одначе не сказав. Либонь, всього того Супрун і знати не хоче, його нічим не перекабатиш. Йому затремтіло під серцем, сказав тихо, проникливо, і в його голосі забриніла сльоза:

– Ну що тобі, брате, дали Москва і Хміль? Що? Ти ж за Хмеля не потрапив у реєстри…

– Чужими викрутнями і підступами.

– Ти ж он… Стільки разів рубаний і стріляний… Пари підошов не привіз у тороках з тієї війни.

– Хміль за правду стояв…

– Стояв… За чию тільки? За свою…

– Стережися! – грізно гукнув Супрун.

– Не лякай. Лицар він великий і гетьман валечний… Може, напочатку й хотів добра всім, але потім… Свій афект погамував, стратив сили й… не додумав усього до кінця…

– Та ти маєш свій розум вищим за Хмелів? – аж розгубився Супрун.

– Просто зоддалік видніше. Хмельницький теж людина… Я кажу про те, що ні тобі, ні таким, як ти, він не дав нічого.

– Він дав, інші одібрали.

Матвій зрозумів, що з Супруном сперечатися марно. Своєю правдою чужу макітру не наллєш. Найкращі роки Супрунового життя віддані Хмельниччині, вони запеклися кров'ю на шаблі, на мідній луці сідла, впечатані кінськими копитами в землю, розвізшися з гарматним димом по бойовищах. Цей невеликий гачконосий чоловік до ката сміливий і запеклий, і ту запеклість вже не перебороти. Боже, вбережи його від лиха, зупини на рокованій межі! Тільки на тебе єдина надія. Прости його, як прощаю я за заподіяний гріх… Якщо, звичайно, заподіяв його він.

Матвій вже не слухав Супруна, який смачно розповідав, як вони стирали – скопували границю займанщини за Рибцями, волочили осадчого, били й вішали за ноги на старій границі, щоб пам'ятав, де вона. Несподівано Супрунову розповідь перебив Драб:

– Слухаю оце вас… Виговці, пушкарівці… Не на добро це все. По мені – подали б одне одному руку…

– Та ти що?! – аж скрикнув Супрун, і його вус звинувся вище носа. – Ніколи у світі! Та ми…

– І ви, і вони, – спокійно провадив Драб, – можете опинитися в одній ямі. Московській або лядській.

Матвій здивувався, не сподівався од Драба таких мислей, вважав, що той бачить не далі волового дишла. А він бачив далі від них обох. Драб дивився розумними і печальними очима.

– Вони погинуть перші, – кип'ятився Супрун.

– Може, й так, а може, й інак, – налив у чарки Драб. – Яка різниця? Погинете, тримаючи одне одного за чуба. А Україна?

– Що Україна? Що? При чому тут…

– Та при тому.

Як та кропива, що глушить під собою траву й городину, так запеклість, лютість глушила розважливі думки.

Драб безнадійно махнув рукою.

Втомлені, хмільні, невдоволені один одним Журавки облягайся на розперізаному кулеві соломи, кожен вкрився своєю киреєю. І не згадалося їм, як лежали у виямці під кручею біля Ненаситця, вкрившись одним кожухом, як гріли одне одного молодими тілами, як порівну, на два тіла розділилося все тепло, і кров, здавалося, шугала з серця в серце, й гаряче почуття любові заповнювало обох по вінця, й думка була одна на двох, і сон також.

Тепер же на двох було тільки цвіркунове сюрчання з‑під печі.

 

Пошук на сайті: