Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5429
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб3987
…І вже степ, до останнього видолинка, пропах кулешем та гречаною кашею, вишкварками та вареною бараниною, вже кашовари потомилися, підтримуючи невеличкий, щоб не вичахала каша, вогонь, вже подекуди запахло пригорілим кулешем, вже у козаків пошерхли від довгого очікування багато разів облизувані губи, а гетьман та хан все ще сиділи на згірку та вели розмову. Про що вони бесідували, про що змовлялися, можна було тільки здогадуватися. Розмовляли вони дві дзиґареві години – суддя Зарудний засвідчив це по своєму величезному годиннику з дванадцятьма звіздами, який носив у кишені жупана, – врешті підвелися й, не сідлаючи коней, пішки пішли до козацького табору. Біля гетьманського намету в довгих киреях, понакидуваних на плечі, стояли схожі на сірих граків старшини, гетьман підійшов до них і проголосив, що вони з ханом, за прикладом покійного Хмеля, уклали спілку на взаємний захист і взаємну допомогу, й кожен із спільників піде туди, куди поведе його союзник. З похідної козацької церкви вийшов ієромонах, виніс хрест і розкрите Євангеліє, гетьман підтвердив свою обіцянку, поклавши руку на хрест. Декотрі з козаків у ту мить чомусь поодводили погляди, а Зарудний голосно чхнув і погасив свічу в руках хлопця, ієромонахового помічника. Гетьман поглянув на нього строго.

З того берега приїхало кілька високих татарських старшин – аг, от‑аг, тримаючись Карач‑бея, вони пішли в намет. У наметі гетьмана і стіл, і скриня, і лави, й ліжко, але їх повідсовували, козацька та татарська старшина сідала просто на килими. Гетьману та ханові попідкладувано подушки. Подавали козацькі страви й баранину з чорним та червоним перцем, курагу, татари пили вино і в кінці трохи повпивалися. Козаки бенкетували просто неба.

Матвій стояв біля намету в гурті гетьманської челяді – напохваті, може, доведеться щось записати чи написати, тримав у шовковому мішечку, почіпленому на шнурочку до пояса, пляшечку з чорним – з дубових бубок – чорнилом, двоє затемперованих пер і пісочницю; одначе нічого записувати не довелося. Вже наприкінці, коли п'яний дух поперло з намету в усі щілини, зазирнув до середини: гетьман сидів біля хана, з лівої руки в нього чипів у незручній для нього татарській позі Немирич, з Немиричем Виговський перемовлявся по‑польськи, гомоніли про щось високе (раз по раз з їхніх язиків злітали слова «Облята», «Контумнація», «Конституція», які Матвій чував, але не знав, що вони означають; Немирич, як і всі інші, рвав руками варене м'ясо й сміявся з ханом. Витягнувши довгу борлакувату шию, до їхньої розмови дослухався Джеджалій, в недавньому полковник іркліївський, зсаджений з полковництва при потуранні гетьмана, він один з старшини розумів по‑татарськи, бо сам з окозаченого татарського роду, гетьман того не помічав чи вдавав, що не помічає, та й Джеджалій пив за здоров'я хана, ще й виголосив по‑східному пишного тоста на його честь. Матвій був неймовірно зворушений: Виговський помітив його й поманив пальцем, а коли Журавка підійшов, власноручно налив у рожковий келих вина й простягнув Матвієві:

– Випий за моє здоров'я і за власне благополуччя.

Матвій випив і в несподіваній рвійності поцілував гетьмана в руку.

Чимало було випито і з'їдено, й трохи спалено пороху – гримнули тричі з гармат. Карач‑бея гетьман провів до броду, й той переїхав через Ірклію конем, з ним поїхали генеральний обозний і хорунжий – взяти шерть, татарську присягу.

Тим часом Матвій з челядниками прибирали в наметі: винесли потрави, повитрушували килими, поставили на місце стіл, скриню, лави, ліжко, Матвій повісив над ліжком Божу Матір. Либонь, вона і вберегла гетьмана. Вночі військо спало. На возах, під возами, в наметах, спала й варта, добряче пригощена звечора. Форкали в туманній пітьмі коні, гарчали пси – понабігали невідь‑звідки й гризлися за порозкидувані недоїдки та маслаки, й чалилася понад возами скрадлива постать у жупані без пояса, пси на мить розбіглися й знову взялися за кістки, а постать майнула до гетьманового намету. Славний полковник Джеджалій, але як йому, славному, котрий не дав під Берестечком доконечно загинути козацькому війську, котрий корився Богданові, любив його, якось, в п'яному чаду, навіть борюкалися з Хмелем, і Джеджалій поборов, як же йому тюпачити за колишнім писарем і дивитися тому в спину?! І як же гетьман допустив до того, що його зсаджено з полковництва! Ще звечора вимітив, де стоїть гетьманове ліжко, і штурнув зі всієї сили через повсть ратищем, воно затрудило йому в руку, й Джеджалій був упевнений, що влучив, вскочив до свого намету й закричав:

– Лежить собака, що кров козацьку ляхам та татарам продає. Тепер у чорта гроші лічитиме.

Посхоплювалися козаки, повибігали з намету, зчинився лемент‑гук, бігли козаки з інших наметів, метушилася гетьманська варта: вона не бачила гетьмана й шаліла. Світив крізь туман місяць у короні, запалало кілька смолоскипів, по той бік річки горіли татарські вогнища, а біля гетьманського намету юрмився люд, і сторожа відпихала його ратищами. Гетьмана в наметі не було, й ніхто не знав, де він. Потягли до світла Джеджалія, він був до ката хмільний, його очі й далі бризкали іскрами, він все ще похвалявся:

– Хотів іти на Полтаву, та відправив я його до рогатого.

Певно, були в нього поплічники, помічники, які мали одразу по гетьмановій смерті підняти шванку й піднести над степом славне ім'я Джеджалія, але тепер, в невідомості, принишкли. И Джеджалій врешті зрозумів, що гетьмана він не потяв, розгублено і озлоблено оглядався, очі йому погасли. Зненацька знялася сніговиця, обліпила йому обличчя, він утирав шапкою татаркувате, з ріденькими вусиками обличчя. Сніговиця стихла й пішов дощ.

Гетьман об'явився аж удосвіта: ратище вгрузло в ліжко біля його боку, й він, завваживши змову, вирішив за ліпше тихенько скотитися на килим, пробратися в куток і вилізти попід наметом та податися в татарський табір.

Замах на гетьмана зродив хмаровище пересудів і чуток, з яких певною виявилася одна: гетьман з військом і татарами йде на Полтаву. Того ж дня Матвій довідався, що спонукало його до цього: Пушкаря хотів поскоромити Гуляницький з трьома полками – Ніжинським, Прилуцьким та Чернігівським, але був поскоромлений сам, Пушкар погнав його від Лохвиці на Глинськ і далі, й їздив від гетьмана до Москви, до царя Лісницький з чолобиттям, аби цар, згідно з обіцянкою, своїм монаршим указом уговтав Пушкаря, бо настають від нього для України великий розор і запустіння, але цар відмовчувався, грав на дві руки, й ще два гінці – Богун та Бережецький – бралися весняним бездоріжжям до північної столиці, й теж вернулися без нічого. Тим часом до Чигирина приїхав царський посол Апухтін, він умовляв гетьмана не йти на Полтаву, казав, що все вщухне само. А як воно могло вщухнути, коли вогонь вже охопив три полки й розкочувався далі. Два універсали на мир і згоду, послані Виговським у Полтаву, тільки дужче роздрочили Пушкаря: гетьман його боїться, запобігає в нього ласки – не діжде. Пушкар відписав погордливо, гостро, погрозливо.

Гетьман від'їхав на кілька днів у Чигирин, звідки розіслав універсали по полках, зібрав під бунчук всіх козаків, яких міг зібрати, – одначе не всі стали під білий гетьманський бунчук, в Києві, Паволочі налякалися орди, побігли з листами до Бутурліна – як бути? Одні писали за гетьмана, інші – за Пушкаря, – Юрась Хмельницький спочатку провістив славу Пушкареві, далі – Виговському (пушкарівці поплюндрували його власні маєтки), – і жалі висловлювали за того й за того. Але гетьман вже поклав твердий рішенець, і перед Вшестям з полками Переяславським, Канівським, Черкаським, Уманським, Іркліївським, Ніжинським, Прилуцьким рушив на Полтаву. Попереду йшли затяжні полки – їх вів Юрій Немирич, за ними орда, козаки і тяжари – військовий обоз – позаду. Курява стояла до самого сонця, люд утікав і ховався по лісах та байраках.

Гетьман сидів на коні на Мрячній могилі, попід могилою текло військо. Пролетіла орда – як степовий вітер, як вихор, як хмара – одначе в тому вихорі свій порядок: в голові – прапор пророка в стремені еміра, п'ятнадцять от‑аг, ханська гвардія – сеймени, зелені значки тисячників; чіпкі, позгинані («собаки на сідалі» – Гуляницький) ординці – стремена в них попідтягувані дуже високо, – трималися строю, хмара пилюки вкрила поле; пройшла козацька піхота – серденята, стопою проїхала кіннота, проскрипіли вози з гарматами. Гетьман ще раз пропустив повз себе військо, щоб упевнитися в його силі, впевнити самого себе.

Перша битва, яку вестиме самостійно. Упевнити в чому? Що правильно вчинив, кинувши себе в цю веремію? А що мав робити? Не брати булави? Хто на таке спроможний? Людину повсякчас спалює честолюбство. Кажуть: непогамоване честолюбство. А його погамувати не можна… Маленьке розростається у велике, воно неначе вогонь, скільки в нього не кинь, з'їсть все. Воно більше за цілий світ… Але він його гасив. Впевнював себе, що можна прожити в тиші та злагоді десь на хуторі. И лягти під хрестиком… Який зітліє через п'ять років, або його виколупнуть, щоб покласти когось достойнішого.

Обмірював себе мірками, може, й завеликими, але ж таки обмірював. Всі називають його хитрим. Ще як був спудеєм у київській Братській школі, пустили про нього такий поголос. А він просто мудрий. Навчився вивіряти свої кроки, навчився гамувати пристрасті. На вождя не претендував. Для того потрібно великого скаженства, великої сили, одчайності й безпощадності. Майже всім тим володів Хмельницький. Був не чоловік, а клубок пристрастей, буряної сили, відчайності й водночас бистрого, миттєвого розмислу, точної оцінки того, що в полі зору. Стратег і полководець, здатний підняти, збурити кличем тисячі душ й повести їх за собою. Одначе вельми далеко розумом не сягав, кілька разів був обдурений королем і ханом, не бачив, не відав, у що виллється його спілка з Москвою. А він, Виговський, бачив? Не бачив також… Просто йому були ближчі поляки: півжиття прослужив по староствах та підкоморіях, просидів за шляхетськими столами, йому ближчий польський стрій влади, де короля вибирають, де сейм, де має голос кожен депутат, де сеймики місцеві, а на них виборні маршалки… У московитів стрій деспотичний, схожий на стрій багатьох східних деспотій, і таким він залишиться довго, може, й назавжди; польський же стрій трохи нагадує запорозький, тільки на Січі правлять всі козаки, а в Польщі – шляхта. Виговський хотів би запровадити такий, як у Польщі, стрій і на Україні, яку любить палко та хворобливо. Те почуття складне, воно – неначе вишнева кісточка, яка проростає крізь порох, торішнє листя в забур'янілому саду. Ядро тієї кісточки – давнє, українське, а сам паросток били морози й поливала чужа рука, й довкола росли інші зела, не українські. Збудилися, збурилися високі українські патріотичні почуття після Жовтих Вод, проніс їх у переможних походах з Хмельницьким, не розгубив у поразках, кривава народна рана пекла його серце, й не було більшої мрії, як загоїти її. Все українське давно стало рідним і дорогим, одначе й не все польське викликало відразу та презирство, в душу, в пам'ять вросли польські слова, польські строї, й не раз, коли зненацька бачив поруч поляка, щось скидалося в душі й тягнувся до нього. Те, що вростає в душу з юності, залишається в ній навічно. Попри розмисл, накази розуму. Якщо пройшов тисячу миль у одних лавах, а потім перебіг до інших, то ті, перші лави, хоч і будуть потім ворожі, одначе пам'ять вертатиме тебе до них.

Довгі роки він приховував ці свої почуття від козаків, від Хмельницького, вірно служив козацькому війську та гетьману. Правив канцелярією, провадив усю дипломатію, давав гетьманові поради, й той часто до них прислухався. Виговський писав «потаємно», від свого імені, листи королеві та цареві, називав себе вірним слугою короля, царським холопом, з чого потім і пішов поголос про його крутійства та хитрість, але ті листи писав з відома Хмельницького й називав їх вивідними. І так само «таємно» посилав цареві грамоти турецького султана, кримського хана, сицилійського паші, гетьманів Потоцького та Радзивілла до Хмельницького, і цар прислав йому таємно з піддячим Іваном Фоміним сорок соболів та три пари соболів гарних, а Хмельницькому раніш вручив сорок соболів і дві пари гарних, і потім вони вдвох, Хмельницький та Виговський, реготілися з цього, реготілися божевільно, до гикавки, Виговський показував, як піддячий витягав тих соболів з‑за пазухи, як озирався, а Хмельницький похилився на стіл, хапався за живіт і просив: «Ой, не можу, годі…»

То були найкращі їхні хвилини – обопільної довіри, веселощів. Гетьман любив дотеп, жарт, але мало від кого ті жарти приймав. Та й не гойдало життя його на м'яких жартівливих кущах, через те й звикли бачити його насупленим, грізним, гнівним. У Виговського – дотеп на кінчику язика і сльози близько, під самим горлом, – задумається, розчулиться, – тільки ховав те од козаків, а надто од гетьмана, Хмельницького любив, боявся, іноді скипав образою. Не міг пробачити одного: коли Хміль передав за хворобою гетьманство Юркові, декотрі полковники почали ремствувати, і в тих ниткових розмовах приміряли булаву до Виговського, потаємні вивідці донесли те, гетьман прикликав генерального писаря й наказав прикувати його за руки обличчям до підлоги. Виговський отерпав зі страху, шаленів з гніву, сльози образи капотіли з його очей, вимірковував найлютішу помсту… Його розкували аж увечері.

З часом Хмельницький став дратівливим до безуму, скаженим, ледве чи й пам'ятав себе, до нього боялися підходити, й знову ж таки, тільки Виговському вдавалося хоч трохи погамувати його, тільки його поради брав до уваги.

Впродовж багатьох років Виговський порядкував усім військовим господарством, давав лад скарбові, розподіляв нагороди. Власне, всім цим і здобув шану в старшини. А ще тим, що з свого боку тонко вловлював її настрій і всі надії, що Україна збудує свій власний незалежний стрій, покладав найперше на неї, старшину. Досконало знав устрій польський, інших європейських держав і держав давніх, колишніх, сподівався повести за собою старшину по новій дорозі. А от який він воїн – і сам не знає, чи вистачить у його серці сили, відваги?… Може, краще було не брати в Корсуні чи в Переяславі булаву? Одначе, як то? Нею міг заволодіти Пушкар. Старшина вимагала від нього підняти гетьманський бунчук. Не вся, звичайно, але більшість. Він сповняв її волю. А це воля народу. А що таке воля народу? Якого народу? Пушкарівці – всі оті брагарники, грубники – народ? Що вони бачать? Яку далечінь проглядають оком розуму? До найближчого шинку? Хто їм більше пообіцяє, за тим і біжать. Їх легко повести за праве діло й так само легко повести на розбій.

…До гетьманового плеча легенько діткнувся обозний Тимофій Носач, Виговський здригнувся: військо давно пройшло, навіть пил улігся.

Пошук на сайті: