Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5418
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб3974
Матвій сидів на Зірці під старою, напівсухою вербою збоку від гурту старшини. Просто над ним у вербі чорніло кругле невелике дупло (міг дістати до нього кінчиком шаблі), й з нього вилітали вогнисто‑рудаві, чорно‑сірі кулі, то були шершні, величезні, волохаті, тонко поперетягувані в стані, десяток таких шершнів може вбити коня, й кобила під Матвієм здригала холкою, перебирала копитами, Матвій стримував її повіддям. Він не од'їжджав од верби, бо стояли на горбочку, й звідси бачив і Полтаву, й обоз, і Подузор'я, бачив, як вирвалися з нього козаки, обтекли леваду й пасовисько і на ходу розгорнулися в лаву.

Матвій і собі попустив повіддя, рушив слідом. Його ніхто не спонукав до бою, ніхто не наказував їхати до обозу, одначе у світі є спонуки, вищі за будь‑які накази. В серце натекло стільки болю – диво, що воно витримувало, а по краях того болю – печаль, і досада, й гнів хтозна на кого. И жаль себе, – не Супруна, а себе! Матвій був певний, що Супрун там, біля обозу (де ще міг бути!), тертий у боях, старший Журавка давно розгадав замисел гетьмана (та й хто б його не розгадав!), замисел простий, навіть спрощенський, розрахований на дурні голови, на жадобу, на захланність, які вінчала п'яна смерть. Боже, Боже, на чому тримається світ, на чому тримаються людські життя, – вони наче павутинка з павуком на гілці верби, котра нависла над водою, шугоне вітер і зірве її та пожбурить у пінявий вир.

Бризкала з‑під копит роса, з крякотом зірвалася качка й рвонулася прямовисно вгору, Матвій летів напереріз лаві й приладнався їй у хвіст. Кобила прищулила вуха, люто закусила вудила, хотіла наздогнати лаву, але Матвій стримував її повіддям, волів не обагряти шаблю братерською кров'ю. Хоч знав, що в цій веремії, в цій хурделиці спіткати Супруна – це те ж саме, що знайти голку в копиці сіна, сама думка про можливе зіткнення груди в груди була нестерпною. Навпаки, в чорній пітьмі безнадії жевріла іскорка, що, може, припадком долі йому вдасться врятувати брата, відвести від його голови шабельний удар…

Глухо стугоніла земля, сичали трави; прочавкотіли, прошелестівши лепешняком, перескочили болотистий ручай, злякано прошурхотів табунець чирят над головами, здавалося, вони ось‑ось зачепляться об шаблі, які застилали горизонт перед Матвієвим зором. Козаки попригиналися до грив, коцюбли в напрузі, тільки Матвій летів, відкинувшись у сідлі, намагаючись охопити зором поле та дорогу попереду. За шаблями, за козачими постатями погано бачив обоз, ячмінний лан між Полтавою і обозом був порожній, по ньому втікала одинока постать. Земля попереду гуділа і вгиналася, гнулася хвилею, як молодий лід. Так здавалося Матвієві. Мчали мовчки, без крику – тільки підвивав вітер, ранячись на відточених до жаскості вістрях шабель, і Матвій відмітив, що кричати зараз «слава» було б безумством. Кому і яка слава?

Від вітру ломило у вухах, Зірка махнула головою, і просто в обличчя Матвієві полетів шмат піни. Безладно, розпачливо пробахкали постріли, десь праворуч вибухнуло нещадиме татарське «алла», козаки ж мчали мовчки, і враз замелькали шаблі, рубаючи на січку навскісне сонячне проміння, рубаючи зведені вгору для захисту руки з корцями, ковшами, падаючи на плечі, голови; десь заіржав кінь, лунали зойки, крики, звідкілясь долинув божевільний регіт, сукав ногами поранений кінь, а козак намагався витягнути з‑під нього придавлену ногу. Матвієва Зірка ударила грудьми чийогось коня й козак на ньому люто ощирився, цвінькнула над головою куля, й вже Матвій пересягнув між двома возами дорогу. Й, власне, все було скінчено. То тут, то там ще мелькали шаблі, втікали ячмінним полем зіщулені постаті, їх доганяли вершники й навічно вкладали шаблями в яре зело; біля кількох возів, згромадившись, шаблями, дишлами возів, товкачами, ратищами відбивалися дейнеки, а вся дорога, й поле побіля неї були завалені трупом. Дике, трагічне, жахне видовисько, тільки люди в силі видіти його, звірі, тварини божеволіють від такої кількості крові, зчиняють ревиська, втікають у ліси, в несходимі нетрі або вбивають одне одного.

Затихли останні постріли, останні зойки, хтось подав команду, й лава, розтягнувшись на весь лан, покотилася до Полтави, аби на плечах втікачів увірватися у ворота. А тут лишилися мертві та поранені й кілька цилуриків, які підбирали своїх, а чужих обходили стороною.

Матвій вклав у наділки шаблю, яку й видобув лише про чиєсь пильне око, в трагічному сум'ятті оглядав побоїсь‑ко. Порубані дейнеки лежали під возами, на дишелях та голоблях, на ячмінному полі – де кого наздогнала смерть. Декотрим пощастило – їх порубали в п'яному сні. Матвієві не вельми було шкода цих людей, й однак якась чорна, важка тінь приглушила всі його чуття, він думав про те, що біля цих возів могла скінчити своє життя будь‑яка людина, кинута сюди випадком долі чи власною волею. И з жахом думав про те, що десь отут лежить Супрун, він шукав його очима, повільно їдучи вздовж обозу. Спочатку Супрун увижався у кожній постаті, всі ці трупи здавалися Супрунами, а потім все попливло перед Матвієвими очима, й він уже не вірив, що впізнає брата. Та й як його впізнаєш, коли всі мертві схожі один на одного, майже половина їх лежить долілиць, під возами і в травах.

Матвій зійшов з кобили й повів її в поводі. Він не одважувався перевертати мертвих, а тільки нагинався й біля деяких стишував ходу. Зірка рвала з рук повіддя, заточувалася, хропла, тягнула Матвія назад – чманіла од запаху крові. В Полтаві бемкав дзвін – на поразку чи на перемогу, те Журавку не обходило.

…Ось тут відбулося справжнє бойовисько – тіла в розсип, поміж них – кілька черкаських козаків (сині шлики шапок), пасся в ячмені осідланий кінь, один дейнека чомусь завис на катрязі воза, ще один звісився з передка, двоє – дейнека і козак – заснули в смертельних обіймах, дейнека тримав у задубілій руці запоясного ножа…

І знову купа трупів, неначе хтось стягнув їх до цього місця, й зненацька погляд наштовхнувся на пушкарівського козака, який лежав, заломивши під себе ліву ногу та страшно вибалушивши мертві очі, а поруч ще один козак, ліва рука на серці, як у пісні про загибель козака, а права з шаблею, й шабля впоперек грудей, жалом до неба, неначе й мертвий захищався. И далі вздовж дороги горбики, горбики – людські тіла. І тиша, в'язка, кривава, хвилю тому тут ще все кипіло, скреготіла сталь, хрипіли живі й надрубані горлянки, а нині спокій і щось схоже на сон. Спали й ті, і ті.

Двоє козаків чи то вже згаслих після бою, чи й не виймали з наділків шабель, стояли на краю дороги, і їхні чоботи тонули в синьому квітові. Вони чомусь не погнали на Полтаву, лишилися на бойовищі…

– На цьому місці більше ніколи не зросте материнка, – сказав сивовусий, з довгим обличчям, великим вислим носом козак.

– На брата брат… – глухо відгукнувся другий, молодший, у чепурному жупані, у шапці з китицею.

Матвій здригнувся, неначе його самого пронизали ратищем. Він дійшов до байраку й спустився в діл. Тут трупів було менше, й лежали вони головами в один бік – дейнеки втікали, козаки їх доганяли. І вже – лише там та там розметане тіло, і вже одинока розчепірена постать на кореневищі липи. Треба б вернутися, пройти вздовж обозу ще раз, придивитися пильніше. Але звичайний людський страх, звичайна осторога не привернути до себе увагу, не навести на підозрілу думку – зупиняли його. И вело його вперед ще щось, – неясна думка чи спомин, а може, й те й інше, щось таке, що викільчувалося, неначе з туману, м'якого й теплого, в якому можна сховатися. Ми ховаємося в ньому повсякчас і не можемо сховатися, ми затуляємося ним од днів прийдешніх, спочиваємо на часинку, а потім туман розвіюється, й ми стоїмо на белебні життя, під тягким вітром, самотні, нікому не потрібні й ніким не захищені.

…«Ховав, ховав», – ховавкає перепел, і Матвій бреде у високій траві, марно шукаючи перепеляче гніздо. Супрун імітує перепела так майстерно, що Матвій ловиться щоразу. Він уміє підробитися під будь‑якого птаха, викликати його на спів, на гнівну пересторогу, на подружній відгук – розкрити… Рябого пугача він випугукував з дупла за дня, й стрілив його з лука, обпатрав і вкинув у косарський куліш, косарям сказав, що то дика качка. Косарі залюбки з'їли куліш, а потім один з них забрів у кущі й побачив пістряве пір'я. Розізлені дядьки хотіли побити Супруна, але він утік та виліз на осокора. Такого високого – на самий вершечок, що всі внизу умлівали, а найдужче Матвій, аби вершечок не вломився й Супрун не розбився. А Супрун сидів на зігнутому в дугу патикові й попугукував. А потім враз залився солов'єм. Це було десь отут… Ні, трохи далі. Там бічний рівчак, виярок, він веде на їхній сінокіс. Сіно косили толокою – за бирками, кому з толочан за ким випадало. Всі бурчаки, всі закапелки тут знайомі йому – вилазили їх, вишукуючи пташині гнізда, збираючи кислиці та груші‑гнилички, вибовтували в копанках в'юнів та карасів. Удвох з Супруном будували над байраком курінь, як же гарно було вовтузитись у ньому. Верховодив, як завжди, Супрун, хоч і молодший. Водив його звідси й на чужі баштани… Водили в байрак пасти коня, Супрун сидів попереду, Матвій – позаду, міцно обнявши брата, – тримався за нього й тримав його. Поки той був менший – тримав, підріс – тримався. «Знаєш, як гуде спасівська муха? – запитує Супрун. – Жни‑и‑и, жни‑и‑и, жни‑и‑и, бевзь!» И нестеменно виходило дзизкотіння спасівської мухи. Матвій реготівся. Супруна він побоювався, але й пишався ним перед хлопцями. Супрун нікому не давав наплювати в кашу, нікому не поступався… Як же так сталося, що поступився всім, лишився десь у кінці обозу? Думка про обоз здригнула ним. Ось і виярок. Тут був корч – буря вивернула дерево, його спиляли, а корч лишився, його вже немає. А це ось…

Матвій сахнувся. З‑під куща ліщини виглядали ноги в посоюжених чоботях. Рвонувся назад, але щось його стримало. Кинув повід, долаючи страх у душі, нагнувся, відвів гілку, яка затуляла обличчя людини. Груди опекло гарячою кип'ячкою. И попливло вниз – нижче, нижче, до живота. Перед ним лежав Супрун. Худе, темне обличчя з кібчастим носом, шорсткими вусами, повернене праворуч, руки витягнені вздовж тіла, по обличчю повзла комашка. Матвій підважив долонею Супрунову голову, вона хитнулася, перевалилася на другий бік. Мертво гойднулася туди‑сюди.

Матвій стояв на колінах, маленький, затерплий, нещасний – знищений. Шукав Супруна серед мертвих і ось знайшов, і не знав, що робити. Поховати тут, везти в село? Кожну хвилю сюди міг хтось надійти. Найперше – його треба звідси перенести. Куди? В глибінь виярка – далі від утоптаної стежки. Там є місце, їхня з Супруном дитяча схованка, видовбана весняним бурчаком вирва, яка потім заросла лозою та бересклетом. Він наледве підняв Супруна – хоч і худий, а важкий, бо ж кремезний, костистий, – в обличчя дихнуло таким густим перегаром, аж Матвієві забило подих. Сморід перегару пробудив у ньому іншу, неясну ще думку, він поклав брата на землю й почав обдивлятися, шукаючи рану. Рани не було. Притулився вухом до грудей, почув биття серця. Супрун був мертвецьки п'яний. Як він додибав до виярка – невідомо. Мабуть, його вела таж сила, що й Матвія – спомину, дитячих видінь і марень…У них і спомини спільні… Брат – посланий на щастя, щоб не був у світі сам, щоб мав опертя, – насправді ж на нещастя. В цю мить він і боявся, й трохи не плакав з розпуки, й гнівався на Супруна. «Сидів би вдома…» И інше: «Я злюся на нього, а повинен рятувати. Несправедливості світу зробили його злим… Хіба можу полишити?… Я – другий для нього після Бога». Матвій оглянувся, далі діяв рішуче, виважено, швидко. Взяв Супруна за плечі й затягнув у вирву, кущі вкривали її крийма, скочив на кобилу й погнав уздовж байраку, на некрутому схилі вибрався нагору й окільною дорогою помчав до Жуків. Село принишкло, люди поховалися по хатах, з кількох дворів долинали голосіння. Там оплакували живих чи мертвих, найвірогідніше мертвих, господарів. Голосіння долинало й з Журавчиного двору, і Матвій спалахнув роздратуванням – дурна баба оповіщає на свою голову всім, що її чоловік тулявся в зловорожому війську. Він цитькнув на неї, й вона вклякла на призьбі, з хати висипали племінники, дивилися на нього широко повідкриваними очима, чекаючи гостинців, і він гримнув на них, загнав до хати. Заскрипіли ворота – торигнув ними вітер, й Матвій стенувся, – мовив стишеним голосом:

– Запрягай коня і через Горіле їдь до Жученкового байраку, на наш сінокіс. Там, у виярку, у вирві знайдеш Супруна. Я його затягнув туди. Він мертвецьки п'яний. Клади на воза й вези кудись… У ліс до Хільченка… Помер Хільченко? Тоді куди‑інде. До Сави на пасіку… Хоч і небезпечно трохи, монастир біля самої Полтави. Ну… Супрун проспиться, скаже сам куди. Й не гайся. Та нікому не кажи… У ліс по дрова… Сіна наклади на воза, щоб Супруна прикрити. Не гайся. Мені треба бути при війську.

И пішов до кобили, яка гризла новеньку вербову ушулу – Супрун вкопав її недавнечко.

 

XIII

 

У Полтаві військо Виговського святкувало перемогу. Вже було випито багато горілки (бо ж багато було пролито крові), але пили понуро, запекло, мовчки. Ніхто не похвалявся подвигами, не розповідав, скільки зніс голів, як кипів, як вивертався у вирі бою, ніхто не показував своїх ран, пощерблених шабель. Ніхто нікого не вбивав – вбивали тільки татари. Навіть козак, який приніс на ратищі голову Пушкаря, десь щез. Його відшукали, привели до гетьмана, але він белькотів, що Пушкареву голову приніс татарин, а він тільки йшов позаду, й по тому щез знову, та так, мовби його вмила вода – не змогли віднайти зовсім. Перед Матвієвим зором майнуло обличчя гетьмана, але й з нього він не зміг нічого вичитати: радий гетьман, опечалений, шкодує за чимось? Либонь, шкодувати він не міг, звершилася його перемога над особистим ворогом, лише тепер може заспокоїтися, а от щодо радості – вона приходить тільки з чистого плеса.

Отож козаки не звеселяли душ, а присипляли їх. Тоді, коли летіли в лаві, були розжохані покликом, наказом, вітром, швидкою їздою, а тепер не хотіли нести в будучину братню кров і братні смерті, боялися, аби не дізналися про те жінки, матері, діти, сусіди. «Був, їхав на коні позаду, нічого не бачив». Шинкарі мовчки носили кварти, козаки мовчки цмулили оковиту, мовчки підводилися і йшли або засинали за столами.

Одначе ті, хто за урядом мав звершити помсту, вершили її, не круто, а все ж вершили, було розстріляно кілька сотників і кілька десятків дейнек, більше сотні ув'язнено, над ними велося дізнання.

Пошук на сайті: