Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5418
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб3974

Матвій хвилювався, чиберяв, як поранений журавель на краю болота, по якому ходять стрільці: що там у Жуках? Турбувала доля Супруна, його дітей – обов'язок роду пропікав серце. Він сам ніколи не думав, що той обов'язок такий міцний, так щільно засів у ньому, мовби навіть не почував відвічальності ні перед ким, навіть перед Богом, а місця собі не знаходив, і серце ниділо, боліло.

Генеральний писар відпустив його аж перед вечором, і Матвій одразу ж окульбачив кобилу. Трюхикав на Жуки (навмисне не пускав Зірку чвалом, вдавав, що їде так собі, в дрібній справі або ж вигулює кобилу), а серце летіло попереду, а далеко позаду погахкувало й погромихкувало – збиралося на грозу. Важка, темна хмара придавила грудьми сивий обрій. Сипонув племінникам горішків та бубликів, спровадив їх у садок і до Мокрини:

– Що у вас? Де він?

Мокринине лице, як подзьобана капустина, зелене від страху та злиднів, марне й негарне, ще й очі наче в загнаного зайця.

– На печі. Кашляє. Простуда ввійшла йому в груди.

– Як на печі! – жахнувся Матвій. – Та він… Та ви… Клепки погубили.

– А що я зроблю? – И було видно, що й сама не наполягала, аби Супрун ховався, вдовольнилася, що чоловік при хаті.

Матвій влетів у хату, просто в чоботях ступив на лаву, далі на лежанку. Супрун лежав на гарячій черені, зігнувшись калачиком, неначе маленький, побачивши брата, ледь підвів із зібганого кожушка голову. Матвій похлинався люттю:

– Ти чого тут?

– А де мені бути?

– Та ловлять, виловлюють вас… У Полтаві оно постріляли.

Супрунові очі зажевріли жовтим вогнем:

– Стріляйте! Всіх не перестріляєте. Прийде погибель і на ваші голови.

Матвій ледве йняв віри почутому:

– Та що ти таке кажеш! При чім тут я? Я тебе рятував…

З Супрунових очей бризнули іскри, обличчя накібчилося, навіть ріденький чубок на голові став дибки:

– Йди під три чорти. Увесь вік ти мене рятуєш… Увесь вік… Себе в мені. Себе! Я ненавиджу тебе, чуєш? Біжи, донось або бери шаблю…

Матвієві склякло в душі, щось оповзало там, крижаніло.

– Що ти говориш, брате? За що ти мене ненавидиш? І ти мене рятував… На Дніпровій лаві…

– Якби знав, не рятував би. И плюю на тебе і на твого гетьмана! Все одно… До кінця… – Його очі жахтіли, обличчя перекривилося, тонкі сині губи потягло вбік. Він був страшний і жалюгідний водночас.

Неначе сновида, Матвій ступив на лаву, з лави на долівку. Неначе сновида, вийшов з хати. Сірий світ гойдався перед ним: сіро цвів мак у городі, сірий крокіс вився по драбині, сірий півень сидів на ворині й стріпував сірими крильми. Сіра блискавиця спалахувала по краю важкої сірої хмари. Сірі коні під'їжджали до двору. Вони отямили його. Дві паровиці коней, а на возах якісь люди. На першому – четверо, на другому – двоє. Всі козаки… А хто той, ще один?

У цю мить Матвієві розвиднілося: той один – зі зв'язаними руками, ув'язнений. «Дейнека». И підводи недаремно під'їхали під Супрунів двір.

– Це тут? – запитав козак у барсучій шапці, з більмом на оці.

Матвій невідпорно дивився на дейнеку. Очевидно, його схопили й примусили показувати хати інших вар'ятів.

– Що вам треба, козаки? – на подив собі, Матвій запитав рівним, спокійним голосом. – Я писар його мосці пана гетьмана Виговського. Що ви тут шукаєте?

Козаки спантеличено переглядалися. Дейнека микуляв очима, він боявся тих, що його ув'язнили, й боявся Матвія, адже від нього могло впасти ще одне лихо.

– Що ж ти мекаєш, – визвірився на дейнеку козак з більмом, уперіщив невдаху віжками й нокнув на коні. Підводи рушили. Матвій ледве дочекався, доки вони від'їдуть у кінець вулички, кинувся у двір. На ґанку сиділа напівмертва Мокрина. Торохнули двері, з хати вибіг Супрун. Либонь, він бачив усе у вікно й розумів, що за ним можуть вернутися.

– Приходька забрали, – процідив крізь прокурені зуби. – Мокрино, кинь сухарів у торбу… І що там є ще. – Вернувся в сіни, згріб з полиці папушу тютюну – останню, вкинув у кропив'яний мішок. Туди ж полетіли два пістолі, колійський ніж, Мокрина винесла шматок сала та дві паляниці, руки їй тремтіли, і вона не могла влучити в мішок. Супрун вихопив хліб та сало й засунув до мішка. На Матвія він не дивився, чи то й далі гнівився, чи то йому було соромно, бо ж щойно хизувався безстрашністю, а тепер сполошився не на жарт. В сіни зайшли курчата, цяпкали, лізли під ноги, розгрібаючи їх чобітьми, Супрун, ні з ким не прощаючись, рушив до дверей. Матвій зупинив його, дістав з кишені маленького тхорика з грішми, тицьнув братові. Супрун тхорика взяв, ощирив в усмішці зуби:

– Віддам. Когось пограбую чи заріжу й віддам.

Мокрина голосила.

– На кого ж ти мене покидаєш з дрібними дітьми, добра б тобі не було. Казала я… У людей чоловіки як чоловіки… Ти ж дивися, бережи себе.

Плакало Матвієве серце і прощало все.

З садочка через низенький напівтрухлий тинок виглядали діти. Супрун щось гукнув до них, махнув рукою і скочив через перелаз у город. Гойднулися напіврозквітлі соняхи, шелеснув у кінці городу верболіз… І щось гойднулося в Матвієвій голові. Він раптом з холодним жахом подумав, що для нього з Супруновою втечею нічого не скінчилося, навпаки, воно буде продовжуватися, можливо, йому не буде кінця. Ні, кінець має наступити… Але про те було думати ще страшніше… В ту мить у небі гримнуло, ніби там стрельнула велетенська гармата, й гримнуло ще раз, діти з садка полопотіли до хати. Небо насурмонило сиві брови, й день пригас, зсинів, настала глибока‑преглибока тиша: не шелесне жоден листочок, не зрине жоден звук, поховалося птаство, пес забився в буду, кури повтікали в хлівець і принишкли; сліпучо‑жовта блискавиця, звивши під хмарою петлю, шугонула до землі. И далі блискало раз по раз, полетіла з стріхи солома, вітер ніс по небу, неначе чорну ганчірку, ворону, шелеснули соняшники, залопотіло на деревах листя, а морок все густішав і густішав, важка чорна хмара притискала землю. Настала повна темінь. Матвій вагався: не хотілося лишатися тут й неохота було намокнути. До Полтави милі півтори… Пролетіти летом? «Може, встигну». Але впала на лопух під тином перша важка крапля – аж брямкнуло, застукотіло по стежці. Матвій завів до хліва коня. До хати вже біг під дощем. Небесні ночви розкололися, вода ринула потоками. В хаті – темінь, ревіли, кричали діти, сполошилася гуска на гнізді під лавою, покинула гніздо, шипіла біля печі. А надворі гахкало, гриміло й охкало, й старенька хата здригалася, зі стелі сипалася глина. Мокрина хотіла роздмухати під комином жар і не могла, Матвій видобув кресало, висік вогню, поліз на покуть, запалив лампаду. Коли спалахувала блискавиця, то освітлювала хату до останнього закапелка, а згасала, то, здавалося, всі вони провалюються на дно безоднього озера. Справжня горобина ніч. Мокрина, стара та діти повклякали навпроти ікон на коліна, біля них вклякнув і Матвій; найменшеньке дитинча скричалося, молитися не вміло, Матвій посадовив його собі на коліна, прикрив полою кунтуша, правою рукою клав хрести. Цокотіли зубами старшенькі діти, тислися до нього, вже сиділи не рядком, а в кружечок, притискаючись маленькими тільцями до дядька, і в ту мить він зрозумів, що в одвіті перед Богом і долею й за цих дітей і не покине їх довіку, й подумав, як там удома власні діти, чи й там гроза, чи немає, дав би Бог, обійшла стороною, про Федору подумав холодно, байдуже.

Небесні сили розгулялися, гойдали землю і небо, один раз затріщало так близько, так страшно, що й Матвій подумав, що обламується сволок, а коли тріск затих, майнула думка про Супруна – де він у таку ніч? Нещасний, згорьований, неправий брат його.

Гроза тривала далеко за північ, і весь цей час Журавки стояли на колінах і молилися. Затихала гроза, й затихали діти, засинали тут же, на долівці. Матвій допоміг Мокрині повідносити їх на піл. Заснув і сам на лаві міцним сном й крізь сон чув, мовби щось шкрябало у двері, й чув також, як виходила надвір Мокрина, а коли вернулася, не чув. Уранці запитав, що то було, й братова відказала – твій Сидір.

Матвій ошелешено витріщився на неї, й тоді здивувалася Мокрина – хіба він не знає, що Сидір ще в середині квітня прибився до них і був разом з Супруном у його сотні… Він прийшов до Супруна, але, довідавшись, що його немає, що тут ночує Матвій, заходити до хати не захотів.

Матвій сховав кахиканням своє замішання, а сам подумав, що й Сидір ниньки випав з узаконеного світу. Подумав без зловтіхи й жалю, але майнула й чорна ниточка – це знову мені на лихий карб – пушкарівець з мойого дому. А діти заглядали йому в очі, тислися й далі до нього, чули біду маленькими сердечками, шукали захисту. Світ розкручувався довкола Матвія – нехитрого й нелукавого, трохи хитрого й трохи лукавого, розносив по своїх темних шпаринах одних і наближав інших, щоб потім знову відкинути їх.

Матвій поснідав незмінною стравою цієї хати – кулешем, трохи розраяв Мокрину (вона дивилася на нього мовби трохи з докором, хоч у тому, що Супрун пішов небезпечною стежкою, його вини не було, але так вже влаштовані люди, що все‑таки на комусь мусять вину бачити, і з надією, що його ятрило найдужче, справдити надію було не в його силі та волі), вивів кобилу. И саме тоді пролунав відчайдушний крик у Качуренків, сусідів, і тупіт, і щось схоже на гарчання – хтось там термосувався, хтось там вчиняв шванку. Матвій накинув повід на кілочок тину, пішов туди. Ворота до Качуренків розчинені, на подвір'ї тупцювало троє – двоє піших і один кінний. Кінний – татарин і ще один татарин спішений, котрий тягнув за налигача гулу Качуренкову корову. Розчиненою була й кошара, і з неї вигнано з десяток овечок – в ці дні люди не випускали товар на пастівник, боялися татарської займанщини, тримали вдома; татарин тягнув налигача до себе, Овсій Качуренко – сивий, вже під шістдесят, але ще дужий і рославий (Качуренків син ошивався на Січі – погано жив із жінкою, а тоді покинув, при старому лишилася дочка) – до себе, корова нагнула голову й волокла їх обох назад до хліва. Татарин – молодий, звіроокий, у лисячій шапці з довгими, до пояса, вухами, щось дзиґотів крізь стиснені зуби, раптом стрибнув уперед і деменув старого в груди, але той встояв, повів кривавим оком і враз, коротко розмахнувшись, зацідив нападника по зубах, відкинувши ударом на тинок, котрий затріщав; напівлежачи на тинкові, татарин вихаркнув з рота кривавицю, тицьнувся вперед, але Качуренко огрів його кулаком по голові й той присів до землі, та в цю мить (Матвій теж не згледівся, як те сталося) свиснув у повітрі аркан, петля змією звинулася на зморшкуватій шиї. Татарин не міг в тісному дворі збочити конем, поволокти старого, вперся обплутаною реміняччям ногою в стремено, потягнув аркан руками, й Качуренко захрипів, двічі дибнув уперед, хапаючись долонями за волосінь. Все сталося в кілька митей, Матвій наспів вчасно, він вихопив шаблю й брейонув нею по аркану. Упав Качуренко, заточився в сідлі татарин, щілинами очей різонув по Матвієві, кинув руку до сідла, де висів сагайдак, але Матвій лівою рукою потягнув пістоля. Татарин загарчав по‑звіриному, проте руку від сагайдака прийняв. Безмірна лють кружляла в його очах, безмірна дикість диміла з них, одначе пострах смерті був дужчий, дикі степовики вміють гамувати себе, татарин щось продзиґотів – його розкосі лисячі очі сіяли іскри – й торкнув коня коліньми. Проведений дулом Матвієвого пістоля, виїхав за ворота, за ним вивів свого кошлатого степового бахмета й другий татарин, за ворітьми скочив на коня, пригрозив червоним кизиловим клювалом: мовляв, ми ще порахуємося; розхлюпуючи калюжі, вершники помчали вподовж вулиці. Качуренко важко хекав, тупо дивився вслід татарам. Матвій пішов до свого коня.

Увечері він влучив хвилю й сказав гетьманові, що татари грабують людей (чув про те вже й від інших козаків), але Виговський йому нічого на те не відповів, ковзнув невидючим поглядом і пішов у свій покій.

 

Коли дейнеки виметнулися з Полтави і напали на обоз, який «застряг» між Жуками та Рибцями, Сидір з ними не побіг. Якийсь час хилитався на краю козачої лави, а тоді добре втопканою стежкою повернув на Жуки. Вони вже давно манили й вабили його, власне, вабила Груня – сонячною, соняшниковою, котра снилася йому, усмішкою, солодощами налитого дівочою зрілістю тіла, конозистістю й доступністю водночас; не раз йому вчувався її співучий голос. Та й настирилися йому ярепенисті дейнеківські сходки, похвальби та погрози, пересвари за уряди; хоч він і вписався в сотню, однак мало вірив, що засягне там чогось значного собі. И бачив, що немає ладу у Пушкаревому війську, ворог обступив Полтаву, а козаки тиняються п'яні по вулицях, на валу шкварить джинджируху троїста музика, заохочує до бою, й тут же, під валом, під східцями справляють велику та малу потребу козаки, сморід стоїть – не продихнути. І в самому уряді полтавському також сморід – дали дейнеки владу, кому самі схотіли, й самі ж її однімають, видирають, не знають, що з нею робити, і все йде через пень‑колоду. Але покинути Полтаву не випадало: з початком облоги з міста нікого не випускали. І ось тепер така нагода сама йшла до рук.

Сидір ускочив до обпаленого осінніми вітрами міднолистого вишняку в садочку Качуренків, як забахкали постріли. З натопканих сіном вишок, куди його запровадила Груня, прорвавши стрілок, вони бачили дорогу між Жуками та Рибцями, власне, бачив Сидір, а Груня виціловувала його розпахнуті волосаті груди та шию, він навіть спробував відтрутити її: «Там он стріляють, війна»; «А що мені війна, – відказала Груня. – Нехай б'ються, нам яке діло. Мені аби ти був зі мною».

Пошук на сайті: