Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5418
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб3974

– Чого стовбичиш? Згинь з моїх очей.

З сими словами попустило. Взявся за клямку. Як дотліваюча жарина, зблиснула думочка, тремтячими губами виповів її:

– Може, я в абшид?

– Не в абшид, а в сотню! – І помацав великий круглий живіт.

Похитуючись п'яно, Матвій прочинив двері. Коли вийшов на ґанок, майнула була думка піти до гетьмана, але він її відкинув. Йому було соромно стати перед очі гетьмана, та й боявся погіршити своє становище. Що він йому скаже, об чім проситиме? Скаже, що то його брат… Що я не на його боці… Тоді чого прийшов? І на чиєму він, власне, боці? З ким? З Супруном чи з гетьманом? Виходило, ні з тим, ні з тим. Захищав брата, бо захищав свій рід, себе самого… В ущерб… гетьману.

Ні, до гетьмана йти не можна.

 

Коні йшли стопою по високій горі. Дорога то відбігала в поле, то наближалася до круч, її було майже не видно, коні самі якось відшукували її. Місяць потопав у очеретах за Дніпром, на небі змигували рідкі зорі, притрушені сивим попелом хмар. Коли наближалися до кручі, внизу зблискував Дніпро – синяво‑чорний, непривітний, таємничий і грізний, віддалялися від круч – в обидві руки слалися повиті чорною імлою поля. Дозорців було четверо, троє їхало попереду, один – Матвій – позаду. Так йому малося тепер у дозорі, так і в житті. Іноді йому здавалося, що бреде в порожнечі, в сірій каламуті, зблисне попереду вогник, майне постать, він простягне руку й знову ловить порожнечу. Всі відвернулися, відсахнулися від нього, обминають, неначе зачумленого. Вдають, немов не бачать його, тобто бачать і говорять, але неначе не до нього, а до когось іншого, незнайомого, чужого й підозрілого чоловіка; до пуття ніхто нічого не знає, але бачать, що Журавка втратив ласку й повагу у сильних світу сього, що його відштовхнули ногами, отож штовхають і собі. Попросив знайомого писаря позичити грошей (думав, що їде до Чигирина на день‑два, не взяв) – скільки разів позичав тому сам, а писар відказав, що не має ані шеляга, хоч Матвій знав: писар тільки вчора отримав платню; попросив шорника перемонтувати сідло в борг – відмовив (раніше поремонтував би всю збрую), господиня хати й та погодилася неохоче, аби далі кватирував у неї. Було раніше: йде Матвій вулицею й раз по раз шапкується зі знайомими, тепер ті знайомі його не бачать: той дивиться в хмару, той нагнувся й зчищає з чобіт патичком глину, той просто перейшов на інший бік вулиці.

Влада, вона завше така: одних прикохує, інших тримає в пострасі. Матвій звик поважати владу, служив Хмелеві, служить Виговському, служить Україні. Супрун каже також, що служить їй. Чи так це? І Пушкар служив… Матвій сам винуватий, що його потурили з теплої канцелярії, у якій кахляні грубки, а в підвалі – затишна пивниця, на оцю кручу, під оце небо, під оцей вітер. Винуватий? Випадок долі володіє нами, крутить і водить, і то зносить на гору, то кидає в діл. Але в людини є душа, є совість, яка велить чинити так чи так і тоді ніякий випадок не вільний над нею.

Матвій шкодував на свою недолю але нікого не проклинав, не скаржився й Богові – свою путь вибрав сам і мусить нести хрест. Вони доїхали до Стайок, яких не було видно в пітьмі, козаки повернули ліворуч і почали спускатися до Дніпра. Вони несли дозір понад Дніпром, бо нині чимало всілякого люду переметується то на той, то на цей берег, чесні люди перепливають річку вдень, зловорожці – накрившись киреєю ночі. Дорога петляла, звивалася, коні осідали на задні ноги, скрипіла збруя, цокали копита. Ліворуч, праворуч чорними привидами виметувалися гущі глоду, горішини, терновиння, далеко праворуч, при березі, блимав одинокий вогник, хтось не спав – у хаті була породілля або хворий. Нарешті коні пішли рівно, вогник згинув, в обличчя повіяло річковою свіжістю, почувся неголосний плескіт хвиль – віяв лядський вітер від цього берега, й тут було порівняно затишно, а далі, посеред річки й під лівим берегом, бушували хвилі, вони мчали шалено, їхні піняві кучері вряди‑годи зблискували при світлі зір. Під цим берегом вода була чорнильно‑чорна, плинула швидко, тихо. Тхнуло водоростями, гнилою рибою. Майнула у воді якась потвора – звелася кощава рука, розметалися коси – згинула: вода понесла вимитий вербовий кущ. Козаки потриножили коні, пустили їх під гору у дикий вишняк, самі полягали у виїмці біля берега. Передрімають якийсь час, а перед досвітком проїдуть по горі назад. В таку хурію не сподівалися ні на яку пригоду, одначе залишили вартового – Матвія. По якомусь часові мав збудити ще когось.

Матвій сів біля самої води, берег був піскуватий, пологий, пісок ще зберігав тепло; очі потроху призвичаювалися, він вже бачив змійки водяних завихрень, бурунці хвиль, вода щохвилини міняла кольори – непроглядно‑чорні на світліші й знову на тужаво‑темні, Дніпро дихав на повні груди, котив води до моря, таємничий і грізний сеї пори. Ніч укупі з водою завжди таїть таємниці. Хлюпнула велика риба, пропливла якась колода, й знову рівний плескіт та шелест вітру в траві. Матвій думав свою важку думу, розстелив її до самого Чигирина, в якому залишився гетьман, суддя Зарудний, генеральна канцелярія… В неї йому вже не вертатися. Коли б хоч вернутися додому. А то налапають ще щось, або передумає гетьман…

Від цих думок одкараскатися не міг. Зринали вони повсякчас, вдень і вночі; про що б не починав думати, опинявся на тому ж тирлі. Чому так сталося, чи правильно вчинив? Якби вчинив інакше, якби погинув Супрун, карався б не менше. Людині часто немає викруту, як би вона не вчинила, лихо наздожене її. Чи в той бік піде, чи в інший, скрізь наштрикнеться на гостре вістря. Та що там одинока людина! Цілі народи блукають в тумані, щоразу наражаючись на небезпеку. Шукає нарід український запомоги з однієї сторони, його тнуть з іншої, повернеться в ту сторону – жалять з протилежної… От якби був гетьманом він, Журавка, як би вчинив? А кат його знає як. Не приведи, Боже, такої ноші. Хіба міг би перейняти на себе чужі сльози, чужі смерті, чуже лихо? Йому й своїх забагато.

Дрімалося. Але тнули комарі, везькав раз по раз по обличчю, змітаючи їх. Козаки спали, понакривавшись киреями з головою. Матвій подумав, чи не накритися киреєю й собі, та раптом праворуч почувся плескіт. Либонь, гуляє сом або й судак. Плескіт повторився, й долинули скрип, а далі тихий гомін. Матвій порачкував од води, порозштовхував козаків. Вони поналапували зброю, посунули до берега, залягли. Рисячими очима зорили на воду. Вже було видно довгу тінь, яка наближалася до них. Зрідка попискував кочеток, либонь, кочетки змащені, але на одному дьоготь вже обітерся. Човен сунув повільно – попід самим правим берегом, бо на середині бушували хвилі, долав Дніпрову течію. Козаки не сподівалися на такі лови, вони їздять понад кручами для острашки, їх усі бачать, знають, що понад Дніпром роз'їжджають дозори, на які можна наткнутися, й для полохливих того досить, справжнього ж прибиша, убійника темної ночі не переймеш. Ці ж пряли просто в руки, сліпий випадок привів їх на місце, де спочивав дозір. Ледве човен порівнявся з горбочком, на якому лежали козаки, як вони посхоплювалися, ступили до самої води, гукнули:

– До берега! Стріляємо!

И один з козаків випалив у повітря, страхаючи тих, у човні, й збадьорюючи себе. До човна було сажнів п'ятнадцять, ті, що сиділи в ньому, зрозуміли: втікати пізно, перестріляють усіх. Човен зупинився, почав повільно розвертатися кормою до берега.

– Сюди пливіть!

Заталапали весла. В човні було троє, схожих на міщан, у міщанській одежі; двоє плели якусь брехню про хвору жінку у Витачеві, про ворожбита, якого везуть до неї. Але хто пхається в таку далечінь серед ночі та ще човном, возом можна доскочити од полудня до вечора. Взялися за «ворожбита», й він заговорив… по‑московському. Обшукали пильно всіх трьох, нічого, окрім дорожнього припасу, не знайшли, пов'язали руки й повезли в сідлах поперед себе в Стайки до тамтешнього сотника. Обшукали ще раз, перемацали все по рубчику й знайшли у «ворожбита» зашитий у халяву чобота папір. Сотник пробіг його очима при світлі свічі, вголос читати не став, тільки сказав, що папір вельми важливий, його треба негайно відправити до гетьмана. Сам і повіз.

 

Листа гетьман Виговський прочитав на раді. В ньому писано від царя Шереметьеву, аби під приводом того, що гетьману віддадуть Барабаша, боярин заманив до Києва Виговського, схопив і відправив його до Москви. В листі також було названо кільканадцять старшин та полковників, яких велено забити в заліза.

Якби у вікно влетіла кульова блискавка й з шипінням почала кружляти по світлиці, вона зробила б менше враження, ніж цей лист. Старшина оніміла, в неї на якийсь час одібрало мову. Ввели поштаря, він затинався, щось белькотів, і його вивели. Пізніше ходили балачки, ніби листа було підроблено, його згарбузували поляки, але тоді так ніхто не думав. Та й поштар не відвівся перед поблиском шаблі.

– Це ще не все, – мовив гетьман, підвівшись із стільця. – Втікачі з московського війська оповідають, що цар збирається послати на нас стрільців і вигубити козаків до ноги…

– Чого ждемо! Присягали боронити один одного, а тепер нас поведуть як баранів!

– Ще ж не потупилися наші шаблі!

– І пороху не забракло. Зуміємо себе оборонити!

Старшина нуртувала, а гетьман знову опустився на стілець з високою різьбленою спинкою, спостерігав. Чи всіх допекло, чи хто відмовчується?

– Я давно зрозумів, – сказав тихим, пониклим голосом, – що Москва не збирається виконувати жодного пункту Переяславської угоди. Жодного! Се я побачив ще за Хмеля… Хоч, зізнаюся, не хотілося в таке вірити… Так клялися… Так дзвони дзвонили! Все на щось сподівався… Дурив власне серце… Та угода – оманна. Аби нас одурити. Вицідили з мене віру…

Аж до ранку горіла тієї ночі в гетьманській опочивальні свіча, гетьман сидів за горіховим столиком і власноручно писав універсали на збір війська. Перетнув межу, до якої стільки разів приступав і відступав знову, зважував і виважував; слухав Тетерю, слухав Беневського й Немирича й доконечно нічого не обіцяв, перетрактації з Польщею тримав про запас. Так само вагався й Хмельницький, ведучи переговори зі шведами та Ракочі, Хмельницькому було ще важче, адже уклав у Переяславі злуку з Москвою, перед смертю сказав Юрієві: «Я заприсягнув царю московському, ти такої присяги не складав, по мені вчиниш, як знаєш».

Військо зброїлося, ладналося в похід. Гетьман вирішив повести козаків на лівий берег і там вчинити велику раду. Тетеря, Немирич і Беневський вже звістували йому не раз, що поляки, попечені й полякані Хмельниччиною, годні на федерацію, на спілку рівних. Дев'ятого серпня, коли вже зібралося військо, з Москви прискакав посланець – піддячий Яків Портомоїнов. Суворий з вигляду, але добрий серцем, привіз багаті подарунки, вимовив від царя та від себе ласкаве слово. Від царя – нещире, від себе – щире. Погладжував сиву бороду, усміхався приязно, промовляв гарно, в лад, розумно, видно, багато знав, багато чого вмів, іншого разу гетьман залюбки б посидів з ним за узваром на меду та на шафрані, погомонів, нині ж – пізно. Пізно! Виговський не любив будь‑кому завдавати прикростей власною персоною, всі відповіді переказував через інших, але цього разу оповістив суворо:

– З різних місць пишуть мені полковники, сотники й осавули, що воєводу Шереметьева та князя Ромодановського прислано на лиху справу. Князь Ромодановський вже пустив немало крівці, а барабашівців та пушкарівців тримає під своїм крильцем. Годі! Йду на Задніпря вчинити порядок. А стануть на путі царські люди – вдарю на них. До Києва пошлю свого брата Данила, аби вигнав звідти Шереметьева та зруйнував фортецю, яка проти нас наладована. Ще ж ми не обабилися зовсім, ще ж не потупилися наші шаблі, ще ж кров, а не сироватка гуляє в наших жилах! За кого нас має цар? За кого мають нас бояри? За худобину. Ми люди, і люди вольнії, звитягою випоєні, ми добрі і щирі, як діти, але всякому терпцю є міра. Досить, награлися з нами, натішилися. А ми находилися по шнурочку, та ще й зігнувшись. Пора розправити плечі й дихнути на повні груди.

Портомоїнов жахнувся, замахав руками, аж поопадали рукави його довгого кожуха, й він метляв ними, наче ганчірками. Болість і розпач спотворили його гарне обличчя, він вболівав щиро й стратив гарний лад своєї мови, ковтав слова – намагався перемінити гетьманів рішенець. Але той слухати не схотів, покликав вартових козаків:

– Відведіть царського посланця на кватирю.

Слідом за Портомоїновим прибіг на змилених конях інший царський гонець – Тюлюбаєв, але гетьман його не прийняв.

 

XV

 

Матвій ніс свою козацьку службу – покуту – у другій Чигиринській сотні Чигиринського полку; перша сотня – з козаків міста, друга – повіту. Чигиринські сотні йшли одразу за гетьманським бунчуком, їм менше діставалося пилюки, але доводилося пильніше дотримуватися строю, частіше бувати на варті та на посилках у гетьмана. Нині ж то й зовсім – вітер віяв од Дніпра, всю пилюку, яку здіймало військо, несло на перші сотні, накривало їх, неначе величезною рядниною. Матвій їхав у передостаннім ряду, під ним ішла Зірка, чала кобила (лоша вже випасалося в табуні), непоказна з вигляду, з маленькою головою – посеред лоба світилася біла пляма, – зі збитим лівим клубом, сумирна й слухняна, як добре вимуштруваний мисливський пес, розуміла господаря з найменшого поштовху коліна, доторку руки до шиї, а основне – швидка, як вивірка. Розпочинала біг мовби неохоче, збиваючись з копита, а коли розжохувалася, розбігалася, гатала, летіла якимось дивним, заячим скоком (доводилося міцно триматися в сідлі), найкращий румак не міг збігти з нею. Такий кінь для козака – скарб, змилить погоню, наздожене втікача; що з того заграя, який пройде за музиками через село, піднявши хвоста та підкидаючи копита, а в полі вхекується на першій верстві.

Пошук на сайті: