Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб4817
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб3471

«Божевільний», – чорним птахом промайнула думка.

Але не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Наледве розтулив зуби:

«Не зчинив супроти тебе нічого злого…»

«Не вчинив, – грізно вирячив очі Богдан. – А сакви забрав у мого сина».

«Які сакви?» – прошепотів Виговський.

«З булавою. Одняв у сина мого…»

«Він сам оддав. Не подужає носити… Верну з часом…»

«Брешеш!» – витягнув руку з свічею Богдан, і полум'я на свічі захилиталося, здавалося, воно ось‑ось погасне, Виговський злякався, що тоді настане повна пітьма – лампада в кутку вже погасла.

«Он свідки».

І враз звідти, з кутка, де стояв іконостас з іконами, загриміло багатоголосо:

«Бреше… Бреше!»

«Він ще буде гетьманом».

«Знаю, але не твоєю волею».

«Старшина того бажала…»

«Спокусив. Знадив. Ти що, думаєш, перехитрував мене? Вивершився на моїх перемогах, на моїй крові! Туди сипнув пшона, сюди сипнув… Горобці клюють…»

Справді, біля печі застрибали горобці. Виговський злякався ще дужче.

«Ухопив сакви. Бачиш, які вони важкі? Бо порожні. Що є найважче у світі? Сакви старцівські! Вони порожні. Гроші проциндрив. Млини, левади пороздавав…»

«Ти р озпочав…»

«Мовчи, плюгавче, – й очі загорілися знайомим спопеляючим вогнем, при світлі якого рубав і ворогів, і друзів. – Я нагороджував за звитягу, а ти купуєш мерзенні душі».

Виговський знав, що це трохи так, а трохи й не так, і не одважувався заперечити. Посунувся в куток ліжка, потягнув на себе ковдру, але з‑під неї виглянули ноги, злякався, що Хміль одрубає їх одним помахом шаблі, підтиснув під себе. Повів очима, де власні шабля й пістолі. Гетьман помітив те.

«Завмри! Винагороджував за те, що ляхів потинали. Море крові пролили… А тепер ти нею свої квітники угноюєш. Ляхами та кров пролита, ворогами нашими…»

У цю мить, несподівано навіть для нього самого, серце Виговського вибухнуло, розбилося на трусок.

«А ти… Чому не пішов з‑під Львова на Варшаву?… Ляхів пожалів! А позаторік не шепотівся з ними в килимовій кімнаті? Вже був майже уклав договір…»

«Брешеш!» – і замахнувся свічею. Але навіть це не злякало Виговського. Відчув себе, як у бою під Пилявцями, коли вже не сподівався жити, а влетів, врубався без пам'яті у ворожу лаву і вже не знав, де він – на землі чи на небі, а страх залишився десь там, позаду. Рідко таке з ним траплялося, але бувало.

«Сам брешеш. І з шведом, і з Ракоці домовлявся, тільки смерть твоя…»

І враз павучі ніжки затремтіли, свіча погасла, настала повна темрява…

«У мене не було іншої ради… Після Вільно… Одурили москалі… Отруїли серце…»

«А в мене воно є?»

«У тебе сухе серце…»

«Тебе увесь вік вела ненависть».

«Може… Але й любов…»

«Ненависть завжди сильніша від любові».

«Спізнай‑но її, мерзотнику», – й плеснув просто з кухля з павичами в обличчя.

…Виговський лежав з розплющеними очима – виплив зі сну, неначе зі збуруненої ріки, – й думав важко, до болю в скронях. Він думав усі ці дні. Ревниво звіряв думки по Хмелю, переважував те, що змололи вдвох, те, що вже змолов сам, але скрізь випадала нестача. Не вистачало йому Хмелевої запальності, крутості, прозірливості, з чим не міг примиритися. Хміль умів гуртувати людей, умів привертати їх на свій бік: після Берестечка його вже майже були покинули козаки, одвернулися від нього; шалений, гарний у шаленстві, в красномовній простоті зумів повернути навспак потік, який прорвав греблю, зумів перевести людей через пруг свого серця, гордий, і інших робив гордими, бачив людей наскрізь, ватагів настановляв саме таких, яких треба, але не раз ломився на тонкий лід, і саме йому, писареві, доводилося його од того льоду одвертати. Тяжко переживав, що його одурили москалі, з того й пішов на той світ. Москалі нічого з того, що потримали в зубах, вже не випустять. Як і ляхи. Виговський привів сюди військо, аби вирішити все вмах: укласти нову угоду з Москвою (якщо вона виявиться кращою за Гадяцькі пакти), або прийняти удар. Тепер у нього є з чого вибирати. З чим вести торг. З Москвою буде важко. И гетьманова душа не хилиться в той бік. Там сатрап. Гетьманові миліші польські елекції і пакти конвентів. Ще й титул князівський, яким його нагородили за Гадяцьким трактатом. «Князь руський». Опора – в традиції!

Але, можливо, доведеться вести перетрактації і з москалями. Чимало людей, надто лівобережці, хиляться в цей бік. Хилиться простий люд, який хоче мати над собою одну владу, нехай і круту. Московський уряд зваблює його обіцянками. Обіцянка – птах у небі. Всі його бачать, всім він кортить. Старшина воліє тримати в руках меншого птаха тут, на землі. Розколюється Україна по духові, по статках, по нещастях. Вона неначе втомлений олень, який зупинився на галявині, а з трьох боків на нього чигають ярчуки. Куди податися, як відбитися одразу од трьох?

У душі туга, наче перегірклий мед. Сотні запитань і жодної певної відповіді. Молоді меди з часом гускнуть і прогіркають. Так прогіркли Хмелеві меди. Після Збаража вже не було сили продовжувати війну, Україна з Польщею зчепилися, неначе два виморені борці, й ні той, ні той не міг подолати супротивника, та й не мав уже до того ярої хіті. Чи не станеться так і нині? Москаль відступив, москаль зачаївся, чогось вичікує.

…Виговський у свою чергу очікував, що в його табір приїде з медоточивими речами Кікін, й собі приготував промову на зустріч московського посла, і надіслав листа до путивльського воєводи Григорія Долгорукого, але відповіді не отримав.

А тим часом дні коротшали й коротшали, з півночі посунули важкі дощові хмари, військо ремствувало, розбігалося, й врешті гетьман наказав відступати до Дніпра. Відходили на Веприк, а далі на Чигирин. Мокрі коні тягнули по глибоких, розбитих коліях мокрі вози, схожі на граків обозники в довгих киреях брели обіч по глибоких калюжах, кіннота тюпачила позаду, холодний осінній вітер висвистував у дулах рушниць, рвані клапті туману чіплялися за ратища, на могилі чорт чи кошлатий пес нюшив гострим писком повітря, й тягли через дорогу зграї гайвороння. Схудлі, з темно‑бурими, пошерхлими од вітрів і сонця обличчями козаки мовчазно хилиталися в сідлах, мерзлякувато щулилися – киреї понамокали, за коміри текла вода, їхали без пісень, без жартів, без гомону. Вряди‑годи котрий уперіщить нагайкою коня, зірве на ньому злість, та одразу й розкається, кінь – власний, найвірніший товариш, й ще густіша заляже на серці козака мжа. Сумно й печально кінчався для Виговського похід, який розквітав такими надіями, заколосився чудовними Гадяцькими статтями, котрі одні козаки не зрозуміли, інші розгубили їх по розгрузлих дорогах важкого відступу.

 

XVI

 

У Матвієвій голові товклися спогади: отако само він їхав вісім літ назад і під'їхав до кузні, щоб перекувати коня, тоді входило в пору літо, на траві сиділа чорнява дівчинка й з приполу пригощала черешнями інших дітей, а на поламаній гарбі без драбин, котра чекала своєї черги на ремонт, сиділи дядьки та гомоніли про те, що дощі, які пройшли недавно, хоч і припізнилися, але, може, підправлять ярину та городину, й Матвій присів до гурту й собі запалив люльку, далі дядьки спом'янули якогось Шереха з хутора Синички, котрого вбили за грунти та маєтності тесть і дівер (його дружина, Шерехова дочка, нагло померла). Вдали, що поїхали в ліс, а вночі прискочили і вколопікали небораку. Дівер од природи німий, а тестя, Печінку, окрили декретом і тричі брали на пробу, й він відмагався, і тричі після того його відводив у бік піп та зрадливим способом намовляв: «Признайся, а я розгрішу, я тут для того, щоб на смерть тебе сповідать, а так відбудешся утинанням члонків», і Печінка клявся, що не вбивав, а за четвертим разом зізнався попові, по тому і йому, і синові наклали на шиї поврози та повішали обох на сосні. Піп вчинив мовби й правдиво, але тепер ніхто не йде до нього сповідатися, й святити паски носять в сусіднє село. Печінчиха продає дешево хутір і грунти, грунти непогані й вельми гарна лука біля хутора…

Матвій околясом розпитав, де ті Синички, й подався туди. И торгувався з Печінчихою, яка стояла, поопускавши руки з ядучо‑жовтими пучками – саме пасинкувала тютюн, – й тими ж жовтими пучками хрестилася. Потім Матвія трохи полягало, що купля відбулася по свіжій крові, але він у тій крові невинуватий, навіть мертвих не бачив і не знав за життя, стару хату оддав підсусідкові і застаткував. Проте кожного разу, як проїжджав через це село, все згадувалося.

…Матвій виїхав за село й натягнув повід. По небу повзли важкі, розтріпані знизу хмари, зривалися мокрі сніжинки, в шпаринах кори придорожних верб білів сніг, над полем стояла біла каламуть, й не вгадати: вже вечір чи ще день. У ній гойдалися сині тіні кущів, одинока верба обіч дороги манячила, наче привид. З того боку почулося виття, воно ледве долинало й було порубане вітром. «Собака чи вовк?» Матвій вагався: їхати йому чи вернутися, до Синичок – п'ятнадцять верст, вертатися в село не хотілося, з поля ж віяло тривогою. Зненацька позаду почулося цокання копит і скрип збруї, за мить з Матвієм порівнявся вершник, у якому він упізнав Сидора. Либонь, той також вертався додому. Сидір натягнув поводи.

– Тпру. Чого став?

– Зривається на хвищу. І вовк озивається з поля. К ночі розгуляється справжня хуга.

Сидір скривив у глузливій усмішці товсті губи:

– Вовка боятися…

Рушили разом. Деякий час їхали мовчки, коні пофоркували, йшли обережно – дорога була в грудді й рілля чорніла груддям, вітер потріпував коням гриви, звівав у лівий бік хвости, але сніжинки летіти перестали. И потроху стихав вітер. Над полем просвітліло; кущ бересклету одсвічував червоними ягодами, над дорогою попереду пролетіла зграя куріпок і десь закрякало вороння. Матвій почувався незатишно – обіч їхав ворог. Шпортоне знишка ножем… Чисте поле, вони тільки вдвох…

Й досі не міг скласти справи, як і чому став ворогом Сидорові? Через Федору? Через Груню? Сидір мав би фрасуватися перед ним, почуватися провинним, а він підчерчував сосни бортні та казани поховав, щоб скласти вину на Матвія. А був же таким тихим, поштивим, слухняним. Ну, не мав його Матвій за рідного сина, але й на наймита не зігнув. Справляв раз на рік нову одежу, привчав до роботи, навчав грамоти, од якої Сидір одкараскувався, як чорт од ладану. Що ж таке сталося? Темний Сидір з лиця і душа його темна… А як згадає Матвій про Федору, аж чамріє в очах. Неначе змія пролізе по серці. Він би, може, й сам дістав запоясного ножа – ятагана турецького, – а тільки не може згубити чужу душу. Навіть отаку погану.

Вони так і не поговорили жодного разу. Та й про що їм говорити? Одрізав його Матвій від серця й краще б більше ніколи не бачив, так доля розсудила інакше. Може, Сидір вважає, що Матвій його боїться? Не боїться він його. А поговорити б треба. Але як?

Балачка розпочалася сама по собі.

– Навоювалися… Наробили слави, – мовив Сидір мовбито сам до себе, а насправді до Матвія. – И треба було волочитися на край світу…

– Гетьману видніше. Отже, треба, – стримано відказав Журавка. И згадав зустріч з Виговським. – Показати ворогові силу.

– Вчора були друзі, сьогодні – вороги.

– Не наша в тому вина.

– А чия ж?… – Сидорів чалий кінь збився з кроку, й решту слів Матвій не почув. За мить Сидір порівнявся з ним.

– Москалі порушили угоду, вирішили прибрати нас до рук.

– Москалі хочуть навести порядок…

– А нащо нам їхній порядок? Ребра в усіх тріщать. Наш – кращий. Ми самі обираємо собі старшину, суддів… Полковників, гетьмана.

– Ну… й вибрали.

Матвій не бачив Сидорового обличчя, але відчув, що той усміхається. Це озлило його.

– А що – гетьман. Мудрий і достойний чоловік… Дбає за людей.

– Яких людей? Тих, що в кармазинах?

– За всіх. За Україну дбає. Щоб були ми нікому не під шапку.

– І що з тої України?

– Е‑е, – протягнув Матвій… – То ти так, наче з чужого стану.

– А що мені з цього стану? – повернув широке мідне обличчя Сидір.

Матвій сторопів, несамохіть потягнув на себе повід. Зірка ледь повернула голову на той його незрозумілий порух; звикла вибирати дорогу сама.

– Як то що? Це твоя земля. Рід твій…

Пошук на сайті: