Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб4347
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб2979
Але сьогодні – зимового Миколи, храмове свято, сходив до церкви, поставив свічку святому угоднику, дав по півшага старцям на паперті, погомонів з козаками й вернувся додому. Після сніданку довго розмовляв з прочанином Самійлом. То теж свято для Матвія, раз на рік божий чоловік приходить до нього, Горпина змиває йому лугом голову та миє ноги, перевдягає у все чисте, кладе на чисту постіль, виставляє наїдки та напої, але їсть тільки варений горох, сухенькі грушки та пшоняну кашу. Матвієві, коли погомонить з Самійлом, ніби щось освітлюється в душі, ніби там відчиняється віконечко і в нього падає золотий промінчик; прочанин Самійло – близько до Бога, золота брама вже відчинена для нього. Він приносить часточку животворного дерева, святу воду з Афону, п'ять разів торкався постолами Святої Гори, бачив креш із чаші Христової, вклонявся мощам святих Марії Магдалини та Афанасія, світив свічку біля печери святого Антонія. Виявляється, і там є наші люди, собори і монастирі, в самому серці бусурманському бережуть віру Христову й моляться за Україну.

– Туркська віра поганська, – розповідає прочанин, – але лядська також недобра, бо то – єзуїти, вони спотворюють слово Христове і на інші народи налягають, землі їхні загарбують, а людей православних завдають у неволю…

Матвій слухає, і роїться в його голові думка про те, що й деякі православні також ідуть з мечем на братів во Христі, ті ж таки московити, але виповісти її не одважується.

Святий старець висохлий, білий, як лунь, і очі в нього вицвілі, безколірні, але свого останнього аркуша списувати не поспішає, зі світом сув'язі не обірвав, знає про нього багато: що діється в нас і в інших царствах – у поляків, у Семигороді і навіть у далеких шведів та французів. Накинув він на плечі свиту, вийшов з Матвієм у двір і довго милувався синіми снігами, зозулястим півнем на тину та сивим жеребцем у загорожі.

– Ти живеш, поки світ милий твоєму серцю, – сказав, і Матвій задумався, й навіть трохи спантеличився, бо таки не знав, чи милий йому цей світ, і дивувався старому, в якого немає нічого за душею, нічого, окрім могили попереду, а він бере в душу кожну цятку, кожен подих вітерцю. – Гарний світ і сотворений нам на втіху, тільки треба вміти брати його в душу. В кожну годину, в кожен час, у кожну мить. В радості й горі, при здоров'ї і в хворобі, в молодості і на схилі віку. Старий і немощний, вийди під зорі, сядь і дивися… Погано бачать очі – слухай. І чуєш кепсько – лови шелест вітру, вдихай запахи, думай… Пам'ятай, що живеш во славу Господню і на втіху собі. Не души себе чорними думками, не вбивай клопотами – знаходь світлину навіть у царстві тьми.

«Це правда, – думав Матвій. – Тільки як його відкараскатися від думок, які літають і жалять розшалілими осами».

Ледь помітним протоптом у снігу спустився до хати свого підсусідка Трохима В'юна. Ніс півкопи грошей – у В'юнів померла дитина. Пристояв біля нової хати – власне, ще й не хати, поставлено ощеп, крокви накрито соломою. Стін ще немає, і накрив соломою дах В'юн з його наполягання. А дерево лежить на купі, шашіль його точить. В'юн – все нехай та нехай… Ледачкуватий чоловік. То за лисицею ганяється з Матвієвим псом, то в шинку пропадає. (Чого дурний, бо бідний, чого бідний, бо дурний.) За літо та осінь міг впорати всю хату, по одній пласі закладати стіни… Він же ледве зіп'явся на ощеп та дах.

Ще з сіней почув Дуньчине голосіння: «Донечко моя рідна, донечко кохана, звідки ж тепер тебе виглядати?…»

Струснуло всього, згадав власних дітей…

Матвій прочинив хатні двері. На столі стояла маленька труна, Дунька та Трохим вдягали кожухи. Обоє маленькі, Дунька трохи вища від чоловіка, в Трохима обличчя заросло бородою до самих очей, з тієї куделі поблискували круглі, схожі на собачі, очі. На полу комашилася купа дітей.

– Куди це ви? – запитав В'юнів Матвій, бо Трохим вже взявся за шапку.

– Таж до Скорин, – на хвилю переставши схлипувати, сказала Дунька. – У гості.

– В гості! – сторопів Матвій і поглянув на маленьку труну на столі.

– Храм же ниньки… – В'юниха підперезала хусткою сіру свиту. – Вони в нас гостювали, пили‑їли, чого маємо упускати?

Матвій нічого не сказав, мовчки вийшов з хати.

По обіді читав з святим чоловіком Євангеліє, по тому вирішив пройтися по селу, заразом навідатися до корчми, корчмар Шмойло тримає також крамничку‑рундучок, продає в ній тараню, тверді, як камінь, пряники, цукерки та бублики; ті твердючі пряники дуже любили діти.

У корчмі – задушливо, гамірно, чоловіки сиділи двома гуртами з кінців довгого брудного столу. У ліву руку – хутірські, багаті козаки, в праву – сільські, здебільшого новосельці. В тому гурті Матвій помітив В'юна, либонь, вже похрамував і поховав дитину, був добряче напідпитку, вимахував руками. Матвій присів збоку, замовив кухоль пива. Патрав тараню, яку Шмойло приніс до пива, розбирав її акуратно, вміло – обчистив шкіру з лускою, відломив спинку, вийняв ікру… Солона ікра з пивом – заласся.

У гурті, де сидів В'юн, розповідали про пограбування церкви в Градиську, взяли срібло та шкатулку з грішми.

– Дожилися небораки, вже церкви грабують, – сказав вислоплечий, з круглою і великою, як казан, головою коваль Каленик Луплений.

– Бо лад втеряли, – вихопився В'юн. – Пушкар хотів навести – не дали.

– Наводить на тому світі, – хтось з другого гурту.

– Москаль он пише, що без царя не наведемо.

– Кому пише? – поцікавився Луплений.

– Всім. Під церквою цидулу читали. Цар гроші всім присилав, а старшина з гетьманом забирала.

– Брехня, – ліниво заперечив Луплений. – Старшина, звісно, свого не упустить, але москалі самі голі. Гомонів я з прочанами їхніми…

– Все одно самі, без москалів, не проживемо. Так там і написано…

– Чого ж це, Трохиме, ми без них не можемо прожити? – тамуючи роздратування, запитав Матвій.

– Так. Бо не проживемо.

– Шведи – можуть прожити, семигородці – можуть, а ми – ні?

– Так…

– Бо ми – українці? Малоросами нас почали москалі взивати. – Матвій відчув, як йому з дна душі підвелося щось тверде, горде, як його й самого мовби щось піднесло вгору, й підказало незнані раніше слова: – Себто, ми – ніщо, сміття, гидь?…

В обох гуртах заворушилися, почулися слова незгоди, обурення. Матвій підвівся.

– Чого нарікаєте? А як же інакше? Якщо ми такі, що самі собі не можемо дати ладу… Не вміємо себе поважати. Уміємо тільки працювати.

– І то не всі, – коваль похмуро подивився на В'юна, який поривався заперечити й боявся. Боявся свого державця, боявся козаків, бо не міг розібрати, кого вони підтримують: його чи Матвія. Либонь, були серед них і такі, й такі.

– Самі себе упосліджуємо, самі себе ставимо в ніщо… А якщо ставимо, то хто ми є?

– Турків, татар побивали – і ніщо! – обурився старий козак Йосип Пляшечка й помацав лівою рукою синій шрам на підборідді – правої руки в нього не було. – Ляха громили…

– А тепер знову під нього стелемося, – швиденько втулив В'юн.

– Не стелемося ми під нього. Пакта уклали… Будемо князівством осібним…

– А король – над нами? – Каленик Луплений.

– Над нами й не над нами…

Засперечалися. Одні казали так, другі – інак. Матвій намагався пояснити, але його погано слухали, та й йому самому бракувало вагомих доводів.

– Ти не думай, що такий розумний, – п'яно проварнякав В'юн. – Ти – того… Кінчається.

Матвій стояв вражений. Не знав, що відповісти.

– Краще хату збудуй, – сказав.

– Он у грамоті царській…

– Де читав ту грамоту? Де вона?

В'юн зам'явся, закліпав об'їденими якоюсь хворобою повіками.

– Я не читав… Казали…

– Казали‑мазали…

Хряпнув дверима.

По дорозі додому Матвій міркував, що й гетьман і старшина погано розтовкмачили людями ті Гадяцькі пакти, пунктів багато, вони вельми складні, деякі зовсім незрозумілі. А москаль бриє прямо: даватиму гроші, всі люди будуть козаками, не буде панщини. Брехня очевидна, але яка солодка…

Увечері вдома гомоніли про те ж саме з Самійлом та циганом Яковом, який обшивав кожухами Журавку з родиною. Яків зиму шиє кожухи, а влітку запрягає в кибитку коня і мандрує по білому світі.

– Понад усе – воля. І мандрую я там, де на цей час немає війни й найкраще живеться. То в Україні, то в Польщі, то в Молдавії, то у Волощині, добивався й до Семигорода й аж під Відень. – Циган лежить під піччю (вподобує те місце), де розіслав куль соломи, і його червона пика з котячими вусами та чорною бородою блищить від задоволення: поїв борщу, пиріжків з квасолею та сиром, випив чарку – що циганові ще треба?

Самійло сидить на лежанці в білих полотняних споднях та білій сорочці, на плечі накинув свиту, теж білу…

Обоє вони, наче перелітні птахи. Розповідають про далекі краї, про солодкі виногради та всілякі дива, вихваляються всім тим, неначе своїм, Матвієві й цікаво слухати, й чомусь гнітить серце досада, й думає він, що немає нічого в світі кращого за доспілі над Синичкою яблука‑антонівки та черешні, за українські гаї та широкі луки. І не ваблять його високі гори, на яких стоять химерні фортеці, кам'янисті долини, в яких течуть бистрі ріки та ростуть дерева з дивними квітами і плодами. Нехай всі їхні добра тим, хто в тих долинах живе. У нас долини не гірші, трави в них м'які та лагідні, ріки чисті й сади рясні та щедрі. Можна б жити… Можна б перетворити все те в рай. Якби… Якби не тягли врізнобіч. Якби плекали цю землю. Якби хижі сусіди не стригли на наше багатство жадібними очима.

 

За вікнами гула хуга. З білої каламуті виглядав тільки хрест на церкві Різдва Богородиці, здавалося, він пливе у повітрі. Сніг налипав на шибки, осідав з того боку на підвіконні невеликими, схожими на труни заметиками, а то тарабанив крупою. Гетьман поглянув на вікно: високе, вузьке, гостре зверху, кілька шибок кольорові, вікно – лядське, й годинник на карнизі кахлевої печі теж лядський: двоє шляхтичів посхилялися на гармату, з жерла якої щогодини вилітає бемкання, схоже на постріл. І стрій думок у цей час у гетьмана лядський. Чомусь згадався єзуїтський колегіум, у якому навчався півтора року. Там його хотіли навернути в католики. Він опирався… З нього насміхалися, над ним збиткувалися… Либонь, саме тоді по‑справжньому прийняв у серце провослав'я. Але спокуси й загрози були великі… Батько забрав його з колегіуму. Його батько Остап – простий, вдачі лагідної, одначе у вірі стійкий. Врівноваженість, спокій у Івана Остаповича – від батька. І впертість та напорапливість. Він знав, що сягне високих щаблів. Брався вгору непоспішливо, уперто, спокійно. Міг би рвонутися… й шелехнутися вниз. Чимало людей на світі важаться на щось значне, беруться за одне, залишають його, хапаються за інше. Й так півжиття. Стратять силу, впевненість. Стають дратівливими, злими, а з тим‑то й взагалі далеко не зайдеш. Траплялися миті і у Виговського, коли його мовби щось підносило вгору, піддрочувало рвонутися, але він не довіряв їм. І долав урвища… У житті і у власній душі. Хвилини розчулення, зневіри. Розчулитися міг. Але його розум був дужчий, аніж душа. Іноді і його водило в боки. Кілька разів зманювали на свій бік поляки. Московити підкочувалися також, ще за Хмеля. І тим і тим відповідав ласкаво й стримано. Не хотів мати ворогів, та й… про всяк випадок… Сливе згодиться на крайню скруту. Гетьману доповідав, але щось залишав для себе. Воно не вело до зради, а слугувало для особистої безпеки… Не зрадив Бога єдиного в трійці сущого, гетьмана і народ свій. Тоді, коли продирався через нетрища життя, чимало славетних українських родів поміняли Бога, стали відступниками від православ'я. Чи не найбільшої кривди завдали Православній Церкві нащадки славетного Костянтина Острозького та його сина Олександра, котрі поміняли відправу в церкві на лядську в костелі та заходилися з неймовірною запопадливістю викорінювати «схизму», особливо прославилася на цьому терені онука Костянтина Анна‑Алоїза, спадкоємниця всіх багатств старого князя, котрі перевела на костели та кляштори. Либонь, ніякий Бог не любить, коли ним нехтують і мають його за нізащо, він тяжко покарав усіх нащадків Костянтина, прибравши їх з сього світу, остання, Анна‑Алоїза, щодуху втікала з обснованого єзуїтською павутиною родового гнізда, підпаленого зо всіх боків козаками Кривоноса, й потім тулялася по чужих кутках у Варшаві та Кракові.

«І чому воно так виходить, – думав Виговський, – що маєтні, родовиті люди стають відступниками набагато частіше, ніж прості? Чому ті, в кого нічого немає, так міцно тримаються за віру? А може, саме через те, що більше нічого не мають?»

Пошук на сайті: