Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5418
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб3974
– Все буде добре, – мовила й поцілувала його в чоло, її слова завше падали на душу, як дощ на суху грядку, заспокоювали, вселяли впевненість. Але сьогодні вони чомусь не звіяли тривоги. Груди стискала туга. Невидющим поглядом втупився у свічу, яка потріскувала, чаділа. Враз схитнув головою, пробудився. Пошукав очима щипці для знімання згару з ґноту, не знайшов, пучками, неначе простий козак чи челядник, відщипнув нагоріле, витер пучки об полу жупана, ступив у сіни. Накинув на плечі червону кирею, вийшов на ґанок. В обличчя війнуло прохолодою. Безхмарну темінь неба вже прокололи перші зорі, вони тремтіли, кліпали, знудьговано дивилися на землю, яка потонула в мороці, лежала розгасла, глевка, в білих острівцях останнього снігу. В глибинах темряви народжувалися якісь неясні, невідомі шерехи і звуки – чи то просипалася земля, чи вершили свої неспасенні справи люди, звуки то зникали, то зринали знову, й гетьману стало моторошно. Але він не йшов. Вдивлявся в порожнечу ночі, вслухався в неясне шемрання, збирав докупи думки й не міг зібрати. Біля його ніг (замок стримів на горі) рідкими вогниками переморгувалося місто, а десь далі були Дніпро, розгаслі поля, які треба пройти, стати на межі й або перемогти, або вмерти. Праворуч, теж далеко‑далеко, лежав накритий темною киреєю ночі безкраїй козацький степ – Дике поле, й звідти повівав гіркий, настояний на торішніх полинах, на талому снігові тугий вітер, звідти повівало вільгістю, весною, незагнузданою волею; там – Січ, грізна, непокірна й нинішнім разом нерозумна.

«Треба перемогти», – подумав майже вголос і прислухався. Ці нові згуки, які долинали згори, були також таємничі, й хоч печальні, одначе життєдайні. То кричали гуси. Летіли своїм одвічним шляхом понад Дніпром, тягли невидиму срібну павутину від турецьких берегів, свідчили про незнищенність життя.

«Доведеться покликати орду», – невідь‑чому саме в цю мить подумав гетьман.

Рада тривала три дні. Між другим і третім днем надійшли нові, ще грізніші вісті: Трубецькой, відправивши молебень, рушив на Конотоп, закликавши туди з Лохвиці Ромодановського, Куракіна та Пожарського з Львовим, а з Ромен – Безпалого. Московитів спробував зупинити під Срібним Дорошенко, але його погромив Пожарський і наказав вистинати всіх людей у Срібному. Пожежа війни котилася по Лівобережній Україні, й люди не знали, куди від неї ховатися, на кого покладатися. Гетьману було вочевидь: всі правобережні полки з ним, а з лівобережних лише чотири: Переяславський, Прилуцький, Ніжинський та Чернігівський. Миргородський, Лубенецький, Полтавський пошарпані й обезкровлені, там бродив заварений Пушкарем хміль незгоди, більшість козаків та посполитих піддалися на облесливі московські листи й тягнули руку за Безпалим. Гетьман нарахував певно всього лише п'ятнадцять тисяч козаків та три тисячі затяжців. Треба було зібрати хоч ще стільки – супроти вісімдесяти тисяч московського війська.

Виговський промовляв палко та переконливо, давши певні докази, що московити чинять підступно й дурять народ український, нагадав про те, як два роки тому, на віденській комісії, ще за життя Хмеля, одурили вони козаків, уклали таємну угоду з поляками, за якою лишали собі Білорусію, а Україну віддавали полякам, тож, сказав, ліпше з'єднатися з поляками на правах вільного народу, аніж іти в неволю на віки вічні. Москва всім подає вісті, що Україна їй не потрібна, для чого ж тоді так допинається її, для чого долягає, підкладає під неї порохові міни, підманює людей лестощами, зваблює свободами, яких сама і в помині не має, грішми, хоч у власній кишені миші попрогризали діри. Відступіться, відпустіть на волю, укладіть чесну угоду на дружбу та сусідство, не перехоплюйте наші обози з пшеницею та солониною, і ми віддячимо вам сторицею, ті обози самі підуть до вашої столиці. Ви не дозволяєте вашим купцям торгувати з нами, з наших берете непомірне мито, убожієте самі й робите убогішими нас. Чим ваші чесноти кращі за наші, чому ми маємо відступитися від своїх, чим наші звичаї та наші строї гірші за ваші, що маємо їх переінакшувати! И навіть коли були б гірші, вони від нашої матері, від наших предків, від нас самих, послані Богом, праведним і милосердним. І ми не віддамо їх нікому на поталу. Не ми пішли на вас, ви – на нас. «Свідчимо про неповинність нашу – ми примушені для заховання своєї свободи взятися до законної оборони…»

Сильно промовляв гетьман, справив враження на старшину, й вона підтримала його одностайно та поклала роз'їхатися по полках, скупити військо й виступити проти ворога.

Гетьман власноруч написав універсал, у якому оповіщав про причини, котрі примусили його кликати люд український до шаблі. По тому всі разом помолилися в церкві, поставили свічу не Спасу, як московити, а Діві Марії, заступниці та охоронниці запорозьких козаків. Яро горіли в церкві свічі, суворі, гнівні, в червоних відсвітах були лики богів, а коли півча заспівала канта на честь Діви Марії «Покрий своїм святим покровом наші чесні голови козачі, оборони нас на землі і на воді, а ми допоможемо тобі шаблями» й за давнім звичаєм козаки оголили до половини шаблі, дзвякнула криця, бризнули увсебіч золоті іскри, дрож пройшла по козачих душах.

Гетьман ударив по полках на склик, а тим часом послав назустріч Трубецькому Гуляницького з двома полками – Ніжинським та Чернігівським, аби манячили перед московським військом, турбували, відволікали.

 

XIX

 

Виїжджали в мряку, яка сіялася із затканого сірою сукниною неба, осідала на киреях, на конях, на збруї. Федора провела до майдану, «ріжка», як називали його і хуторяни й сільчани, на хуторі і в селі свої майдани, а «ріжок» ніби вузлик між ними.

У кутиках повних, м'яких Федориних губів, у очах, у всій постаті таїлася щира тривога, вона раз по раз кидала на чоловіка сповнений поваги й любові погляд (ще вдома почепила йому на шию образок, щоб оберігав у бою). Диво, але з того часу, як Матвія спровадили в сотню простим козаком, він відчув переміну в ставленні дружини до себе. Матвій огрубів, засмаг, став суворіший, ще мовчазніший, свою кривду, свою біду ніс без скарг, без нарікань й мовби затвердів увесь. Федора заповажала його саме за цю твердість, ще й пройнялася співчуттям, розпитувала про Полтаву, й він відказав: «Навалили трупу». – «Ти був там?» – «Був». – «При гетьману?» – «В лаві», – й помовчавши трохи: – «То не звитяга, біда наша. Братню кров пролили». Про Супруна не розповідав нічого. Поміж них настало примирення – в Матвієвому серці не розквітло літо, але й станула крига, – то більше, коли за якоїсь нагоди згадав Сидора, Федора спокійно й осудливо сказала: «Звірюка він», і в її очах не було обману.

З вулички вигулькнув рябий кінь, його вела в поводі кругловида, як місяць, з кучериками довкола лоба, що вибилися з‑під очіпка, молодиця, поруч неї ступав Сидір. Молодиця побачила Матвія й Федору, спіткнулася, її губи нервово смикнулися, й вона ледве спромоглася оддати добридня. Сидір дивився нахабно, але коня притримав, дав пройти першими Матвієві та Федорі.

Козаки прощалися двома гуртами: сільчани й хутірські, й так, двома гуртами, від'їхали й змішалися вже в дорозі. Строю не тримали, коні місили тванюку беш‑баш, як у татарських чамбулах, йшли важко, з крупів валувала пара. Весна цього року запізнилася, вже початок квітня, але води ще не стяглися, байраки, видолинки налиті вщерть, на високих, прогрітих сонцем горбочках світилася несмілива зелень трави, а в глинищах, під крутосхилами, холодно тьмянів ніздрюватий сніг. Через кожну верству‑півверстви – ручай, а то й річечка, броди глибокі, земля важка, під ремінною збруєю коней повиступала піна, вони водили боками. Матвій кинув повіддя на луку, Зірка сама вибирала дорогу, йшла легше, ніж інші коні, він тільки раз шмагонув її нагайкою, й то не за якусь провину, а побачив за спиною Сидора. Той був веселий, на його темно‑бронзовому обличчі кругліла посмішка, він щось розповідав козакам.

Матвій спробував думати про своє, але йому заважав Сидорів сміх, дратував його й вибивав думку з колії на узбіччя. Далі сміх ущух, хтось нудно оповідав про храмове свято: хто був у гостях, що їли, про що балакали, козаки слухали, аби слухати; про те, нащо їх покликали і куди їдуть – не говорили, про таке не заведено говорити, відали й так, що кожен похід кінчається чиєюсь смертю, кожному цвіла в думці надія – «не моєю», знали одне – похід буде великий, бо великий склик (зимою під Зіньків їх не кликали), та й усе інше показувало на велику потугу.

Аби не погробити коней, за день відмірювали верст по двадцять п'ять – тридцять, на ніч ставали не в полі, а по хуторах та селах, там їх пригощали вечерею та сніданком, хоч козаки мали і свій припас, – його везли на трьох грабчастих возах. В чужих селах козаки ставали сміливіші, загравали до дівчат та молодиць, а один козак, Нечипір Швайка, навіть знехтував закони гостинності, і його, на сором усім козакам, було висвідчено з двору обарком.

Так дійшли до Дніпра, який клекотів у розповені й ніс вимиті з корінням осокори, колоддя, чорні, залишені на луках стіжки – на одному такому стіжкові сидів заєць, і молоді козачки загаласували, засвистіли в чотири пальці. Дніпро позатоплював усі острівці, подекуди у воді п'яно гойдалися чорні верхівки верб та вільх, каламутна, небезпечна весняна вода крутила великий, на дубах, пором посередині ріки, й поромщики не могли справитися з течією, пристали до берега аж ген унизу.

Синичани стали на горбі під осокорами навпроти Чигирина й простояли там більше місяця. І вже звідти гуртами наїздили на кілька днів провідати домівку.

…Довго й повільно збиралися правобережні полки, й переправлялися через Дніпро, й ще довше чекали Махмет‑Гірея з ордою. Гетьман нервувався. Гуляницького, котрий кілька разів вгризався кіннотою в московські обози, Трубецькому вдалося оточити, й ніжинський полковник брязнув замковою брамою перед самим носом князя та зачинився з чотирма тисячами козаків у Конотопі. Тепер він відчайно захищався там. Величезне московське військо здобувало два полки – Ніжинський та Чернігівський; і, може, то й правда, що у своїй хаті й кочерги стріляють, кілька днів плювали гранатами та бомбами осадці гармати з копців, окопні команди кротовили під стіни підкопи, на світанку двадцять восьмого квітня заблискотіли на широкому полі ризи, стрільці впали навколішки, попи поблагословили їх на неправе діло, й вони, просто з колін, рвонули на місто, волочачи за собою величезні драбини. Гармати били без угаву, порозжарювалися до синього, кілька тріснуло; московські ратники з галасом та ревінням полізли на стіни. Але не дрімали й ніжинці та чернігівці, стріляли без суєти та поспіху, в гущині московських лав картеч знаходила щедрий поживок, в одному місці стрільці навіть були видряпалися на мур, але їх збили звідти баштовим вогнем, а далі з стін чорними пекельними цівками бризнула розпечена смола, запарував окріп, полетіло каміння та колоддя. Московське військо відступило.

Трубецькой загнуздав свою ярість, вирішив добути місто іншим робом – засипати рів довкруж замку та навергати вал врівень з тим, що в місті. И знову запрацювали козацькі гармаші й стрільці з мушкетів, вночі козаки робили сміливі вилази, згрібали в мішки всю насипану московитами за день землю й тягнули на вал у місто – рів не глибшав, а вал ставав вищим. Одначе затявся й Трубецькой: від міста не відступав, тримав його в облозі, а тим часом кинув кілька полків на українські міста і села, було до пня спалено Борзну, чоловіків вистинано, жінок і дітей погнали полоном у Московщину; далі Ромодановський, Куракін, а з ними й драпіжний Безпалий напали на Ніжин, ніжинці вчинили вилазку, московити відтіснили їх за вали, сталася коротка утарчка з козаками Скоробагатька та затяжними полками, які надійшли на виручку Ніжина, наказний гетьман Скоробагатько потрапив у московський полон, але відступили й московити, відтак вернулися під Конотоп.

Гуляницький стояв на смерть.

Гетьман розумів, яке це йому опертя, яка факція на його користь: Трубецькой не може піти далі, залишивши у своєму тилу таке відважне, шалене військо, він стоїть мовби скутий, прип'ятий на ланцюзі до пакола, що має назву Конотоп, і власний розум велить йому, гетьману, вчинити там волейну потребу, зав'язати велику, вирішальну баталію. Але війська в нього ледь на третину московського, надто бракує комонників.

Толочачи торішні висохлі полини, оминаючи запорозькі чати, мчали через Дике поле до Криму посланці Виговського й верталися на загнаних конях з непевними обіцянками хана.

Врешті Виговський віддав війську наказ виступати. Він знову стояв на могилі й пропускав повз себе полки, які йшли з розгорнутими корогвами, сотенними прапорцями та значками, розтягнулися на дві верстви, там, вдалині, переходили через новий місток річку, й звідси, з чопика могили, здавалося, що то чиясь невидима рука перепускає через срібне кільце шовкову шалінку. Під гетьманом перебирав ногами вороний кінь, рвався вниз, до інших коней, гетьман вже збирався відпустити повіддя, поїхати в голову війська, та на могилу в супроводі двох козаків вимчав зігнутий кібцем молодецький, гостроокий татарин і, ощиривши частокіл жовтих зубів з щербинкою посередині, вихекнув з легень повітря й доповів по‑татарськи, що Махмет‑Гірей з тридцятьма тисячами ординчиків перебуває за два кінні перебіги звідси.

Виговський усміхнувся й відповів по‑татарськи:

– Якши.

Високо‑високо в небі, в прозорому підхмар'ї, неначе срібні хрестики, виблискували в променях сонця дніпровські чайки, нижче, поклавши могутні крила на висхідні потоки, погойдувався коршак, поглядав на зміясту дорогу, яку до самого видноколу заповнили вершники, піші козаки, прості та палубні вози, на котрих спали чорні потвори – гармати; він ще ніколи не бачив такого великого війська й, мовби в подиві, летів йому вслід.

Пошук на сайті: