Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 46)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5418
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб3974
Пролунала команда, й козаки вийняли шаблі. Сотники об'їхали сотні й оповіли: сягаємо ворожої лави й повертаємо назад. Матвієві були геть незрозумілі ці факції, його охопив неспокій. Втікали раз, тепер – вдруге. Неспокій сплив, ледве зрушили з місця. Настали хвилини того особливого напруження, при якому відлітають всі думки, всі жадання, душа стає легкою й мовби безтілесною, а тіло наливається силою й шабля ваговитішає. Матвій не мав особливого хисту до фехтування, серед козаків є рубаки знамениті, надто герцівники, котрі гарцюють перед ворожою лавою і викликають ворогів на поєдинок; але пройшов на Запорожжі непоганий вишкіл, знав, куди, як і коли ліпше потяти шаблею, як захиститися, не підставити себе під ворожий удар, й немало покладався на маневр конем.

Їх повів Богун. Коротку відстань до московської лави підгребли під кінські копита вмах, грім пострілів потонув у громовиці кінських копит, гнідий кінь поруч Зірки став цапки, червона туга цівка крові вдарила просто в небо, – куля влучила в груди; що сталося далі, Матвій не бачив, просто на нього мчав бородатий вершник на білому коні, він підлітав з лівого боку – й був лівшею, Матвієві через голову коня його не влучити, і все ж він встиг плеснути Зірку по шиї, й вона неймовірно круто подалася праворуч, аж страшно заскрипіло, затріщало сідло (як не обірвалася задня попруга!), й Матвій вимахнув шаблею, відчув, як затрудило руку, й зрозумів, що дістав тільки по коневі, а вже попереду виросло двоє козаків у жупанах без кунтушів, у чорних шапках з голубими шликами, козаків з ворожого війська, вони розбіглися, й Матвій рубонув одного по голові, відчув гаряче тремтіння шаблі, ломоту в плечі, й пролетіла в голові іскра: «Десь тут і Супрун», погасла, більше ні про що не думав, рвонув правий повід, Зірка перестрибнула через труп ратника й помчала його назад до свого табору. Попереду Журавки втікав поранений козак, він лежав на сідлі, чіплявся руками за передню луку й однак сповзав, Матвій, кинувши шаблю просто на землю, вхопив його правою рукою за плече й разом пересягнули рів. Козак упав на руки цилуриків. Шанці простягайся впоперек стоптаного невижатого житнього лану. (Увесь вік ворог примушує нас стоптувати власні жита.)

Ще запам'ятався йому безумний жах в очах сірого коня, який притягнув у стремені вбитого козака, його Зірка важко водила боками, піна клаптями падала на траву. Матвій відчув неймовірно терпку сухість у горлі, спробував проковтнути слину й не зміг – вона стояла в горлі давким клубком. Він зліз з сідла й відстібнув у пораненого козака, якого перев'язували цилурики, його шаблю, яка чомусь залишалася в наділках.

Пожарський вирішив, що приспів його час, козаки втікають, він дожене їх, потне й увірветься в козацький табір. На білому, з чорною гривою коневі арабської породи князь вилетів наперед свого звитяжного війська.

– Шаблі! За мною!

И полетів через луку. Його посинілі від напруги губи перекривилися, з чорної дірки рота з веселим ревінням летіло:

– Дайош гетьманишку! Дайош калгу! Всех их, бадьоних матерей, вирублю… Дайош гетьманишку! – І лаявся чорно.

Зелена відвага несла його назустріч власній смерті, й весело, безстрашно, жорстоко до жаскості почувався князь. Але московська кінна лава знову перечепилася об лінію козацьких шанців, викопаних заздалегідь. Шанців глибоких, котрі не пересягнути кіньми, їх можна скурати тільки піхотою.

А в цей час мокрі, як хлющі, від поту, голі до пояса, скінчили свою роботу козаки Степана Гуляницького, з сокирами та ломами побігли до мосту, одні рубали стовпи, інші вивертали поміст, й за хвилю великий, широкий міст затріщав, посунув у воду, став поперек річки, загативши її. Інші козаки волокли важкі в'язки трави й втоптували їх у багно, привалювали колоддям.

Московити почули стукіт, тріск, оглянулися в подиві, зупинилися, декотрі побігли до мосту. Але козаки вже звершили свою роботу, пострибали в рів до рушниць.

І в цю саму мить московитів струснули страшний крик і свист, обамбурили, затуркали їх, вкинули у страшний переляк: двома великими крильми на них летіли орда та полки Виговського. Гетьман мчав попереду, й кирея тріпотіла за його плечима, наче чорна корогва. Крайні лави московської кінноти були зметені вмах, далі почалася шабельна робота. Хрипіння, харчання, хекання, божевільне іржання коней, дзвін сталі, близькі, в обличчя, випали, безмежно широке поле бою, здається, половина всіх людей світу б'ється з другою половиною, але Матвієві того не видно, Матвій бачить лише на відстані шаблі й трохи далі, його оглушена й розшаліла душа прагне вирватися з цього кривавого виру на простір, на поле, в степ і не може, щось її тримає тут, важке і всевладне, більше за нього. Піт умиває обличчя, змокріло руків'я шаблі, але й неначе прикипіло до долоні. Втома ламає тіло, ламає кості, вона прийшла дуже швидко, ця праця – по спричиненні смерті – висмоктує снагу враз, але вояка тримають якісь інші, понадлюдські сили. Потім він упаде на сиру землю й вона вбере в себе і кров, і піт, і поверне силу.

Московська кіннота відступала до гармат, але вони вже стояли у воді по самі осі, їх не поперти ні в той, ні в інший бік, вода прибувала невпинно, затоплювала низинну луку, і все московське військо брьохалося в баговинні. Люди бродили по пояс, коні грузнули по черево, басували, збивали під себе вершників, і ті полишали сідла. Невеличка несмілива річечка закручувала вири, вона підтопила береги, які перетворилися в багно, з якого не можна було витягти ногу. Геть усе московське військо розгубилося й майже не оборонялося, на луці стояли кінське іржання, лемент, крики, в деяких місцях ратники та затяжні солдати вилазили на вози й намагалися відстрілюватися звідти, але козаки збивали їх з суходолу влучними пострілами, татари стинали з луків, в чорному і білому оперенні стріли летіли тучами, від них нікуди було сховатися.

Пожарському вдалося підбасувати до двох возів над Соснівкою, він видряпався на одного і все ще вимахував шаблею, але його ніхто не слухав, та він і сам не знав, нащо вимахує. Князі Львов, Куракін зійшлися посеред розтовченого бабла й, посхилявшись один на одного, плакали, наче діти.

Декотрі ратники намагалися пересягнути річку, але або в'язнули в багні, або їх стинали кулі козаків Степана Гуляницького. А сонце пряжило з високості, спивало останні сили ратників, чорна каламутна юшка, в якій вони бродили по пояс, не освіжала їх. Ратники піднімали руки й брели до козацького берега.

Квіт московської кінноти, який звершив переможні походи в п'ятдесят четвертому і п'ятдесят п'ятому році, згинув за годину. Тридцять тисяч трупів лежали у воді біля Соснівки і п'ять тисяч ратників здалося в полон. Пожарського, який вибрів із води й кинув до ніг Виговського шаблю, випросив собі хан і скарав за те, що минулого року той був вельми нещадимий до татарських полонеників під Азовом. «Пішов князь навздогін за нещасними, потятими ним нізащо мирними мешканцями Срібного просити в них пробачення», – сказав хтось із козаків.

Матвій сидів на землі біля жерла гармати, з якої смерділо пороховим димом, нагрітий сонцем чавун пашів жаром. Журавка вгруз очима в землю, думав нелегку думу; останнього разу, з Богуном, він також ходив у налогу й зарубав ще одного ратника, розвалив йому голову шаблею й одного збив кобилою, а що з ним було далі – не бачив, вирвався з бою очманілий, мокрий від поту, не пам'ятав сам себе. Потроху приходив до тями. Підвів очі: вода на луці спадала – козаки розгатили греблю, повсюдно чорніли трупи, земля мовби всмоктувала їх у себе.

Моторошна в'ялість опанувала все військо, козаки ходили, наче п'яні. На луці порядкували осавули – загадували хоронити загиблих. Своїх ховали в могилі на горбі біля стану, московських ратників у рові біля мосту, їх волокли туди полонені; у рів, тільки в інший його кінець, ближче до тернів, зносили й козаків Безпалого, хоч дехто й заперечував, мовляв, не треба ховати козаків із москалями в одній могилі. Але ще однієї могили ніхто копати не хотів.

Матвій підійшов до тернів. Троє козаків вистилали осокою рів. Кільканадцять козацьких тіл, навіки упокорених, лежали вряд на окопі. Зовсім недавно ці люди кипіли пристрастями, стріляли, рубалися, кричали, а тепер були тихі й маленькі, смерть позакарбовувала на обличчі гримаси. Здебільшого то були гримаси жаху. На мить Матвій згадав очі Зірки, жах, який плескав у її очах, коли вони вирвалися з бою…

Увесь напружившись, вдивлявся в обезкровлені обличчя з посклеплюваними повіками, двоє мертвих козаків дивилися в жарке полуденне небо, один обозник не пошкодував мідяків, поклав на повіки…

«Слава Богу, немає», – подумав Матвій, і в цю мить його серце рвонулося й полетіло в безодню: він упізнав Супруна. Брат лежав останнім, ще й голова його перехилилася на правий бік. Він видався Матвієві маленьким‑маленьким, меншим за всіх, і тихим‑тихим… Обличчя ще дужче закібчилося й… усміхалося. Так, усміхалося його звичайною, ядучою посмішкою. Матвієві здалося – ця посмішка призначена йому. Сорочка на Супрунових грудях була розірвана й виднілася на шиї цятка, нестеменно така, як і в Матвія, і в їхнього батька.

Ця цятка чи не найдужче струснула й розчулила Матвія, впеклася в пам'ять на все життя. Колюча удавка стискала горло. Все дужче й дужче. Вже темніло в очах. Враз відпустило. Навіть майнуло крилом кажана в думці: це – кінець всьому, страхові, тривогам… И стиснуло серце знову. Під горлом закипіли сльози, він міцно, до болю стиснув зуби – не показати печалі та хвилювання, аби ніхто не дізнав, що в цьому рову засипають його рідного брата. І ще здалося Матвієві, що Супрунів вус… ворушиться. Вус і справді поворушив вітер, і здавалося, що Супрун зараз розплющить очі й скаже солоне слівце. Або гукне на весь голос: «Ану, діти, розвеселіть матір…» І хто тепер розвеселить самих дітей?

Матвій не знаходив слів прощання. Що він може сказати? Що пам'ятатиме завжди?… То це – саме по собі. Що брат зробив помилку? Але хіба маємо право дорікати мертвому? Що помститься за його смерть? Кому? Москалям? Гетьману? Самому собі?

І знову думка, наче тінь… а може, Супрун і не був отаким задиристим і ворохобним? Може, Матвій зробив не все, щоб його врятувати? «Боже, чому й навіщо такі думки?… Він ще не похований». Під ноги Матвієві впала тінь, він оглянувся й побачив Сидора. Той також дивився на Супруна. Матвій скосив очі й зустрівся поглядом з Сидором, цей погляд не помирив їх, навіть навпаки – зробив ще більшими ворогами. В Сидорових очах горіли злостиві вогники. Він насолоджувався, що Матвій у його волі, у його владі. Либонь, він трохи шкодував і за Супруном, але перше почуття було дужчим. Холодною змійкою проповзла по Матвієвій душі ненависть, її тамував страх. «Викаже – не викаже, – гойднулося на терезах думки. – Сам був у Полтаві з Супруном». І все ж, долаючи жарке хвилювання й ламаючи гнучкий пружок страху в душі, запитав значуще:

– А де Щербій?

У чоловічках Сидорових очей метнулися дві сполохані змійки, він відвернувся й сказав:

– Не знаю… Не бачив.

Неслухняними ногами Матвій ступав од рову. Кілька разів оглянувся, тепер він бажав одного: аби швидше засипали рів. «Господи, прости мене, грішного, я не винуватий», – прошепотів і підійшов до Зірки, яка радісно заіржала йому назустріч, треба було відправити її в табун та стриножити. Бив у зеніт піснею жайвір, в тернах сварилися сороки – день як день, а для Матвія – один такий чорний на все життя.

 

…Залита холодною повінню місяця ніч згоряла, наче купальське вогнище. Козаки святкували перемогу, Матвій справляв поминальну учту. Розслабилися, розв'язалися всі супоні в душі, сльози спливали з кутиків очей гарячими намистинами. Гаразд, що чаділо багаття, і якби хтось навіть добачив Матвієві сльози, він би подумав, що то од диму. Назавжди обірвалися їхні розмови з Супруном, суперечки… Матвій згадав, як поза його волею щось зраділо в ньому, коли засипали рів, й злякався власної малості.

– Ти чого не п'єш? – звернувся до нього веселий, баляндрасний козак Шавула й кинув у багаття жмут соснових гілок з сухими шпильками. Гілки затріщали, спалахнули так яскраво, що дехто посунувся від вогню, а Матвій затулився долонею. – Не захворів часом?

– Лихоманить мене… – Він просто забув про корячок із горілкою в руці.

– Тоді випий безпремінно…

Горілка видалася солоною, як ропа, і терпкою, як отрута. Зринула в грудях злість – на людей, на світ, злий і несправедливий, який душив його («Прости мене, Господи», – але не покаявся), злостився на себе, що не зміг вирватися з цього зашморгу, а може, навпаки, не все зробив, аби втримати Супруна від рокованого кроку. Може, Супрун сподівався на нього? Чекав більшої помочі? Але яку ще міг поміч подати? О Боже, Боже, нащо ти так тяжко покарав мене, за які гріхи, за які вчинки?!

…Нікому не розповів Матвій про Супрунову смерть – ні Федорі, ні сусідам, ні Мокрині – щоб не виказали, не викричали в розпуці правди, – і Супруновим дітям також: нехай думають, що батька занесла війна на другий кінець світу й він колись вернеться. Тепер ті нещасні діти й на ньому, годувати та одягати їх, доводити до зросту, бо ж погинуть, як руді мишенята. О, горе, горе!

Навіть попові на сповіді не сказав. И тільки коли верталися з‑під Конотопа, по селах, де про Журавок ніхто нічого не знав і не чував, ставив по церквах свічки та давав на часточку, аби піп спом'янув «убієнного раба Божого Супруна».

 

Ледве зійшла з луки вода, Виговський з усім військом перейшов через Соснівку. Трубецькой наказав покинути шанці для приступу Конотопа й міцно обкопав табір під лісом. З міста вийшов Григорій Гуляницький з обложенцями, їх лишилося дві з половиною тисячі – без коней – коней поїли за дванадцять тижнів облоги, – це йшли не люди, а тіні, їх гойдав вітер.

Пошук на сайті: