Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5418
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб3974
Другого липня Виговський міцно вдарив на московський табір, московити вистояли, проломи заладнали, але появилися проломи у їхній вірі та впевненості, вони почали відступати, на переправі через Єзуч козаки знову вдарили на них, й дуже багато московитів потопилося. Все ж ратники встигли окопатися на житньому полі, й отако, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, московити відступали до Путивля; в одному з таких приступів уламок ядра, яке розірвалося за кілька кроків від Виговського, забив під ним вороного румака, другий великий уламок продірявив кунтуш та жупан, але самого гетьмана не зачепив. Розшарпане, згнічене московське військо відступило до Сейму, а далі кинулося навтьоки й замкнулося в міцній Путивльській фортеці.

…На раду в таборі над Сеймом старшини зібралися в просторому гетьманському наметі, на вікові кованої скриньки була виставлена для всіх ступка тютюну турецького й одчинені обидві вилоги – аби виходив дим. Він валував з намету, наче з гути. Запашний гетьманів тютюн курили всі разом, але говорили нарізно, зчинилася сварка.

– Підемо, а татарин наших жінок та дітей хапатиме.

– Не дотремо московитів, вони знову військо зберуть.

– Не зберуть. Козаки пориваються додому, жнива не за горами…

– Там роботи – гибіль. І корму коням немає, на десять верст кругом жита викосили…

Одні полковники поривалися на Путивль, вимагали від гетьмана взяти місто в облогу й донищити московське військо до решти, інші наполягали на тому, що ворога скурано, прогнано з української землі і треба вертатися, мовляв, немає для чого даремно тратити козацькі життя. Єдності не було, а де немає єдності, там немає й бойного духу.

Гетьман довго мовчав, хмурив ледь посріблені на кінчиках брови й врешті сказав:

– Я зняв зі стіни шаблю, щоб лишень прогнати з України московське військо, яке чинило нашому люду кривди й плюндрувало край. Я не хочу воювати з царем та народом московським і попирати кіньми їхню землю. Ми пошлемо цареві замирення й житимемо з ними, як добрі сусіди.

Спакувавши у вози відняті в московитів корогви, тамбурини та гармати, Виговський відпустив у Крим орду й повів козацьке військо до Чигирина.

…У Москві про відхід козацького війська довго не знали. Північну столицю струснула панічна лихоманка, жах охопив московитів: щойно повоювали стільки міст, скурали столицю литовську й полонили гетьмана литовського, і ось тепер Трубецькой, надія московитів, «муж благоговейный и ізящный, в воинстве счастливый и недругам страшный», розгромлений наголову. В чорному траурному каптані вийшов до народу цар, аби заспокоїти його, але не втримався сам, залився слізьми, й люд московський попадав навколішки та зводив до неба руки, благаючи в Бога помилування. Одначе, покладаючись на Бога, люди насамперед сподіваються порятуватися самі: в Москві закипіли земляні роботи, копали глибокі рови, обґрунтовували стіни, кували подвійні брами, цар видав указ, за яким за лопати та кайла змушені були взятися навіть бояри, сам він походжав по стінах, заглядав у рови, попліскував зніженою долонею по гарматах, з тугою і острахом вглядався в повитий маревом обрій. А в льохах і палатах скарбники та цареві фамільянти потай пакували соболів, коштовності, каретники міняли колеса на повозах та перековували коней.

По Москві прокотилася чутка, що цар втікає за Волгу, в Ярославль.

 

XXI

 

До Варшави, на вольний сейм Речі Посполитої, прибули посли Великого Князівства Руського: генеральний обозний Тимофій Носач, генеральний писар Іван Груша, полковник Лісницький, полковник і депутат від Києва Юрій Немирич, депутат від Чернігова Прокіп Верещака, від Переяслава Іван Сулима, а також значне товариство: по два сотники з кожної сотні, виборні від міст та містечок, значкові козаки – понад двісті чоловік. Вони просили апробувати й затвердити Гадяцьку комісію та пакти, укладені на ній.

На високому помості, на роззолоченому, прикрашеному самоцвітами троні возсідав король, біля нього, з лівого боку, біля самого підвищення, сиділо та стояло кілька найзначніших осіб – гетьмани коронний, польний і литовський, маршал посольської палати Ян Гнінський, канцлери; депутати обох палат, підканцлери, інші значні урядовці розташувалися з правого боку, під високими вікнами з гербами. Сиділи тільки найзначніші з них. Була похмура погода, і на величезних, приспущених від стелі срібних круглих канделябрах горіли свічі.

Маршалок двору простукотів позолоченою патерицею, запросив козацьких послів. Заходили без поспіху, вклонялися з гідністю, не роззиралися, дивилися поперед себе – так їх намуштрував Немирич. Зате поляки розглядали козаків як якусь дивину – заморських птахів чи звірів, перешіптувалися. Десять літ крутив їх разом один вихор, десять літ зорили одне на одного зоддалік, з шанців, а коли сходилися прикро, ніколи було розглядатися, один з двох мав далі топтати ряст, другий лишався розпластаним на зеленій мураві. Були тут вікопомно знайомі по шабельному удару, по налогах і втечах, по облогах. Й були тут ті, котрі колись називалися їхніми, панськими, хлопами, вони жили й козакували на землях, які шляхтичі й нині вважали своїми. И ось тепер повинні були вести з ними перетрактації як з рівними. Для декого се було до ката важко. Зрушувалося в грудях серце, наливалося чорною кров'ю. Одначе в товпі за троном стояло чимало й таких шляхтичів, які зуміли перемогти свій гонор, зцідити з серця чорну кров та напустити туди світлішої, тих, що розуміли невідворотність перемін, прийняли їх як присуд долі.

Наперед козацького посольства вийшов Юрій Немирич, вишукано вклонився королю, струснув русявими кучерями, патетично підніс угору руку. Був він у козацькому строї – люстриновому жупані, підперезаному срібним поясом, саєтових шароварах, козлових чоботях, і той стрій лежав на ньому якось особливо, ще й з‑під жупана замість кольорової стрічки виглядали білі кружева. Почав переру по‑латині, сказав кілька слів по‑українськи, далі перейшов на польську мову, говорив велеречиво й пишно, згадав бібленного марнотратного сина, який вертається до батька, Виговського назвав найяснішим і найзначнішим гетьманом, а короля найсвітлійшим паном вільних народів, які володіють найкоштовнішим діамантом світу – свободою. «Отся найкоштовніша свобода, свобода, що не має собі рівні, сама вабить нас тепер до єднання з вами, ми вільними народилися, у свободі викохалися й свобідно звертаємося до рівної свободи. За неї, за честь і гідність вашої величності, за добробут спільної батьківщини раді накласти головою. В ній нехай зросте наша міцна єдність, як і на подобенстві віри, життя і права наших народів, свобода і братерство нехай будуть основою нашого єднання біля нащадка нашого…»

Шляхтичі дивилися на білосніжні кружева Немирича, їм легко вливалися у вуха кружева його мови, бо й стрій її був майже польський. І важко розгризали позолочені горіхи Немиричевої перери козаки; скислив обличчя Лісницький, Носач, який грамоти майже не знав, але од природи мав розум тонкий і хитрий, думав про те, що він особисто отримає з цієї депутації, Груша пильнував, аби Немирич не вибіг за береги своїх повноважень. В кінці Немиричів голос злетів фальцетом, і він знову звернувся до біблейської мудрості й назвав українську землю, що тече молоком та медом, багату на пшеницю та всі земні плоди, родючим Єгиптом, а нарід український вояцьким, преславним на морі та суходолі, й відзначив, що нині він прихиляється під королівську руку, й прокричав віват королеві та республіці Польській.

Шляхтичі бурхливо аплодували, невміло плеснуло в широкі, звичні до чепіг та руків'їв шабель долоні й кілька старшин. Після привітальних відповідей короля та маршала палати депутація передала пакти та уточнення до них. Тим часом непомітні, одягнені в сіре пахолки безшумно внесли для козацьких старшин з десяток стільців. На них сіло всього лише троє: Немирич, Лісницький і Груша.

Уточнення були поважні: окрім доконечного знесення унії, український уряд вимагав повернути всі маєтності, які будь‑коли перейшли у власність уніатів або єзуїтів, а якщо уніати та єзуїти спробують за ті маєтності позиватися, вони повинні підпасти неславі та карі, козаки також вимагали розширити Велике Князівство Руське, прилучивши до нього ще троє східних воєводств: Волинське, Подільське і Руське, і в усіх воєводствах воєводами щоб настановлялися тільки люди грецької віри, всі колишні панські маєтки в Україні оголосити сконфіскованими, а їхнім володільцям надавати у винагороду посади в Польському королівстві, князям не засягати собі ніяких привілеїв і чимало іншого.

І вже не оплесками, а галасом і криком зустріли ці вимоги деякі шляхтичі, й по тому тривали гарячі суперечки в сенаті та посольській раді.

«Скасування унії – насильство над нашим сумлінням. Унія – та сама католицька віра, тільки з власними звичаями, як же нам гудити віру, яку самі визнаємо?»

«Якому шляхетському серцеві буде не боляче, коли старовинні гонори нації польської почнемо роздавати гадючим хлопам?»

«Це вони мають порівнятися з нами?»

«Рівність без будь‑якої першості одних над іншими – душа свободи».

«Найліпшим забезпеченням нашої спілки є обопільні любов і довіра, без будь‑якої першості».

«Ще Стефан Баторій стверджував, що за цих голінних козаків колись стане вільною Річ Посполита. Козаки нікому не вклонялися, не випрошували шляхетства через поклони двірським, а здобувають його мужнім серцем та шаблею. Дарма, що вони були мугирями, а тепер шляхтичами. Он і македонці були грубими холопами, і римляни з пастухів постали. А коли Єва кужіль пряла, Адам землю копав, ніхто нікому не служив і хлопом не звався».

«Не козаки зламали спілку, а ми. Гордощі наші винуваті… Вони билися з нами за свободу, а ми за безсильне панування».

А позаду незгідливих з козаками шляхтичів сірою совою снував Казимир Беневський і нашіптував у вуха: «Що таке скасування унії? Нам тепер треба пристати для ока, щоб їх тим принадити, потім ми спорудимо закон, що кожен може вірувати, як хоче, от і унія лишиться ціла. Автономія України‑Руси теж пробуде недовго, козаки, які зараз втішаються цим, вимруть, а їхні нащадки вже не так гаряче будуть се обстоювати, й потроху все стане, як перше було».

Колотилися місяць, врешті прийшли до згоди: щось відтяли, чимось поступилися поляки, чимось – козаки, деякі пакти переписали заново, та так конозисто й заплутано, що ніхто не міг потрактувати їх доконечно. И знову всі зібралися в сенатській палаті, й урочисто та пишно затвердили трактат, і склали присягу на Євангелії король Ян‑Казимир, коронні й литовські гетьмани – за все військо, канцлер, підканцлери, маршалки, по тому митрополит Київський приніс своє, оковане золотом, Євангеліє та хрест і на них склала присягу українська старшина; значніші – поодин‑цю, а далі Груша прочитав слова присяги за всіх. Відтак всі разом рушили до церкви Святого Івана, відстояли там службу, поляки молились своєму Богові, українці – своєму, а щойно вийшли з церкви – уперіщив дощ. Сійонув з невеликої сизої хмарки, яка звісила кудельки над містом, теплі, пружні струмені падали скісно на православні і католицькі голови, в кінці ще й зблиснула над Замковою горою райдуга, і всі сміялися, бо ж дощ – Божа благодать, він положистий до всього доброго, отже, й до укладеного миру.

Кілька днів по тому бучно бенкетували в королівському палаці і в палацах князів та інших вельмож, випили море оковитої, аглицької горілки та коштовних заморських вин, виголосили безліч пишних промов з вірою й без оної, козаків посольства урочисто проголосили шляхтичами. Вийшли з палацу, де було складено козакам нобілітацію на шляхетство, світило веселе, жовтаво‑оранжеве сонце, й ічнянський сотник Пархоменко, ступивши кілька кроків, зупинився, подивився собі під ноги й штовхнув ліктем під бока свого сусіда, значного козака Папушу:

– Поглянь‑но, Марку. А що, довшою стала тінь від мене, як мене зроблено шляхтичем?

Козаки засміялися. Поляки, які також почули Пархоменків жарт, недобре хмурили брови. Хмурив широкі, неначе садові гусениці з сивими колючками посередині, брови також Носач – сподівався для себе на щось більше (сам гаразд не знав, на що), й не одержав того, збивалися з кроку й деякі сотники та значкові товариші: колись їм у таких посольствах давали маєтності – поля й сіножаті, річки та млини, нині ж вертаються з порожніми руками. Самим шляхетством голого черева не закриєш.

 

Сулима і Верещака розповідали гетьманові про сейм. Верещака більше про вина та меди, про гульбиська, бенкети, а Сулима про те, що говорили на сеймі й поза сеймом. Не втаїв, що чимало шляхтичів мають Гадяцькі пункти за обмильні для козаків, поляки допильновуватимуть їх якийсь час, а коли знову вб'ються в колодочки, почнуть обрізати один по одному та прибирати козаків до рук.

– Налякані вони, а мине страх, мине якийсь час – за старе візьмуться, – казав Сулима, тримаючи в руці велике, прозоре, жовте, як віск, яблуко (таця з яблуками стояла на столі) і роздивляючись його на світло. – Треба нам вуха поставити сторч.

– Мине якийсь час, – мовби сам до себе мовив гетьман. – Для них і для нас.

«Протриматися б хоч літ з п'ять… Щоб жита кілька разів одколосилися… Щоб діти підросли, й козаки не знали нічиїх зваб… Щоб у горнах перекипіла нова сталь на шаблі…»

Пошук на сайті: