Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 49)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5429
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб3987
– Хочеш вцілити? – глузливо запитав Сидір.

– Та… – Матвій зфрасувався.

– Сінце добре?

Матвій не розчув клину й відказав згідно:

– Трохи перестояло. Але нічого.

– Буде чим годувати лядських коней?

Матвій у першу мить сторопів, ошелешено подивився на важку, темну постать по той бік Рогачика, а далі аж позеленів від злості:

– А ти, бачу, прикупив на московські гроші лужок. Добре москалі платять за шпигунство та збродні… В рублях чи в талярах?

Згадав смерть Щербія, загадав, як тулявся Сидір у Пушкаря, як терся біля возів московських купців з Путивля, й йому мовби відкрилися очі, і всі, донедавна розкидані шматочки, вив'язалися в одну вервечку.

– Нічим не доведеш… То все твої дурні домисли… – прогудів Сидір.

– Я виведу тебе на чисту воду, – ярів Матвій, а сам подумав, що в нього й справді немає жодного доводу супроти Сидорової зради.

– Дивися, щоб не похлинувся… в тій чистій воді, – погрозливо кинув Сидір. – Лужки наші тепер поруч… Стежки в очереті вузькі.

Він легко вимахнув на незасідлану кобилу й потюпачив до своїх стогів.

 

XXII

 

У вівторок, на третій день Різдва, по обіді гетьманський джура Харитон Війна, котрий один мав дозвіл вільно заходити до гетьманських покоїв, доповів гетьману, що з Варшави прибув польський посол Криштоф Перетяткович. Виговського та звістка вкинула в неспокій та тривогу – посол приїхав без попередження, тихцем, з невеликим почтом. Для чого приїхав? Які ще вісті привіз у посольській торбині? Либонь, недобрі, з добрими вістями посли їдуть галасливо, з подзвоном, з челяддю, оповіщають наперед, з чим прибудуть. А цей посол прикопотів на одній коняці, з ним лише двоє челядників. Щоправда, кінь під послом добрий.

Гетьман покусував нижню губу, думав. Війна стояв перед ним, німо склепивши вуста. Він знав, що квапити гетьмана не гоже, та й небезпечно. Тонкий у стані, дженджуристий, буйночубий – кучері спадають на чоло, – ласий до солодких вишнівок та чужих солодких молодиць – вони так і крутяться біля нього, не обминають і дівчата, а він, старий парубок, одній подарує кілечко, іншій – хусточку шовкову, ще іншій – гарну баєчку, – Війна водночас слухняний, розумний, справжній джура, от тільки чомусь боїться дочасу померти – допиває після гетьмана та гетьманші всі німецькі та французькі ліки, бігає по ворожках та знахарях. Війна чекав на відповідь. Він вичерпно доповів про посла: хто він такий – колишній писар Беневського, дрібний шляхтич з Білої Русі, який перебіг з православ'я в католицтво, з Беневським двічі приїжджав на Україну, був під Гадячем, коли складали статті, прибув мовбито від канцлера Лещинського, а насправді від кого – невідомо, убогий, як для посла, але нині в Польщі убогі всі, вельми потайний, хитрий та підступний. Приїхав однокінь, але коней полишив, розставив по дорозі: в Білій Церкві, Богуславі та Корсуні. «Неначе для втечі» – відмітив гетьман.

– Був під Гадячем? – перепитав і відчув, як йому кольнуло під серцем.

– Мені вдалося дознати, що саме його посилав таємно, вночі, до Карач‑бея Беневський.

– А де зупинився посол?

– У Сліпого, над Тясмином.

Виговський довго мовчав.

– Мене нема, ти мене не бачив, – сказав з притиском. – Поїхав, а куди – невідомо.

…Опівночі гетьман покликав Війну.

– Візьми дві киреї, однакові, одну для себе, другу – для посла, й приведи його до мене.

Приймав посла в маленькому покої в західному крилі замку. Вікна в покої були завішані. Довго не пропонував послу сідати, стояв сам, і стояв Перетяткович. Не розпитував ні про дорогу, ні про здоров'я короля, як того велить звичай, а зажадав одразу:

– Листи!

І, вже почавши читати, порухом голови вказав послові на фотель. Той сів, смиренно й насторожено стежив за гетьманом маленькими, круглими, як у миші, очима. І сам був схожий на велику мишу: писок гостренький, вуха відстовбурчені, вони світилися проти трисвічника, кунтуш і штани сірі, й сірі чоботи. Він знав королівську грамоту, й вгадував з гетьманового обличчя, про що саме той читає. Ось той усміхнувся – йому даровано ще один титул – воєводи Київського, – а далі на чоло Виговського набігли густі брижі і вже не розгладжувалися до кінця читання. Скінчивши читати, опустив руку з листом, і так стояв, дивився на Перетятковича, бачив його й не бачив.

– Ти зі смертю приїхав до мене, – вичавив скривленими губами.

Його чисте, чепурне обличчя стемніло.

– Варуй Боже, великий гетьмане, – сплеснув руками Перетяткович і підхопився на ноги. Догідливий, улесливий, служка за вдачею, боявся всіх можновладців, лестив їм. Він аж зігнувся, заглядав Виговському у очі підлесливо, догідливо, слова стелив низько, а вже у думці плів мережку слів інших, для Варшави, для шляхти – розкаже, як то гордовито, гідно тримався в гетьманських покоях, як прилякував, притискав хлопського гетьмана. – 3 якою смертю! Гетьман такий славетний та дужий, сам володіє людськими життями. (Темна весняна ніч, горять три свічі, і він віч‑на‑віч з можновладцем у його покоях. Страшно!)

– Ти привіз мені смерть, – знову тихо мовив гетьман. Оком розуму дивився вперед. Не все бачив, не все осягав, але в який бік хилила терези королівська грамота, не відати не міг. Бачив поруйнований, розорений війною край, бачив убозтво, але не вповні переймався ним – чужим убозтвом перейнятися не можна, як і зрозуміти ситій людині голодну, – бачив довкола багато ворогів і мало друзів. Люди жадали спокою, статкового життя й складали вину за нестатки, рідку юшку на нього, на гетьмана (а ще б то на кого!) – пам'ятали недавнє ситіше життя, й декотрі вже кидали знишка: «нащо нам та федерація, під москалем було краще». Казали «нащо нам федерація», а лунало «нащо нам воля – рабами краще». А ще вони бачили, що на урядах сидять ті, що й сиділи раніше (хочеться хоч поганої переміни), бачили, як швидко, неймовірно швидко багатіють одні й біднішають інші, бачив те й гетьман, але нічого не міг удіяти, ба, часом сприяв тому, намагаючись знайти підтримку у старшини, набути нових друзів. Не набувалося! Нагородженим нагороди здавалися недостатніми, прикоханим – ласки малими. Та й не все в його змозі, не все в його волі. А скільки старшин лижуть очима булаву в його руках, тягнуться до гетьманської корогви, збирають у капшуки помсти всі його негаразди, всі помилки, аби потім враз потягнути за ремінний мущир; він майже почував ту петлю на шиї. І ось тепер королівська грамота з категоричною пропозицією зміни деяких Гадяцьких статей. Насамперед двох: в першій король наполягав на збереженні унії в трьох воєводствах, у другій – щоб у тих воєводствах католики мали можливість отримувати уряди нарівні з православними. Те, що було виболено, виборено ціною крові у битві з Москвою, шляхта намагалася повернути на користь собі. Не треба мати великого розуму, аби збагнути, який розголос це викличе у війську та серед посполитих, серед котрих і так ширяться чутки про підданство гетьмана Польщі. Чому король і шляхта не розуміють цього? Вони такі дурні? Адже підпалюють міст, який мають перейти. Їх нічому не навчила Переяславська угода Хмельницького? Якби були пішли на деякі поступки, якби не намагалися зігнути козаків до самої землі, Хмельницький нізащо не уклав би тієї угоди. І як же вони журилися, щойно довідалися про неї, і як шкодували! А потім на їхніх очах москалі вчинили першу зраду українцям. Відправили братній молебень у Переяславі й одразу ж наплювали на нього – склали таємну спілку з поляками, зажадали від київського митрополита схилитися перед московським патріархом, почали обсідати українські фортеці, й український люд збунтувався, й цього літа під його, Виговського, проводом прогнав москалів. И там, у Варшаві, не розуміють сього? Гетьман шкіргнув зубами. Зовсім як те, бувало, робив Хмельницький. Зіжмакав на власних грудях сорочку з тонкого шовку, прохрипів:

– Геть від мене… Геть… Бо зарубаю, як собаку.

Перетяткович визадкував із світлиці, спиною прочинив двері.

Гетьман упав головою на стіл: гірко заплакав. Не плакав тоді, коли його захопили в полон татари, ані тоді, коли ображав п'яний Хмельницький, не плакав за жодної поразки, й заплакав тепер, вгадуючи поразку найбільшу, роковану, оплакував усе, що мало збутися й не збулося, оплакував лихо прийдешнє своє, своєї родини, свого краю.

Три дні по тому він не виходив на люди, снував по замку, ступав підбитими барсовою шкірою турецькими чобітьми м'яко, наче тигр. Тиша стояла в замку, немов у гробниці.

Щоправда, така вона тут оддавна, з перших днів його правління. За покійника Хмеля Виговський мешкав у простій хаті на околиці міста, більшого будинку не фундував, хоч поставив на власні гроші церкву й монастир, землями не володів. За Хмеля від рання до ночі, а часом і знову до рання в замку дзвеніли келихи, рокотали бандури, лунали п'яні пісні, Хміль не вмів пити наодинці й запрошував до столу кожного, хто першим трапиться на очі, чи то був генеральний осавул, чи воловник, який прийшов повідомити господаря, що здох найкращий віл. Він міг висвідчити будь‑кого з палат нагайкою і випити з будь‑ким відро горілки. За це його любили, пили з ним горілку та меди й прощали канчуки. Біла челядь не заважала, гетьманші – дві Ганни, дружини, перша – Сомківна, й третя, остання, Золотаренчиха, були жінки тихі, богобоязливі, перша – хвороблива, третя, Золотаренчиха, Пилипиха (по першому чоловікові), до решти віддана господарству, в якому таки навела лад, жили в Суботові, й тільки друга, Мотря – степова Олена, як її називали шляхтичі, мешкала в замку, ділячи з гетьманом застілля, та й собі втягнулася в чарку, й полюбляла гульбища. За Виговського подзвін чарок у замку лунав тільки у свята. Та й то неголосно, цнотливо, урочисто. Гетьман будував свій двір на європейський кшталт, де – урочистість, тиша, високий штиль. Вже не бродили по палатах підпилі осавули, сонна челядь не тинялася по кутках і не губила з таць страв та келихів. Всюди – чинність, спокій, уважливість, порядок, нестеменно такий, як у Виговського на столі, де кожен аркушик має своє місце, пера – добре затемперовані, каламарі щільно позакривані. Нічого зайвого, і все під рукою. Хміль, бувало, шукає з джурами свою шапку по півгодини. Щоправда, думку, рішенець він знаходив швидко. И швидко тверезів, коли було треба. Виговський не має Хмелевої безпосередності, нещадимості та суворості, та, мабуть, і його відваги, бере іншим – вивіреністю думки, акуратністю, точністю. Хмеля любили, Виговського – ні. Хоч нікому не заподіяв шкоди, нікого не відтрутив від себе, але нікого й не впустив ні у тверезе, ні в п'яне серце. Мовчакуватий, тактовний, дипломатичний, сором'язливий, він ховав сором'язливість у похмурості брів.

А ще Виговського не любили за дружину‑шляхтянку, з сенаторського роду, пов'язаного з Четвертинськими, Огінськими, Любецькими, й нелюбов та зростала від дня на день. У неї в роду й православні, і католики, і вже саме це рубцювалося на лихий карб гетьману, за Хмеля вона в Чигирині не появлялася, приїхала вже гетьманшею з музиками в голові кортежу, в кареті з гербами, з нею, також у багатих каретах, їхали придвірні панянки‑шляхтянки, а на возах – кондитери, пивничі, кравці. Все це, а також пляшечки з рожевою та жовтою водою на туалетному столику, благовонія, увесь шляхетський етикет спочатку викликали насміх, а нині – злість. «Гетьманша не зичить добра Україні». И нарікали, що гетьман завів власну корогву з волинян під командою Олексія Вербовського, православного, але ж шляхтича, й що має радником грека зі Львова Федосія, й буцімто вночі веде з ним довгі бесіди, а той грек, мабуть, продає всі таємниці чужинцям, і що Чигирин обсіли гетьманові родичі, двоє – рідні брати гетьмана – Данило та Костянтин отримали полки, інші поступили в надвірну хоругву та справляли всілякі високі уряди. Гетьманський двір, та й сам Чигирин перемінився до невпізнанності: не стало в ньому товчії, шарварку, реформувалися, зменшилися в лічбі сотні заснованої Хмельницьким гвардії, не шнипали по палатах, не товклися іноземні посли та місцеві прохачі – кожен чигиринець мав знати своє місце і свій час.

Виговський вважав, що фундує все на добро, воно ж знаходило в козаків та посполитих своє, лихе потрактування.

…Причаївся, сидів, як миш у чужій норі, й Криштоф Перетяткович. Не виходив з хати, не давав нікому о собі ніякого знаку, одначе про нього вже дознали, в неділю його запросив у гостину осавул Ковалевський, який супроводжував Перетятковича з Гадяча до короля. Стіл угинався від наїдків: ковбаса та ковбик, смажене порося, вергуни та книші, начинена моченими в горілці сливами качка, але Перетяткович тільки пив меди, до страв не доторкався. На запитання Ковалевського, чого він не їсть, відповів сумирно: «У мене піст».

– Ляхом став, – не стримався Ковалевський. – В тому все й лихо. З унією приїхав?

– Не відаю; приїхав з тим, з чим прислали.

– А ми вже відаємо. – І до господині: – Внеси послові чогось пісного. Що в нас є?

– Щука варена… для челяді, – та й загнулася.

– Неси щуку. Став ляхові, нехай їсть челядницьку їжу.

Пошук на сайті: