Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5418
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб3974

Від Корсуня дорогою в полинах на гнідому, окульбаченому оксамитовою, з срібною лукою, кульбакою, в критому гаптованою золотом по срібному попоною під'їхав гетьман, молодо скочив на землю, пішов на пагорб. Козаки розступалися перед ним, вклонялися. Гетьман ступав повільно, роззирався. На півдорозі до чопика горба стишив крок. Купкою, неначе залітні граки, стояли посли: австрійський, турецький, кримський, семигородський, молдавський, волоський, російський, шведський. Вчора було звершено договір із Швецією: Карл X Густав зобов'язувався добиватися визнання незалежної України Польщею, посунення границь держави української аж до Пруссії. Одначе шведський король припізнився, він застряг у війні з Данією, на нього напирали Австрія та Бранденбург, він не мав колишньої сили й не міг допомогти Україні.

І все ж Виговський поздоровкався з шведським послом привітніше, ніж з іншими послами, й кивнув головою Юрію Немиричу, своєму сусідові по вітцівщині – батьківському маєтку біля Овруча. Немирич вклонився на відповідь, і біла піна кружев загойдалася довкола його шиї. И кружевами здавалися біленькі, легенькі кучері довкола круглого, пещеного, схожого на дівоче обличчя. И сам Немирич статури тендітної, гнучкої, й руки в нього пещені, обнизані коштовними перснями. Цей шляхтич з українського роду отримав і світську, й богословську освіту, скінчив Раківську академію, примножував свої знання на університетських кафедрах Лейдена і Амстердама, побував у Оксфорді та Кембриджі, а також у паризькій Сорбонні, вів диспути з кращими професорами Європи й майже завжди в тих диспутах отримував гору, написав кілька вчених праць з історії та теології, й ті праці помітили, чимало відомих європейських університетів запрошували його на свої кафедри, але він вернувся додому. Цей пещений, тендітний з вигляду, схожий на юнака чоловік насправді мав чіпкі руки й гострі зуби, стійко боронив від сусідів свої маєтності й налітав з оружними залогами на сусідські, побивав він і побивали його, не каявся, очухавшись, знову сідав у сідло й брався за шаблю за прикладом і спонуками інших довколишніх шляхтичів. Мушкетом і шаблею захищав аріянство – віру свого батька й свою власну, став покровителем всієї аріянської протестантської секти на Волині, Житомирщині, на що вельми злобилися католики – ксьондзи та біскупи, не раз накликав на себе гнів коронного і польного гетьманів і навіть короля. А поза тим його не раз обирали маршалком рицарських сеймиків і ватажком всіляких ополчень, водив шляхту на війну проти шведів та московитів, врешті отримав високий уряд київського підкоморія та був обраний послом на сейм, а там – сенатором і в одночасся на початку цього, тисяча шістсот п'ятдесят сьомого року покинув усе, перейшов у православ'я й став на українську службу. Запальний, веселий, дотепний, не пишався своєю вченістю, своїм шляхетством, але й не відрікався від них, не підлещувався, не піддобрювався до закоржавілих у боях козаків, тримався незалежно та впевнено. «Цей собі в кашу наплювати не дасть», – сказав про нього Іван Богун. І все ж чимало старшин косувало у Немиричів бік, одні не до кінця довіряли йому, вважали, що плете свої тонкі мережки, недаремно ж отако з одрубу одчахнувся од високих польських урядів і привілеїв, інші вбачали в ньому надто могутнього суперника на своїх, українських урядах, потерпали за них, намагалися відтерти від гетьмана – не вдавалося. Юрій Немирич, принаймні поки що, ні на які уряди не претендував: «Я прийшов служити моїй українській вітчизні, мені байдуже ким – полковником чи простим козаком, але маю розум та досвід дипломатій, гріх засушити його».

Одні старшини раділи з приїзду Немирича, інші хитали головами: «Ой, приведе нас до біди цей лядський фертик, аріянський вилупень». Та, зрештою, хто тільки в тім часі й з якої причини не хитав головами.

На самій раді не було одностайності в намірах і мислях, одні, насамперед лівобережці, бачили себе в злуці з Москвою, сподівалися, що московський самодержець прикриє їх могутньою рукою від татар та турків, від поляків також, прості козаки ще плекали надію, що цар братиме з усіх однаковий чинш, зрівняє всіх у правах, – либонь, урветься значним, які з такою погордою поглядають на чорних козаків, он і ниньки табуняться окремими гуртами, копилять губи з коштовними люльками; правобережні ж тягнули за Польщею, надто значні, домовиті козаки: «А вам, злидням, хто перегородив тином шлях у козацтво, було б не вигрівати черева на гарячих черенях у просі, а братися за шаблі, здобувати собі звитягу й козачі звання, та й тепер ще не пізно»; «Не хочемо ходити під московськими воєводами, не будемо платити чинш у московську калитку…»

Від посольського гурту відчахнувся московський посол Артамон Матвєєв, усміхнений і ясний лицем, і пішов услід за гетьманом. Прибув на Україну з грамотою, у якій Виговського навмисно названо не гетьманом, а писарем, вслід за ним прийшло московське військо, одна партія з князем Ромодановським стала в Переяславі, друга з думним дяком Ляпуновим – у Пирятині. Ще вчора Артамон Матвєєв бубонів Виговському в саме вухо: «…Ти виряди послів до шведського короля – нехай помириться з царем, нехай не сподіваються помочі від вас, пригрозіть: якщо не помириться – підете на нього війною; та поприсилай до Києва з усіх полків по п'ять чоловік – справа буде велика, йде сюди з потужним військом боярин, намісник казанський Трубецький, збери харч по містах ваших черкаських та приготуй підводи», – залякував. Гетьман всі ті шемрання переповів старшині, й тепер двоє правобережних полковників Богун та Зеленський, немовби ненавмисне, поставили клинцями плечі й відтрутили Матвєєва від гетьмана, заступили йому путь. Матвєєв тицьнувся в один бік, у другий – клинці стояли твердо. А гетьман зійшов на чопик горба, вклонився на всі боки, поклав на стіл булаву та бунчук. И одразу залунало:

– Візьми булаву!

– Пануй!

Одначе Виговський булави не взяв. Мовби чекав інших, супротивних вигуків. Думки його двоїлися: зваба влади солодкою отрутою набігала в серце, надпив її з чари ковток, з самого верху, найпріснішого, всі солодощі на дні (хилиться до його ніг, неначе мак при дорозі, військо, дзвонять у церкві дзвони на його честь, благословляють хрестами єпископи, гримають гармати на башті), але там же й отрута. Пам'ятав, якою нелюдською напругою іноді стримував від непокори військо Хміль, як важко, до розлому голови, виважував плани битв, як скаженів і як стриг крижаними очима поля тих битв, як мало спав, як багато пив, як хапався правицею за серце і як рано впав, підтятий втратами та невдачами. Так то Хміль – могутній, залізний чоловік. А він чоловік звичайний, не зовсім крихкий, але без криці в серці, з добротою і ваганнями, з хитрощами й лукавством – наодинці поціновував себе тверезо. Чи витримає? Можна б і одійти завчасу… й тоді шкодувати весь вік… Якби якась вища сила розсудила раз і назавжди, подала певний знак…

Не подасть. Все – у власній правиці. И невідомі не тільки путі Господні, а й твої власні. Куди ступити перший крок? Гетьмана всі вважали хитрим. Хитрими здебільшого вважають всіх писарів, а він з суддівського підписача піднявся до генерального писаря війська Запорозького. І був розумний. На раді говорив останнім, вислухавши думки всіх, виваживши, переваживши, одмірявши рівно стільки, скільки треба. І всі майже завжди погоджувалися з ним. Навіть Богдан. Хитрим вважали, бо ніколи його не бачили п'яним, знали, бачили, що любить жіночі солодощі, й ніколи не вловили на нецноті; а ще любив ошатний одяг, був охайний, чисто підголений, акуратний. Всі папери розкладені по скриньках, пера – затемперовані, ніколи нічого не згубив, ніколи нічого не забував. Скарб, а не писар. Але сам Виговський знав: що б він не сказав, якою б міркою не відміряв, за ним ще стоїть гетьман. Його рішенець останній, його помилка відвічальна. Хміль своє право панувати, повелівати, навіть право на помилки, а то й своевольства, завоював шаблею, хоробрістю, широтою душі, був він непостійний і мінливий, то ласкавий, то гнівний, то зі всіма запанібрата, а то й не приступися до нього, буйний в хмелю, розчулений в доброті. Виговський – завжди стриманий, зо всіма рівний, гнуздав свої пристрасті, всіх вислуховував з увагою – таких людей не вельми люблять, їх шанують, і все. У нього питали ради й поради, за рішеннями йшли до Хмеля. І ось тепер всі рішення йому приймати самому. И треба було хоча б чимось застерегтися. И він сказав:

– Не візьму сеї булави. Тяжкий час настав, тяжка година. И ніхто нам не зичить добра. Хміль царю московському підкорився, й ми з ним. І я Хмелевої домови ламати не гожий, хоч вона й не на вічні часи, з смертю Хмеля втратила силу. Але нині цар прислав такі умови, що за ними козацькі вольності зводяться на хух. Я ж ні в чиїй неволі бути не хочу. І поготів вести когось за собою в неволю. Ось вже зараз він на догоду ляхам вимагає, щоб я покарав Антона Ждановича, котрий скурав Краків і Варшаву. Ждановича посилав туди не я, а Хміль… Зрікаюся булави й нарікаю обрати когось іншого, хто на такі факції здатний або хто вміє знайти викрут чи хоча б стежку хитру… – й замовк. Стояв над козацьким морем і зорив у далечінь. Вона була порожня й сумна. Вижаті ниви: стерні в полі й стерні в серці, й невидимий слід за журавлями, які полетіли й вернуться, і ніколи не вернеться прогаяне людиною, втрачене, загублене. Ген на горі – мовби й не відбувалося нічого у світі – вимахував руками вітряк о двох палубах, молов мливо, молов, як і десять, і сто, й, може, тисячу літ тому, й мельника, який меле зерно, нічого, окрім борошна, не обходить, щоб було м'яке і сухе. На мить гетьман позаздрив тій невідомій людині і уявив мельником себе, обіп'ятого мішком, обсипаного борошном.

– Майже всі ви горіли в огні збаразькому, берестечковому, корсунському… Мали тоді перед собою певного ворога і певну путь. А тепер путь треба видивлятися й вивіряти кожен крок… Гетьман ступає попереду… Обмисліть же гаразд, кому найбільше вірите, за ким підете без вагання. Щоб не звинуватили потім, якщо та путь виявиться гарячою…

Відтиснутий корсунцями, Матвій стояв під самим лісом – кілька невисоких, корякуватих дубів, а далі дорога в прижовклу осінню березово‑кленову гущавінь, звідси не чув, що говорив гетьман, тільки бачив, як пішов він з горба, як за ним побігла старшина, меткий Богун вхопився за обсипану самоцвітами гнуздечку, ще кілька старшин майже силоміць стягли Виговського з коня й повели на горб, а вже назустріч ішов тлустий, важкий Зарудний, ніс на випростаних руках булаву:

– Пануй, батьку!

И ще кілька голосів:

– Станьмо одностайно за наші вольності!

– Не хочемо перемін! Воліємо, щоб було, як колись.

– Пануй, підемо за тобою хоч у пекло!

И жодного іншого голосу.

Сі голоси були дужі, на все поле, й Матвій чув їх. І косував оком назад, під сусіднього дуба, де з гуртом козаків стояв полтавський полковник Мартин Пушкар. Доволі літній чоловік у простій одежі, високий, худий, сутулий, з білобровим обличчям, сивим вусом, один кінчик якого звисав, а другий стирчав убік. Матвій видів напругу на його обличчі – той був готовий вступити до боротьби, але бачив – не випадає. Якби хоч хтось подав за нього голос або сталась якась шванка… Він любив шванки… Коли Виговський пішов з горба, він аж похилився й стиснув долоню, якою тримався за дубову гілку, й гілка хруснула, а коли Виговського повели назад, кинув гілку собі під ноги. Матвій дозирався, чи не видно в гурті полтавців Супруна, але його не було, не було його й серед коноводів, які тримали в повідді коні Пушкаря, його сотників та довірчих козаків, коні скубли з дубів листя й одганяли хвостами лютих осінніх ґедзів. Матвієві кортіло підійти до полтавців та запитати про брата, але щось стримало.

Вдарили срібні тимпани – гетьман узяв булаву до рук. На червоний верх шапки козака, який стояв попереду Матвія, сів великий жовтогарячий метелик, стріпнув крильцями й затих – либонь, прийняв козачу шапку за квітку. Поворушив вусиками, бридливо переступив ніжками на нагрітій сукнині, полетів. Коли Матвій перевів погляд на пагорб, гетьмана там уже не було.

 

V

 

Матвій поспішав додому (його душа вже була біля Федори, усміхалася їй, ластилася до її білих струнких ніг), сивий з білою звіздою на лобі румак ішов то чвалом, то ристю, позаду йойкав селезінкою брюхатий чалий кінь, на якому куняв Сидір. За всю дорогу чи й обмовилися кількома словами: неговіркі обоє, після притичини з бортними соснами воліли не вступати до розмов, навіть поглядами розминалися, жили поруч, але мовби одгороджені стіною. Лише раз, коли їм у селі перейшла дорогу ряба свиня з колодкою на шиї і Сидір з усієї сили шмагонув її нагайкою, поклавши через усю спину кривавого басамана, а свиня заверещала й зопалу кинулася під ноги Матвієвому коневі, Журавка сердито сказав:

– Для чого? Вона тебе чіпає…

Сидір заграв нагайкою:

– Нехай не переходить дорогу.

Матвій сплюнув у порохню дороги й більше не обзивався.

Пошук на сайті: