Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.docx)Yuriy_mushketik_obval.docx305 Кб1158
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.fb2)Yuriy_mushketik_obval.fb2632 Кб966

 

ЮРІЙ МУШКЕТИК

ОБВАЛ

повість довжиною в двадцять днів

День перший

Точніше, вечір. Розпочалася ця повість увечері двадцять дев'ятого липня тисяча дев'ятсот вісімдесят... року. А може, вона розпочалася й значно раніше. Скажімо, сімнадцять з половиною років тому — саме стільки років зараз Едикові, моєму молодшому сину. Або снується вона цілих сорок років і має довжину мого життя. А іноді мені здається — вона взагалі не має початку. Як не мають початку більшість людських діянь па землі.

...Валізи запаковані: Люба складає у великий поліетиленовий пакет яблука, помідори, сир, бутерброди, котлети. Я вже розкрив рота, щоб сказати, чи не в космос вона споряджає пас, але Едик зупинив мене ледь вловимим порухом брови: помовч, не ув'язуйся, не нервуй маму, не з'їмо  — викинемо, ти ж бачиш, яка вона зараз фоноберна. Люба — справді, як іграшковий заєць з накрученою пружиною. Торкни — не зупиниш. Я гарячкове перебираю в думці, чи не забули чого: одяг, туалетне приладдя, підручники. Підручники — насамперед. Едик знову показує мені очима: може, взяти карти? Мабуть, вони нам не згодяться, а втім — хтозна. В Едика — дуже виразні очі, мої очі, великі, голубі, і розуміємо ми один одного з півногляду. Мовби ведемо якусь веселу пустотливу гру, окреслили довкола себе магічне жартівливо коло, в якому нам дуже хороше і в яке не впускаємо нікого, навіть Любу. Так, так, навіть Любу, та, зрештою, її найперше; Люба почуває, що вона — за колом, і через те гнівається. А пас уже давно захопила гра, і ми пе можемо зупинитися. Дзвонить по телефону мій зам, бажає удачі, я посилаю його “к чорту” (ніби це я здаватиму екзамени, а не Едик), намагаюся якомога швидше одв'язатися від нього. Едик здогадується, хто дзвонить: двічі стукає но столу кулаком — кісточками пальців. Я беззвучно сміюся. Мій зам — справді дуб. Отако, зі сміхом, ми пересіваємо на це решето всіх. Навіть уявили себе маститими акторами, ось ви йшли на сцену театру, сіли й ведемо вдвох діалог. “Ну й п'єса нам попалася”. — “А що ж ти хочеш? Автор...” І Едик виразно стукає по столу. “А режисер?” Знову два удари. “А директор?” “А публіка? Поглянь на гальорку. А бельетаж?”... Ми уявляємо, яка паніка вчинилася за кулісами, як із жахом розбігається партер, поки і його не “сопричислили” до тієї ж категорії дубів-пелинів, і заходимось од сміху. Мені неймовірно подобається Едиків сміх. Ми розуміємо, що декому, наприклад, Любі, наша вигадка здалася б песмішною, але вони — поза колом.

Мабуть, Любі трохи кривдне, що вона не може прорватися в химерне, трохи блазнівське, а трохи чарівне, чимось схоже на оте гоголівське, окреслене Вієм, коло; я розумію її: сам колись ходив по зовнішній орбіті подібного кола. Це було тоді, коли Люба почала брати Едика на дитячі ролі в п'єси, у яких грала сама. Тоді її поймали справжні великі гордощі — мати і син грають матір і сина, грають чудово, — вона мовби підносилася над буднями життя й... трошки наді мною — засмиканим ординарним лікарем районної лікарні. Світ мистецтва не знає районів, високі душі спілкуються поза часом і простором па всіх паралелях і меридіанах. Коли вони з Едиком поверталися з Будинку культури і сідали удвох вечеряти, Люба якийсь час ледве чи й помічала мене, їй доводилося докласти зусиль, щоб остаточно спуститися па цей, не завжди вміло вимитий мною, лінолеум, за цей посмугований кухонним ножем стіл, до цих магазинних, товстих, пружинних, що з них витікає руда сукровиця, котлет. Вони дзьобали їх, збуджені, згадували якісь сцени з щойно баченої вистави, мистецький азарт грав па їхніх обличчях. Я ж сидів, неначе виготовлений із пап'є-маше.

Одначе це тривало недовго. Едик зненацька й рішуче відмовився ходити з Любою на репетиції та вистави. Я й сьогодні доконечно не знаю, чому він порвав, як кажуть у високому мистецькому світі, зі сценою. Адже спочатку вельми втішався тим. І не пам'ятаю жодної невдачі, жодної прикрості, які б спіткали його на сцені. Маю деякі підстави тлумачити Едикову відмову трохи інакше: він зрозумів, іцо став мовби іграшкою в Любиних руках, що все це врешті-решт не до кінця серйозно, одна гра є лише часткою іншої гри. І хоч я жодного разу, жодним чином не виявив свого несхвалення їхніх пізніх мандрівок, опівнічних вечер на кухні, його відмова стала мовби нашою першою з ним солідарністю, чоловічою й сімейною, нашою спробою окреслити свое, нехай і примарне, коло, те гірко образило Любу, й вона довго не могла нам того пробачити. Не може вона примиритися з тим і зараз, хоч водночас трошки й радіє: адже це її син і її чоловік міцно тримаються за руки. І нехай ми в якомусь своєму космічному колі, але те коло — не зовсім справжнє: на грішній землі, у власній квартирі ми тупаємо смиренно і її веління сповняємо ревно.

Люба сідає на краєчок стільця. Вона сувора й урочиста. Ми теж напускаємо на свої обличчя відповідного виразу й сідаємо на стільці. Проте Едик не може приховати усмішку. Та усмішка, здається мені, не ображав матір, скорше прощає їй старорежимні забобони.

— Пора, — тихо ворушить ледь підфарбованими губами Люба.

Сторінка 1 з 56 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 > У кінець >>