Юрій Мушкетик - Обвал (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.docx)Yuriy_mushketik_obval.docx305 Кб2290
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.fb2)Yuriy_mushketik_obval.fb2632 Кб2168
Я повернувся в готель близько дванадцятої години. Ми з Едиком волокли угору свої важкі валізи (біля ліфта товклися іноземці, бородатий ліфтер у лівреї навіть не дивився в наш бік), а назустріч нам волокли валізи ще два Едики і два Віктори Івановичі, вони неначе випірнали з голубої темряви старовинних дзеркал на стіні. Всі шестеро почувалися в цьому домі трохи незатишно.

Поминаючи на наступному поверсі велетенське дзеркало, я оглянувся, аби ще раз упевнитися в своїй думці, одначе зрозумів, що помилився: високий білявий молодик у притемнених глибинах дзеркала ступав ніскілечки не знічено. Навпаки, він навіть на мить притишив ходу і обмінявся усмішкою із своїм двійником. Я розгадав ту усмішку, і тиха радість ворухнулася мені в грудях. Син вдоволений собою, але не самомилується, отже, й не збирається прожити таким собі метеликом на квітках і збирати з них нектар. На квітках жіночої краси насамперед. Він не вдовольниться тим нектаром, він хоче ще чогось од життя, од світу, бо розуміє, що в наш час досягти, чогось лише красивою зовнішністю неможливо; він вчитиметься серйозно, спробує зажити значнішого. А хіба можуть батьки не радіти з того? Я навіть підморгнув змовницьки: “Знай наших” — зрозуміла річ, не білявому широкоплечому юнакові, а середньої статури чоловікові з трикутним обличчям. Ну, не зовсім трикутним, одначе, якщо визначати його геометрію, то до цієї примітивної фігури воно найближче. До того ж тесане прямими лініями і жорстке: високий і великий лоб, сухі щоки, тверді прямі губи, сухе, гостре підборіддя — воно дуже часто вводить людей в оману. На довершення всього в мене майже металевий бас, усі, хто чує, хто бачить мене вперше, мало мене знає, вважають, що я дуже крутий, непохитної вдачі чоловік. Я ж рідко користуюся в житті цими “дарами природи”, колись хотів за своїм зовнішнім образом та подобою перекувати душу — з того нічого не вийшло.

Номер виявився розкішним, на дві кімнати — вітальня і спальня, з ванною, холодильником, телевізором і телефоном. Швидко розпакувалися, я вмився й перемінив сорочку. Ми з Едиком збиралися до інституту. Він — переписати розклад екзаменів та консультацій, я — буцім так, знічев'я, супроводжувати його й поблукати стежками молодості. В останню мить, трохи повагавшись, дістав з чемодана й почепив на лацкан піджака два значки: Заслуженого лікаря республіки та депутата облради. Ректора цими значками не здивуєш, але його секретарка, може, буде привітнішою. Чіпляючи значки, я ніяковів, як хлопчик, і боявся, що Едик гмикне або й прямо обсміє мене, але син удав, що нічого не помітив.

Тролейбус мчав нас Хрещатиком, площею Перемоги, Брест-Литовським проспектом. Він котився через мою молодість у майбутнє мого сина. Я буваю в Києві часто, і мої відчуття юності пригасли, але присутність сина, те, що він робить перші кроки по моїх слідах, обвіяла їх, наче пригаслий жар, свіжим вітром, здмухнула попіл, і вони заясніли знову. Звичайно, тодішні стежки були трохи інші, і сліди теж, я ступаю в них пам'яттю, і мені щемить під серцем.

Я вдивляюся в дерева, в будинки, в людей: ті самі вони чи не ті? Вдивляюся, зітхаю — мандрівка по стежинах юності не наливає серце радістю, в перетлілому багатті не спечеш навіть картоплини. Старі тополі на бульварі зрубали й посадили нові. Місто в чомусь змінилося, а в чому саме, я не можу збагнути. Ну, нові масиви, нові вулиці — так це скрізь. Ще зовсім недавно мене, як і багатьох інших людей, захоплювали пові геометричні форми будинків, їхня висота, збільшення кількості поверхів вважали майже вивищенням самого людського духу, його генія, але з недавніх часів це перестало захоплювати навіть таких провінціалів, як я, бо всі ми зрозуміли — в цьому плані попереду перспективи безмежні, лінії і форми будинків вдосконалити легше, ніж звичайну усмішку, зигзаги карниза можна міняти безконечно, а кривизна ластівчиного крила — одна-бдина па віки вічні, і те, що їх, ластівок, значно поменшало в місті, моя увага зафіксувала сумно, і я подумав: а що, як вони зникнуть, як зникли десятки видів інших птахів? Який майстер їх витворить заново? Немає такого майстра. Майже всі мислителі і поети сходяться на тому: людство існує задля краси. Вона врятує всіх нас. Ми й творимо її... Геометричну, сіру, бетонну. А віковічна — зелена й голуба — поволі зникає. Як же її нам врятувати? І що робити, щоб примножити красу справжню? Щоб гармонія людської душі не відставала так круто від гармонії технічного прогресу!

Ще я помітив, що помінялося щось в самих людях, а в який бік — збагнути не можу. Звичайно ж, їх стало більше, на Хрещатику так ледве можна протовпитись, колись і Хрещатик був порожній, по ньому проходили діловим кроком, ну хіба що в неділю ввечері тротуари заливав молодий гемін. Публіка стала ошатнішою, її хода — повільнішою, і в очах побільшало лінивого літепла. А може, мені те тільки здається?

Пересохле колесо спогадів скрипіло, перетертий пісок присипав слід. Ось і будинок, де я здавав документи. Приймальна комісія тоді працювала на бульварі Шевченка. Отам, просто під дверима, сиділи ми з Грицьком Смолою і чекали, коли відчинять інститут. Ми приїхали дуже рано й не знали, куди подітися. Сьогодні мене смішили наші посиденьки під дверима: можна було перечекати на вокзалі або принаймні в сквері, а ми притулилися біля стіни, попідкладавши під себе: я — фанерного чемодана, а Грицько — батькового солдатського мішка, і куняли. Розігрітих од ходи (йшли од вокзалу пішки), нас почала проймати ранкова вільгість, і ми поодягали фуфайки. Нарешті з'явилася прибиральниця. Вона побачила нас і сказала, що до інституту заходити ще рано. Потім повз нас пройшло дві якісь жінки, а потім... потім над і перед нами зупинився високий худий чоловік у зеленому капелюсі й білому, навіть трохи жовтому дорогому костюмі та червоному  з жовтими метеликами галстуці. Він подивився на нас, на ваші фуфайки, на ваші сільські, пошиті дядьком Ринджи-глом чоботи, і сказав м'яким, трохи простудженим голосом:

— Ви, хлопці, заблудилися. Вам — не сюди. Сідайте на десятий номер трамвая і їдьте в Голосієво, у ветеринарний інститут.

Сказав — і пішов. Хто він такий, чого зупинився біля нас, чого виніс нам такий присуд, я не знаю й сьогодні. Одначе його слова приголомшили нас. Вимовлені м'яко, порадливо, вони стривожили, налякали, знищили нас. Мабуть, отакий чоловік, у такому капелюсі, з таким галстуком — знає все.

— Я ж казав... Я ж казав, — засовався Грицько.

Він справді щось таке мимрив — мовляв, може, поступатимемо у ветеринарний або в сільськогосподарський інститут. А зараз він спанікував, налякав і мене, й ми потеліпалися на вулицю Саксаганського, де ходив десятий номер трамвая.

Я таки вернувся на бульвар Шевченка, а Грицько закінчив ветеринарний інститут і тепер працює на Волині директором відгодівельного пункту.

Отут, на бульварі Шевченка, я тоді прокрутився цілий день, бо папірець на місце в гуртожитку дали аж увечері. На отій (мабуть, їх перемінилося вже кілька “поколінь”) лавочці під тополею. В обід купив у хлібному, тепер там ювелірний магазин, за тридцять копійок булку з повидлом, ум'яв її, й аж злякався: якщо з першого дня так шикуватиму грішми, то не дотягну й до кінця екзаменів.

Інші тепер тополі, інші лавочки, і зовсім інші вступники. Одягнуті в джинси, спортивного покрою костюми, модні сукні, й чемодани залишають на вокзалі в автоматичній камері схову. Тільки гудуть так само, як і колись, і в очах полохливі, сповнені надії і безнадії вогники. Я побачив, як принишк, знітився, неначе аж поменшав зростом, Едик, як він несамохіть подався до мене, і в мене жалем і любов'ю стиснулося серце. Чомусь спливло на пам'ять село, запряжена у воза кобила, великий лошак, що плентається за возом, дуже часто відстає, а то й зупиняється зовсім, задере свою лошачу галову й дивиться кудись, і їздовому доводиться зіскакувати із воза та підганяти його батогом, так само отой лошак, нажаханий собаками або іншими лошаками, тиснеться до матері, аж вивертає голоблі воза.

В інститутському коридорі ми з Едиком загубили один одного. Загубили за моїм умисним наміром, я просто ледь відстав і повернув у бічний коридор. Я не хотів, щоб Едик знав, куди я йду, не хотів каламутити йому душу, я навіть боявся, що він запротестує чи, може збунтується й зовсім прожене мене, а то й не захоче складати екзамени. Адже я... я вчив його жити чесно. Я намагався не брехати, не обманювати — навіть у таких дрібницях, як куди пішов, коли буду вдома, з ким зустрічався. Я це робив навмисно, можливо, це пе справжня, золотої проби чесність, мабуть, на моїй дуті такої проби немає. О, душа — вона гнучка і в'юнка, вона хитра, хитріша за нас (як у отих анекдотах про внутрішній голос), тобто за те, що з нас виховували, що в пас вкладали, хтозна — звідки воно береться, якими вітрами його туди навіває, але вона завжди знає, у який бік у даний момент їй вигідно хитнутися, щоб краще було її оболонці з носом і вухами, ще й хитнутися так, аби того ніхто не помітив, — де пролетіти тінню, де пробігти зигзагом, а де проперти навпрошки, виставляючи напоказ свої доброчинності. Ой, як важко вхопити її за вуха, як важко повернути на пряму стежку — “Дурень, дурень, це ж для тебе, для твого благополуччя”, — як важко її присоромити, скільки кілометрів обмильної філософії намотується довкола неї? Тисячі, мільйони, вона може обманути увесь космос, бо він — один, і вона — одна, вона зникне, він залишиться  й забуде про неї, і вона повсякчас пам'ятає про те. Не забувають того тільки інші душі, що сміються, плачуть, корчаться від болю поруч неї, та й то не завжди. Але душі рідні... вони вловлюють неправду на стокілометровій відстані. Я з усіх сил намагався не пускати свою душу в глухі закапелки, де б її могли знайти мої сини і поглузувати з неї, проте й не виставляв її перед ними напоказ, мабуть, через те, що знав: особливих доброчипностей там немає. Просто я відав одне: тільки особистий приклад має вагу, від президента до голови родини, якщо той або той не живе за нормами, які встановив і сповідає вголос, самі норми не мають жодної ваги.

Лікареві втриматися на натягнутій власними руками линві особливо важко. Професія привчила його казати не всю правду хворому, втаювати щось від вищих інстанцій, аби вибити трохи більше ліків, дихальних апаратів, простирадл, вимагає не нести сум'яття і чужих болей у власний дім, не заздрити людям інших професій, жертвувати своїм часом, не брати хабарів. О, скільки і в якій формі намагаються їх підсунути! Іноді навіть важко розпізнати, хабар це чи щирий дарунок друга. Я дозволяю брати подарунки тільки няням і санітаркам, тим, у кого дуже низька зарплатня. Лікарів за хабарі я проганяю з роботи.

Про все це я думав, сидячи на потертому шкіряному дивані у довгій вузькій приймальні ректора інституту. Я не міг не думати про це... Бо, власне, хіба мій недавній візит до Миколи, оці мої значки, оця книжечка про сарцево-судинні хвороби, яку я хочу подарувати Черкаському, — не хабар?.. Мабуть, не хабар, проте...

Проте я не можу відмовитися від боротьби за власного сина. Я знаю все... Ні, таки не все. А може — окремі випадки, відхилення від норми, екзаменаційну патологію. Але вони страшні.

Я випадково бачив список вступників в одного знайомого декана, а там проти прізвищ крапочки, наче муха наслідила: креатура ректора, проректора і значно вищих... і жодного місця для чесного конкурсу.

Я майже не вірю в оті фантастичних цифр хабарі грішми, дачами, машинами, але в останні роки принаймні в нашому місті люди переплелися так тісно, особливо в окремих пластах. І чи ж справедливо тоді на широкій інститутській лаві сидітиме якийсь тупий, як дідівський валянок, бовтюх у американських джинсах, а мій розумний, начитаний, розважливий син носитиме цеглу на будівництві нового корпусу інституту!

Ось чому я одягнув значки, ось чому сиджу отут і терпляче чекаю, коли мене пропустять до ректора. Я знаю, що оцією моєю філософією людей не нагодуєш, люди воліють їсти хліб з чистого зерна, але знайдіть мені в моєму становищі ліпшу!

І все одно вогонь сорому спопеляє мене. В моїй душі все перемліло, як перемліває в занадто натопленій печі борщ. Я ладен зірватися з цього проклятого дивана й мерщій вибігти за двері, але якась владна, незрозуміла сила тримає мене на місці.

І тримає вже півтори години на дивані секретарка ректора. Проте вона не спровадила мене, як інших пошукувачів щастя для власних дітей, зовсім: “У справах вступу ректор ію приймає”, її похитнули мої значки. Немає на світі чутливішого створіння, як секретарка начальника. Вона гаразд знає, кого допускати до кабінету, а кого ні, — з ким матиме халепу її начальник; що кому відповісти по телефону; вона точно вловлює міру терпіння відвідувача, його темперамент, амбітність, схильність до скандалів і, мов хороший провізор, виважує все те до мікрона на своїх терезах. І вже на відповідь летить люб'язна усмішка, грізно хмуряться брівки, вдають заклопотаність підведені французькими тінями очі.

Секретарчипе “заходьте” пролунало, коли мене вже можіїа було виносити на ношах. Але я таки зайшов до кабінету, й привітався, і пробубонів щось про семінар, який вів Григорій Григорович. Там, у приймальні, це вийшло в мене значно краще. А вдома — то й зовсім гарно. Григорій Григорович вів у нас семінар дуже молодим — аспірантом другого року навчання, вів ні гарно, ні погано, він нас боявся дуїкчо, ніж ми його, пильно готувався, намагався справити враження на наших дівчат, а наш курс, наша група славилася красунями на весь інститут. Він навіть трохи закохався в одну із них — Марію, але нічого з того не вийшло, мабуть, Григорій Григорович не насмілився освідчитись студентці, аби часом не попсувати свою наукову кар'єру.

Звичайно, я не збирався нагадувати йому про все те, а тільки хотів сказати, що назавжди запам'ятав його деякі поради, і легенько пожартувати щодо Марії, мовляв, і я отримав від неї гарбуза, отже, ми майже родичі. На репетиції все було добре, а прем'єра провалилася. Я аж упрів, я сердився на себе, бо все-таки хоч трохи поважав себе, ніколи не підлагоджувався під начальство, не лестив йому, а тут заговорив на задніх лапках й, усвідомлюючи все це, “валився” далі, для чогось поклав на стіл свою нещасну книженцію, яка раніше теж досить гармонійно вписувалася в план відвідин ректора — мала засвідчити деякі успіхи учня Григорія Григоровича. Мабуть, ректор звик до таких відвідин. Ні, є речі, до яких не можна звикнути. Важкий, крутолобий, він не дивився на мене, а я не дивився па нього.

— Нехай складає екзамени, —  сказав ректор.— Гарно складає.

Пошук на сайті: