Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5679
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6300

Марко відчув, що закалатало серце, а в животі прокотився твердий холодок. У горлі стояв крик, він ковтав його, наче давучу потраву. Так, він загине. Залишиться тут і загине. Й лежатимуть у землі його гроші. Що гроші... Для чого вони йому? — Жити... Аргаталом, поденщиком... Он вони — житимуь. А його вб'ють або полонять. Страшно... Завтра турки знову підуть на приступ. Полізуть на оці стіни. Він сьогодні великою силою стримав себе, аби не побігти... Побігти? Куди? Там, у місті, глум, або й смерть. «Нащо я приїхав сюди?! З волі... О божечки!»

Пригускло текла думка про те, який він самотній. Загине — ніхто й не помітить у цілому світі. Ну хіба що Лаврін... Але й він незабаром полишить його й одійде до Киліяни. Якщо, звичайно, вони залишаться живі.

Але де там! З цієї верші їм уже не вибратися. Лаврін не побачить Киліяни... І він теж... І ніякої іншої дівчини. Й нікого-нікого. Хоч нащо вони йому всі, він згоден жити сам на все Козацьке Поле, аби тільки вирватися з цієї проклятої вовківні.

Майже несамохіть оглянувся. Сонне, оточене ворогом місто справді видалося чорною ямою. Втеча Мурашка — це присуд усім. Маркові стало так страшно, аж почали дрібно цокотіти зуби. Він мовби роздвоювався, розривався навпіл. Одна половина душі летіла в очеретяні, хащі, друга поривалася до Лавріна. Тремтячими руками для чогось і далі намотував клоччя, смолоскип уже був, як солом'яний куль, хоч щось Ногайцеві підказувало, що він йому вже не знадобиться. Враз Марко похолов від цієї нечестивої думки, яка в одну мить підкорила його.

У турецькому таборі заспівав півень, і враз Маркові всі думки відлетіли, й він підхопився, підбіг до тієї палі, де щойно товпилися втікачі. Мотузок ще погойдувався, він падав у ніч, на волю. Марко оглянувся: Лаврін спав під палісадом. Оглянувся ще раз, зупинився, і думка пропливла холодно, в'язко: «Він не піде. Й не пустить мене».

Ногаєць підтягнувся на руках, пересягнув частокіл. Видряпавшись з рову, побіг навздогінці й небавом почув талапання попереду. Одначе вирішив не злучатися з мурашківцями, бо хто зна, що вони зроблять з ним. Ліпше тихцем пройти за ними, либонь, Мурашко знає певний лаз на волю. Хтось його веде, показує шлях. Мурашко з козаками йшли понад ровом до болота. Чавкотіло болото, тріщав очерет, Ногаєць аж стенався душею од такої необережності. Хотілося наздогнати й сказати, аби йшли тихіше. Втягував голову в плечі, ступав тихо — коли б міг, полетів би понад землею, як сова.

Очерет і кущі оступили Марка з усіх боків, йому здавалося, що утопився в них. Разів зо два чи зо три провалювався в глибокі ковбані, навіть майнула страхітлива думка: аби не засмоктало драглисте бабло. Й весь час переслідувало відчуття, що хтось скрадається позаду, він часто озирався, від того заточувався, наштовхувався на кущі. I враз йому здалося, ніби попереду почало рожевіти. Зупинився, присів, приглянувся пильніше і з жахом побачив на горбі велике багаття. Мурашко та козаки йшли просто на вогонь.

Це було так нагло, так моторошно, що він рвонувся вбік і наосліп кинувся в очерет. Біг і біг, доки зовсім не стратив сили. Тоді сів на купині, затулив обличчя руками, горло йому здавили тверді дужі пальці, й він несподівано відчув, що його руки мокрі. Він плакав, боявся свого плачу, а плач булькав у горлі гарячими спазмами. Йому було неймовірно шкода себе, і в той жаль всмокталося все: вічне сирітство, поневіряння на Січі, Лаврінова любов, припадок долі, що закинув їх сюди. Все його життя вкрите чорними стрічками.

Він блукав до самого ранку й щоразу натикався на турецькі й татарські залоги. Дозорці стояли довкола болота так щільно, що могли доторкнутись один до одного списами. Двічі зачували його талапання, перегукувалися тривожно й погрозливо, раз приступили до болота, й він утікав знову. Розпач заволодів Марком, він знесилів до краю й згубив надію. Десь перед світанком знайшов серед кущів верболозу сухий, засиджений крячками горбик і примостився на ньому. Мокра одежа липла до тіла, його бив студений дріж, і, аби хоч трохи зігрітися, згорнувся клубочком і ліг. Зринала думка про повернення, зринало в душі каяття, було шкода Лавріна й себе. Ну що бачив у житті? Ні роду, ні племені, тільки січове товариство... А над тим усім слалася інша думка: чим зможе допомогти Лаврінові? А себе загубить. Ліпше переднювати тут, видивитися зручне для втечі місце...

На чорній, неначе обсмаленій, купині тінькала плиска, трусила обведеним білою крайкою хвостом, поглядала на нього зизим оком. Вона не боялася його, й те чомусь заспокоювало.

Зійшло сонце, він трохи зігрівся й уже почав дрімати, колії почув чи то крик, чи якесь шемрання. Розгорнув кущ і побачив довгий ключ татар, що спускалися до болота. Над ними літали чайки, кричали жалібно, й той крик стогоном висів над болотом. Крайні з лівого боку татари зупинилися, поспиралися на списи — здавалося, то косарі зайняли собі гони і зараз рушать уперед — середина й правий край заходили, вирівнювали ланцюг. Тут не було іншого здогаду — йшли промацувати болото.

Він утікав плазом, поміж купинням, провалювався руками, занурювався головою, різючка рвала лице, дряпала шию, повз і повз, скиглив зі страху безголосо й нічого не бачив попереду. В голові ясно горіла одна думка: треба братися ближче до валу, татари не зважаться підійти туди. Крізь волоття очеретів бачив гостряки частоколу, намагався не спускати їх з ока. Отако, плазуючи, наштовхнувся на жінку з дитиною. Це було несподіванкою для них обох, і обоє злякалися до нестями. Жінка стояла посеред куща ситнягу, як поранена чапля. Вона, мабуть, була ще молода, хоч зараз вік її ледве вгадувався — обличчя запухло від комариних укусів, губи потріскалися, очі спотворив жах. Була без очіпка, без плахти, в довгій сорочці, пригортала до грудей замотане в полотняну шматину дитя, а сама не зводила з Марка божевільних очей. Звідки вона взялася: втекла з татарського табору, ховалася десь у льоху Слободи Ладнжинської і мусила перебратися звідти сюди? Маркові ті запитання не стояли в голові. Він вимахував руками, показував на мигах, що треба ховатися, та жінка, видно, бачила те й сама. Місце для сховку видалося Маркові непоганим: очерет ріс густо, й вода стояла глибока, їх можна помітити тільки наткнувшись ненароком. А вже далі до валу — лише осока, коли б вони спробували втікати під захист валу, татари постинали б їх з лука. Татари йшли, як гучки, що гонять звіра на мисливців. Йшли знехотя, ліниво перемовлялися; лівий край ключа не сягав очеретів, де ховалися Марко та жінка з дитям.

Вони б, мабуть, врятувалися, коли б не заплакало дитя. Переляк зсудомив обличчя молодиці, спалахнув полум'ям у очах, вона тицяла дитяті тітьку, а дитя чеберяло рученятами, не брало грудей. Може, в неї перегоріло молоко, може, йому боліло щось, але воно кричало все голосніше й голосніше. До Марка та жінки долітав плескіт води, обоє розуміли: татари ось-ось почують їх. Марко стинав молодицю поглядом, заклинав, а тоді зламав очеретяну мітлу й замахав нею перед зморщеним личком немовляти. Від того воно зайшлося плачем ще дужче, плач поплив понад очеретом, татари заґелґотіли голосніше, й жінка у відчаї занурила дитину у воду. Занурила тільки на мить... На одну коротку хвильку. Але коли вона вихопила з води білий згорточок, він і не ворухнувся.

Страшний зойк рвонувся їй з грудей, звідкілясь зірвалися крячки, шугнули вгору, вони були стрімкі й сиві, як той крик. Татари зламали стрій і всі гуртом кинулися до жінки та Марка.

 

РОЗДIЛ ДЕВ’ЯТИЙ

 

Музики шкварили джинджируху.

Та на Січі бувало рідко, щоб зібрався увесь цех, всі двісті п'ятдесят чоловік. Здебільшого блукали малими ватагами по зимівниках, по ярмарках, невідлучні були тільки литаврник, сурмачі й трубачі. А зараз обнизали чотири ряди колод, і сиділи просто на землі, й стояли під куренем. Попереду, на нижній, найдовшій, колоді, — кобзарі й бандуристи, трохи вище — лірники, сопілкарі, скрипалі, а вже далі — волинкарі, трубачі й всі інші, яким Сірко й назви не знав. Піввіку звікував на Запорожжі, не одні підошви стоптав на цьому майдані, а й зараз йому вдивовижу, яким робом потрапляють у лад всі оці свистілки, баси, кози, дримби, тимпани та бубни. Бо, опріч усього, сливе половина музикантів — сліпці. Цимбаліст був молодий, вибивав шпарко, і плечима підкидав, і бровами підморгував, і троє молодих скрипалів стояли плече в плече, довгі чуби повибивались їм з-під шапок, обличчя мали непроникні, смичками водили, наче шаблями!

Ось разом загули труби, залилися сріблом, різонули, неначе гострими бритвами, сурми й вмовкли враз, відтак заторохтіли тимпани, розсипали по майдану невидимі горіхи, аж кортіло нагнутися, назбирати їх, і теж примовкли, гудів тільки найбільший тулумбас — зі шкури тура, у котрий било одразу восьмеро довбишів, та ще пузаніст надимав щоки, й басова труба гухала, ніби Сурський поріг. А цех-містр стояв до музик боком, мовби й не дивився ні на кого, тільки водив по струнах смичком, але так тихо, що його, либонь, ніхто не чув.

Цехмістр — трохи чудний чоловік: зимою й літом ходить у свиті, пошитій з двох різних шматків сукна — білого й чорного, у ремінних постолах, кожуха й чобіт не одягає ніколи. «Світ з білого й чорного, отож і одіж у мене така», — пояснює він. Іноді, здебільшого тоді, коли музики виводять канта або якої іншої церковної пісні, його заступає регент із Самарського монастиря — він приїздить на ці дні на Січ. Тулумбасам тоді мало волі, перед ведуть скрипки й сопілки, і яка то музика — сумна і мрійна, золота й оксамитова, ніжна й прекрасна, як сам світ. Не по одній шкарубкій, геть у шабельних шрамах козацькій душі проплине тоді сльоза, не одна мозільна рука потайки змете її з щоки. Козаки — як діти, розчулити їх співом нічого не варто, козак може заплакати з спочуття і до наймолодшого з трьох братів, які втікають із турецької неволі, і до старої неньки, що споряджає в далеку дорогу сина, і пройнятись мукою вдовиці, яка в самотині оре свою ниву. Козака неважко й розгнівати, і підняти піснею до найвищої звитяги, а також розсмішити й повести в одчайдушний, вогнистий танок. Були б тільки музики!

В отамана теж музики біля самого серця, прикохує їх, заграють — здається, воно само сміється і плаче. Це його клопоти збирають їх на Січ.

Музиканти обливалися потом незгірш, ніж косарі на толоці, а танцюрист лишився один — чіпкий і маленький, коли йшов навприсядки, замітав полами майдан, шестеро чи п'ятеро лежали на землі, повідкидавши руки й ноги. Забачивши отамана, музики гримнули, як на водохреще після останнього пострілу, а танцюрист зірвав з голови червоноверху шапку й вдарив нею об землю біля отаманових ніг. А сам пішов чортом, пішов змієм, і очі йому горіли, як у змія, й вуса миготіли, як дві шаблі, і поли жупанини злітали, наче крила. Ще й приспівував зі свистом:

Ой посіяв козак гречку

На дубові на вершечку.

І все велетенське коло затупотіло ногами, заторохтіло влад порохівницями й ложками:

Сам п'ю, сам гуляю,

Сам стелюся, сам лягаю.

— Йдіть геть, бісові діти, — відмахувався Сірко. — Он ваш танцюриста. Якраз до вашої музики і до вашого чину.

Серединою майдану, не зважаючи на танцюристів, ішов козак. Голий-голісінький, тільки довкола стегон на ремінному орчику теліпалося піврушника. Але сива шапка — задерта гордовито: мовляв, своє прогуляв, на чуже не заздрюся, й вигляд у козака поважний. Пропити шапку — то ганьба для запорожця, ніхто не оддасть тобі добридня. А що штанів, чобіт нема — то марниця. Он і святі на картинах геть усі без штанів і чобіт.

— Отамане, не погордуй! — блиснув очима танцюрист. І враз Сірко відчув, як від того зблиску мовби щось загорілося в грудях. І підняло, й понесло, й стало йому легко та терпко. Гомін юрби, її сміх лоскотали, вогники в примружених очах дратували («де там йому, поважним паном став, та й підтоптався»), цілив на них з-під присурмленої брови, немов з пістоля, але ж хіба одіб'єшся од усіх! Й це дратувало ще дужче, й дратували музики, які загаджи-кали голосніше, викличне — під'юджували отамана. Годилося б піти— оважно, спокійно (такий і мав намір), та враз його мовби підхопило щось, і він теж зірвав шапку, зірвав шабельтас і, натискаючи на п'яти, пішов на запеклого танцюриста. А той вже мчав пріч, уприсядку, згинці, майже дістаючи обличчям колін. Сірко теж пішов навприсядки, з розтяжкою вниз, — летів у бистрій погоні, спинаючись на стременах, дістаючи шаблею ворога, що утікав, — хотів догнати навсправжки. А той домчав до цимбалістів і враз — помах, злет, стрімкий яструбиний злет, і вже — втікай, втікай, чорний вороне. Й ворон утікав, волочив одне крило, то підлітав, то падав, то дріботів по землі, шукаючи сховку.

«Ах ти ж, чортів син».

Проте за кілька хвилин Сірко лежав на голоземлі серед інших невдах-танцюристів, витирав полою обличчя та шию. В грудях горіло полум'я, подих сперло, руки й ноги тремтіли, та ще на додачу до всього — підвернув ногу. А затятий танцюриста стрибав біля нього, мов цап, посмикував себе за розтріпані вуса, витинав дивовижні третяки. Сірко, не знати чого, враз озлився на свою поведенцію, на оце дратівливе вихляння зеленими потертими сап'янцями перед його носом, підхопився, щоб потягнути глумливця наділками шаблі по спині, але той вчасно вловив у отаманових очах гнів і собачою риссю рвонув через майдан. З розбігу налетів на тулумбаса, й довбиш пригостив його півпудовим, обтягненим шкірою билом. Козаки реготілися. Реготав і Сірко. Кращого сміху, як у нього, не було на всій Україні. Витирав кулаками сльози в очах і похлинався сміхом. Отаке нікчемне, отака патика.загнала його до знемоги!

Пошук на сайті: