Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 45)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5679
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6300
Іван Сірко довго не міг заснути тієї ночі (як і цієї, перед походом, тільки ж надто різні були причини безсоння), лежав у повітці на сіні, й проткав його до кісток той Оленчин усміх, і дратував її сміх. Й водночас було йому бентежно на душі, почував сором і в чомусь розкаювався. Здавалося, мовби нічого й не було, адже не дав приводу ні до яких прикрих думок про себе, а щось йому підказувало, що повівся не достойно козачого звання. Він устав ще до світу, осідлав коня й поїхав з хутора, їхав луговою дрогою, пилюка на якій ще була прибита ранковою росою, десь у траві підпадьомкав перепел, й на серці було легко та хороше. Він подобався собі і, хоч Оленка не сплила остаточно з мислі, міг думати про неї просто так, без неслави для Тимка, як про невідомо чию малжонку. Й бив у груди перепел, і легко гарцював кінь, і молодо грала кров, і вірив, що ще спізнає повною мірою карого чи зеленавого усміху, спізнає кохання, й буде воно справжнім та великим. А Тимко нехай розкошує з своєю красунею, він їх обох просто викине з голови. Одначе од Тимка, на власне його безголов'я, одкараскатися не вдалося. Тимко наздогнав його за вітряками й сказав, що теж хоче їхати на Січ. Тепер Сірко вже по-справжньому пошкодував на той Оленчин усміх. Зрозумів, якою важкою була для Тимка минула ніч. Зрозумів, що в того коїться на серці, а. що не міг відмовити в такому проханні, поставив вимогу вернутися на хутір та запитати дозволу в Тимкового батька. Адже Тимко поїхав без його благословення. Федір Куций трохи поохкав, та, либонь, і його кортіла думка побачити на своєму подвір'ї Тимка загартованим воїном, який пройшов запорозький вишкіл, похизуватися перед сусідами, в полку, та й на якийсь уряд тоді підіпхнути сина буде легше. Домовилися, що Тимко побуде на Січі до осені. Збирали їх у дорогу обачливо й довго, понакладали в сакви сала, ковбас, всілякого іншого припасу, щоб було чим погамувати голод і закропити душу, й кілька пучечків трави од простуди всунула внукові в сакви баба Оришка, а Оленка поклала кожному по двоє червоних яблук, які долежали у вівшанику до весни. Яблука, що їх поклала Сіркові, були червоніші. Сірко стояв суворий, споважнілий, на Оленку не дивився і яблук Оленчиних потім не їв. Та й усім тим припасом вони покористалися мало. Через три дні вже досягли степу й побачили перші маревні стовпи на овиді й перших орлів. Вони злетіли з невисокої могили, де в торішньому бур'яні лежали людський череп і кості. Чого вони сиділи біля вимитого дощами черепа та почорнілих кісток, чого так довго кружляли над козаками в небі — хтозна, одначе Сірко визнав те поганим провіщенням, хоч Тимкові й не сказав нічого, за мить і їхні коні злетіли з тієї могили, неначе птиці. Та лихе провіщення справдилося наступного вечора: розіклали козаки в байраці біля вивернутої з корінням вільхи невеличке вогнище, прилаштували над ним невеличкого казаночка з пшоном та салом, але не встигла закипіти в ньому вода, як був він перекинутий, а вогонь затоптаний важкими чобітьми. На козаків налетів ляцький дозір, який пильнував, аби не втікали на Січ посполиті, їх обох пов'язали й потягли кудись у пітьму. А потім їм просто в вічі тицяли смолоскипом, і вусатий вузьколобий шляхтич гукав:

— На сосну здрайців, на найтовщу гілку лайдаків! Тимко жебонів, що він син реєстрового полковника Куцого й що батько послав його на Січ покликати додому старшого сина (здобувся на вигадку), але їх не слухали, тицяли руків'ями шабель у зуби і під очі й далі погрожували повісити або посадити на палі. «Знаю я того брата, там їх сто тисяч тих братів, ви запорозькі вивідники, ось ви хто».

Потім їх обчухрали, як молоді, деревця, й кинули до вузької, глибокої ями — вовківні. Тимко колінкував по дну ями й скиглив, як молодий пес, що попав у вовчий капкан («що буде», «що буде, нас порішать...»), а Сірко гнівався, бо не займався обтертий трут і він не міг запалити люльку. («Та не штовхай хоч ти під бока, й так не горить»). А потім, коли галас нагорі затих, він сказав Тимкові, що, поки ночі, треба вибиратися з вовківні. Наказав Тимкові підсадити його, але Тимко скиглив: «Ти втечеш, мене покинеш», тоді спробував підсадити його, одначе він боявся вилазити з ями перший. Сірко сів і ще раз натоптав тютюном люльку, а коли викурив її, цитькнув на Тимка й ще раз прослухав ніч і сказав, що ляхів немає — вони поїхали. Справді, коли вилізли нагору, там нікого не було. Видно, чата справді повірила, що Тимко — син полковника, що це не вивідники й не збродні, завдавати їм смерть не важилися, а вдовольнилися кіньми, саквами та сріблом із Тимкового череса. Сірко на свої три таляри, завбачливо зашиті в онучу, купив у рибалок довбаночку, й нею правувалися до Січі. Над берегом зависла сторожка тиша, ніде не було видно ні лялечки, й Сірко сказав, що тиша та небезпечна й що їм потрібно десь причаїтися та зачекати великого дуба або іншого човна, який ітиме вниз. Але тепер почав насміхатися над Сірком Тимко, він бравував, казав, що в човні безпечно, що їх там ніхто не сягне й що Сірко боїться не за нього, а за себе. Сказати по правді, вони обоє півникували один перед одним, і причиною тому була Оленка, отой її необачний сміх. Так вони попливли далі. Трималися ближче до правого, козачого, берега, але якось, вже недалеко від порогів, зі степу налетіли ординці, й заалакали, й стали кидати на козаків стріли, але жодна не влучила, хоч стріляли зблизька, й Сірко збагнув ту хитрість — їх гнали до лівого берега, де причаїлася засідка. Й він уперто правував серединою річки, хоч стріли свистіли над головою раз по раз, й троє чи четверо татар спустилися до самої води, і їхали за два кидки палиці, й страшно ощиряли роти, й вимахували кизиловими ґирлиґами. Було видко їхні обличчя і луки в руках. Тимко впав на дно човна, а Сірко наліг на весла, й човен шалено летів серединою річки. Татари на конях ярилися й почали ціляти точніше, довелося кермувати ближче до лівого берега, низинного, піщаного, де жовтіли пересипи, на яких сиділи білі чайки. За пів-верстви нижче за течією в правий берег врізалася зелена плавня, в тих очеретяних нетрях і сподівався сховатися Сірко. Вершники з піщаної одмітини були змушені з'їхати на гору — круча там приступала до самої води, й Сірко знову повернув човна до правого берега. Й тоді Тимко, що стояв навколішки на дні довбанки, заволав:

«Ти куди... Назад... Треба сюди». Даремно Сірко намагався йому пояснити, що там може бути засідка, що то тільки на позір берег пустельний, він навіть скреготів зубами й лаявся чорно, але Тимко не послухався, схопився й стрибнув у воду. Трохи не перекинув човна, Сірко йому гукав, щоб вернувся, намагався втримати човна на місці, але Тимко брів до берега, а човен, хоч і повільно, несло за течією. На кручі алалакали татари (воии не могли їхати далі, шлях їм перетинало болото.) і стріляли уже навсправжки, намагалиоя влучити в Сірка, але стріли не долітали, падали у воду. Він налягав на весла, що аж вода сичала під дубівкою, і вломився лівий кочет. Даді загрібаводним веслом Іван оглядався да татар, що купчилися на кручі, оглядався й на лівий берег, де неначе з-під землі виросли татарські вершники — помчали до Тимка. Вони навіть не кидали аркана, він сам біг у їхній полон. А Сірко пересунув довбаночку через піщану косу, що цієї пори відокремлювала Дніпро від луки, й, плутаючись у лепешняку, потягнув її далі, а потім втікав біловоддям у очерети, де татари не могли його сягнути.

На Січі він часто згадував Тимка і його дружину Оленку, й кортіло йому приїхати до неї на хутір та розказати, як добиралися вони до Січі і як татари полонили її муж,а. І ще щось манило його на хутір, й серце відгадувало, що Оленка зраділа б його приїздові. Але він не поїхав. Тільки переказав через чумаків Федору Куцому, що його син у полоні в берегових татар, — Сірко розпізнав їх по шапках.

Не раз і не двічі по тому згадував Сірко Оленку й чомусь згадав ось тепер, і спогад той похвилював його. Давно вже немає Куцого, може, немає й Оленки або вже вона стара баба, не знає він, чи живий Тимко, чи викупив його батько, а може, білочубий козак тяжко сутужив на галерах, може, прийняв чужинську віру й одружився вдруге, по-чужинському закону — на татарці. Невідомі путі господні і людськії теж.

...А річки й далі котили свої води то в один, то в другий бік, і напливали спогади, й плив він сам, і шуміла під вікном старезна липа, хилила і не могла схилити його до сну.

III

Сірко стояв посередині думбаса, поставивши ногу на барильце зі свинцем, обіпершись рукою об щоглу, на вершечку якої майоріла синя короговка з образом Христа. Десь далеко в степу, вище порогів, вночі пройшов дощ, Скарбна набрала сили, могутній човен рвало з припону, ялиновий поміст під ногами погойдувався й скрипів. Сіркове обличчя було суворе й ніби осяяне невидимим світлом. Чоло й щоки зблискували, мов на стальниках бронза, очі — змружені, в них горіли невеликі, але дужі вогники. І в праву, і в ліву руку од отаманового човна — уподовж усього східного й південного берега Січі, на Скарбній, на Павлюку-Дніприщі, на Прогної, — стояли такі самі думбаси та стерни. На них густо цвіли козацькі шапки. Вже й керманичі сиділи на своїх місцях, біля кормиг — по двоє з кожного борту, а на носах, біля загрібних весел — підотамани. Тільки на Сірковому думбасі керманичеве місце не зайняте — кошовий сам кермуватиме човном; загребним на носі, збивши на потилицю синю, в кабарзі, шапку, сидів Міюський, пильнував отаманового поруху. І всі двадцять четверо веслярів також. І біле вітрило лежало на помості, готове по тому ж таки порухові звинутися вгору й забрати в свої широкі груди всі вітри Великого Лугу. На неширокій піщаній смузі берега з'юрмились козаки — ті, що лишалися в Січі. Й валили через усі вісім хвірток, визирали через частокіл, позалазили на містки для стрільби, перегукувалися з тими, що в човнах, перекидалися шапками та люльками. Біля самої води скупчилася півча — досугі діди, кілька хлопчаків, два диякони, піп у святковій ризі з хрестом у руках. Кошовий оглянувся на сизо-рожевий пружок на сході, глянув на небо, підвівся. Стягнув з голови шапку. Луговий вітерець покуйовдив йому оселедця.

— Панове молодці, — мовби й неголосно мовив отаман, одначе його почули всі, — не наша в тому вина, що маємо гибіль ворогів. Не наша в тому вина, що мусимо не поле скородити, а ворожі ребра. Не наша в тому вина, що не гойдаємо на своїх колінах дітей, а нас гойдає хвиля дніпрова. Тяжка наша путь, але праведна. Понищили нашу волю ляхи, а басурмани забирають діти наші, доруйновують рід наш. Подивіться навкруг: орда сплюндрувала наші домівки, наші церкви, нашими жінками і дітьми заповнила свої кочовища. А скільки вона нашого брата запродала на галери і скільки його порубала: ще не було ніколи на нашій землі стільки вдів і сиріт. Сам бог наказує нам іти на ворога й помститися за наругу і зневагу ймення Христового, за спалені церкви, за дітей і матерів наших. Сам бог наказує визволити з неволі братів наших. Отож з богом, братове, з богом! — Помовчав мить і додав: — Хто боїться, зійдіть з човнів, бо ваш страх може перекинутися ще на декого. — 3 човнів ніхто не сходив, і Сірко спроквола махнув рукою. Й одразу ж на носі отаманового думбаса звилася корогва. Заспівала півча, всі, хто сидів на човнах і стояв на березі, познімали шапки. Сумно погойдувалася корогва на отамановому човні, скорбно співала півча, журливо лизала берег зеленава хвиля. Смуток огорнув берег і плавні, заткав простір до самісінького обрію. Надивлялися на тих, з ким прожили поруч не один місяць і не одне літо, хто, може, не раз заступав побратима грудьми од кулі чи ворожої шаблі, а з ким, може, ввійшли в гнів та чвари і тепер прощали гріхи. Пощо гріхи, коли несуть свої життя на бранне поле за найбільшу святість, за рідну землю та віру. Щиро молилися, приносили присяги перед куренями на вірність товариству і безкорисливість: «Скарай мене, боже, тепер і потім, якщо я покину в біді товариша і кинуся до втечі, щоб урятувати власну душу... Присягаю господу-богу перед святим євангелієм, що, будучи в нинішньому поході з кошовим отаманом Сірком та іншими старшинами, полковниками та осавулами походними при побитті ворога і де трапиться, здобичі військової не приховаю, купно з усіма стоятиму в бою і купно вернуся на Чортомлик».

Розжалобилися братчики, в когось уже й зрадлива сльоза покотилася по щоці. Бо ж не всі повернуться, не всі. На велику війну йдуть. Не всі шапки квітнутимуть, коли човни приставатимуть до цього берега. А деякі й не пристануть, згорять у батальному вогні або потонуть. А в кожному човні — знайомі обличчя, знайомі очі, знайомі усмішки. Сірко відчув, що і йому стислося серце, загупотіло десь вище, ніж раніше. «Може, не вернемося», — пропливла сумовита думка. «Дурниці. Старію», — прогнав її. Ще не скінчила співати півча. Сірко вийняв з-за червоного китайкового пояса булаву, махнув нею в ліву і праву руку. Бризнув з валу вогонь, ще раз і ще, й покотилися плавнями гарматні луни. Знялося гайвороння над крам-базаром, закружляло в повітрі. Гарматні стріли заглушили брязкіт ланцюгів та стукіт гаків. Злетіли весла, важко, з хлюпотом разом упали в воду, вона завирувала, світлими, в білих пузирках струменями попливла вподовж бортів. Короговка на отаманській щоглі нагнулася, прощально замаяла крилом і то хилилися, то випростувались у човнах козаки, долаючи течію Скарбної, прямуючи до широкого Дніприща, на бистрії води, під високе небо.

Прощавай, Січ-мати, нехай тебе охороняє пресвята богородиця. Шапки полетіли вгору, — там, у човнах, і тут, на березі, — то останнє прощання. А чиясь червоноверха, з крайнього човна, впала на воду, загойдалася й попливла, мов багряна квітка. Скарбна підхопила іі, обкрутила кілька разів на місці й понесла в протилежний од човнів бік, що швидко линули Дніприщем, залишаючи за собою піняві сліди. Над Дніпром плив довгий журавлиний ключ.

 

РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

 

Не спалила ладижинцям крила Мурашкова втеча.

Хоч у першу годину й була та звістка як градова хмара. Похмурі, зі згніченими серцями, сходилися оборонці на радне коло. З церкви вийшли Анастас Дмитрієв, полковник Сава, бурмістр, молодий піп Сильвестр, оперезаний поверх ряси козацькою шаблею, про щось тихо радилися. На страх і подив усіх отець Сильвестр підняв замість хреста шаблю й прорік:

— Козаки, ми очистились од скверни; однині серед нас нема збродні, нема зрадників. — Він гнівно, тільки губами, всміхнувся, і та усмішка відбилася на лезі шаблі. — Станемо всі приборно до оборони, й господь-бог поможе нам. Скоро вже прийдуть нам на поміч лівобережці. А що протопоп передався султанові, то його вже давно навідував нечистий.

І всі ще раз піднеслися духом і поклялися загинути, але не здаватися басурману, і в усіх очах полум'янів один звитяжний вогонь, і туг, у гурті, смерть здавалася не страшною. Лаврін стояв у центрі натовпу, дивився в очі побратимів, бачив, як звитяга розпирала їм груди. А потім війт запропонував обрати собі полковника.

Пошук на сайті: