Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 52)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5661
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6281
Митрофана дратували не тільки Жданові слова, а й оцей його упертий локив головою, довгою шиєю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку молоду голову, під такі кучері натовклося стільки непевних думок? Де набрався свавільства? Либонь, ріс у злиднях і покорі, доскочив добра. А з вигляду сумирний. Ще й червоніє, як дівчина. І що ж тоді діється у світі, коли при самому гетьманському дворі в молодих довбешках народжуються такі мислі? А він думав... Ге, не тільки думав. Тут править страх. Недарма всі славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем — і погасла твоя свічка. Скільки свавільців, занютованих у залізо, навіки щезло в темних ямах-кам'яницях. Старшини біля нього безсловесні й тільки такають на його мову. А скільки серед них звитяжців, котрі побували в сотнях битв і мають на раменах по кілька шрамів! Не боялися ні турка, ні чорта... Якимось чином гетьман перевідьмував їх з барсів на баранів. Тепер тільки поміж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за столом у лютому словесному герці своїх підпомічників, і ті часом втрачають глузд і ширмують словами наосліп, а гетьман усе те мотає на вус. Любить гетьман дивитися, як б'ються у дворі навкулачки пахолки. Чужі синці гріють йому душу, чужі болячки веселять зір. Але в кожного з отих убієнних, занютованих у залізо є побратим, брат, батько. Те — гетьману в страх. У чужі мізки не залізеш, хто зна,-що там роїться — теж страх чи й мста? Всі голови з плечей не зітнеш, усіх у Сибір не поженеш. І ходить гетьман остережливо по алеях власного парку, і повзають йому колючі мурахи поза шкірою... Легко жити тому, хто не заподіяв жодної кривди. Гетьман теж спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти — або тебе. Всім сущим на землі кермує страх. Лев теж когось боїться. Найперше — іншого лева. Й зовсім він не безстрашний...

А з іншого боку — гетьман і справді до ката розумний особливим розумом. Тихо та непомітно досягнув найвищого уряду й урядує помірно та розважливо. Гетьман в усьому має міру, вона — його найбільша мудрість.

Але те, що говорив Ждан, плутало Митрофанові думки, й через те він починав яріти злістю.

— Усміхайся і кажи, — вже майже без надії повчав молодшого брата, — що гетьман розумний. Скрізь і всім. Тільки тоді доскочиш чогось.

— Чого?

— Статку. Влади.

— І яка то влада весь вік почувати на шиї мотуз?

— Зате і в твоїх руках теж аркан на чиїйсь шиї.

— Добра мені насолода. І так завжди жити?

— Скільки й віку.

— Тоді для чого живемо?

— Щоб хліб жувати.

— А якби розкрити очі людям?

— Вони й так усе знають. Знайшовся розумник. Таких було вже немало. І їм голови рубали.

— Краще жити із заплющеними очима?

— Нащо ж... Живи, як усі. Треба бути, як усі. Тих, що мислять, не люблять. І правильно роблять. Ті, що мислять, до чогось домислюються.

Ждан витягнув довгу шию та так і закляк.

— А як те, що в біблії? У святому письмі? Ці слова спантеличили Митрофана. Він довго мовчав, а тоді мовив тихо:

— І того, хто святе письмо сотворив, спочатку проганяли. Навіть Ісуса розіп'яли.

— Але ж його правда свята.

Митрофан ударив кулаком по днищу, аж воно загуло.

— Його — свята. А твоя — богохульна. Бог сам любить лад і владу.

— Того в писанні немає.

— Чого ж, є: хай упокориться менший більшому, молодший — старшому.

Ждан похнюпив голову.

— А я думав... хоч на Січі... — нараз мовив він.

— Що думав? Там воля без штанів бігає?.. Скуштував би киюганів...

— А ти куштував? — непримирливо подивився братові в очі Ждан.

— Я — ні. Проте хочу сказати, що й січовий хліб... він теж з остюком. Й невічний він.

— На Січі отаман славетний. Кобзарі про нього пісні складають. І для всіх нас він... ну, яко стяг побідний.

Митрофан мовчав.

Ждан підвів голову і твердим, відкритим поглядом подивився просто в очі Митрофанові.

— Тоді скажи, куди твоя дорога? — запитав гаряче.

— Не розумію, — знизав плечима Митрофан, хоч зрозумів усе, й здивувався, і трохи образився.

— Ну, чого ти хочеш? Уряду власного? Хутора? Чи чесно скласти во славу козацтва кості? Митрофан помовчав.

— Кості, вони... їх багато валяється в Дикому Полі. І нащо робити щось для чиєїсь слави? Треба жити. Просто жити. Щось здобути. Тих, котрі мають, поважають усі. Так?

— Не завжди.

— Завжди і скрізь, — сказав переконано, — ось ти намалював у думці картини... Насправді ж усе там не так. Там смерть, і нужа, і голод. Та холод. І не життя то. Я, мабуть, теж сюди перебиратимусь.

— Мо', поміняємося? — швидко сказав Ждан.

— Ну, свічкогасом я не хочу, — вдавано засміявся Митрофан.

— Бач, уже й зневажив. Та я не ображаюся. Скажи, чого тобі сюди кортить? Тут воля ходить на припоні, як коза на вигоні...

— Зате не голодна, — буркнув Митрофан.

— Звісно, панська — ні. Ще й яка укохана. Заморськими винами, наїдками. Вчора гетьман дав маслак управителеві й сказав, щоб привезли йому з-за моря отаких маслаків цілу бочку. Стридіями, каже, називаються ці черепашки заморські. Устриці по-тамтешньому. Куштував у Москві в німецькій слободі, але був п'яний і не добрав смаку. Соком лимонним їх кроплять, і під аглицьку горілку...

— Бач, запам'ятав, ще й можеш розказати комусь. А при розумі й підказати якомусь генеральному старшині...

— Я запам'ятав, бо це ж які гроші коштує! Гнати корабель по маслаки за море! Пробі!

— Кому що на роду написано. Одному — карасі з болота, іншому — стридії з-за моря. А красно п'ють і гуляють за гетьманським столом?

— Не красно, а чорно. Гетьман п'є мало, але любить, щоб інші пили. Впивалися. Їх потім... челядники виносять, і жарти гетьман любить.

— Які?

— Підкладуть кому-небудь під сідницю кавуна квашеного або перцю в солодке вино насиплють. Регочуть. Якось загадав мені, щоб я осавулові Скорику вуса підпалив.

— І ти?.. — Ждан наперед відгадав відповідь.

— Не підпалив.

— А що, тобі шкода чужого вуса?

— Осавул — хороший чоловік.

— Ех, Ждане, Ждане, — несподівано скрушно зітхнув Митрофан і підвівся. — Присмутив ти мені серце. А я сподівався... Приїдеш до мене в гості на Січ. Вісточку привезеш звідси мені. Од мене — сюди.

— Яку звістку? Од кого? — насторожився Ждан.

— Та це я так, до слова. Печально мені, що ходиш ти по життю пустопаш, що не осягнув, де трави справжні, шовковії, а де суха мітлиця і ковила. Ковила — вона красива, але ж наїдку з неї ніякого. То гарно, толочити траву. Але за потолочене, за потраву вимагають крутої відплати. Хіба забув, як ревли в холодній хаті і кутя, яку дядина передала, замерзла? Сам ти, Ждане, сам у світі. Запам'ятай це. Ніхто не почує ні крику твого, ні квиління, хоч упади посеред дороги, обійдуть і не глянуть. Бачу, ти мудрий, а мудрість — це нещастя. Стань дурнішим — і легше житимеш у світі, і вище підіймешся, й лихо обійде тебе.

— Спасибі за науку. Ти для того й приїздив? — посміхнувся криво.

— Я приїхав, бо хочу... Хочу, щоб ти вибився в люди, добра тобі зичу.

Ждан спалахнув, його обличчя залила барва, одначе подивився на Митрофана невідпорним поглядом.

— Ти зовсім... ти ніскілечки не думав про добро мені. Та й не знаєш ти мене. Ти іншого хотів. То кажи вже..

Митрофан розізлився, проте пригасив гнів і мовив майже спо-кіііно:

— Хотів, щоб була вигода обом. Тобі й мені.

— Від чого?

— Якийсь ти... Наче з дуба впав. Я до тебе з чистим серцем. Мусив би мені довіритися.

— Я зовсім тебе не знаю, — тихо і вперто сказав Ждан.

Не знали, про що говорити далі. Не сподобалися брати один одному, не таким сподівався знайти Ждана Митрофан, не таку хотів повести балачку молодший брат із старшим. Здавалося, різні матері їх народили або явилися з інших світів. І обоє почували, що треба б погомоніти по-іншому, по-братньому, двоє їх на світі, а світ широкий, безкраїй, і нікому вони в ньому не потрібні. Черствіє серце в самотині, а воно ж таки живе, хоче любові. А розум застерігає: не такий це чоловік, щоб його любити, не добра, а лиха можна сподіватися від нього. Хоч і брат.

Ще раз зітхнув Митрофан. Йому хотілося теж мати брата, щоб ним опікуватися ( тільки не вельми), щоб всі бачили його опікування і його любов. Одначе зараз у серці не було жодної іскри того почуття. Намагався запалити її силоміць — не міг.

Ждан нахмурився, подивився кудись удалечінь, за Сейм, і сказав:

— Я не такий дурень, як ти думаєш. Знаю, ми — маленькі люди... Нас мовби й легко звіяти зі світу. Одначе...

— Лови вітер... Вітер — легіт. Не вельми сильний, але й не слабкий.

— Твою казку я вже чув, — рішуче відрубав братові Ждан. — Кажу, розумію все. А от жити твоєю наукою важко. Ох як важко.

Ill

Увечері Митрофана приймав у маленькій горниці осавул Черняченко. Він саме повернувся з вечірні й був святобливий, не схожий на того осавула, якого звикли бачити в гетьманській канцелярії.

Гук увійшов маленькими кроками (його непокоїли подзвоном власні чоботи), поштиво вклонився, сказав не сідаючи:

— Я приходив удень...

— Усякому клопоту свій час і всякому ділу своя пора, — відказав словами зі святого письма Черняченко. — Сідай. — Мерзлякувато зіщулився, кутаючи плечі в лисяче хутро. «До світа почуєш, господи, мій голос, до світа стану перед тобою і дожидатиму... Веди мене, господи, правдою твоєю задля ворогів моїх, рівняй переді мною дорогу твою».

Чи то він молився, чи показе вав Гукові свою вченість, як показували вони всі святобливість гетьманові, колишньому поповичу, котрий і нині вельми кохався в псалмах.

— Уповаю вашмосці, — обережно почав Гук, — я згадав: кошовий наказав робити нові думбаси і стерни лічбою сорок.

— «Видав я все, що робиться під сонцем. Що ж? Усе марнота й томління духа».

— А всі свої реляції я склав у канцелярії в усному слові. Не хочу, щоб лишалася моя рука.

— «У мудрого очі в голові, а дурний ходить потемки...» Митрофан у подиві повів головою, і його очі одмінилися, одне пропускало світло, друге затримувало. Черняченко помітив те, йому на мить стало незатишно. Митрофан також усе збагнув, відвернувся. Він таки не впізнавав Черняченка — безстрашного гетьманського посіпаку, вдатного до шаблі, до крутого, з лайкою, слова. Чи ж не диво — отак переродився чоловік. Блазнює чи справді носить дві душі в одній шкурі? Ще й живуть ці душі ладком, одна на будень, інша на свято.

— А от брата мого Ждана на Січ не присилайте...

— Чому? — запитав Черняченко й закрив євангеліє. І враз мовби одмінився.

— Молодий він ще. — Микульнув очима, таки не хотілося йому виповідати правду про брата, бо в такий спосіб мовби кидав тінь на самого себе. — Дівок дуже любить, а ви самі знаєте: де дівки, там таємниці немає.

— То таки правда, —погодився Черняченко. — Знайдемо тобі іншого підпомічника. —

Й посміхнувся широко та приязно.

IV

Гетьман слухав Черняченка й водночас думав про нього. Чи все доповідає, чи нічого не приховує? Неначе нічого. Відданий йому од вух до п'ят. Не вельми розумний, зате вірний. Розумні, вони здебільшого самі по собі. А цей... А ці... І приглянуть за ким треба, й листа доносного напишуть за твоїм натяком. З випадкових вервечок вив'яжуть таку сіть... Варто лишень повести в чий-небудь бік бровою — зітруть на порошок. І їм він не довіряє до кінця. Не довіряє нікому. Такий триб його душі. Якось підслухав: хвороба його душі. Мовляв, почуття підозріливості, недовіри підкорили гетьмана геть усього, накладаються на всі його діяння і вчинки, як шапка на голову. Нехай натякають. Бо ж таки довіряти не можна нікому. Треба тільки робити вигляд, що довіряєш, довіряєш безмежно. Варто ж гетьману хоч трохи засумліватись у комусь, вловити на найменшій неправді щодо себе (тільки щодо себе!) — й кінець довірі і тому, хто її втратив. Чимало їх скиглить на обочині гетьманського гостинця.

Щось йому сьогодні не подобалось в голосі Черняченка. Щось той приховує од нього. Чи не має на Січі свого власного вивідника? Треба перевірити.

Пошук на сайті: