Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 59)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5661
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6281
Над плавнями трублять лебеді. Сито іржуть на луках коні, ходять, вигинаючи шиї, колами, неначе прип'яті на довгих мотузках, лошаки гасають, немов подурілі. Пастухи відганяють коней від стогів довгими канчуками, гріються біля вогнищ. Над стогами, над плавнями тягнуться на південь безкінечні журавлині ключі, перелітні гуси та качки сідають у плавнях, річки та озера кишать птицею, вночі плавні дзвенять, неначе там тисяча скарбників лічать золоті червінці. Орли кружляють високо-високо, рідко коли спускаються до землі — ситі-бо й вигулюють молодих.

Самотній лебідь плаває по плесу попід густою стіною іржавого очерегу, він все кричить, тривожно витягує довгу шию і вдивляється в сіро-жовтий морок, що панує в глибині очеретяних нетрів. Може, й правдиві байки про лебедину вірність? Погинула в очереті подруга — лисиця її вистежила чи орел ударив з високості, а лебідь не вірить у її смерть — ячить, виглядає. Його серце розривається од тужних лебединих погуків із підхмар'я, легке й гаряче, налите споконвічним жаром далеких країв, воно поривається в небо, до зграї, але, обезкровлене втратою, падає в очерети. Лебідь без кохання злетіти не може,

Все частіше наповзають на плавні важкі тумани. Вони течуть, як ріки, чіпляються за очерети, окутують їх і дрімають до пізнього ранку. Аж поки пригріє сонце і повіє від Дніпра вітер, тоді вони починають диміти, ворушаться, як живі, непомітно щезають, тільки де-не-де затримається білий струмінець, мовби там козак щойно викурив люльку. Вода набирає з неба холоду, парує, оддає йому літнє тепло. Нічні тумани холодні й тугі, хоч нагортай їх лопатою, людські голоси набрякають од них і глухнуть. Найдосвідченіші козаки, досугі січові діди, які вік звікували в плавнях, заблукають у них на човнах і потім кажуть, що їх водила мана. Іноді, коли згори наляжуть хмари, туман не розвіюється цілісінький день Буває таке і в безхмарну погоду. Опівденне сонце тоді не сяє, ніби знекровлене, не пробивається промінням, біліє, неначе кружало сиру. Його видно, мов крізь розведене водою молоко. Під ранок такі тумани скрапують густими росами чи й дощем.

Вночі попід січовим городком блукає самотній вовк, його тонке, тужне виття зависає на самому кінчику дзвіниці й бринить на вітрі. Молоді козаки ходили його полювати — не вполювали. Один з них не вернувся — чи його загриз вовк, чи провалився в бездонний опар. Січові діди кажуть, що вовк той — перевертень.

З неділі почався дощ. Шумить у плавнях, вкутав хмарами пагорби, накрив півсвіту. У плавнях він шумить особливо однотонно, шорстко, очерети, верби, вільхи стоять чорні та мокрі, ронять у воду важкі краплі. Дерева ще зелені, але вже занурені в зимові думи. Дрібні птахи поховалися в дупла, гуси, качки, лебеді позбивалися в табуни, поховали голови в пір'я, передрімують негоду, їм сняться далекі заморські краї, сняться моря й океани, через які доведеться летіти.

В таку погоду козаки-зимівничани шаткують капусту, лущать квасолю та товчуть ячмінь на кутю. Запорожці ж тирлуються по куренях: вшивають сідла, латають одяг, шиють чоботи, в кого є гроші, тиняються по шинках.

Отаман сидить в світличці-келії на лаві, слухає дощ. Слухає й не слухає, курить люльку, думає а чи спогадує щось. Спогадує інші дощі, які вже одшуміли й сплинули по ріках у море. У кругле віконечко дряпає карякуватою мокрою гілкою липа — просить, щоб впустили до хати. Їй тоскно і страшно самій, бо надто стара, уже всохла половина гілок, та й дощ періщить, заливає її коріння. Цій липі — літ двісті, одначе ще кожного літа зацвітає, наповнюючи світличку медянистим запахом і бджолиним гулом. Вона ніби росте в самій світличці, отаман звик до неї, а вона до нього, він і сам по весні сповнюється солодким гулом, а ночами таємничими шумами, а зараз відчуває, як січуть стару, порепану кору холодні струмені, і йому теж стає холодно. Він розуміє стару липу і, якби було можна, залюбки впустив би її до хати. Примітна Сіркові липа і чорним глибоким дуплом. Те дупло — від пожежі. Загорівся курінь, його погасили, але згоріла найбільша гілка, й поступово утворилося дупло. Підпалив курінь молодий козак Семен Гурко. Того року Сірка вперше обрали кошовим. Козаки тримали раду — дати шляхті бій у степу чи піти походом на Брацлавщину. Сірко схиляв раду на похід. Тричі зачинав кошовий мову, й тричі його перебивав гарячий молодик, Сірко скипів і наказав осавулам прогнати молодика втришия. А опівночі загорівся отаманський курінь. Гаразд, що недавно пройшли дощі й зрізи біля куренів були повні води. Гурко сховався на острівцеві по той бік Чортомлика, захопивши з собою дві рушниці та кілька лядунок з порохом. Осавули хотіли піти на острівець налогою, але кошовий не пустив їх. «Нехай посидить на болоті, молода дурість сама з голови вийде», — сказав. Чотири дні сидів козак на низинному острівцеві, охляв і закоцюбів, і почала його трясти лихоманка, й виліз він з очерету, й пришкандибав на майдан, заїкався й цокотів зубами, й не дивився кошовому в очі. «Прийшов, паліюка?» — запитав отаман. «Прийшов», — сказав козак. Запеклий і велечний козак Семен Гурко-Палій і думу вироїв одну — на все життя. Торік приїжджав на Запорожжя, й сиділи вони вдвох у цьому прикомірку, й плакав Палій без сліз, і розповідав про руїну, яка настала на правому березі Дніпра, і думали вони одну важку думу, й зелено шуміла липа, і чорно світилося дупло, але вони не згадували про нього і про той далекий вогонь, бо горіла душа, а у вичахле дупло студили чужі вітри.

...Смокче отаман погаслу люльку, а туга смокче його серце. Відлетіло ще одне літо, а з ним відлетіла часточка серця; надія, яка почала заквітчуватись, прив'яла й засохла без плоду. Погинуло чимало товариства, чимало козаків лежить по шпиталях, ворог столочив землю, і хоч вдалося відтрутити його — й далі висить біля моря чорною хмарою, і не мають запорожці змоги допомогти правобережному люду, й не вдалося привести до одностайності невірних гетьманів, стулити водне пошматовану землю, провістити рідному краєві золотий великдень на многії літа. Все лишилося так, як і рік, і десять років тому. Копита ворожих коней толочать лани й сіножаті, і від смердючих трутів ворожих палають хати.

Поменшало в кошового за цей рік друзів і збільшилося ворогів. Десь повіявся а чи погинув у цім лихолітті його гордий джура, й вірний вартівничий степу, непомітний, але чіпкий, як перекотиполе, Сироватка не вернувся з останньої чати. Кого ж йому поставити на ті чати, де знайти вартівничого, щоб зорив в усі сторони й перестрівав біду за тисячу верст од рідного дому? З ким він далі стане в оборону отчого краю? І чи настануть коли-небудь такі часи, що оця липа, оці осокори і дуби зашумлять на волі, й Дике Поле стане не диким, а добрим і лагідним, і прихилиться воно до всієї вільної України, й гостре чересло перекрає його від обрію до обрію, і там, де тепер шумить ковила, зашумлять жита. Тими житами можна нагодувати півсвіту, але для того треба, аби лани були вільні. А думка про джуру й далі не дає Сіркові спокою. І чомусь спливає з сивої мряки молоде, мужнє, трохи хиже обличчя... Це було... Так, це було, коли вони гнали Виговського. Козаки спочивали у вишневому саду, вишні ще тільки почали наливатися соком, козаки смоктали холодні люльки, й молоде дівча принесло їм відро звареної в печі кулеші. Зварила мати, а принесла вона... Він уже й ім'я її забув. Вони їли, і всі дивилися на дівча, і кожний мав його за своє, але тільки на одну мить. Лише хорунжому Сойці заманулося більшого, він перестрів її в ліщині, та його виказав брязкіт порожнього відра. Сірко зарубав Сойку шаблею, попередньо наказавши йому захищатися, а дівча того вечора все одно повісилося в клуні. Хто зна, чого випливло з мряки те ніжне, ніби намальоване гарним богомазом личко, а також вродливе обличчя Сойки. Може, через те... Ні, його Лаврін не здатен на щось подібне. Ніякий злочин не може прилипнути до його серця. Це дощ навіяв йому лихе, далеке видиво.

 

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

 

Випав перший сніг. Ще звечора смутило око чорне, мерзле груддя, а на ранок земля мовби перемінилася: білий степ, білі дерева, білий хутір і — тиша. По такому снігу люблять ходити мисливці-лисичники.

Мартин Драпак обійшов зимівник, обтупав стоги, вимережав нерівний клишнястий слід аж на плескатий горбок, де колись стояла кам'яна баба, яку повалив і прикопав ще в перший рік свого панування на острові, чимось вона не подобалася й просто заважала. Ліва Мартинова нога ступала прямо, а права, в дитинстві потрощена колодою, загрібала, й від того такий химерний — хрестиком — слід. Мартин посміхався. За один ранок облущилася з душі тривога, що лежала шкарубким панциром усю довгу осінь. Сніги цього року забарились, а морози стояли тріскучі, скували землю і водні надра, спалили холодом очерети і тирсу. Степ зсірів, стало оддалеки видно кожен горбок, кожен ожеред, а що вже казати про хутір. Від лютих вітрів і морозів облетіло листя навіть на дубах-нелинях. Увесь зимівник — хата, хлів, дві комори, стайня, клуні, хижа для наймитів — розташовані по колу в глибокій долині; всі будівлі, навіть клуні — приземкуваті, наполовину загнані в землю. Вхід до обійстя один — у сніжні зими інакше не доб'єшся до худоби.

Ці дзвінкі, як тулумбаси, безсніжні осені найнебезпечніші Драпакові. Влітку його хутір бачать хіба що орли. А добутися до нього не можна ні пішо, ні кінно. На всі сторони розлилося іржаве море: болота й драглі, а також — на перший погляд — зелені лужки, насправді ж в'язкі бабла; до острова можна добутися тільки по довгому, скритому очеретами пагорбу, але й та путь переривається у двох місцях. Там у Мартина лежать загати з колод, які, переїхавши на острів, затягує кіньми в лози. Це була перша справжня зима по кількох роках. Всі попередні зими були сирітськими («Сироті не треба кожушини»), плакали дощами, хлипали сльотами, з ними хлипала й душа, люди боялися такої переміни в природі, казали, що це боже наслання. Та Мартин Драпак не поділяв такої думки: сирітська зима надійно захищала його од татар — ріки не замерзали, степи й дороги розкисали, по них ні пройти, ні проїхати. Якби не такі зими, чи й втримався б на острові. Тяжко, ох як тяжко господарювати на цій землі.

Сливе на самому вістрі татарської шаблі. Нижче від Драпакового немає жодного зимівника. Тільки об'їзні команди та бекети, а татарва снує в степу, як щупаки в необловленому озері. Кожної хвилі може статися таке, що із заможного господаря, котрий має п'ятеро, а влітку то й десятеро челядників, сам опинишся в слугуванні якомусь чорнопузому татарину, а то й на галері. Правда, тримає Драпак про всяк лихий випадок і викуп у брата в Чигирині, але то справа малонадійна. І через те... Так, так, уміючи можна жити скрізь. Січі він платить димове. Січ його захищає, ага татарський так само отримує од нього дещицю. На випадок чого ага одведе від нього басурманську руку. Жити можна. Бо таки великими щедротами платить цей край Драпакові за щоденний страх. Годує Драпак Січ і сам багатіє. Цієї осені прикопав під березовим пеньком друге горня із золотими. І всякого іншого добра в нього немало: і сукон німецьких та турецьких, і смушків вичинених, і кругів воску, і два мідні плуги, і всякого іншого реманенту на двадцять наймитів. Вийде звідси, купить землиці в Слобожанщині — розгорнеться, й кругової повістки — на війну — його синові не випаде ніколи. Землі тут не міряно, на одному острові можна наскородити загінок п'ятнадцять. А звіра, а риби, а птаства! Кинь наосліп шапку — накриєш куріпку. Вдар палицею по воді — приглушиш щуку.

Він справді ходив по ясенцю з довбнею та сокирою, наглушив два кошелі щук. Рибини стояли біля самого льоду — зелено-рябі, півторааршинні, від удару довбнею по кризі виверталися біло-черево. Жито родить із року в рік, худоба множиться, влітку вже й десять челядників не впоруються. На цю весну доведеться шукати ще кількоро. Але те йому не в клопіт. Коштують челядники дешево. Бо ж утікачі, один аж з Пінська, з клеймом на лівій щоці й вирваними ніздрями — такому й на Січі нелегко заховатися, його силою не випхнеш з острова. Він і без клейма примітний. Надто очима. Дивні вони в нього. Драпак більше ні в кого не стрічав таких очей. Вони білі, на перший взір здається, що очні яблука разом із зіницями позатягали більма, його навіть часто сприймають за сліпого. Насправді ж Денис — так звати челядника — погляд має зіркий, як яструб, а трохи ще і як сова — адже і вночі бачить. В його очі неприємно дивитися, бо здається, що дивишся на видющого, який прикидається сліпцем. Але трапляється, що й справді доводиться втікати очима від тих біляків. Це — коли Денис гнівається. Тоді його зіниці темнішають, довкола них розжеврюються червоні обідки, вони, здається, свердлять твої очі. Мартин трохи боїться Дениса. Бо той завжди мовчить і з'являється якось... тьху, як оце зараз.

Денис несподівано виступив з-за обмережаного заячими слідами стогу, здавалося, вийшов з нього або чатував за ним, щоб налякати хазяїна. В сірій заячій шапці, баранячому, по-татарськи шитому — вовною нагору — кожусі, підперезаному пасом з вовчої шкури. Ніс у руці зайця. Ходив перевіряти пастки. Вчора приніс живого вовка. Мабуть, навмисне не забив у капкані, а загнуздав дерев'яною цуркою й прив'язав за лапи до тичини. Поклав його під хлівом, і лежав звір там до обіду, звиваючись і блискаючи на всіх розпачливо-хижими очима, й ніхто не зважувався його забити — боялися Дениса. Собаки позабігали в лози, коні в стайні харапудилися, рвали недогнуздки, а Денис пиряв рептухом сіно з стіжка в долинці й мовби нічого не помічав. Аж поки сам Драпак не взяв сокиру та не хряснув вовка по голові. Денис нічого не сказав хазяїнові, але в очах у нього зажеврілись оті червоні обідки.

Він пройшов мовчки, не оддавши добридня, бо таку має звичку — не вітатися. Драпак провів Дениса довгим поглядом і подумав, що цього наймита треба якось позбутися. Бо ж хто зна, що в того на думці. Правда, це зробити нелегко — добром Денис з хутора не піде, та й наймит з нього путній. Ще й майже дармовий. «Даси, хазяїне, скільки не шкода», — сказав, коли наймався. «Мабуть, доведеться...» — і недоказав, бо було шкода. Не людини шкода, а вправного челядника. Драпак просто так нікого з світу не звів і не лютий він серцем, але коли потрібно звершити якусь справу, нехай і найтяжчу, звершить не кліпнувши оком. «Треба». На челядників Драпакові поки що щастило. Оці двоє теж не заїкаються за плату. Дівці все байдуже, а парубок давно здогадався, що Драпак розкусив його, працює'як проклятий. Он як молотять ціпами з самого досвітку.

І в ту мить завважив, що ціпів не чути. Зійшов з горба, постояв біля стогів, тиша стояла така, що її можна було набрати в жмені і вмитися нею. «Що б то могло означати? — подумав. — Треба піти до клуні, послухати з того боку». Й поза кущами верболозу потягнув кульгавий слід до клуні.

ІІ

Пошук на сайті: