Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 74)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5661
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6281
— Тю...

— На свого батька тюкай. — Парубок був миршавий, сонливий, але на своїй вулиці й через те бадьорився.

— Та це я... кобилу шукаю, — Філон показав недогнуздка, завбачливо, саме про такий випадок захованого під свитою. — Ти не бачив? Гніда кобила, сліпа на одне око.

— Не бачив. Кажеш, сліпа? Через те вона й заблудила, — поважно відказав парубійко.

— Може, запитати хлопців та дівчат; вони десь гуляють? — хитрував Філон.

— Іноді збираються, але сьогодні немає нікого. Й тоді Філон рушив направці.

— Ткачикова Лукина на колодки виходить?

— Мати її не пускає.

— А вона... з кимось гуляє?

— Нащо тобі? — насторожився парубійко.

— Та так... Просив запитати один хлопець, — знову хитрував Філон. — Ке ось закуримо, та я й піду, — дістав припасеного на цей-таки випадок міцного тютюну. Сипонув у жменю щедро, ледве собі лишилося на півлюльки. — Так гуляє з кимось Лукина?

— Кажу ж, мати не пускає її на колодки. Та й... — зам'явся хлопець, — горда вона. А чим там гордитися? Є й кращі дівчата, — хвальковито сказав сопливий парубійко. Філонові од тих слів затанцювало в грудях, і він так кресонув кресалом, аж іскри бризнули навсібіч.

— Обережно, хліва підпалимо, — сказав парубійко. Трут загорівся, потягло щипливим димком, парубки запалили люльки й розійшлися.

Прийшов Філон додому, ліг під коморою на соломі, укрився старим кожухом, й одразу з темної, подзьобаної поодинокими зорями пітьми випливло до нього знадливе, трохи суворе личко. Й знову він крутився до півночі, не міг заснути.

Й од того вечора почав учащати на Загату. То буцім вертається з поля, то шукає телицю, то йде з підсакою побовтатись у ковбанях (хоч ятірці вже стояли в очереті). Й таки перестрів одного разу Лукину. Несла од річки воду на коромислі, піднімалася звивистою стежкою вгору. Він заступив стежку.

— Чорнобрива, дай напитися.

— Вода не питна, несу на золиво, — спокійно відказала вона, а сама чи не вперше пильно подивилася на парубка. В лихій одежині, рудий, але... чимось і вабливий. Очі сміливі, проте не нахабні, обличчя відкрите. Філон упіймав той погляд, спаленів і розгубився. Та за хвильку оговтався й напустив на себе нахабства.

— Тоді дай поцілувати.

— Овва, — взялася обома руками в боки дівчина, а відра гойдалися на плечі.

Він спритно зняв відра і поставив додолу.

— Оддай, — тихо сказала вона.

— Я їх потім тобі віднесу. Можу однести хоч за Ляхівські гори.

— Коли це потім?

— Як... надивлюся на тебе.

— Дивися. За це грошей не беру.

— Ти пробач, — сказав Філон і знову подивував сам собі, адже рідко коли перепрошував, хіба що батька-матір. — Пробач, що заступив дорогу. Але інакше з тобою погомоніти не можна. На колодки ти не ходиш...

— А ти ходиш? Сюди, до нас?

— Ну, не зовсім на колодки. Ваші парубки...

— Дивися, щоб вони не впіймали тебе. — Він уловив у її очах щире занепокоєння і зрадів.

— Не упіймають. А якщо впіймають... У мене теж кулаки є.

— Там мати чекають, — занепокоїлася Лукина й підібрала відра на коромисло.

— Завтра неділя. Вийди сюди перед вечором, — попросив Філон.

— Не знаю... Завтра я їду в місто на базар.

— З ким?

— Із Зінькою.

І зникла за хвірткою.

Філон прийшов додому й одразу до батька:

— Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.

— Чого це тобі заманулося його везти? — здивувався батько.

— Так струхлявіє. Поки немає іншої роботи.

— Кому зараз треба в місті дрова, — заперечив батько. — Ціна низька.

— Якраз і не низька. Тоді, як навезуть усі, вони і впадуть у ціні.

Таки вмовив. Повантажили звечора на воза окоренки, а рано-вранці й виїхав з двору.

Вийшло на батькове. Та ще він поспішав, аби не випередила його Лукина, аби діждатися її за містом, — продав за безцінь. Хотів купити Лукині бодай стрічку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.

Дожидався дівчини в стороні від дороги під грушками, так, щоб і дорогу було видно, й щоб ніхто з односельців його не впізнав. Коли дівчата — міцна, ставна Лукина й висока, як лозина, Зінька — появилися, Філон вйокнув на Калитку, виїхав на дорогу й наздогнав їх.

— Сідайте, хто з товаром, — запросив мовби жартівливо. Лукина ледь помітно зашарілася, а Зінька здивовано вигнула безбарвні брови:

— Звідки такий вощик?

У неї безбарвні не тільки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликі, чітко окреслені губки, лагідна усмішк?.

— Спасибі, — сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок.

Зінька поклала й свою поклажу, обіперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу:

— А вона не впаде?

— Вона таких вас півкопи на гору звезе, — одбувся жартом Філон, а сам зніяковів, як не ніяковів зроду. Стало йому соромно й за драбинчатого старого воза з неошинованнми колесами, й за безклубу Калитку, яка махала обтьопаним, неначе квач, хвостом і йшла, низько опустивши голову, і за те, що віз немилосердно скрипів.

— Но, гніда, — смикнув мотузяні віжки Філон, і кобила раптом дуже кумедно кинула задом.

Дівчата засміялися, а з ними и Філон.

— Отаке стерво, ще й лукаве та хитре... Задере голову, ії тоді не одягнеш хомута. Або розставить на пастівнику ноги, спутаєш, і ходить, наче не путана.

— У нас була кобила, що за псом ганялася, — сказала Зінька. — Вищирить зуби й біжить за ним.

Заговорили за коні, за корови, за овечки, з якими химерами бувають і які вони розумні та хитрі. Філон озвичаївся й почав дівчатам показуваги, ях хрокає Терсщенків кнур і як осавул Лнзько підскакує в сідлі, коли їде на поле.

Дівчата заливалися сміхом, аж хилилися на воза.

Кобила тюпала, похиливши голову, з-під розбитих копит порскала курява. Філон помітив, що від дуги одв'язався повід, тягнеться в пилюці, намотав на люшню мотузяні, з порваними сталками віжки, побіг, прив'язав повід до стертого залізного кільця на дузі. Вйокнув на кобилу, але вона навіть голови не підвела.

— Ех, коні, коні, — зненацька сумно зітхнув Філон. — Колись були коні... Бо воля була в людей. Воля на них їздила.

— Яка це воля їздила на тих конях? — запитала Зінька. — У яких людей?

— У таких, як ми.

— Тоді люди були не такі, — суворо мовила Лукииа.

— Які ще не такі? — не погодилася Зінька.

— Вольні духом. І горді. Правду Філон каже.

— А батюшка сказав, так богом велено: одним робити, другим володарювати. Зате на тому світі...

— Не велено те богом. Колись усі люди були вольні, — перебив Філон.

— Виходить, батюшка брешуть?

— Ну... не кажуть всієї правди. Приховують, — мовила Лукина. — Вони теж бояться. Дідуньо оно розказували, як за Хмельницького все сталося. Усіх панів повиганяли, а котрих побили.

— Так і стоїть усе тс перед очима, — сказав Філон.

— Тебе ж тоді й па світі не було.

— Ага. А от заплющу очі й бачу. Тільки ж немає ще одного такого лицаря. Поки що.

— Ох і розходилися ви. Дивіться, накличете лихо. Вийшло на Зіньчнне. Як переїжджали греблю, в кінці зустріли пана з почтом і гайдуками. Всі верхи, у високих чоботях із закотами, з гарапниками в руках. Попереду пан у чорнім жупані, в чорних рукавичках, і;а вороному коні, одразу за ним — старший гайдук: теж у чорному і'і на вороному коневі. Очі як вугіль — так і пропікають, чуб зализаний наперед, губи тонкі, стиснуті, що й лезо ножа не просунеш (врода, але неприємна), ще й гарапником погойдує. У пана обличчя клинцювате, худорляве, з глибокими морщинами на лобі і в міжбрів'ї, суворе, кажуть, служив він у королівській кінноті, має великі заслуги, за це його й нагороджено цим маєтком. Панові років під сорок, ще юнаком бився він у гусарських лавах проти полків Хмельницького.

Гайдуки, либонь, верталися з ловів (позаду їхали два вози), зайняли всю греблю, Філону довелося спрямувати Калитку на самий край, ще й підтримувати плечем воза, щоб не скотився в діл.

Пан і його смаглявий охоронець порівнялися з возом. Дівчата посхоплювалися, поставали біля затильника воза, посхиляли голови. Філон напружився під вагою воза, теж дивився в землю. І раптом повітря розітнув посвист гарапника.

— Шапку, хлопе!

Гарапник сам збив шапку. Чорний охоронець знову звів руку, дівчата зойкнули, Філон прохрипів:

— Воза ж ось тримаю.

— Досить, Яне, — наказав пан. — Уже провчив. Та й непоганих дівчат везе. Надто оту. Як тебе звати?

— Кого, мене? — запитала Лукина.

— Атож, тебе. Чия ти?

— Грищенкова.

— Ткачики по-вуличному, — додав хтось із гайдуків. — На Загаті живе. Колись її батько славився як гарний ткач.

— А тепер?

— Постарів. Але ще тче.

— І дочку, мабуть, навчив, — посміхнувся пан й, ще раз гостро глянувши на Лукину, відпустив повіддя. Кінь помчав учвал в кінець греблі.

— Важко тобі було зняти шапку, — докоряла Зінька Філонові, коли верхівці замапячили далеко на горбі. — Спала б з твого лоба позолота? От і маєш.

Філон мовчав. Мовчала й Лукина.

А Зінька талалакала й талалакала, і під те талалаканпя Філон прошепотів Лукині, щоб вона в наступну суботу одразу по заході сонця вийшла в береги, туди, де він її зустрів, як несла воду на золиво. Лукина показала очима, що вийде.

Вона в суботу вибігла, але ненадовго. Лукина обдурила матір, сказала, буцім іде до Зіньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще забігти й до неї. Не встигли й погомоніти. Стояли під обсипаною місячним сяйвом вербою. Зорі проглядали крізь віття, неначе золоті горішки, хотілося дістати їх руками. І скрізь понад річкою дрімали старі верби та вільхи, й набиралися місячного сяйва пуп'янки яблунь у садах. Посіяні в пониззі коноплі стояли стіною, ховали якусь таїну. Хижо вигнувши спину, з конопель вийшов кіт, світячи очима.

Філон тихенько цокнув язиком, кіт підстрибнув на місці й метнувся в конопляні нетрі.

— Восени поїду з чумаками на Дін, — сказав Філон. — Вже домовився з економом. Кажуть, там можна заробити грошей.

Лукина зрозуміла: він натякає на те, що, коли заробить грошей, зможе заслати до неї старостів. І трохи образилася, адже й про кохання вони ще не говорили, і він не запитав, чи любий їй. А вона, як і як і кожна дівчина, мріяла про кохання, про гаряче освідчення при місяці, клятви-моління й щирі сльози. Через те сказала насмішкувато:

— Нащо забиватися так далеко, піди в Занози й викопай скарб.

— Ходив і копав, — понуро мовив Філон.

— Правда? — не повірила Лукина. — Й горів там вогонь? І... нечистий, який його стереже?..

— Не було ніякого вогню й ніякого нечистого. Будяки та пустирник. А в землі череп'я бите. І більше нічого.

— А ти... правда кажеш? — запитала тихо.

Філон забожився. Й розповів, як виглядав молодика, як окропив свяченою водою, що мати принесли вербної неділі, заступ, і як копав, і як виполохав кота.

— А може, то й був він, нечистий?

— З мишею в зубах? Він як чкурнув... Лукина переминалася з ноги на ногу.

— Мені пора.

Філон узяв дівчину за руки й притримав якусь мить. На більше не зважився.

Й ще тричі він ходив під вербу. Одного разу, вже коли йшов назад, його зустріло троє парубків, один ухопив за рукав свити, й Філон звіздонув парубка в лоб, аж той одлетів у коноплі.

— Порішу! Порішу! — гукнув Філон, і парубки вломили через коноплі, аж зашкварчало бадилля.

Пошук на сайті: