Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 77)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5679
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6300
Минаєв умів утішатися життям. Часом на самоті переймався гарячою радістю, що Стеньчині кості вже давно рознесли круки, і брата його, і всіх інших разінців, а він живе й п'є меди, гуляє на банкеті життя, і гулятиме ще довго, й зазнав інших утіх — є в нього жінка та діти, й поважають його на Дону, Обирали військовим отаманом і скоро оберуть знову. Власне, на те отаманство заробляв і тут. Радість не раз поймала його в церкві, коли починали проклинати царевих ворогів, а найперше боговідступника Стеньку, але й страх тоді струшував ним, і він гаряче хрестився та благословляв у думці ту ніч, у яку втік від крамольного отамана. Але бували ночі, коли Разін приходив до нього уві сні. З роками те траплялося все рідше. Разін одпливав на чорному прузі далі й далі, промовляв тихіше й тихіше, тільки погляд його світився, як і колись, — гаряче, скажено, й тоді Минаєву ставало особливо моторошно й гірко. Разін забрав з собою часточку якоїсь його сили й віри — і ще щось, на що Стенька так і не вказав йому і, може, й не міг вказати, але сам жив тим, та так і забрав із собою на той світ. А може, воно — найбільша сила на землі. Може, тільки ним і повинна жити людина. Отією вільністю душі, вітром свободи, лише без крові й насильства, і знову ж ще чимось, чому Минаєв не міг знайти визначення. Він недаремно так пильно приглядався до запорозького отамана. В ньому, як здавалося Минаєву, теж жило оте невідоме, яре, і було воно ясне, очищене, тільки мовби скуте. Часом йому здавалося, що Сірко просто знає якісь заповітні слова, і якби він виказав їх. Флор по-іншому б подивився на світ і на себе самого. Кошовий отаман — мудрий і мовби націлений кудись. У якусь печаль, у якусь мрію, на якусь мету. Проте він не виказує ані тої печалі, ані тої мрії. Може, через те, що надто багато лиха упало на його душу і надто багато нещастя чигало попереду.

Минаєв учився в кошового отамана військової науки й науки жити з людьми. В цьому, останньому, Сірко був багато в чому не схожий на Разіна. Послухає думки кожного, не образить нікого, хоч і не дасть попуску, й покарає, але покарає тільки винуватого. За невинного сам підставить голову. Немає біля нього лестивців, немає нашіптувачів, немає й пасинків. І тільки тоді, коли його доведуть до киплячки, тільки в буйному хмелі вловлює Флор у ньому щось таке, що раніше не раз спостерігав у Стеньці. Той же крутий злам брови, той же загадковий, небезпечний вогонь в очах, ту ж дику завзятість. Минаєв пам'ятав і боявся її. Й тоді радив іншим не йти насупроти отамана. А ще подібний Сірко до Разіна у веселощах. Нестримний, рвійний до часу, доки враз не впаде йому на чоло тінь і він ніби кудись відлетить.

Сірко й собі виокремлював Флора Минаєва з усього козацького гурту. Вельми цікава була для нього ця людина, цікава й сама по собі, а надто тим, що Флор знав Разіна. Він і досі не міг відгадати, що винесло Стеньку на такий крутий гребінь і що привело до зг^би. Флор Минаев, коли його запитували про Стеньку Разіна, розповідав про їхній похід у Персію, про «заваруху на Дону» і про все інше, що знав, одначе завжди обминав мовчанкою Сіркові запитання: яким був сам Разін, як мислив, як жив, з чого уклалася їхня з Флором дружба і на чому обірвалася. Тільки раз, коли кошовий надто допік його, сказав:

— Вогнем горіла Стеньчина душа. — А потім помовчав і додав: — І голова — теж.

Й не відгадати — осуджував чи схвалював за те Стеньку. Либонь, за перше — схвалював, за друге — осуджував.

У бою Флор Минаев міцний, тямковитий—либонь, уже устоялася кров і набувся бойного досвіду. Сірко знає, що може покластися на нього в круту годину. Та й, опріч усього, за Минаєвим нині стоїть Дон. І думку, яко про козака, уклав про Флора давно.

Не раз і не два гасали в степах понад Сіверським Дінцем, разом шарпали ногаїв і вломлювались у Крим. Заприязнились один з одним не за столом у корчмі, де слова легкі, де язики щедрі на обіцянки, а в походах та січах, де на двох — дві шаблі, але одна ханька з водою, яку не розрубаєш, одна небезпека, одна смерть. Вони ніколи не обмовилися про те жодним словом, навпаки, при стрічах трохи кпили один з одного, здебільшого згадували смішне й не згадували гіркого. Роки щодалі дужче розділяли їх, помічали один в одному, як старіють, але взаємини їхні лишилися тими ж, що й раніше: щирими, дещо офарбленими легким кпином. Щоправда, з часом Сірко піднявся на найвищий щабель старшинського звання, Минаєв здебільшого ходив наказним отаманом; звичай не велів йому бути запанібрата з кошовим, і він те брав до уваги.

Минаєв вислухав Сірка і сказав:

— Візьми й мене на цю виправу.

— Меди в Дорошенка солодкі, — примружив ліве око Сірко, — але й шабля гостра!

— Так я лизатиму меди, а ти — шаблю, — сказав Минаєв.

— Поки лизатимеш меди, можуть тобі одтяти язика. А то й голову. Ні, Флоре, — мовив уже без усміху. — Непевний це ралець. Не варто на нього їхати. Зовсім недавно ми віншували в наших реляціях правобічного гетьмана сарданапалом і погубителем християн. Вовком він на Січ дихає.

— Чого ж тоді їдеш? — запитав донський отаман.

— Мені, — зітхнув, — інакше не випадає. Кажуть, сліпому не світять. Хочу повезти в Чигирин свічку. Мислю, дуже багато сліпих блукає у нашім краї.

— Чував, був уже один такий. Ходив удень зі свічкою.

— І я чував оту химерію од грамотіїв. Він шукав людини, а мені треба, щоб та людина відреклася од самої себе. Він ходив удень, а нам, либонь, доведеться блукати в пітьмі. Тому й застерігаю тебе. Не розібравшись, в пітьмі легко рубонути не ту, що треба, голову.

Минаєв задумався, але по хвилі попросився у товариші знову. Може, йому пригадався Стенька і замлоїло на душі, що полишив тоді отамана на самого себе.

Сірко подумав і мовив:

— Гаразд. Либонь, буде до ладу. Явиш собою і своїми козаками Дін.

І замислився знову.

Сірка останні дні змагали сумніви, він не звик упускати їх глибоко в серце, ставав при замірі твердо. Але на цю кладку ставати не поспішав. Спиняло кошового й віще знамення — всю ніч перед виїздом з Січі на небі, біля Волосажару, горіли два вогняні стовпи, він двічі виходив з куреня, дивився на них, скрізь по вуличках товпилися запорожці, гомоніли притишеними голосами, показували один одному на крайнебо. Ніч стояла тепла, тиха. Тьмяно блимали проти місячного світла вікнами курені, запорожці в накинутих на плечі кунтушах скидалися на потривожених журавлів. Плавні мріли темним кучугур'ям кущів і дерев на зарічках, по затоках шаленіло жаб'є, покрило своїм скрекотом усі інші згуки. Той скрекіт був буденний, звичний. І ніч, сповнена запахів бузини, лепешняку та очерету, теж хилила на спокій. І сонно мріли біля церкви важкі камінні хрести — під ними лежать найславетніші козаки, які покрили себе вічною славою. А може, й не найславетніші. Найславетніші — завжди безіменні. Їхні кості порозносили по степу ворони й сіроманці, або біліють вони на дні глибокого моря. На сірому камені миготіли рожеві відблиски. Вогняні стовпи біля Волосажару горіли, вони то пригасали, то розжеврювалися знову, й не розходилися січовики, тривожно гомоніли, важили знамення на лихо. Але чому неодмінно ті стовпи мали віщувати лихо Запорожжю, а не її ворогам? Сірко озлився спершу на запорожців, а тоді вже й хтозна на кого, наказав розбудити попа й одправити молебень. Покладався на бога, на його промисел, а щоб той промисел був певніший, взяв з собою замість п'ятдесяти, як намислив раніше, п'ятсот виборних козаків та гаразд озброївся сам. Флора Минаєва супроводжувало двісті донців.

ІІ

Сторожа донесла, що під Жовтими Водами та у верхів'ї Інгульця блукають ногаї, через те їхали на Микитин Ріг, на Кічкас, де переправилися на лівий берег, а далі — лівим берегом аж до Вужина, від якого й подалися на чигиринську сторону. В Вужині перепочили, впорядкували риштунок, поголилися й, виспані, на свіжих конях рушили до правобережної столиці. Сірко наказав зупинитися в Бу-жині надовше ще й для того, щоб Дорошенкова сторожа донесла гетьману про запорожців, щоби той мав час на розмисл: впускати їх до Чигирина чи перестріти гінцями й завернути назад. Гінців запорожці не зустріли.

Сірко їхав попереду. Ворон — високий темряк — йшов під ним розмашистою риссю, кошовий часом стримував його, щоб вся команда не гнала позаду чвалом. Кінь мав два ґанджі — наріст на задній лівій нозі вище коліна й вавку на шиї, котра то засихала, то знову сочилася сукровицею. Десь там у нього в кістці сиділо вістря татарської стріли, рана часом засинала, часом прокидалася, не вдавалося її загоїти. Зате високий, костистий Ворон прудкий і витривалий, як верблюд з татарських кочев'їв. Неперебірливий до корму, добу й дві міг скакати без води та паші. Сірко не пам'ятає, щоб він коли пристав. Сам старий, порубаний у битвах, не хотів міняти коня на іншого, на молодого, цінував його і жалів. Отаманові здавалося, що Ворон розуміє навіть всі його мислі. Жодного разу не схибив у бою, норов мав крутий, але не примхливий.

Кошовий кинув повід на мідну луку сідла, роззирався довкола. Дорога то падала вниз, у глибокі яруги, то бралася вгору, важкими петлями лягала на круті плечі горбів. По згір'ях у густих садках ліпилися хатки, здебільшого вони чорніли вибитими вікнами. В яруги із степів вкотилася війна, скрадливо ходила зеленими долами з арканом та ятаганом. Зрідка подвір'ям перебігав здичавілий кіт, забачивши вершників, шмигав у нетрі нехворощі, буркуну та маку-видюку. В зеленім хутірці над широким ставом, од якого повівало гнилим конопляним духом, — мабуть, коноплі намочили, а витягти не встигли й вони зотліли там, — дорогу їм перебігла чорна, гостроноса сучка з виводком цуценят, уже чималеньких, сучка зупинилася, спрагло вдихала кінський і людський дух, він щось нагадував їй, собачатам же той дух був геть чужий та ворожий, вони задки, по-вовчому підібгавши хвости, відступали в густі хащі самосійних конопель під хатою. Довкола хати ріс густий сливовий сад, сливи вже дозрівали, густо синіли, вкриті білуватою памороззю. Козаки рвали сливи, паморозь танула в долонях. Вдихали густий, запаморочливий дух конопель. Ніщо в світі не пахне так життєдайно, як зелені коноплі.

Двері в хату були прочинені, скрипіли таємниче, сумовито: ними грався вітер. Й така вхопила отамана за серце туга, що ледве поборов спокусу піднести під високу, викладену гребенем стріху трут та спалити її. Єдине, що нагадувало колишні села, це лелеки в гніздах, але й вони були якісь не такі — мовчазні та насторожені. Либонь, їх теж лякали порожні подвір'я, донедавна сповнені гомону, галасу дітвори, ґелґоту та сокору птиці й реву худоби. І церква темніла чорними дощатими стінами, сумно мріли хрести на цвинтарі. Мертве село, мертва церква, здавалося, в ній і відправу чинять мертві. Люди покинули рідні обійстя, подалися до тих, хто їх захистить, навіть якщо й одягне за те на них свої ярма.

Вкрита бур'янами дорога звивалася у хрещатій ярузі, хати стояли рідко, врослі в здичавілі сади, колюче терня, в'язівник і хміль. Тут чомусь росло багато хмелю, висів довгими бородами, одквітав. Було моторошно, брав страх — у такому місці легко налетіти на ворожу засідку. Сірко вислав уперед ще один роз'їзд.

Нарешті виплутались нагору. Але й там козаків не полишав смуток.

Поля довкола позаростали пирієм, березкою та стоколосом, там паслися дрохви та сайгаки. Тільки подекуди, здебільшого поблизу чималеньких, захищених муром або валом сіл, жовтіли лани пшениці та жита. На лану, що тягнувся по схилу до лісу, побачили женців. Видно, женці помітили їх давно: на вербі при дорозі сидів сторож, а другий, комонний, з рушницею за плечима, крутився на стерні. Женці теж були при шаблях, з мушкетами та самопалами. Сірко подав знак на відпочинок в ліву од дороги руку, де пролягав зелений ярок, по дну якого протікала річечка, а сам повернув до женців. Власне, ті женці — не женці, а косарі, може, через те, що пшениця вродила дрібна, а може, що поспішали швидше звезти збіжжя з поля. Смутком повіяло кошовому од лану, що нічим не нагадав жнив на власному полі, не наповнив думками про тихе хліборобське щастя та добрі жнивні звичаї, про ниву, на якій полукіпки, як збитошні парубкп, і співи, і свято останнього снопа. Скрушно стало від споглядання дружби коси й мушкета, й поле чомусь запахло не дозрілим зерном, а кров'ю. «Ми виляжемо так, як жито», — подумав нагло. їхав понад ланом, торкаючись стременом колосся. Дзвеніло колосся, а йому здавалося, що дзвонить власна кров.

Косарі обступили отамана, раділи запорожцям, розпитували, куди ті їдуть, журилися жнивами. Сірко не крився, сказав, що їдуть шукати згоди з їхнім гетьманом, на обличчях косарів розгладжувалися посмішками зморшки: люди сподівалися, що запорожці дійдуть з гетьманом згоди, візьмуть їх під свій захист. Ця розмова ще дужче впевнила Сірка, що вчинив незлецьки, поїхавши в Чигирин. Зненацька щось ворухнулося в його серці, дивна забаганка засвітила усміхом вуста. Він скинув кунтуша, узяв у женця в плескатій баранячій шапці косу з важкими грабками, став у ряд. Захопив чималу ручку, повів кіссям і вгородив хліборобську шаблю носком у землю. Вийняв її, пильнував, аби коса йшла носком угору, повів покіс. Одначе грабки чіплялися за стебла, толочили колосся, зрізані горстки теж не трималися, перевалювалися через грабки, він нахиляв їх то так, то сяк, але справа йшла кепсько. Навіть звук був у коси не такий, як треба, — не посвист, а шаркіт, сухе скреготіння, од якого аж дерло по душі. За хвилю отаман ухоркався, оглянувся назад, побачив замість рівного покосу десяток викладених одне біля одного сорочих гнізд, зупинився. Йому стало соромно й чомусь сумно. Либонь, що навіки випав із хліборобських гонів, що ось уже сорок, якщо не більше, літ їв хліб, запрацьований іншими. Земля йому не пахла, яко хліборобові. Увесь вік мав себе за плугатаря, а насправді який він плугатар? Вже ледве пам'ятає, як падає з-під лемеша чорна скиба, як міняє рілля під бороною барву, як, перш ніж упасти в ріллю, ростуть у долоні важкі зернини. Орав шаблею, сіяв кулями. Тримав рідну землю в серці, як її оборонець, і боронив. Сам не завжди гаразд знав, яке ж його людське призначення: до леза цього чи того, яке висіло на боці у піхвах з шагреневої шкіри? А соромно, бо то таки в ньому прокинувся хлібороб, який багато чого призабув. Так принаймні йому здавалося спочатку. А тепер подумав, що то була забаганка, порожня похвальба: «Я все можу». Виходить, не все. Колись таки й міг. Але давно те було.

Косарі переморгувалися, чоловік у кудлатій шапці почухав нестрижену потилицю, сказав:

— Воно іноді легше жати на тому полі, ніж на цьому.

Пошук на сайті: